Немає команди згуртованішої, ніж твоя мисливська кумпанія…
Тарас (не Бульба)
Лист другий
Здрастуй, мій незнайомий друже!
Отож, якщо ти все-таки вирішив, що зможеш стріляти в дичину, то тепер потрібно вирішити найголовніше питання, яке постає перед кожним молодим мисливцем: «З яким мисливським колективом мені полювати?»
Відповідь на нього не така проста, як видається на перший погляд. І хоча поруч із тобою живе десяток, а якщо ти у великому місті – то декілька десятків тисяч мисливців, не думай, що всі вони готові розкрити тобі обійми. І це закономірно. Адже ти для них – хоча й несерйозний, але – конкурент! Розумієш: кон-ку-рент!
Значить, хочеш ти цього чи ні, попереду у тебе те, що в усіх конкурентів – боротьба. А вступати у боротьбу, погодься, краще, коли маєш надійних союзників і добре прикриті тили.
Забезпечити тобі і перше, і друге зможе тільки добра мисливська компанія, адже часи одиноких хантерів у буші Африки чи на Дикому Заході вже, на жаль, давно минули.
То що ж воно таке, мисливський колектив?
Мисливський колектив – це «збіговисько» від двох до двадцяти (чи й більше!) чоловіків, які з рушницями і рюкзаками в потертих штанях втікають від своїх дружин за село чи межу міста. Часто вони прихоплюють із собою собак, і ставлять за мету вистрелити з рушниці. По чому – то вже інше питання.
За способом комплектування ті «збіговиська» бувають:
а) випадкові – це, коли питання про полювання в даному місці раніше не обговорювалося, але полювальнички (де їх, в біса, стільки наплодилося!) зібралися, болото єдине, качка, яка сидить у ньому – теж, і добровільно від неї, зрозуміло, ніхто не відступить;
б) збрідні – це, коли до згаданого вище болота, до порядних людей себто, за півгодини до відкриття збредеться ще й народ з двох сусідніх районів;
в) потрібні – це, коли ти дізнаєшся, що твоя коханка завагітніла, з горя напиваєшся, сідаєш за кермо, розбиваєш машини свою і чужу, після чого у тебе забирають права; якщо дістанеш ліцензію у «забійне» місце і зможеш зібрати докупи гінеколога, автомайстра, власника чужої машини і шефа автоінспекції – то це і буде потрібна команда;
г) сталі – це, коли в компанії нікому нічого ні від кого не потрібно (або навпаки!), але вони роками не розпадаються. І ніхто не зможе пояснити причин цього.
Словом, з комплектуванням мисливських колективів ми трішки розібралися.
Тепер треба уяснити, що всі вони принципово діляться на дві вагомі групи: «качатників» і «звірятників».
З «качатниками», сподіваюся, все зрозуміло – ця публіка найбільше любить те, що в пері, і високо чи низько літає. Ідеальний варіант для доброї її частини – це середина гребельки між двома кілометровими зарослими ставками; бажано, щоб під сіднички був похідний стільчик, а у воді лежали запасні пляшечки з пивцем.
Колись у цій категорії були диваки, яких називали «бекасятниками» (зокрема, Толстой, Тургенєв, Аксаков, Остап Вишня та ін.). Але зараз, у зв’язку із катастрофічним зниженням чисельності болотної дичини та зі «зниженням» цін на боєприпаси, вони вже – практично наша історія.
Щодо «звірятників», то тут можна виділити чотири основні категорії:
Ось вони:
• зайчатники – вся та публіка, яка лазить у полях у надії витоптати якщо не зайця, то хоча б якогось примученого листопадника. Листопадник – це те ж саме, що заєць-русак, але розміром із миршавого кота, бо народився у листопаді, і ще не встиг нагуляти своїх три кіля сала. Принагідно ця публіка може влучити козулю, обрубати їй ноги, вкинути у рюкзак, і робити вигляд, що вполювала крупного зайця;
• кабанятники – народ серйозний. Котрий, звичайно, не погребує і зайцем, та головне для нього – вепр. Дикий, звичайно. Якщо немає вепра, може піти і порося. Або, на крайній випадок, – та ж козуля. Але остання – то вже від біди. (Хоча ліцензії на козулю серед справжніх «кабанятників» чомусь в особливій повазі!..)
Кабанятники, в свою чергу, є справжні й несправжні. Перші від других відрізняються тим, що по сліду підраненого кабана просто йдуть, в той час як другі – йдуть, але з рушницями, що витягнуті вперед на обох руках…;
• лисятники – специфічна, досить нечисленна каста, члени якої обмінюються досвідом лише між собою; з чужими не дружать, місця полювання не видають, і тільки після закінчення сезону таким байдужим-байдужим голосом повідомляють, що взяли на ніс по десять чи п’ятнадцять лисів. Хитрі, сволоцюги, як лиси!
• вовчатники – поки викинь з голови. Це – еліта!
Як, друже, тобі ще не наскучило розбиратися у всіх цих нюансах?
Добре, наберися терпіння, і гайда далі.
Отож за ставленням до самого процесу полювання вся ця публіка, за винятком осіб, які міцно укріпилися серед попередніх трьох категорій, ділиться на три основні групи. Ось вони:
• любителі природи – це дев’яносто відсотків від усіх, хто має право полювати. Головне для них – можливість «побувати в антуражі», а потім десь у курилці чи за столом перекинутися про полюваннячко, засвітитися на його відкритті і закритті.
Як правило, серед них мало добрих стрільців і найбільше – розмов про те, що природу треба любити. І частина їх любить її настільки, що практично будь-де може зорганізувати навіть шматочок… чужини. «Музон», «совіньйон», «шампіньйон», «бабіньйон» – ось на лугу поблизу села Свинюхи в мисливському антуражі вже тобі і Франція!..
• профі – намагаються не пропускати полювань узагалі; хіба що – через серйозну хворобу, доліковувати яку будуть знову ж таки вже десь у болотах чи лісах, вони найбільше цінують не здобич, до якої найчастіше байдужі, а сам процес її добування, і ту ілюзію свободи, якої набуває кожен, хто може втекти ночувати під серпневі зірки;
• нарвані – двоє із десятка «профі», ладні за першим телефонним дзвінком покинути тепле ліжко та оплатити пальне на сотню кілометрів дороги, що закінчується біля болота, в якому, можливо, ввечері сіла пара крижаків…
Як правило, вони живуть довго, але якщо в силу якихось причин життя заставляє їх розпрощатися із рушницею – їхня пісня вже відспівана… Прикро, але, як показують медичні спостереження, через два, максимум три роки, душі «нарваних», які вже не можуть виходити на ловецьку стежку, не витримують домашнього спокою і покидають цю землю.
Всі мисливські компанії мають ще декілька показників, що можна і треба брати до уваги. Серед них – не на останньому місці можливості, які мають бригади. За цією ознакою їх можна розділити на чотири категорії:
• злидні – практично завжди обходяться полюванням на качок у тих угіддях, де вони приписані. Вершина тут – заяче полювання, знову ж таки у своїх угіддях, на якому вдалося взяти лиса. Такий день часто закінчується доброю пиятикою, і згадується потім роки і роки…;
• середнячки – колективи, які перед відкриттям кожного сезону сушать голову, куди ж їхати. Процес цей у них настільки болючий і затягнутий, що рішення найчастіше приймається безпосередньо перед виїздом, а то й вже після того, як нав’ючені машини прийшли за останнім з команди.
У сезон «середнячки» теж час від часу вискакують то в одні угіддя, то в інші, зокрема, й на ліцензійні відстріли. Останні далеко не завжди успішні, бо проводяться, як правило, на околицях мисливських господарств, де все, що неакуратно бігає, вже давно підібрав місцевий вуйко;
• королі – о, ця публіка знає толк у нашій справі! Відкриття сезону – обов’язково з дальнім завчасним виїздом туди, де дійсно є найбільше в області качки, обов’язково – із молодим баранчиком чи хоча б відром замочених у парному молоці шашликів з реберцями. Обов’язково – на тиждень табір на березі річки чи озера, як правило – лящового… А далі – мало не кожне наступне полювання – там, де в цей момент дійсно найбільше дичини.
Такі місця цим компаніям добре відомі – маса знайомств із колегами і наявність грошей на пальне для розвідок на місцях дають незмінний успіх. По перу, хутру чи «ратиці» – ці люди завжди з м’ясом!
• влада. Без коментарів.
Єдине, що псує мисливське щастя її членам – то це постійні наради. Через що найголовнішому у такій команді часто доводиться говорити єгерям: «Хлопці! Зараз – десята, а на шістнадцяту маю бути в Києві (або області), на нараді. Так що без отих своїх кругів, одразу!..»
Ну, як, друже, не паморочиться тобі ще в голові? Зачекай, виходимо на фінішну пряму!
Можна виділити ще чотири основні параметри, що характеризуватимуть будь-яку мисливську команду. Це ступінь взаємодії, стрілецька підготовка, ставлення до браконьєрства та алкоголю.
За стрілецькою підготовкою всіх можна умовно розділити на чотири основних групи: «винищувачі», «гарні стрільці», «мазили» і «мазили, яких світ не бачив».
Якщо у зоні, куди ви приїхали полювати, з’явилися перші – а їх можна визначити по тому, що на збиту качку вони тратять один-два патрони! – тобі, друже, краще поміняти місце. Все одно нічого не допустять! У гарних стрільців на качку йде в середньому три-чотири набої, у «мазил» на одного птаха йде вже сім-десять набоїв, а у четвертої групи – і всі тридцять. Третім і четвертим, як правило, ліцензії закривають єгері…
За ставленням до правил полювання команди, в свою чергу, діляться на «культурні» – ті , що суворо дотримуються правил і приписів; «обережні» – ці можуть на сотню-другу метрів вскочити десь у чужі угіддя чи до відкриття «хутра» перекинути шумового зайця – «в шурпу, у банячок»; та найстрашніше, що може бути – то «торбешники».
Ці – страшніші за верхову пожежу в лісі. Їхній девіз – «бий усе, що в шерсті, пір’ї і рухається!» Така, як правило, нечисленна бригада, немає нічого святого за душею, може легко покласти і поросну свиню, і тільну лосиху…
Це – наше дно!
І останні дві характеристики.
За ступенем взаємодії і взаєморозуміння колективи бувають не притертими, збитими та збитими і спитими. Тут пояснення, вважаю, не потрібні.
Щодо алкоголю, то тут ще простіше. Лише дві групи: «п’янички» та «алканавти». Принципова відмінність між ними в тому, що перші спочатку щось запольовують, а потім вже п’ють; у той час, як другі роблять це в зворотній послідовності – часто навіть ще затемна, коли ще й худоба не пила… Зустрічаються, правда, і «трезвеники», але можеш бути майже впевнений, що це вже хворі люди…
У компаніях, як і в природі, майже не існує чистих кольорів.
Пишу тобі, друже, так відверто тому, що напевне знаю: образитися на мене за «п’яничок» та «алканавтів» можуть лише здорові «трезвеники». А їх на полюванні особисто я не бачив!
Ось такі, друже, справи.
Якщо все, що я тобі написав, залишилося у тебе в пам’яті, хотілося б, перш ніж почнеш підшукувати собі свою першу мисливську компанію, щоб ти зрозумів ще декілька речей.
Нічого із того, про що писалося вище, у рафінованому вигляді не існує. Усі ці «номінації» найчастіше змішані між собою, часто мімікрують, наче шкіра у хамелеона. Постійними є і міграції одних «номінантів» у табір інших, і зрозуміло, навпаки.
І це постійний, безперервний процес.
Але якщо ти бачиш, що потрапив у погану компанію – «алканавтів», «торбешників» чи просто нещирих людей – відразу ж поривай з нею. Вона ніколи не зміниться, і ти просто змарнуєш рік чи два свого часу.
І маєш пам’ятати про інше: твоя компанія за сприятливих умов стане тобі другою сім’єю, і будуть тебе в ній любити чи ні – це вже залежатиме від тебе, твоєї готовності щедро віддавати їй частину самого себе!
Тут, як і у будь-якій сім’ї, може бути по-різному – не розшифровую, як саме! Але на те ж вона і сім’я, щоб мати проблеми…
Та однієї із них хай у тебе не буде ніколи.
Маю на увазі нещасні випадки…
Про це – у наступному листі!
Твій
Валерій МЕЛЬНИК,
“Лісовий і мисливський журнал”
