Люди, которые выращивают леса в одиночку

В двухтысячном году мир подводил итоги, и среди них был очень печальный: Земля потеряла огромную часть своих лесов. Двадцать лет спустя экологи радостно отмечают: лесной покров начал восстанавливаться, и это несмотря на варварскую вырубку тайги и джунглей Амазонки. Своими руками сотворили это чудо совсем немного неравнодушных людей, и они — всем нам хороший пример. 

Номоз Джумаев: аксакал и саксаулы

Вообще для Узбекистана выращивание рощ, чтобы остановить пустынные ветры и задерживать в земле воду — национальная традиция, но прерывалась она не раз. Пустынные земли сейчас занимают до 80% страны, их площади увеличиваются, и это — большая проблема. Но пустыня побеждает не везде. Пенсионер Номоз Джумаев из Джаркургана почти случайно прослушал лекцию о том, как опустынивание сдерживают посадкой лесов. Он загорелся идеей вырастить лес из саксаулов. 

 

Джумаев сумел найти бизнесмена, владеющего землёй возле города и согласного предоставить её под лес, и вместе со своей семьёй три года, начиная с 2010, высаживал по пятнадцать тысяч саженцев саксаула на этой земле. К 2018 году саженцы достаточно окрепли и выросли, чтобы их можно было назвать лесом. Более того, его уже обжили разные животные и птицы, а земля у подножия деревьев впервые за долгие годы покрылась травой, цветами и мелким кустарником. Площадь леса — больше полусотни гектаров. Джумаев уже получил орден за свою работу и... документы на землю. К тем ста гектарам пустыни, которыми поделился экологически сознательный бизнесмен, Номозу выделили ещё восемьдесят. Мало кто был бы счастлив, получив в пользование огромный кусок пустыни, но Джумаев буквально счастлив. Город Джаркурган часто страдает от пылевых бурь, которые приносят ветра. В такие дни на улицу нельзя выйти, не защитив лицо и глаза (а лучше не выходить вовсе). Лес на окраине города задерживает ветры пустыни. Не все жители, однако, готовы оценить ставший чистым воздух. Ещё не окрепший лес уже вырубают на дрова, и семье Джумаева приходится тратить много сил и времени на охрану спасительных для города саксаулов. 

 

Тем же самым — попыткой остановить песчаные бури посадкой лесов — пытаются заниматься на государственном уровне Исландия и несколько стран Африки. Исландия некогда была покрыта обширными берёзовыми лесами, но их практически полностью вырубили в первые же три века. Животноводство, извержения вулканов и развитие туризма разрушают почву острова, превращая его в пустыню. Сейчас у пустыни медленно, шаг за шагом, отвоёвывают землю, засевая её сначала неприхотливыми и живучими сортами травы, а затем высаживая на немного укрепившуюся почву ели и тополя из Америки. Почему именно их? Они хорошо забирают из воздуха углекислый газ. В климате Исландии восстановление лесов — задача непростая, и когда страна почувствует эффект от программы — неясно. А вот в Африке эффект от лесов на границе Сахары уже очевиден. В проекте высаживания зелёной стены участвуют двадцать стран — именно по их территориям проходит граница великой пустыни. Леса заметно защищают поля, пастбища и огороды от пустынных ветров, останавливают расползание горячих песков, восстанавливают почву. Кроме того, акации уже без помощи человека разрастаются от лесов в пустыню, ведя за собой траву и давая укрытие газелям, страусам и другим живым существам. Возможно, пустыня уменьшится до скромных размеров, которые у неё были до активного развития скотоводства и строительства на севере Африки в очень стародавние времена. Правда, в Африке с лесами другая беда — чтобы скрыть преступления (например, браконьерство и незаконную вырубку), стали всё чаще поджигать джунгли. Летом 2019 года вся Африка, казалось, была в огне, настолько ужасающе обширной была карта пожаров.

Иван Санжаров: любовь к кедрам

В 1985 году простого советского чиновника Ивана Санжарова настигла любовь. К деревьям. Это была кедровая сосна, в народе известная просто как кедр. Его поразили её чудесные свойства: в кедровых лесах не бывает комарья, потому что сосна вырабатывает фитонциды — которые, кстати, дают и антибактериальный эффект. Древесина кедровой сосны годится вообще на что угодно, орешки вкусны и полезны, животные тоже любят жить в кедровых лесах. Разве было бы не прекрасно засадить сосной Сахалин, чьи почвы серьёзно разрушены нерациональным хозяйствованием двадцатого века? Проблема в том, что кедровая сосна с трудом растёт, требует много внимания и сил, а порой и особого режима полива. Выращивать саженцы может только настоящий энтузиаст своего дела, и такого, кроме Санжарова, пока что не существовало. Саженцы отбирают столько внимания, что семья давно привыкла отдыхать без Ивана: ему некогда. Выращенные сосны Иван бесплатно раздавал для озеленения города, частных участков, высаживал в лесу. 

 

В дачном товариществе, где состоял Санжаров, председатель даже было выделил ему некоторое количество земли под питомник. Но это привело к острой зависти других участников товарищества, и Санжаров с Сахалина пришлось буквально бежать. Его приветили в Калининграде, где теперь Иван восстанавливает сосновые леса — правда, вместо местной аутентичной сосны всё той же кедровой. Причём, в отличие от Сахалина, при поддержке местных властей. Справедливости ради, Санжаров вовсе не думает, что мир необходимо полностью засадить кедром. Он также разводит почти исчезнувший тис, дикий амурский виноград, манчжурский орех, корейскую пихту, липу, кедровый стланик и амурский бархат — в общем, «кедровый маньяк» Санжаров на самом деле за биоразнообразие. На Сахалине он при помощи волонтёров уже высадил тисовую и несколько кедровых рощиц, в Калининграде — тоже. Правда, растут они очень медленно и настоящими лесами их пока назвать нельзя.

Джадав Пайенг: Индия не должна быть пустыней

Как-то раз, посмотрев на последствия очередного грозного наводнения, шестнадцатилетний мальчик по имени Джадав Пайенг понял, что пора спасать родную землю. Мало того, что с неё свели всю растительность — теперь её размывала река, ведь землю больше не держали корни кустов и деревьев. И тогда он начал сажать леса. Сначала он присоединился к местному правительственному проекту, но, когда проект свернули, продолжал сажать и сажать и сажать. В итоге он вырастил несколько десятков тысяч деревьев, а деревья дали убежище зверям, которым нашлось где пастись, укрываться от людей, размножаться: в лесу Джадава можно встретить носорогов, стадо слонов, бенгальского тигра. Правда, из-за этого Пайенгу прибавилось хлопот — теперь он ещё и с браконьерами борется. Притом, что тигры постоянно задирают его коров, а живёт Джадав с молока — но тигры есть тигры, они охотятся. Если в лесу для них будет больше пищи, они меньше будут нападать на коров, а для этого лес должен быть домом множества животных. 

 

Правительство обнаружило лес Джадава после того, как лесникам пришлось разыскивать стадо слонов из более, чем ста особей — оно принесло разрушения деревне неподалёку. Да, до этой истории на карте леса вокруг не значилось. Пришлось срочно включать его в сферу местного лесного хозяйства. Лес Пайенга — не единственный рукотворный лес Индии. Возле деревни Пиплантри (штат Раджастан) жители сажают сто одиннадцать плодовых деревьев каждый раз, как в деревне рождается девочка. Таким образом они достигают сразу двух целях: демонстрируют значимость девочек в стране, где их считают обузой и даже убивают, как лишний рот, и улучшают климат. Кроме того, всей деревней собирают сумму на счёт девочки, которая станет её «приданым» во взрослой жизни. Это не милостыня — так деревня платит семье, чтобы та ухаживала за деревьями, высаженными в честь их дочери. Кроме того, принимая деньги, семья принимает обязательство дать дочери хотя бы школьное образование и не выдавать замуж раньше двадцати лет — ранние браки тоже один из бичей страны. В двадцать лет девушка может снять деньги со своего счёта и потратить по своему усмотрению. Обычно они действительно становятся приданым.

Марион Клифтон Дэвис, Лелия и Себастьян Сальгадо: спасение Нового Света

Некогда вся Флорида была покрыта лесами из болотной сосны. Их вырубили промышленники, и вместо сосен остались одни болота. Но однажды миллионер по фамилии Дэвис застрял в пробке и решил не скучать, а пойти послушать лекцию в палатке экоактивисток, которую он увидел из автомобиля. Активистки рассказывали о том, что чёрный медведь исчезает из-за того, что исчезли леса; до лекции Дэвис и не представлял, что вся эта земля была покрыта лесами и что их так варварски вырубали такие же, как он, промышленники. Дэвис начал скупать земли, на которых когда-то росла болотная сосна — всего участок за участком он скупил больше двадцати тысяч гектаров, потратив девяносто миллионов долларов. Для этих участков предприниматель закупил восемь миллионов саженцев болотной сосны. В честь той самой лекции о чёрном медведе Дэвис назвал свой частный заповедник «Нокусе» – так медведь называется на одном из коренных языков Флориды. 

 

Вместе с лесом на болота вернулись животные и птицы, в том числе исчезающие виды. В 2014 году Дэвису поставили онкологический диагноз, и он завещал триста миллионов долларов своего состояния на уход за «Нокусе». Его семья и друзья сейчас продолжают его дело. А вот фотограф Себастьян Сальгадо из Бразилии отлично помнил леса, которые можно было увидеть вокруг его родного города. Однажды в 1994 году, вернувшись из долгой командировки в Руанду, он был поражён, обнаружив вместо этих лесов настоящую пустыню. Всё было вырублено промышленниками! Вместе с женой Лелией Сальгадо они посадили два миллиона деревьев, двадцать лет исправляя то, что когда-то было совершено меньше, чем за два года. Кстати, идея принадлежит именно Лелии. 

 

Вместе с деревьями вернулись на эти земли сто семьдесят два вида птиц, тридцать три — млекопитающих, и это не считая насекомых, рептилий и разного рода травы, кусты и цветы. Конечно, Сальгадо не смогли бы проделать всю работу вдвоём. Сначала они наняли в помощь себе двадцать четыре работника, а потом стали искать волонтёров — и нашли.

источник

Далі...

Унікальний майстер лісу – пів століття на варті лісів Кам’янщини

Рух — це життя, а життя — в роботі! Цю просту, але таку важливу істину власним прикладом доводить майстер лісу Грушківського лісництва Кам’янського лісгоспу Григорій Іванович Ковтун. Уже майже пів століття цей життєлюбний чоловік сумлінно працює, висаджує, доглядає та охороняє ліси у краї, де народився, і перебуває в постійному русі та увесь час при роботі. А ще він цілковитий оптиміст і надзвичайно відкрита людина, яка щиро ділиться своїми життєвими секретами та досвідом.
Народився Григорій Іванович 7 лютого 1950 року в селі Михайлівка Кам’янського району Черкаської області. Тут пройшло його дитинство, юність, молодість, тут, у рідному краї, зустрічає й свої поважні сімдесят.

За освітою — тракторист, але, напевно, любов до могутніх лісів Холодного Яру та й сама доля звела чоловіка на лісівничу стежину. З 1971 року Григорій Іванович почав працювати у колгоспі села Михайлівка. Так склалося, що чоловіку довірили опікуватися колгоспними лісами, тож він працював лісником. У 1996 році ці ліси було передано до Кам’янського міжколгоспного лісгоспу, а на початку нового тисячоліття — до державного підприємства «Кам’янське лісове господарство». Тож Григорій Іванович продовжив опікуватися тими ж лісами, тільки вже на іншому підприємстві.

Сьогодні його обхід — це 583 гектари лісових масивів, хоча у різні роки ця цифра була й більшою. Проте це дуже непростий обхід, бо він не суцільний, а ліси досить розкидані територіально. Та не зважаючи на вік, досі щодня Григорій Іванович долає десятки кілометрів, охороняючи ввірені йому лісові масиви. Кожен закуток тих лісів, кожне дерево і кожну місцину знає як самого себе.

Бувало всякого, розповідає, патрулювати ліс доводиться і вдень, і вночі. Інколи влаштовували засідки й серед ночі, аби спіймати лісопорушників та вберегти ліс від незаконних рубок. Щороку висаджував молоді ліси, доглядав за ними та з гордістю спостерігав, як тендітні сіянці й саджанці перетворюються з часом на величаві повноцінні насадження.

— Скільки висадив лісу за ці роки, відразу так і не скажу, але то навіть не сотня, а більше тисячі гектарів. Уже як буду на заслуженому відпочинку, то й порахую. Але, напевно, той відпочинок ще не скоро буде, бо колектив поки мене не відпускає, — каже ювіляр.

Цінують та поважають Григорія Івановича на роботі у Грушківському лісництві — має чимало різного рівня відзнак і нагород за сумлінну працю. Хоч колектив нині більш молодий і сучасний, проте не цураються звертатися за порадами до мудрого лісівника. За свій вік Григорій Іванович накопичив величезний досвід, тож добре знає методи, технології й важливі секрети лісівничої справи, характерні для тієї чи іншої місцевості, якими охоче ділиться з колегами. Та й чоловік переймає від молоді новий для себе досвід роботи з сучасними комп’ютерними технологіями.

— Робота майстра лісу полягає не лише в охороні ввіреного йому лісового обходу. Він має також здійснювати прийом і відпуск лісопродукції із застосуванням системи електронного обліку деревини. Коли почали впроваджувати цю систему, то Григорій Іванович сказав — «буду йти…». Проте досить швидко навчився працювати з сучасними технологіями та у свої сімдесят виконує роботу на рівні з молодими спеціалістами, а часом і краще, — розповідав лісничий Грушківського лісництва Сергій Могила.

Переймається Григорій Іванович і кліматичними проблемами сьогодення, що мають згубні наслідки для лісів — мова йде про всихання соснових насаджень, що в останні роки прогресує. Із власних спостережень чоловік зауважує, що нині загрозу всихання спостерігає й на інших породах, зокрема на грабові.

— Хоч це й робота, але я відпочиваю душею в лісі. Свіже повітря завжди налаштовує думки на позитивний лад, додає сил та енергії, — зауважує чоловік.

Є в Григорія Івановича й улюблена місцина на обході. Туди приходить за натхненням, здоров’ям та душевною рівновагою. А ще саме там — його пасіка. Бджільництвом чоловік займається ще з 1971 року. Нині він має сімдесят два вулики. Допомагає з пасікою дружина Катерина. Має Григорій Іванович трьох дітей і дев’ятеро онуків, тож його насправді можна назвати багатим та щасливим чоловіком.

Найголовніший свій життєвий секрет усе ж таки вбачає в активному, а голов­не — здоровому способі життя. Більше рухатись, ходити пішки — його життєве кредо. Свіже повітря, особливо лісове, — це теж запорука гарного самопочуття. А ще кожного дня перед прийомом їжі чоловік обов’язково з’їдає ложку меду, — то так треба, каже Григорій Іванович.

У Кам’янському лісгоспі завершили роботи з садіння лісу, які цьогоріч розпочали досить рано у зв’язку зі сприятливими погодними умовами.

Як зазначив директор Кам’янського лісгоспу Віталій Верес, цієї весни лісові культури створено на площі 104,7 га: дуба звичайного — 88,9 га, горіха чорного — 15,2 га, ясена звичайного — 0,6 га. Висаджено 8 тисяч хвойних сіянців для створення плантацій новорічних ялинок.

Для посадкових робіт на лісових розсадниках було вирощено 653 тис. шт. сіянців, переважна більшість — дуба звичайного. В осінній період 2019 року у структурних підрозділах Кам’янського лісгоспу було заготовлено 8,5 тонни лісового насіння — дуба звичайного, ялини, сосни, горіха чорного, черешні та ін. Більшість жолудів висіяли в розсадники восени, іншу частину використали для створення лісових культур шляхом посіву. Насіння інших лісових порід буде висіяно в лісових розсадниках для вирощування посадкового матеріалу на майбутнє.

kray.ck.ua

Далі...

Навчитися розуміти ліс

Слід на землі



Карпатський ліс — легені України. Він був і залишається в центрі уваги суспільства, як і ті люди, які його доглядають.

ДП «ВИНОГРАДІВСЬКИЙ лісгосп» багато років поспіль визнають найкращим у Закарпатті. Його директор Василь Омелянович Агій пройшов усі кар’єрні сходинки. Починав сторожем, свого часу понад 10 років працював заступником начальника відділу Державного лісового господарства. Доклав багато зусиль, щоб побудувати стосунки у колективі на довірі. За його словами, саме після досягнення цього з’явилися позитивні цифри у звітах, а у людей — відповідна оплата праці.

Щодо догляду за лісом у директора далекосяжні плани. Закладено розплідник нових видів дерев — дуба, горіха чорного, липи. Територія Виноградівського лісгоспу — єдине місце, де у природному середовищі росте ясен білоцвітий, занесений до Червоної книги України.

— У нашому колективі справжні лісівники: люди, які за багато років навчилися розуміти ліс, — розповідає Василь Омелянович. — Наші громадяни теж переймаються долею насаджень. Вирубування дерев, браконьєрство — ці теми стали постійними у виступах активістів. Звісно, це тішить, але, на жаль, у тих виступах часто звучить абсолютний непрофесіоналізм. Це дуже обурює. Сьогодні в Інтернеті є багато фото «лисих» полонин, вагонів і машин із деревиною — підписи під ними стверджують про злочинне вирубування лісів. Насправді ж багато з цих зображень фейкові — вони не адресовані ні екологам, ні правоохоронним органам для перевірки. Такі зображення не приносять користі: вони тільки нагнітають суспільство, створюють атмосферу недовір’я. Свого часу чимало розмов точилося й навколо катастрофічних паводків 1998-го і 2001 років. Державні комісії дуже ретельно розглядали всі причини паводків і фактор вирубування лісів при цьому, але зв’язку між ними не виявили. Насправді наймасовіше й бездумно ліси вирубали у 1950-1960 роках минулого століття. Якщо ж говорити про останнє 10-ліття, то ми беремо деревини вдвічі менше порівняно з науково обґрунтованими обсягами. Щоб усе це роз’яснити широкому загалу, спочатку потрібно самому мати певний рівень знань.

Усвідомлення цього й спонукало Василя Омеляновича вступити на навчання до лісогосподарського університету в угорському місті Шопрон.

— Одночасно з навчанням я викладав у Закарпатському лісотехнічному коледжі, — веде далі Василь Омелянович. — В Угорщині лекції для студентів відбуваються у вільній формі: це можуть бути запитання-відповіді чи й просто розмова. Результатом цього стає зростання інтересу студентів до навчання. Я перейняв цей досвід і тепер працюю так і зі своїми вихованцями. В угорців нам треба повчитися ставленню до екосистем. Вирубування у них мають точковий характер, тобто тут відбирають окремі дерева, які досягли своєї кондиції. А ще в Угорщині ліс намагаються оберігати від стресів. Такого нашестя байкерів на узліссях, як у нас, там не дозволили б. Отож нам треба повчитися делікатності у ставленні до лісу. Як, до речі, й до людей, із якими працюєш. Добре підготовлений, компетентний колектив — це основне багатство кожного підприємства.

У ДП «Виноградівський лісгосп» порівняно висока зарплата — в середньому 12 тисяч, до того ж тут працює система додаткових стимулів за результатами роботи. Директор, до речі, отримує не найбільше. Та попри все це багато працівників поїхало за кордон, що збільшує навантаження на тих, хто залишився.

Сам Василь Агій працює ще й над кандидатською, яку присвятив особливостям відновлення й продуктивності дубових лісів на Закарпатті. Це дуже трудомістка робота — спочатку висадити дуби на різних ділянках, у різних кліматичних підзонах, а потім з’ясувати, які умови для них найсприятливіші. Ці дослідження стануть рекомендаціями для подальшого оптимального вирощування дубових лісів.

Загалом же ліс для Василя Омеляновича не обмежується флорою. Він із зацікавленням розповідає про тварин, розведенням яких займаються в очолюваному ним лісгоспі. Зокрема, поблизу сіл Хижа й Новоселиця прижилися олені, популяція їх зростає. Також розвелося багато фазанів — їх, як і зайців та іншу звірину, можна частенько побачити в лісі. На жаль, епідемія африканської чуми ще не вщухла, що негативно позначається на поголів’ї диких свиней. Однак при всьому цьому наймасштабнішим «браконьєром» нині є захворювання лісів, надто хвойних. Хворобами уражені величезні площі — поки що уникнути цього неможливо.

Василь ГОРВАТ.
Закарпатська область.

http://www.silskivisti.kiev.ua/19770/index.php?n=45055

Далі...

15 років Катерина Грабець працює майстром лісу: чому жінка обрала таку професію?

Автор: Ольга Орел Вона вважає свою професію чоловічою, але каже, що їй не важко. 15 років Катерина Грабець працює майстром лісу. Вона садить ліси, відповідає за його охорону та догляд. У її володіннях більш ніж пів тисячі угідь Гайсинського лісгоспу. Вона навіть живе в лісі. Чому жінка обрала таку професію дивіться далі.

UA: ВІННИЦЯ

07.03.2020

Далі...

«Уже мои дети и внуки будут гулять в лесах, которые я посадил». Интервью с лучшим лесничим республики Александром Гайса о любимой работе и красотах природы

Республиканский конкурс на звание «Лучшего лесничего года» проходит ежегодно по инициативе Министерства лесного хозяйства. Критерии строгие и их немало: лесничих оценивают по 20 показателям. В расчет берется и работа всего лесничества, еще смотрят, как используются передовые технологии, учитываются и профессиональные качества конкурсантов. В этом году лучшим лесничим в стане стал Александр Гайса из Островецкого лесничества. Он работает здесь более 20 лет и с трепетом относится к своей работе. Поговорили с ним о душе леса, редких породах деревьев и залоге успеха.

Лес Александр Гайса полюбил еще в школьные годы, которые прошли в Индуре в Гродненском районе. Здесь в средней школе в начале 80-х годов было создано школьное лесничество, которое тесно сотрудничало с Индурским лесничеством. Александр был активным школьником-натуралистом. Когда пришло время выбрать будущую профессию, он уже четко знал, кем станет.

– Наше школьное лесничество было очень инициативным, постоянно участвовали в различных конкурсах, часто занимали призовые места. Мы даже ездили на всесоюзный слет юных натуралистов. Будучи школьником, окончил Белорусскую малую лесную заочную академию в Минске. А уже после школы в 1984 году поступил в Белорусский технологический институт имени Сергея Кирова, но пришлось уйти в академический отпуск, так как меня забрали в армию. Отслужил и продолжил обучение. По распределению попал в Островецкий лесхоз в 1991 году, с тех пор и работаю здесь.




На вопрос о том, любит ли лучший лесничий республики свою работу, Александр ответил, не распыляясь и без романтики. Подчеркнул, что работа в лесничестве – это производство, а на производстве некогда думать, что и кого ты любишь. И лес на работу в офисе он бы ни за что не променял. Слишком дороги ему природа и тесная связь с лесом, у которого, несомненно, есть душа, уверен Александр.

– Секрета победы особого нет – ежедневный кропотливый труд. И здесь заслуга не только моя, а всего коллектива. Один в поле не воин. Лес может быть очень хрупким. К примеру, по плану мы высаживаем 3000 хвойных на участке, но лишь около трехсот доживут до зрелого возраста – 81-101 год. Лес подвержен стихийным бедствиям, различным болезням и паразитам. Каждое дерево у нас под пристальным присмотром, ведь одно неверное решение может стереть с лица земли десятилетия титанического труда. Поэтому наши главные задачи – охранять, защищать и приумножать. Мы пожинаем плоды наших предков и создаем лес для будущих поколений. Уже мои дети и внуки будут гулять в лесах, посаженных мной.




Площадь Островецкого лесничества – 8925 гектаров. И хотя ни одно дерево здесь не остается без внимания, все-таки в особом почете дуб. В народе его называют царь-деревом, к тому же именно он изображен на гербе города атомщиков. Ценят это дерево так сильно, что в 2017 году в районе провели праздник дуба. Важной его частью стала посадка 2000 молодых дубочков на берегу островецкого водохранилища. Но не одним дубом едины. Хорошо в хозяйстве растет и лиственница, несмотря на то, что ее привычный ареал обитания – более северные районы. Есть и ольха черная – уникальное по своим свойствам дерево. Ее используют в медицине – отвар из коры обладают противовоспалительными и антибактериальными свойствами. А древесина черной ольхи отлично подходить для гидротехнических сооружений, ибо она устойчива к влажности.

– При высадке деревьев стараемся не засаживать участок только одной породой. Если вдруг один из видов поразит какая-то болезнь, второй выживет. Также у нас есть экспериментальный участок для наблюдения, в его жизнь мы вмешиваемся минимально. Там вместе растут лиственница, ольха черная, ель, сибирский кедр и клен. Мы наблюдаем за тем, как эти деревья сосуществуют, как себя ведут по отношению друг к другу. Высадили экспериментальный участок в 2010 году. По первым результатом видим, что, как ни странно, наши местные породы уступают лиственнице, но, возможно, ситуация изменится, так как деревья пока еще очень молодые. Также на территории хозяйства произрастает краснокнижная медуница мягонькая и живет черный аист.




Коллектив Островецкого лесничества из года в год выделяется показателями и ответственным подходом к делу. В 2019 году на 126% были выполнены промежуточные рубки, во время которых с участков убирается древостой. Заготовили 33 000 кубометра древесины. А прибыль хозяйства составила более 300 000 рублей. И на достигнутом здесь останавливаться не собираются. В конце концов характеризуется, быть лучшим – это не разовая акция, а ежедневная работа.

7:09 14 февраля 2020
Вероника КОЗЛОВСКАЯ
Фото: Лесная газета, Татьяна Бинда

https://grodnonews.by/news/zhizn/uzhe_moi_deti_i_vnuki_budut_gulyat_v_lesakh_kotorye_ya_posadil_intervyu_s_luchshim_lesnichim_respubliki_aleksandrom_gaysa_o_lyubimoy_rabote_i_krasotakh.html

Далі...

На Тернопільщині відійшов у вічність знаний лісівник

Зупинилося серце лісівника Олександра Войтюка з Тернопільщини, який значну частину життя присвятив роботі у лісовій галузі.

Чоловік уже багато років пропрацював у ДП «Кременецький лісгосп» на Тернопільщині. Відтак, учора, 30 січня відбулася панахида за покійним. А поховали чоловіка 31 січня, о 12 годині.

На Фейсбук-сторінці ДП «Кременецький лісгосп» зазначили, що у серцях кожного Олександр Петрович залишиться принциповою й чуйною людиною, яка віддано служила лісівничій справі.

ОПУБЛІКОВАНО: 31 СІЧНЯ 2020 О 16:22

Джерело: ДП "Кременецьке лісове господарство"

https://www.gazeta-misto.te.ua/na-ternopilshhyni-vidijshov-u-vichnist-znanyj-lisivnyk/

Далі...

Висловлюємо щирі співчуття

Вчора, 22 січня близько 19:00 год. у місті Радехів невідомі у масках скоїли розбійний напад на приватний будинок директора ДП «Радехівське лісомисливське господарства» Данькевича С.М., коли вся сім'я, у тому числі двоє неповнолітніх дітей перебували вдома.

Унаслідок нападу загинула жінка, дружина Данькевича С.М. Віра Ярославівна.

Львівське обласне управління лісового та мисливського господарства висловлює щирі співчуття Степану Данькевичу та його родині з приводу тяжкої втрати.

Звертаємось до Прокуратури Львівської області та правоохоронних органів з проханням провести всебічне оперативне розслідування та притягнути злочинців до відповідальності.

Львівське обласне управління
лісового та мисливського господарства

23 січня 2020 р, Новини. Прес-служба

https://lvivlis.gov.ua/news?id=4105

Далі...

Головецькому Михайлу Петровичу - директорові державного підприємства "Вищедубечанське лісове господарство", було присвоєно звання "ЗАСЛУЖЕНИЙ ЛІСІВНИК УКРАЇНИ"

21 січня 2020 року Указом Президента України (№18/2020) за вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю Головецькому Михайлу Петровичу - директорові державного підприємства "Вищедубечанське лісове господарство", було присвоєно звання "ЗАСЛУЖЕНИЙ ЛІСІВНИК УКРАЇНИ" .

Головецький Михайло Петрович почав трудову діяльність у лісовому господарстві у 1989 році, працював на посадах: майстра лісу, помічника лісничого, мисливствознавця, лісничого тощо, і у 1997 році був призначений на посаду директора Вищедубечанського держлісгоспу Київського обласного лісогосподарського об’єднання “Київліс», яку обіймає нині.

Завдяки вмілому керівництву Головецького М.П., його високій професійній компетентності у галузі лісового господарства, великому практичного досвіду, підприємство досягло значних успіхів у виробничій і фінансовій сфері, що сприяло досягненню високих показників у праці та у розвитку галузі вцілому.

Щиро вітаємо із заслуженою відзнакою!

ДП "Вищедубечанський лісгосп"

1 год · 

Далі...

Кіборг, який застрелив браконьєра: "Якби я був здоровим - ухилився б від автомобіля. Але я не міг. Роблю три постріли у повітря - а він все одно їде"

Автор: Валерія Бурлакова

10 січня на території лісництва біля села Малі Копані на Херсонщині місцевий лісник - ветеран війни, важко поранений на злітній смузі ДАП, інвалід 1 групи Віталій Григорьєв - помітив чотирьох чоловіків, які незаконно вирубували ліс. Один із них сів у авто і вирішив просто переїхати лісника, який одразу зробив три попереджувальні постріли вгору.

Тоді Віталію Григорьєву довелося відкрити вогонь по машині. Стріляти на ураження Віталій не планував, цілився у двигун - однак, на жаль, водій автомобіля зазнав поранення грудної клітини і помер на місці. Єдиною людиною, яка намагалася надати постраждалому допомогу, став сам кіборг - "колеги" пораненого просто розбіглися. Також вже за декілька хвилин Віталій Григорьєв, який так і не дочекався на допомогу з сусіднього лісництва, подзвонив у поліцію і повідомив про те, що сталося.

"...один з невідомих сів в автомобіль та нібито намагався наїхати на лісника, в результаті чого останній здійснив постріл по автомобілю. В результаті водій отримав вогнепальне поранення грудної клітини та помер на місці", - повідомила 11 січня пресслужба Національної поліції у Херсонській області

Цензор.НЕТ поговорив із Віталієм та його адвокатом Мариною Єлисєєвою про роботу у лісгоспі, адміністративну та кримінальну відповідальність за знищення лісу, події 10 січня та кваліфікацію справи ветерана.

"ЧОТИРИ З ПОЛОВИНОЮ РОКИ Я ЇЗДИВ НА ВІЗКУ. ПОТІМ ПОТИХЕНЬКУ ПОЧАВ ВСТАВАТИ. КОЛИ МЕНІ ЗАПРОПОНУВАЛИ РОБОТУ - НЕ ЗМІГ ВІДМОВИТИСЯ"

Його позивний Лєший. До війни він займався сільським господарством, ремонтом автомобілів та разом із дружиною виховував дітей.

На фронт Віталій Григорьєв пішов добровольцем. Спочатку - у батальйон "Донбас". Потім звідти разом із побратимами він перевівся до лав 93 ОМБр, де хлопці стали бійцями 6 роти 2 батальйону.

17 січня 2015 року, у останні дні оборони Донецького аеропорту, 6 рота отримала наказ вирушати туди, щоб деблокувати бійців, які перебували на летовищі. Частина кіборгів залишати ДАП відмовилася. Утім, багатьох - у першу чергу поранених - того дня вдалося все ж таки витягнути.

Під час операції 6 рота також зазнала втрат. Одним із важко поранених її бійців став Лєший, Віталій Григорьєв. Мінометна міна вибухнула зовсім поруч із ним на злітній смузі аеропорту, перетворивши обидві його ноги практично на фарш.

 "...На земле лежали Сокол и Леший. Оба потеряли очень много крови и были почти черные. Думал, что я их больше не увижу, но, слава Богу обошлось", - зі спогадів механіка-водія роти Олексія Зіміна.

З Водяного медики вивезли Віталія Григорьєва у Селідове, звідти згодом доправили до лікарні ім. Мечникова у Дніпрі. Була загроза ампутації. Пізніше пораненого перевели у Київський центральний військовий госпіталь.

Ще пізніше Віталій Григорьєв став учасником проєкту "Біотех-реабілітація поранених". "... Лікарі "Біотеху" різали його кілька років поспіль. Різали, пиляли, вичищали і зрощували раз за разом. Не зросталося. Потім зросталося. Потім ламалося знову. До нашого пекучого сорому, ми вже не раз раділи здавалося б остаточній перемозі. Та ламалося і ламалося знову..." - описують тривалий процес лікування фахівці.

Лєший з побратимами

Шлях був дуже довгим і складним. Однак зрештою, у 2019 році, Віталій Григорьєв все ж таки прийшов на огляд до лікарів  своїми власними ногами. А восени 2019 року - нарешті влаштувався на роботу у Великокопанівське лісомисливське господарство.

"Я чотири з половиною роки їздив на інвалідному візку. Відчував себе трохи забутим і відпрацьованим матеріалом, - згадує він у розмові з Цензор.НЕТ. - А потім потихеньку почав вставати. Змушував себе... Коли мені запропонували роботу - не зміг відмовитися, тому що хочеться бути корисним для суспільства. Пропрацювати я встиг дуже мало, з вересня. Та й поки все дізналися, все вивчили... Адже робота у лісовому господарстві лише на перший погляд здається простою. Упіймати порушників не так вже й легко... Але це фігня! Бо оформити все належним чином у нас ще складніше. Тому ми вчилися їх ловити, потім вчилися їх оформлювати - тому що судді у нас з характером. Кома не там, літера не та - і хтось вже не порушник, а герой".

"Нас не раз намагалися купити. Пропонували різні "спонсорські" варіанти - і техніку оновити, і на паливо гроші. Але хотілося цю систему зламати", - додає Григорьєв.

Основні порушення у лісах - це, за його словами, незаконна вирубка лісів і незаконне заволодіння поверхневим шаром грунту, тобто землею. "Цікавий браконьєрам саме наш регіон, тому що у нас ще хоч якось зберіглася акація - на неї багато хто поклав око, - продовжує лісник. - Ще, звісно, засмічують ліси. Але засмічення - це взагалі страшна тема, тому що навіть упіймавши людину за руку, ти не можеш довести, що це він зробив. Хіба що коли з машини сміття вивантажують, а ти робиш фото та відеофіксацію... За все це передбачені лише штрафи - адміністративний кодекс. Лише у випадку вирубки лісів, якщо сумазавданої лісові шкоди перевищує 20 тис. грн, викликається слідчий і порушується кримінальне провадження. Далі все вирішує суд... Однак "кримінальна справа" - це лише звучить гучно. Людина отримає умовний термін, і тільки якщо її другий або третій раз судитимуть - можливе реальне покарання".

"ЦЕ НЕ БУЛО СПОСОБОМ ЗУПИНИТИ ЗЛОЧИН"

10 січня Віталій Григорьєв працював разом із напарником. Помітивши сліди шин на ґрунтовій лісовій дорозі, вони вирішили, що напарник на автомобілі заблокує можливий виїзд з місця, де рубають ліс, а Віталій вирушить на пошуки браконьєрів. Також чоловіки викликали підмогу з сусіднього лісництва. Ще один можливий виїзд з місця вирубки Віталій завчасно закидав гілками, які, звісно, не могли зупинити автомобіль. Але могли трохи затримати його.

Коли Віталій дістався до місця вирубки і побачив порушників - у сутінках йому здалося, що один зі злодіїв у руках тримає щось схоже на рушницю. Браконьєри також побачили небезпеку. Один з них одразу кинувся до машини, проігнорувавши вимогу ветерана відійти від автомобіля та підняти руки вгору. Натомість, сівши за руль, чоловік натиснув на педаль газу і поїхав просто на лісника. Віталій зробив три попереджувальні постріли вгору, але машина так не зупинилася. Тоді Віталій Григорьєв вирішив стріляти у двигун - тому що раніше неодноразово був свідком того, як браконьєри успішно продовжують рух і на пробитих колесах. Він не цілився у водія (інакше куля зайшла б у скло з боку водійського сидіння), не планував стріляти на ураження - однак браконьєр відхилився вправо, імовірно, думаючи, що саме у нього хочуть влучити. У результаті, куля пробила легеню.

Якби Віталій Григорьєв не був інвалідом - він відскочив би від автомобіля, який їхав на нього. Але чоловік, який зовсім нещодавно почав знову ходити, зробити цього просто не міг. Це була пряма загроза його життю.

Адвокат Віталія Григорьєва, Марина Єлисєєва, розповідає, що вже особисто була на місці злочину. І зізнається: не уявляє, як у тій ситуації можна було діяти інакше. "Ви знаєте, що Віталій пересувається практично на протезах. У такій ситуації коли на тебе рухається автомобіль, водій якого не реагує на попереджувальні постріли - залишається тільки зупиняти автомобіль шляхом його пошкодження. Тому він стріляв у автомобіль, - пояснює адвокат. - Водій нахилився трохи у бік пасажирського сидіння - імовірно, думаючи, що лісник буде стріляти по ньому так, ніби він сидить на водійському сидінні. Якби він не ухилявся - залишився би живим. До того ж, там нерівний рельєф місцевості. Автомобіль трохи нагорі був, на бугрі, а Віталій стояв нижче. Має бути проведений слідчий експеримент за участі Віталія, має бути балістична експертиза - і тоді ми з’ясуємо, чому він влучив трохи вище капоту, у скло, чому куля пішла у салон".

Від місця, де зрештою після пострілу зупинився автомобіль, до місця, де стояв і з якого стріляв Віталій, залишилося не більше 10 метрів. "Він стріляв для того, щоб зупинити небезпеку, яка загрожувала його життю", - ще раз підкреслює Марина Єлисєєева.

Зазвичай, зауважує адвокат, Віталій пересувається на милицях. "Він ходить на двох милицях, тому що стан його ніг не дозволяє йому ходити на великі відстані - це дуже боляче. Того дня він був без милиць - не думав, що доведеться стільки йти. Тягав на дорогу гілки, щоб перекрити їм виїзд. Повз кілометра півтора, бо на фоні неба одразу було б помітно, якби він пересувався на повний зріст".

Чотири порушники на своїх власних ногах проти одного лісника у сутінках в лісі - вже були загрозою для нього, переконана вона. "На шляху до них він повз. Повз для того, щоб його не побачили. Він ризикував власним життям для того, щоб перекрити їм дорогу. Думав, що на людину озброєну карабіном, яка з’явиться біля їхньої машини, вони відреагують адекватно - тобто, або розбіжаться (але за транспортним засобом можливо буде легко встановити порушників, - Ред.), або ляжуть. Але його помітили раніше". На той момент Віталій вже чітко розумів, що підмога не встигне приїхати вчасно- порушники вже згортали роботу.

Слідство наразі кваліфікує подію за статтею 118 Кримінального кодексу України - це вбивство при перевищенні необхідної оборони, а також перевищення заходів для затримання злочинців. "Я не бачу перевищення, тому що він стріляв у автомобіль. А те, що так сталося - це нещасний випадок, тому що потерпілий якраз ліг у цей бік, і куля пішла трохи вище капоту. Умислу не було, - зауважує Єлисєєва. - Вони вважають, що він таким чином зупинив злочин. Але Віталій каже: "Я ж адекватна людина. Я чудово розумію, що вирубка лісу без встановлення шкоди - це невідомо адміністративна чи кримінальна відповідальність. Якби я був здоровим - я б ухилився від автомобіля, який їхав на мене. Але і реакція водія була неадекватною: я стріляю, роблю три постріли у повітря - а він все одно їде. Якби я міг ухилитися - я б запам’ятав номер автомобіля, і його все одно затримали б пізніше". Це не було способом зупинити злочин, який не є тяжким!"

Свого підзахисного Єлисєєва вважає повністю адекватним. "Він контролював ситуацію, намагався надати пораненому допомогу. І кликав на допомогу тих трьох, що розбіглися..."

P.S. Віталія Григорьєва зараз на час розслідування відсторонили від роботи у лісництві. 17 січня йому вручили підозру у скоєнні злочину, передбаченого ст. 118 ККУ "Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця" (карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років). Зараз Григорьєв під домашнім арештом.

На сьогоднішній день, після вручення підозри, Марина Єлисєєва вже не має права вільно коментувати ситуацію. Однак з Цензор.НЕТ вона встигла поспілкуватися раніше.

Незабаром справу лісника почне розглядати суд - або Херсонський, або Мелітопольський (за місцем розташування органу, який розслідує справу, це ДБР). Цензор.НЕТ неодмінно стежитиме за ситуацією.

 Валерія Бурлакова, Цензор.НЕТ

21.01.20 

10:20

https://censor.net.ua/resonance/3170956/kborg_yakiyi_zastreliv_brakonra_yakbi_ya_buv_zdorovim_uhilivsya_b_vd_avtomoblya_ale_ya_ne_mg_roblyu

Далі...

Помер ексочільник волинського лісництва

Учора, 10 січня, відійшов у вічність ексдиректор ДП «Ратнівське державне лісомисливське господарство» Юрій Іванович Харитоненко.

Про це повідомляє пресслужба Волинського ОУЛМГ.

Відомо, Юрій Харитоненко понад тридцять років незмінно очолював Ратнівське лісомисливське господарство, загалом же віддавши йому чотири десятиліття. У лісовій галузі – понад півстоліття.

Колективи Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства, державних лісогосподарських підприємств, обласних організацій Товариства лісівників України та профспілки працівників лісового господарства висловлюють рідним та близьким співчуття.

Довідка:

Народився Юрій Іванович Харитоненко 2 серпня 1938 року у селі Калиненське Новоолександрівського району Херсонської області. У 1961 році закінчив Львівський лісотехнічний інститут за спеціальністю лісоінженерна справа (інженер-технолог). У 1982 році став заслуженим лісоводом України. За вагомий особистий внесок у розвиток лісового господарства і лісопромислового виробництва, багаторічну сумлінну працю указом Президента України нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня (2004). Урожайним на нагороди для Юрія Івановича став 2007-й: він був відзначений медалями «За працю і звитягу», «За доблесну працю», лісівничим знаком «Відмінником лісового господарства України».

Свою трудову діяльність Юрій Іванович розпочав відразу ж після закінчення університету майстром нижнього складу Невидимського лісопункту Лисвенського ліспромгоспу тресту «Прикомліс».

З 1 вересня 1964 року працював старшим інженером по переробці деревини Ратнівського держлісгоспу, 9 листопада 1966 році призначений головним інженером цього підприємства. У квітні 1976 року затверджується директором Ратнівського держлісгоспу, з 1998 року в зв’язку з перейменуванням − директор ДП «Ратнівське державне лісомисливське господарство», у листопаді 2007 року очолив ТзОВ «Ратнеліс».

Інформаційне агентство ВолиньPost висловлює глибокі співчуття родичам та близьким Юрія Харитоненка.

Сьогодні, 11:55

http://www.volynpost.com/news/155831-pomer-eksochilnyk-volynskogo-lisnyctva

Далі...

Володимир Тимошенко: «Якщо переді мною ставилася мета, я завжди повинен був її досягти»

На цей раз ми мали розмову з ювіляром, директором Лебединського вищого професійного училища лісового господарства (1986 –2000 роки) Володимиром Аркадійовичем ТИМОШЕНКОМ.

– Володимире Аркадійовичу, перш за все, вітаємо Вас з поважним ювілеєм – 80-річчям від дня народження, яке Ви відсвяткували вчора. Чи віриться Вам, що зозуля накувала вже стільки ось літ?

– І віриться, і не віриться. Та більше віриться, бо ж на цьому довгому вже шляху було всього: дитинство, перекреслене страшною війною, втрата батька, який поліг на полі бою на території Польщі в роки Другої світової війни, післявоєнний голод, відчуття беззахисності, поскільки нас, трьох братів, виховували тільки бабуся та мама, біль за маму, бо та клята війна на певний час позбавила її улюбленої справи – лікарської. Це вже через кілька років по війні вона стала працювати сільською лікаркою. Пригадується один болючий епізод із мого дитинства. В голодну пору 47-го збирав вже на зібраному полі залишки колосків. Раптом об`їждчик, такий собі дужий дядько на баскому коні, шморгонув мене батогом із прикріпленою гайкою на кінці: бач, я розкрадав «соціалістичну власність». Ще довго носив на своєму тілі слід від того удару. Пройшли роки, і він на старості власних літ двічі просив у мене пробачення, коли я відвідував свою малу батьківщину. Та не одержав у мене прощення, адже той біль і досі мені пече.

Отож, від мого народження і до сьогодення – чималий відрізок часу, часто згадується, згадується минуле, тому віриться, що років на життєвому календарі вже чимало.

– Отже, згадується. То ж чим були сповнені дитинство і юність?

– Я тішуся тим, що народився у великому місті на Неві – Ленінграді (тепер Санкт-Петербург). Та недовго довелося там жити: всього рік і п`ять місяців. Звісно, не пам’ятаю того часу. Мої мама і батько почергово їздили у відпустку на їхні малі батьківщини до рідних – у с. Успенка Буринського району на Сумщині (це татова) та у с. Чагово Оратівського району на Вінниччині (мамина). Ось та відпустка батьків у с. Чагово в червні 1941 року стала фатальною. 22 червня фашистська Німеччина розв`язала війну з тодішнім Радянським Союзом. Батько, як офіцер армії (майор), відразу ж пішов на фронт, а мама залишилася у батьківській хаті з нами, дітьми. Моє воєнне дитинство, як і переважної більшості дітей того часу, було голодним і холодним. Але наша дорога матуся робила все, щоб зберегти дітей. Вона не втрачала дух родини, дух українства. Навіть свята у нас були, під час яких ненька одягала нас у гарненьке вбрання і підносила маленькі подаруночки. Наш батько, коли йшов на фронт, заповідав дружині: «Обов`язково у святі Різдв’яні дні, коли народився Володя (8 січня) влаштовуй йому свято». І мама виконувала цей батьків заповіт упродовж усього свого життя. В пам`яті закарбувався мій день народження в 1947 році. Голод, холод. А матуся десь роздобула картоплі, поставила на стіл солоні огірки, поклала окраєць хліба. Зібрала родичів. Вони мене вітали, співаючи українських народних пісень. З роками поступово приходив у дім достаток, а стіл ставав щедрішим.

Ще одним великим святом був для нас Великдень. Мама випікала смачні паски, фарбувала у цибулинні яйця і влаштовувала для нас, її трьох синів, свято. Хоча в той час ідеологія переслідувала тих, хто ходив до церкви, вірив у релігійні свята.

Пригадую, що після війни не відзначали День Перемоги. Солдати, які повернулися з фронтових доріг, не згадували те жахіття, що їм довелося пережити, бо було боляче. Вони намагалися зосереджуватися на проблемах мирного життя, самовіддано працювали на відбудові зруйнованого війною народного господарства, ростили дітей у надії, що ця війна, котра випала на їхню долю, остання. Про це завжди твердила й моя мама в день 9 травня.

Ми ще довго виглядали свого батька з фронту, та цього, на жаль, не сталося. Тож стали для мами її першими помічниками і порадниками. Підтримували чистоту й порядок у хаті і на подвір`ї, доглядали худобу і птицю. Я навіть розводив голубів (було їх до 100 штук). Нас, дітей війни, мама виховувала у повазі до праці і у працелюбності, бути чесними, добрими, справедливими, ввічливими. Це вона робила власними справами, власним поглядом і навіть подихом. Навчала нас житейської мудрості, моральним цінностям, берегти родину. Я з 12 років працював на цегельному заводі. Трудовий стаж зарахували мені з 14 років. До речі, він складає 56 років.

В 1947 році я пішов до першого класу Чагівської семирічки, а в 1954-му – до Великоростівської середньої. По її закінченню освоїв спеціальність «майстер лісового господарства» в Чорноліській лісній школі. Потому працював бригадиром рільничої бригади, лісником у колгоспі «Пам`ять Сталіну».

А потім випурхнув із родинного гніздечка. Сурми покликали до війська – тоді справою честі кожного юнака була служба в лавах армії. Проходив її в м. Житомирі (збіг обставин – під час війни в цьому місті лікувався мій батько, тяжко поранений в одному з боїв).

Після служби вирішив здобути вищу освіту і став студентом Харківського інституту механізації та електрифікації народного господарства. В 1967 році одержав диплом інженера-механіка.

– Володимире Аркадійовичу, Ви з теплотою згадуєте своїх батьків. Більш конкретніше розкажіть про них. Ви ж бережете пам`ять про найрідніших людей?

– Звичайно ж. Це були високоосвічені, інтелігентні люди. Батько, Аркадій Васильович, був кадровим військовим, мама, Марія Степанівна, – лікарем Військово-Медичної академії імені Кірова. Проживали в Ленінграді, але війна порушила всі їхні плани. Обоє з родин селян-середняків.

Батько в юні роки працював на шахтах Донбасу, служив у лавах армії, звідки його направили у військове училище Ленінграда. Закінчив заклад з відзнакою, тож молодого офіцера Аркадія Тимошенка залишили викладачем у ньому.

Мама з Вінниччини на запрошення свого дядька поїхала до міста на Неві. Спочатку працювала робітницею на промислових підприємствах. А в 1934-1938 роках навчалася в медичному закладі при Військово-Медичній академії. Коли його закінчила, її залишили працювати в академії. А в 1938 році Аркадій і Марія поєднали свої долі.

Батько мав мистецькі нахили: добре співав, грав на скрипці, фотографував. У мене й досі зберігаються в архіві його фото, яким більше 80 років. Коли він із мамою і маленькими синами приїжджав у відпустку – чи то в Успенку, чи то в Чагово, збирав довкола себе і сільську молодь, і земляків: нашу сім`ю завжди привітно зустрічали і проводжали, чекаючи на наступний рік.

А страшна війна зруйнувала життя людей. Я вже зазначав, яка ситуація сталася в нашій сім`ї. У важких боях біля Житомира батька тяжко поранила ворожа куля, лікувався у госпіталях цього міста і міста Вінниці. Коли його трішки підняли на ноги, відпустили у Чагово, що знаходилося за 60 кілометрів від Вінниці. Вдома його доліковувала мама. Коли він жив на окупованій території, ніхто з односельців не видав його «новій владі», бо дуже поважали батька. Він же доліковував рани і допомагав людям: шив чоботи, одяг. А як село звільнили радянські війська, батько знову пішов на фронт, але вже в якості рядового солдата. На жаль. Він писав теплі листи мамі і нам, його синам. Мама ретельно зберігала ті листи і вже, коли ми стали дорослими, розділила їх порівну між нами, трьома синами, щоб ми завжди пам`ятали свого батька. В моєму домашньому архіві й досі їх зберігаю.

Ми з мамою не дочекалися з фронтових доріг свого чоловіка і батька. Він загинув у листопаді 1944-го в селі Долгоня Дуклянського району (Польща). В пам`яті закарбувалася картина: мама тремтячими руками тримає папірець, який їй вручила листоноша, і гірко-гірко плаче.

Ставши дорослим, я все шукав батькову могилу. Однак, даремно. З різних архівів, з села Долгоня приходили невтішні відомості. Коли в 2004 році в Україні проходив другий тур виборів Президента, в цей час представником на виборчій дільниці у ВПУ лісового господарства був поляк. Я з ним познайомився і попросив відвідати місце поховання батька, як зазначалося в похоронці. Він виконав моє прохання. Але згодом у листі від нього повідомлялося, що на меморіальній плиті Меморіалу в с. Долгоня прізвище мого батька не значиться.

Моя мама залишилася вдовою у 30 років. Як їй не важко було, але вона, як кажуть, зібрала всі свої сили в кулак і ростила нас, малих. Спочатку працювала в колгоспі за трудодні. Всю роботу в місцевому господарстві тримали на собі вимучені війною жіночі плечі: жінки сіяли, косили, молотили – і все вручну. А ще сім`ю задавлювали натуральні податки. Треба було здавати молоко, м`ясо, яйця, масло.

Лише в 1948 році, коли почала працювати Медівська дільнична лікарня на 15 ліжок, що знаходилася за 5 км від села Чагово, мама відновила свою лікарську діяльність. В ній вона протрудилася до пенсії. Її дуже шанували всі мешканці навколишніх сіл, адже вона врятувала не одне життя, вилікувала багатьох людей.

Мама була невсипущою трудівницею. Давала лад усьому вдома, тримала господарство, ростила і навчала нас, дітей, була відмінним лікарем. А ще встигала вишивати і прясти, шити і в`язати.

Пам`ять про своїх батьків я маю намір зберегти для наступних своїх поколінь. Зараз працюю над книгою «Стежина до світлого життя».

– Володимире Аркадійовичу, Ви задоволені пройденим життєвим і трудовим шляхом? На Ваш погляд, він був вдалим чи не зовсім?

– В цілому задоволений. Звісно, не дивлячись на негаразди, втрати, окремі моменти, що викликали смуток і біль у душі. Якби ще раз довелося ним пройти, пройшов би, але починаючи вже із шкільних років. Я задоволений, що, дякуючи мамі, одержав вищу освіту, знайшов себе у професії, маю чудову родину, безліч друзів, які виручали мене, що проживаю у чарівному Лебедині, який за ці вже майже 53 роки став мені рідним і дорогим.

– То як Ви потрапили до Лебедина?

– Справа випадку. Скажу відверто, про Лебедин я ніколи не чув, не знав, що є таке містечко. А ось, закінчивши інститут, одержав направлення. В ньому зазначалися три графи: місце роботи – м. Лебедин (Сумська область), СПТУ–4; посада – викладач; проживання – житлом забезпечується в гуртожитку. Звісно, спочатку з`явився в обласне управління профтехосвіти (такий був порядок). Його начальник Костянтин Платонович Мендель зустрів мене добре, приязно. Коли побачив мій диплом, а ще купу відзнак за досягнення у спорті (волейболі), сказав: «Я залишаю тебе працювати в управлінні, будеш грати в складі збірної профтехосвіти області».

Але я людина з таким складом характеру: якщо переді мною ставиться мета, я завжди повинен був її досягти. Отож, поїхав до Лебедина. СПТУ-4 тоді очолював Олександр Васильович Гадяцький. Він привітно зустрів мене і мою сім`ю (був одружений і мав сина). Зазначив, що працюватиму викладачем, а далі, посміхаючись, зауважив: «А, можливо, колись і завучем, і директором». Як у воду дивився. «А де ж гуртожиток, куди мені вести своїх?», – запитав я. «Незабаром побудуємо», – відповів Олександр Васильович. Але згодом побудував будинки для співробітників училища на околиці міста в сосновому лісі. В одному з них я й одержав квартиру, де ми й досі мешкаємо з дружиною, де виросли наші сини.

– Мабуть, саме робота в профтехучилищі залишила найзначиміший слід у Вашому житті?

– Саме так. Навчанню і вихованню сільсько­господарських і робітничих кадрів я віддав все життя. Мій педагогічний стаж складає 41 рік. Спочатку вісім років викладав спецпредмети – землерийні машини, трактори, автомобілі, механізація тваринницьких ферм, креслення, теоретична механіка, меліорація, був керівником методоб`єднання механізаторських професій, головою профспілки працівників училища. А з 1975 по 1986 рік працював заступником директора училища з навчально-виробничої роботи, з 1986 по 2000 рік – директором.

– За роки Вашого директорства в училищі зроблено чимало. Все потребувало зусиль, знань, мудрості. Та, мабуть, найважче довелося переорієнтовувати училище в напрямок підготовки ним кадрів для лісового господарства?

– Так, зроблено чимало. Зокрема, побудовано нову їдальню на 450 місць, котельню переведено на газове опалення, капітально переобладнано актову залу, котра стала найкращою в системі профтехосвіти області, обладнано сучасний кабінет української мови та літератури і переведено викладання всіх предметів українською мовою, відкрито нові професії: «лісник-тракторист-водій», «кухар», «машиніст автомобільних кранів» після 11 класів і для демобілізованих юнаків.

Та коли в 1991 році розпався Радянський Союз, відпала потреба в меліоративних кадрах. Я зрозумів це і почав перепрофільовувати училище на необхідний для України лісовий напрямок. Нелегко було переконувати декого там, наверху. Дехто висловлював думку, щоб закрити навчальний заклад. Та все ж знайшлися мудрі і добрі керівники, які підтримали мою ініціативу. Тож, училище у 1997 році отримало ліцензію на підготовку робітничих лісівничих кадрів зі спеціальності «лісник-тракторист, водій категорії «С». Відтоді змінило й назву із СПТУ-34 на професійне училище лісового господарства.

Коли мені виповнилося шістдесят років, керівне кермо передав своєму колишньому учневі, згодом майстру виробничого навчання, викладачеві, старшому майстру Анатолію Трояну. І не помилився. Анатолій Григорович зберігав кращі традиції училища, примножував їх. І у 2003 році перевів училище в статус Вищого. Зарекомендував себе вмілим керівником, тож недаремно жителі міста згодом обрали його міським головою. А після двох каденцій свого головування знову повернувся до рідного училища. Приємно, що він твердо тримає училище на передових позиціях в області, готуючи кваліфіковані кадри. Зміни на позитив відчуваються кожного разу, коли відвідую його. До речі, після виходу на заслужений відпочинок я ще вісім років викладав спецдисципліни лісового напрямку, підготувавши для цього необхідну базу.

– Ви часто навідуєтеся до рідного училища?

– В училищі пройшла значна частина мого життя (з 27 до 68 років). І я залишився йому вірним, які б посади мені не пропонували. А їх надходило чимало, зокрема директором Ворожбянського СПТУ-6, заступником директора Чугуївського меліоративного училища, службу в комітеті держбезпеки СРСР, міським головою, директором заводу верстатних вузлів, заступником керівника обласного управління профтехосвіти, директором спецшколи-інтернату (все це впродовж 1973 – 1980 років). Мабуть, недаремно після чергової пропозиції на підвищення перший секретар райкому Компартії України Леонід Олександрович Яковенко сказав мені: «Ти що, прикипів до училища? Не відірвати тебе від нього». Я горджуся, що моя праця приносила успіхи і досягнення училищу, зміцнювала його матеріально-технічну базу. Тому сьогодні з чистою совістю заходжу до училища. Живу й досі його життям, хвилююся за невдачі, що його іноді переслідують, радію успіхам. Беру участь у різних заходах, зібраннях ветеранів, що проходять 9 травня, 19 серпня, 1 вересня, 2 жовтня, 1 січня, зустрічаюся з керівництвом, колишніми і теперішніми колегами, проводжу профорієнтаційну роботу в школах міста.

– Вашу працю поціновано?

– Так. Нагороджений знаком «Відмінник освіти України», бронзовою медаллю ВДНГ Союзу, медаллю «Ветеран праці», численними Почесними грамотами різних рівнів: Міністерства освіти України, обласного управління профтехосвіти, партійних органів, владних структур місцевого рівня. Подяк – не перелічити.

– Ви задоволені своєю особистою долею?

– Звичайно. У мене прекрасна дружина Ганна Гнатівна. Ще навчаючись в інституті в Харкові, якось підмітив на танцмайданчику у парку Перемоги красиву дівчину, запросив її до танцю. Сподобалась – закрутило у свій вир кохання. Вона працювала тоді вихователем у дитсадку заводу імені Малишева, а родом з Богодухівського ра­йону. 19 квітня 1965 року ми уклали свій шлюб. І ось цього року відзначатимемо 55 років подружнього життя. Дружина була для мене надійним сімейним тилом. А ще вона – трудівниця золота. За все це я їй безмежно вдячний.

– А чи гордитеся синами, невістками, онуками?

– У мене чудові сини. І старший Олександр, і молодший Ігор здобули таку ж професію, як і я. Обидва – інженери-механіки. Мої невісточки: Ірина – вчителька, Наталя – медсестра. Маю чотирьох онуків: Святослав – майстер харчової промисловості, Маринка – фармацевт, Дмитрик – дев`ятикласник, Оленка – навчається в магістратурі СумДУ, на юридичному відділі. На нашу з Ганною Гнатівною радість маємо й малесеньку правнучку Міланочку (це Святославова донечка). Словом, я горджуся своєю родиною і щасливий, що маю власне продовження в дітях і онуках.

– Володимире Аркадійовичу, Ви мали кумира по життю?

– І не одного. По життю – моя дорога мама, Марія Степанівна. Вона залишилася вдовою у 30 років із трьома синами. Але не здалася негараздам, труднощам, навпаки – показувала нам приклад, як долати ті труднощі і жити гідно, по совісті. У спорті (волейболі) – Костянтин Кузьмич Рева, виходець із м. Глухова, багаторазовий чемпіон СРСР, світу, Європи, Олімпійських ігор, Заслужений майстер спорту. За великі заслуги у спорті у 2005 році його ім`я занесено до «Зали слави» найвидатніших волейболістів світу на батьківщині волейболу – м. Халіоніке (США). У кінематографі – актор, кінорежисер Леонід Биков, відомий у всьому світі. Його гра в кінофільмах «Максим Перепелиця», «В бій ідуть тільки «старики», «Ати-бати, йшли солдати» – неперевершена. Шкода, що фатальний випадок рано обірвав його життя.

– Знаємо, що Ви все життя захоплювалися волейболом, майстер спорту з волейболу, грали у складі багатьох команд, розвивали волейбол в училищі, на Лебединщині…

– Так. Це моє хобі. Захопився волейболом у Чагівській школі. Виступав за мо­лодіжні команди Вінницької області. А в армії, в далеких 1961-1962 роках, грав у складі волейбольної команди майстрів спорту за 9-у танкову армію. Навчаючись в інституті, виступав за його збірну команду з волейболу. До речі, вона чотири рази виходила призером першості України серед вузів, була однією із найсильніших у Харкові. Впродовж роботи в училищі активно займався спортом, тренував його волейбольну команду, виступав за збірні СПТУ, Лебедина, обласну команду «Трудові резерви». З 1980-го по 2015-ий був організатором волейбольного турніру «Зустріч поколінь», що проводився щороку. В ньому брали участь 5 – 8 команд різних колективів (вік 15 – 75 років). Складалися вони із школярів, студентів, військових, викладачів, робітників, ветеранів праці. Ігри проходили на спортивній базі училища. За цей час у турнірі взяли участь 171 команда і 1504 учасники. А ще організовував турніри «Зустріч з юністю», «Золоте серце». Словом, 63 роки грав на різних волейбольних майданчиках.

– А чим сповнене Ваше сьогодення?

– Пенсіонерськими справами. Встав, зробив зарядку, попорав невеличке господарство (кури, качки), сходив до магазину, поспілкувався з друзями по телефону, а їх у мене чимало. Із задоволенням цікавлюся справами моїх добрих друзів, з якими продружив, пропрацював, вирішував проблеми не один десяток років. Це Анатолій Васильович Онайко, Іван Михайлович Гурін, Костянтин Якович Хорохорін, Леонід Володимирович Щегорцов, Анатолій Григорович Троян, Борис Кіндратович Білодід, Микола Григорович Сіренко, Валерій Григорович Чалий, Сергій Миколайович Лук`яненко, Олександр Миколайович Огієнко, Олексій Михайлович Гурлай, Віталій Григорович Шапошник, Леонід Васильович Бондар, Іван Степанович Радченко. Приємно, що маю від них і моральну, і матеріальну підтримку. Особливо хочу висловити вдячність директору Сумського обласного центру зайнятості Володимиру Іллічу Підлісному за своєчасну і дієву підтримку мене, як директора у 1998 році.

А влітку разом з дружиною вирушаємо до Червленого, де у нас є земельна ділянка. Вирощуємо овочі, картоплю, збираємо урожай яблук, груш, слив.

Готую до друку третю книгу, в якій маю намір розповісти про свої родинні зв`язки, про батьків, про своє життя. Словом, на пенсії сумувати не доводиться, адже якісь справи завжди знаходяться.

– У Лебедині Ви прожили майже 53 роки. Не шкодуєте? Можливо, хотілося б мешкати у мегаполісі?

– Аж ніяк. Ніколи не шкодував, що так склалася доля. Місто тихе, спокійне, затишне. Мені до вподоби довколишні соснові ліси, а це – чисте повітря. Тут у мене багато друзів, приятелів, тут мої діти проживають. І я щасливий від усього цього.

– З яким настроєм зустрічаєте ювілей?

– З оптимістичним.

А тепер наші традиційні

7 бліц-запитань

– Ви народилися в Різдвяні свята. Любите їх?

– Звичайно ж.

– Ви задоволені сьогоденням?

– Задовольнятися всім – це зупинка. А я не люблю зупинятися, йду вперед.

– Які програми любите дивитися по телебаченню?

– «Зоопарк», «Дача», «Ліс».

– А Ваш улюблений фільм?

– «В бій ідуть одні «старики».

– Ви часто дарували і даруєте квіти дружині?

– На її день народження та на різні свята.

– Ваша улюблена страва?

– Голубці, розсольник і каша з гарбуз-банана.

– Ви й досі водите автомобіль. Це хобі чи необхідність?

– Необхідність.

З ювіляром спілкувалася

Надія Солодовник

http://www.lebedinpress.com.ua/kategorii/novosti/3903-volodimir-timoshenko-yakshcho-peredi-mnoyu-stavilasya-meta-ya-zavzhdi-povinen-buv-jiji-dosyagti

Далі...