АКТУАЛЬНО
Суспільство має усвідомлювати виробниче призначення лісових угідь
Лісова політика України щодо реформування лісового господарства та переведення його на засади ринкової економіки вже чверть століття турбує громадянське суспільство, органи влади, науку й бізнес. Це пояснюється тим, що тривалий період у країні набував поширення й розвитку старий радянський принцип у лісовому господарстві «Державне управління лісами» замість «Державне управління у галузі лісівництва».
Фото з сайту atmwood.com.ua
Об’єкт праці — дерева чи земля?
Державне управління лісами зводилося насамперед до управління ресурсами деревини як основної продукції лісівництва, її вилучення з лісових насаджень, а також до централізованого розподілу відповідних лімітів між суб’єктами лісопромислового виробництва на право заготівлі лісових матеріалів залежно від попиту сільського господарства, населення та промисловості.
Натомість державне управління у галузі, на моє глибоке переконання, має зводитися до використання землі (земельних угідь) для вирощування лісу як основної її продукції, реалізації її суб’єктам лісопромислової діяльності для отримання доходу з подальшим забезпеченням лісовідновлення й підтриманням лісових екосистем у стані динамічної екологічної рівноваги. Тож об’єктом праці в галузі лісівництва стає земля, а не ліс і лісова рослинність, використання яких має забезпечувати самоокупність і прибутковість землекористування.
В Україні (до речі, у першій із пострадянських держав) у земельному законодавстві визначено облікову категорію «Землі лісогосподарського призначення» замість радянського терміна «Землі лісового фонду». В основі такого поділу лежать кардинально різні аргументи для зарахування земельних угідь до того чи іншого цільового призначення, їхнього обліку і звітності за ними. Ст. 20 Земельного кодексу України встановлює: «Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього кодексу». Порівняймо ці норми з пострадянським визначенням, що зберігається в Лісовому кодексі України (ст. 4): «До лісового фонду України належать лісові ділянки, в тому числі захисні насадження лінійного типу площею не менш як 0,1 гектара».
Процитоване — це чинний документ у редакції від 28 грудня 2015 р., який свідчить про нездатність Держлісагентства України встановлювати й регулювати державну екологічну політику в галузі землекористування для здійснення агроекологічного лісівництва. До того ж, це не його повноваження, адже цільове призначення використання земельних угідь за всіх часів було і має залишатися за місцевими органами влади.
З урахуванням здійснюваної в Україні децентралізації влади Держлісагентство має конкретизувати діяльність не стосовно формування цільового призначення земельних угідь, а переважно найповнішого використання продуктивності земель, наданих суб’єктам господарювання з агроекологічного лісівництва для вирощування лісу й лісових ресурсів, отримання доходу, охорони земель і навколишнього середовища.
Експорт кругляку — підніжка для підприємця
Досвід централізованого державного реформування лісового господарства за роки незалежності виявився невдалим, призвів майже до розвалу деревообробної й меблевої промисловості, целюлозно-паперового виробництва. Для прикладу: обсяги деревообробної, меблевої й паперової промисловості в Польщі у грошовому вираженні сягають майже 25 мільярдів доларів США, в Україні ж — поки що тільки 2,5 мільярда доларів. У десять разів менше! При цьому площа лісів у двох країнах однакова. Із цього стає зрозумілим, що механізми землекористування для здійснення лісівництва у нашій країні кардинально відрізняються від сусідньої Польщі. І наслідок цього — ганебне намагання Держлісагентства експортувати необроблену деревину (в народному мовленні кругляк), лісоматеріалів низького рівня оброблення, зокрема дров, що зумовлює хронічний дефіцит сировини для суб’єктів бізнесу вітчизняних деревообробних та інших промислових підприємств, не даючи змоги розширювати виробництво та створювати робочі місця. Це відбувається тому, що Держлісагентство фактично монополізувало вилучення деревини з лісонасаджень, виробництво лісових матеріалів (лісозаготівлі), їх переробку і реалізацію, здійснює держконтроль за додержанням нормативно-правових актів щодо ведення лісового господарства.
За такого законодавчого поєднання повноважень і обов’язків Держлісагентства і його органів на місцях не можна провести реформування й переведення його на засади ринкової економіки, тобто на засади ідентифікації землекористування за суб’єктами господарювання в галузі лісівництва і підприємствами інших видів економічної діяльності. І головне — не шляхом посилення згаданого державного управління лісами, а через децентралізацію менеджменту, відмову від унітарного у всій Україні лісівництва з урахуванням місцевих умов його здійснення та попиту нинішніх і перспективних для створення й розвитку суб’єктів малого й середнього бізнесу з деревообробки, меблевої та целюлозно-паперової промисловості.
Не доречна в Лісовому кодексі України норма «Право користування лісами» (глава 2, ст. 16), тому що вона належить до внутрішньогосподарського механізму лісівництва, а не землекористування. Це лісівничі норми і правила, отже, їх затверджувати на урядовому рівні — просто невдала практика, якщо не вбачати розмивання відповідальності за корупційні дії відомчого й виробничого менеджменту.
Конче необхідним заходом державного рівня має стати децентралізація обліку й ведення звітності ідентифікованими суб’єктами лісогосподарського виробництва та підприємствами (установами) інших видів економічної діяльності, в межах яких є угіддя облікової категорії «Землі лісогосподарського призначення», щодо фінансово-економічних показників їхньої діяльності.
Відповідні зведення показників за суб’єктами господарювання-землекористувачами, а також суб’єктами адміністративно-територіального поділу країни слід надійно опрацювати для районних і місцевих громад, а також їхніх виборних органів, контролю органів фіскальних служб, громадськості, зокрема для обчислення й справляння рентної плати за землю.
Сучасний рівень лісовпорядкування та наявна у відповідних джерелах інформація дає уявлення про стан земельних угідь, їх розподіл за типами лісорослинних умов. Те саме стосується наявності у лісонасадженнях запасів стовбурової деревини з їх розподілом за класами віку. Усе це створює сприятливі умови й можливість найповніше використовувати потенційну природну продуктивність земель лісових, зокрема із забезпеченням охорони земель і підтриманням лісових екосистем у стані екологічної рівноваги. Один з незаперечних доказів цього — досвід польського лісівництва, а також матеріали таксації та обліку лісу в Україні, які періодично здійснюють (останній з них проведено станом на 1 січня 2011 року).
На засадах ефективності, самоокупності й прибутковості
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також галузевий менеджмент з питань агроекологічного лісівництва мають усвідомлювати виробниче призначення земель лісогосподарського призначення. Їх використання як природного ресурсу та засобу виробництва має бути ефективним, самоокупним і прибутковим.
Найкращим прикладом для реформування лісового господарства в Україні має стати закон «Про ліс» сусідньої Польщі (від 21 вересня 1991 р.) зі змінами, зокрема глава 9 щодо фінансування лісового господарства в державних лісах: «Державні ліси покривають свої видатки із власних доходів і господарюють на засадах фінансової самостійності». Закон установлює порядок оподаткування лісових земель залежно від їх площі з розподілом її за класами бонітету і головними лісоутворювальними породами згідно з матеріалами лісовпорядкування.
Зрештою, органи влади і громадськість мають дійти висновку, що реформування лісового господарства — це їхнє природне право піклуватися про майбутнє свого регіону.
Необхідно відмовитися від ще одного з атрибутів радянської філософії — централізованого управління господарською діяльністю в галузі користування землями лісогосподарського призначення. Те саме стосується відмови від архаїчної системи поділу лісів на численні категорії так званої захищеності, започаткованої ще в колишньому СРСР разом з поділом лісів на групи, що було не властиво українському лісівництву.
Важливо й те, що в лісовому господарстві ще з 1959 року набула поширення практика нехтування лісівничими нормами й правилами за мовчазної згоди галузевих і місцевих органів влади, підміна рубок головного користування рубками іншого змісту, що зводилося до ухиляння від плати за вилучення деревини (так звана попенна плата) як виду рентної плати за використання землі. Нині відмовилися від здійснення таксації лісу в стані росту, що порушує всі наукові засади цього складного фінансового й лісотехнічного заходу й переводить на рейки плати за заготівлю лісових матеріалів замість плати за землю. Допитливі можуть звернутися до статистичних збірників і переконатися, що частка лісових матеріалів з назвою «дрова» у складі загального їх обсягу не піддається будь-якому обґрунтуванню чи поясненню.
Найбільш прикро те, що потребу суб’єктів бізнесу лісопромислової галузі вітчизняних виробників не враховано в будь-яких програмах розвитку лісового господарства, що завдає відчутних збитків не лише їхній діяльності. Залишаються без належного соціально-економічного розвитку регіони й населення багатолісних областей, з високою часткою у складі земельних ресурсів облікової категорії землекористування «землі лісові», зокрема «землі, вкриті лісовою рослинністю». Здається, випали з поля зору галузевих менеджерів і місцевих органів влади українського Полісся і Карпатського регіону принципи щодо використання землі й лісів, ухвалені на Міжнародній конференції в Ріо-де-Жанейро ще у 1992 році: «Наша мета — використовувати землю так, щоб отримувати від цього найбільшу користь», а також «Ліси необхідно використовувати так, щоб забезпечувати соціальні, економічні, екологічні, культурні й духовні потреби сучасного і майбутнього поколінь».
Отже, лісову політику мають формувати органи державної влади та органи місцевого самоврядування за участю галузевого менеджменту суб’єктів господарювання з лісівництва, а також менеджменту лісопромислової галузі. Те саме стосується реформування лісового господарства державного лісівництва як галузі рослинництва та землеробства, оскільки землекористування — не відомча монополія, а належить до пріоритетних завдань національного рівня.
І з тим треба рахуватися, тому що рано чи пізно треба буде нинішнім вождям галузі відповідати за заподіяння непоправної шкоди лісовим екосистемам і загалом навколишньому природному середовищу.
Вважаю, що лісову політику України і реформування лісової галузі мають проводити висококваліфіковані фахівці з європейським мисленням, патріоти лісової галузі, а не бездарні випадкові керманичі під патронатом люстрованих христопродавців, старих збитих пілотів колишньої злочинної влади Януковича. А органи державної влади, народні депутати України та небайдужа екологічна громадськість мають дати належну оцінку таким безвідповідальним діям, які відбуваються в лісовій галузі.
Орест ФУРДИЧКО,
академік НААН, доктор економічних наук, доктор сільськогосподарських наук, професор, директор Інституту агроекології і природокористування Національної академії аграрних наук, для «Урядового кур’єра»
https://ukurier.gov.ua/uk/articles/reforma-lisovoyi-galuzi-sprava-vsenarodna/
Урядовий кур'єр, 28 лютого 2017 року, вівторок, № 38 (5807), стор. 7
