Еквівалентом психофізіологічних функцій у нас виступає робота державної машини, так званих органів влади.
"Чому ми намагаємося вирішувати проблеми, не переглядаючи й не оптимізуючи те, що є, а створюючи нові, непотрібні інституції? Хто сказав, що нове — обов'язково хороше?"
"Чому ми намагаємося вирішувати проблеми, не створюючи нове, а вічно порпаючись у безнадійно застарілому державному механізмі? З містичною вірою в те, що цей мотлох можна полагодити раз і назавжди".
Українська суспільна думка гарячково метається між цими двома оберемками інтелектуального сіна. І, схоже, ось-ось сконає від дистресу.
Якщо звичайне підбадьорення ніякому організму, в тому числі й соціальному, особливо не шкодить, то дистрес якраз погіршує перебіг психофізіологічних функцій. Це цілком можна застосувати до того, що відчуває наше суспільство зараз.
Еквівалентом психофізіологічних функцій у нас виступає робота державної машини, так званих органів влади. І те, що від душі промовляють люди з приводу ефективності цієї роботи вже майже тридцять років, словами описати неможливо — з усіх зрозумілих причин.
Дистрес працює за замкненим циклом. Спочатку політики в процесі виборів створюють народу завищені очікування. Всі подальші гнівні зауваження народу, що ним (народом) підступно маніпулювали й підло обдурили, цілком ігнорують той факт, що народ сам обдуритися дуже навіть любить.
По-перше, це красиво.
По-друге, це завжди про реформи. Будь-які зміни, навіть випадкові чи природні, оголошуються позитивними. І це завжди особиста заслуга чергового топ-реформатора. Від каденції до каденції казки дедалі вишуканіші, віра в них — усе фанатичніша, розчарування — дедалі болісніше.
Виробляється стійке звикання до гіперболізації, до завищеної оцінки всього (починаючи з себе, певна річ), наче в голові вмикається такий собі "капслок".
Якщо політик не обіцяє на старті негайного вступу в усе, процвітання всього і всіхповішання, то він нудний якийсь, нерішучий.
Повернімося до вищезгаданих проклятих питань.
Більшість чула, що капітальний ремонт будинку часто коштує дорожче, ніж знесення й побудова нового. На підставі цього евристичного підходу й робиться висновок про недоцільність "ремонту" державних інституцій. І справді: кожна гучна заява про їх реформування оберталася черговим роздуванням штатів та збільшенням видаткової частини бюджету.
Але, зауважте, коли ми виголошуємо слово "інституції" та інші розумні терміни, які позначають архітектуру держави, ми не говоримо про людей, із яких це політичне "лего" складається. Така дегуманізація дуже зручна. Можна таврувати що завгодно, не зачіпаючи нікого особисто, хоча кожна проблема має ім'я й прізвище.
Таке політологічне безглуздя дозволяє легко жонглювати термінами, і в результаті у слухачів складається враження, що "інституції" — це якісь коробки та ящики в гаражі, їх можна запросто поміняти місцями, непотрібне викинути на смітник. Ну ще, може, підмести трохи. А так — усе, які проблеми?
Проблеми в людському матеріалі, яким наповнені всі ці "коробки". Річ не в тому, хороший він чи поганий, розумний чи дурний. Соціальна й політична культура українців — дуже побутова. Зв'язки і знайомства, кумівство й рідня, земляцтво й зобов'язання — все це набагато значущіше і важливіше, ніж кваліфікація й компетенція. Цього можна не помічати або критикувати (доки сам не опинишся в інституції), але наше суспільство так побудоване.
Всі спроби надати йому якогось унітарного псевдоєвропейського лоску — це апофеоз вульгарності, що викликає лише стримані посмішки західних партнерів при спогляданні наших політичних селфі.
Люди та їх взаємини визначають ефективність групової діяльності. Якщо інституція працює, на нашу думку, погано (а іншої думки в нас бути не може), то це означає, що людям у ній так зручніше. І постійна заміна цих людей (уже просто інше покоління прийшло) показує точно такий самий результат. Люди виконують свою роботу не так, як це зручно вам, а як зручно їм.
Тому що їм гроші платите не ви особисто, а така собі анонімна "держава", це механічний процес. А всі західні кліше про "гроші платників податків" не працюють як метод переконування з тієї ж причини, що податків ніхто платити не хоче, але вимагає, щоб інші платили.
Тобто людей всерйоз чіпати реформами не можна — вони образяться, інших чіпайте, а нас за що? Але інституції — можна. В результаті, реформи цих нещасних інституцій стають схожими на потворні засклення й утеплення балконів у багатоповерхівках. Народні умільці, що виросли на віртуозному добудовуванні радянських дачних будиночків, можуть до наших інституцій присобачити будь-що — і не відпаде. Погано, але ж якось працює?
Але, як згадувалося, в цих людей є високі очікування з приводу країни та своєї долі в ній. Ці очікування мають виправдати якісь політики, які мусять десь знайти багато грошей на народні хотілки, одночасно знижуючи тарифи й ціни. Очікування не виправдовуються, ціни підвищуються, влада грізно й водночас ласкаво дивиться на народ, як на небезпечних душевнохворих, і запобігливо — на кредиторів. Був би у влади хвіст — вона б ним навіть виляла.
Що роблять інституції? Встановлюють правила й стежать за їх виконанням. Тобто стережуть межі дозволеного. Приторговуючи дозволами на порушення меж.
Але ХХІ століття, принаймні в його євроатлантичному сегменті, прагне до стирання будь-яких меж та граней. До тотальної свободи, гарантованої максимальним наглядом.
Раніше був метод наукового пізнання, що вважався універсальним і для природничих наук, і для гуманітарних. Правила, закони, межі були непорушні, бо їх необхідність доводилася раціоналізмом та логікою.
Потім виявилося, що закони науки відносні, і це рикошетом ударило по гуманітарній сфері. Етика й мораль більше не апелювали до релігій і стали теж відносними й навіть досить туманними категоріями. Світогляд як такий перестав існувати, замінившись плюралізмом приватних суджень.
І якщо в науці повторюваний експеримент залишився все ж таки стійким критерієм науковості, то в соціальній сфері експерименти щоразу оберталися великим лихом для людей і підсумковим знесмисленням результатів. Тому що, наприклад, на історичних помилках ніхто ніколи не вчився і вчитися не буде. Це культурний міф та заклинання політологів-початківців. Навпаки, люди люблять свої помилки, цінують їх, оплакують і ставлять їм пам'ятники, до яких носять квіти, щоб не забути, як наступного разу програти так само достойно.
Реформування інституцій, побудоване на класичному раціоналізмі, з упевненістю можна назвати диктатурою. Ось Китай, комуністична диктатура, що раціонально оплатила своє нинішнє економічне процвітання десятками мільйонів людських жертв, починаючи з усунення корупційного Гоміньдану та приходу маоїстів до влади.
Реформування інституцій, побудоване на домінанті духовного чинника, етнічної моралі та історичної справедливості, — це, в підсумку, мракобісся. Це Талібан, ІДІЛ, Корпус вартових ісламської революції і закони шаріату Über alles in der Welt.
Ми не намагаємося вирішувати проблему, бо ми самі і є проблема.
Як мозок — інструмент пізнання — не може пізнати сам себе, так вирішення проблем не може бути знайдене самим джерелом цих проблем.
Поки що очевидно, що сяк-так принаймні працює лише механізм шантажу, коли кредитори обіцяють не дати чергового траншу, якщо не буде зроблено чергового кроку до реформ. За гроші ми, звісно, не те що крок, ми фламенко станцюємо. Але, пам'ятаючи дідів, що вишукано ліпили прибудови до курників, ми й не таке ліпимо нашим західним друзям під виглядом реформ.
У результаті, стався й невпинно збільшується розрив між галюцинаторною реальністю української політики та сучасністю взагалі.
Ми штучно втримуємо себе у ХХ столітті, бо нічого іншого без втрати ідентичності прийняти не в змозі. Гуманітарні науки стали схожими на богослов'я, а церква, за рівнем конфліктності й інтриг, перестала відрізнятися від політичних партій. Творча еліта нагадує переляканих дітей, що заплуталися в постмодернізмі й шмарклях, а маси цілком комфортно деградують морально й духовно. Ну навіщо їм реформи, коли є Гугл і Сірі?
Деградація не означає зменшення рівня знань. Навпаки, рівень знань сучасної середньої людини вищий, ніж був у наших предків. Але знання зовсім не означає обов'язкової наявності інтелекту. Це не одне й те саме. Інтелект — це основа цілепокладання, планування ресурсів і побудова стратегії досягнення мети.
Тобто в реформуванні інституцій можуть брати участь (і хотіти самих реформ) лише люди, котрі мають інтелект. Не розум, не знання, а саме — інтелект. Із цим, звісно, катастрофа. Дике невігластво більше не засуджується. Навпаки, воно культивується, заохочується як риса індивідуальності, а система освіти — ну це ж інституція, там же люди, і всі вони хороші. Як у будь-якій іншій інституції.
"Ducunt volentem fata, nolentem trahunt". Фраза, вперше висловлена грецьким філософом-стоїком Клеанфом, згодом перекладена римським філософом-стоїком Сенекою ("Моральні листи до Луцілія"). Мені більше подобається вільний переклад цього вислову: "Розумних доля веде, а дурнів — тягне". Хоча ось цього останнього слово, "трахунт", можна й не перекладати, і так красиво й зрозуміло.
Клеант був відомим філософом, за однією з версій — його цитує апостол Павло в "Діяннях". Але, на мою думку, важливіше те, що Клеант приблизно до 50 років був кулачним бійцем, античні ж грецькі єдиноборства — заняття дуже жорстке. Що треба робити з дурнями, він знав не з чуток.
Одне слово, доки нас не потягли реформуватися за комір, є ще час. Ні, не порозумнішати. Це навряд чи. Але можна спробувати не бути дурнями.
Забезпечити режим всебічного та максимального сприяння представникам бізнесу, які легально заготовлятимуть волинську чорницю та інші дари лісу, зобов’язує окреме розпорядження ГУ ДФС у Волинській області
Відтак, волинські фіскали у складі спеціально створених робочих груп при райдержадміністраціях в межах своєї компетенції вже здійснюють комплекс заходів з тим, щоб запобігти неконтрольованій заготівлі ягід і грибів з комерційною метою.
«Наше головне завдання – забезпечити сплату суб’єктами господарювання визначених законом податкових платежів до бюджетів усіх рівнів. Тож, представники підприємництва, які працюють легально, можуть розраховувати на нашу підтримку і сприяння. Щодо тих, хто намагатиметься ухилитися від сплати податків, то спільно з іншими контролюючими органами ми вживатимемо весь передбачений законом комплекс заходів роз’яснювального та контрольно-перевірочного характеру з тим, щоб активно протидіяти спробам заготівельників збирати, переробляти та експортувати цінну волинську ягоду поза правовим полем. Сподіваємося на відповідальну позицію керівників органів місцевого самоврядування, які повинні наполягати, щоб підприємці не ігнорували вимогу щодо отримання так званих лісових квитків і перераховували ПДФО із придбаної у громадян дикорослої продукції до бюджету», - зазначає начальник ГУ ДФС у Волинській області Світлана Савчук.
Рентна плата за спецвикористання лісових ресурсів, ПДФО та єдиний податок – обов’язкові податкові платежі при заготівлі ягід, грибів та лікарської сировини.
Керівник волинських фіскалів підкреслила, що рентна плата за спецвикористання лісових ресурсів, ПДФО та єдиний податок – обов’язкові податкові платежі при заготівлі ягід, грибів та лікарської сировини. Єдиний податок, рента та частина ПДФО зараховуються до бюджетів громад, на території яких заготовляють дари лісу.
«Маючи багаторічний досвід успішного податкового супроводу заготівельного сезону, звертаємося до лідерів територіальних громад та їх мешканців з проханням подбати про те, щоб заготівля чорниці та іншої дикорослої продукції додала місцевим бюджетам кошти для вирішення важливих соціально-економічних питань», - підсумувала Світлана Савчук.
Приватна агрофірма "Подоляки" тимчасово припинили огороджувати ліс на Полтавщині. Фото: Facebook
Тимчасово призупинили будівництво вольєру площею 1130 га на території лісового господарства у Полтавському районі. Воно спричиняло конфлікт між місцевими та приватною агрофірмою "Подоляка".
За огорожею планували напіввільне утримання та розведення мисливських тварин. У Надержинщенській, Новоселівській та Сем'янівській сільрадах нарікають, що почали огороджувати ліс без обговорення з громадськістю та місцевими органами самоврядування. Також бояться, що у разі полювання кулі можуть влучити і в них, адже подвір'я домогосподарств розташовані поруч.
"Ми прийшли, а тут працюють люди. Кажуть, що обгороджують територію сіткою. Попросили документи — ткнули ксерокопію без печатки та будь-яких підписів. Ми викликали поліцію. Разом із нею приїхав і представник керівників організації мисливського угіддя. Почав погрожувати. Казав, що дома тепер спокійно спати не будемо", - розповіла Людмила Прилипко central-ua, яка проживає неподалік кооперативу "Лісні Поляни".
Кандидат у народні депутати України Юрій Бублик повідомив, що протягом 2016-2018 років Полтавська облрада надала довгострокову оренду вказаній агрофірмі на лісові масиви під мисливські угіддя площею понад 21 тис. га на території Диканського, Новосанжарського та Полтавського районів. За рішенням Полтавської облради агрофірма отримала на 49 років права оренди лісових масивів площею 1130 га, що розташовані у передмісті Полтави та межують із Надержинщенською, Новоселівською та Сем'янівською сільрадами Полтавського району.
Полтавське обласне управління лісового та мисливського господарства 5 червня 2019 року погодило будівництво вольєра на площі 1130 га на території Руднянського лісництва. З умов — дотримання ветеринарно-санітарних вимог. 18 червня лист про погодження відкликали. Причиною стали численні звернення та протести жителів сіл, що поряд, та непогодження вольєра з органами місцевого самоврядування. Огорожа вийшла на межі садівничого товариства "Лісові поляни", а також відгородили до своєї території дорогу, що веде до селища Кованьківка.
Представники агрофірми зазначають, що місцеві матимуть вільний доступ до лісу через хвіртки, а де огорожа заблизько до будинків — перенесуть. Кажуть, що діють у рамках закону.
"Коли ми брали погодження у лісовому господарстві, то в документах чітко вказали межу лісових ділянок та шляхи в'їзду до лісового масиву", - сказав генеральний директор фірми "Подоляка" Олександр Подоляка.
Керівник Полтавської районної ради Михайло Кононенко розповів, що наразі будівництво огорожі призупинили. Документи вивчають.
Борівське лісництво розташоване в Котелевському районі Полтавщини. З 1950-го й донині тут діє лісорозсадник. Щороку вирощують сіянці сосни. За рік їх висаджують для оновлення лісів підприємства.
У Борівському розсаднику Полтавського лісгоспу цьогоріч гарні сходи сосни.
Наконец-то наступило лето — время пикников, шашлыков, утерянных в болоте мобильных и пьяных криков «ау!». Так как искать новых друзей — дело муторное и требующее расходов, есть смысл найти в лесу заблудившихся старых.
Игнат Сахаров
21 июня 2019
█ Позвони потерявшемуся. Но не пытайся сориентировать его или учить, как искать мох на северной стороне компаса. Скажи, чтобы оставался на месте и не лез на дерево: там его сложнее увидеть. Если не отвечает, пошли эсэмэску с тем же содержанием. Если придет отчет о доставке, операторы смогут потом запеленговать телефон.
█ Если потерявшийся ответил и более-менее адекватен, скажи, чтобы открыл навигатор, определил свое положение и отправил тебе скриншот. Так ты сможешь передать поисковикам точные координаты. А время при поиске решает все. Хищники летом в средней полосе сыты и нелюбопытны, но переохлаждение и обезвоживание — реальная опасность.
█ Следующий звонок — в полицию. Правила о 72 часах ожидания после пропажи не существует, а оператор пеленгует аппарат или отслеживает, где он выключился, только по запросу спецслужб. Затем звони в поисковый отряд «Лиза Алерт» — это самое масштабное объединение добровольцев. Они координируют действия с местными отрядами и работают вместе с добровольцами-вертолетчиками из отряда «Ангел».
█ Если решишь искать сам, лучше этого не делать. Как гласит «Алгоритм поиска потерявшихся в природной среде» для спасателей МЧС в Московской области, территория «характеризуется однообразием в любом направлении и отсутствием хороших ориентиров» — описание, которое можно применить к большей части нашей жизни. И в такой обстановке легко заблудиться самому в ходе поисков, опять же как и в жизни.
█ Включи музыку. На телефоне или чем угодно еще. Разведи костер на поле или опушке, а как разгорится — подкладывай свежую траву. Если все же решишь искать, то никакого камуфляжа, идти группами на расстоянии слышимости от одной до другой, с компасом, водой и заряженными телефонами. Каждые сто метров — кричите. Обычно потерявшиеся идут по тропинкам, просекам, берегу рек и ручьев, а дети любят прятаться в кустах.
Пламя уже перекинулось на жилые дома. Из зоны бедствия срочно эвакуируют жителей. Движение на дорогах перекрыто.
Борьбу со стихией ведут несколько десятков расчётов, пламя пытаются тушить и с воздуха, но пока безрезультатно. Ситуацию ухудшает аномальная жара – в некоторых районах Израиля температура воздуха достигла рекордных 45 градусов.
Плагіатори можуть "підкидати вгору чепчики" і троєкратно вигукнути "Ура!".
Кілька днів тому у ФБ-спільноті науковців і освітян прокотилася радісна реляція: доопрацьований проєкт Порядку скасування рішення спеціалізованої вченої ради про присудження наукового ступеня передано на затвердження до Міністерства освіти і науки.
Природно, що найбільший інтерес викликало те, як розв'язано проблему скасування рішення спеціалізованої вченої ради (СВР) у разі виявлення плагіату, фабрикації, фальсифікації або інших порушень академічної доброчесности.
Що ж змінилось у порівнянні з попереднім варіянтом?
Розробники критику почули: строк оскарження рішення спецради збільшили на… чотири місяці! З двох до шести (п. 2.2). Цей "революційний" прорив не поширюється на оскарження рішення після "розгляду апеляції у закладі вищої освіти" (юридизація цього відсутня). Там строк становить два місяці.
Ба більше, розробники вже в наступному пункті, 2.3., запроваджують норму, згідно з якою з 1 січня 2020 р. пункт 2.2. Порядку втрачає чинність і скасовується строк оскарження рішення СВР про присудження наукового ступеня в разі виявлення названих вище неподобств.
Хотілося б вигукнути: возрадуйся, доброчесний люде!
Але вже наступний пункт, 2.4., проєкту Порядку радість, яка мала народитися, умертвив.
Згідно з п. 2.4. з 1 січня 2020 р. в разі звернення до комітету з питань етики (а це він відповідає за плагіат і тому подібне) із заявою про оскарження рішення СВР про присудження наукового ступеня, що будо ухвалене не пізніше ніж 06.09.2014 р. (тут і далі виділено мною. — Т.П. )… її розгляд та ухвалення рішення відбуваються відповідно до положень зазначеного Порядку.
Як саме — розкривається в наступному абзаці п. 2.4. Якщо до Комітету з питань етики надійде звернення із заявою про оскарження рішення спеціалізованої вченої ради про присудження наукового ступеня, що було ухвалене в строки з 24.08.1991 р. по 05.09.2014 р. з питань, визначених у п. 2.1 Порядку, її розгляд здійснюється відповідно до положень цього Порядку. Але в такому разі комітет з питань етики може внести подання, а Національне агентство може ухвалити рішення лише про встановлення факту наявности в конкретній дисертації (науковій доповіді, монографії) та/або наукових публікаціях, що подавалися для присудження наукового ступеня, у яких висвітлені основні наукові результати дисертації, порушень академічної доброчесности. Встановлення такого факту не передбачає настання негативних наслідків, перелічених у п. 4.12, 4.15-4.17 цього Порядку, але враховується Національним агентством під час акредитації навчальних програм, інституційної акредитації або реалізації інших законних повноважень і доводиться до відома керівника закладу, підприємства, установи, організації, в якій працює відповідна особа, а якщо вона є керівником — до відома керівника вищого органу.
Плагіатори можуть "підкидати вгору чепчики" і троєкратно вигукнути "Ура!". Їм тепер нічого не загрожує. Ну доведе НАЗЯВО до відома ректора НУБіП Станіслава Ніколаєнка інформацію про те, що він є плагіатором. Так він і так про це знає (див. "Плагіат Ніколаєнка. Ексміністр і керівник спецради, що присудила ступінь дружині Кириленка, — теж крадій текстів"). До речі, С.Ніколаєнка як в.о. ректора НУБіП призначив 2014 року тодішній міністр освіти і науки, а теперішній голова НАЗЯВО С.Квіт.
Втім, і це ще не всі сюрпризи "доопрацьованого" Проєкту.
Норму п. 2.4. щодо рішень спецрад після скасування строку оскарження прописано таким чином, що її не можна буде застосувати до рішень про присудження наукових ступенів, що були ухвалені у проміжку з 06.09.2014 р. до 01.01.2020 р. Цей період просто випадає з-під дії Порядку. Однак він є знаковим для історії української академічної недоброчесности: це період, який проходить під знаком плагіатної дисертації Катерини Кириленко, що була захищена 2015 року.
Згадану норму можна буде застосовувати лише до рішень, які настануть з 01.01.2020 р.
Це — вишенька на тортик, спечений для плагіаторів новообраним НАЗЯВО.
Тому принципового значення решта слів проєкту не має — навіть тих, якими визнається потреба мати відділ з питань етики у структурі секретаріату, що був ліквідований, аби позбутися декого, хто так неприємно нагадує про скандал із затвердженням наукового ступеня пані Кириленко: п. 2.12. За необхідности комітет з питань етики одночасно з ухваленням рішення про відкриття провадження або після ухвалення такого рішення доручає Секретаріату Національного агентства здійснити додаткову експертизу скарги і доданих до неї матеріалів.
Можливе запитання: чому спроба номер п'ять?
Дуже просто — це віхи "большого пути" збереження наукового ступеня пані Кириленко:
1) 16.12.2015 — затвердження Атестаційною колегією (АК) МОН на чолі з С.Квітом присудження наукового ступеня доктора педагогічних наук Катерині Кириленко попри поданий запит народної депутатки І.Подоляк і мою офіційну заяву про плагіат у докторській дисертації К.Кириленко;
2) 1.07.2016 — підтвердження АК МОН на чолі з Л.Гриневич присудження наукового ступеня К.Кириленко;
3) 26.07.2016 — скасування КМУ, з подачі Л.Гриневич, у Порядку присудження наукових ступенів пункту про позбавлення наукових ступенів, у якому була норма про безстроковість позбавлення ступеня в разі виявлення плагіату;
4) кінець квітня 2019-го — оприлюднення проєкту Порядку скасування рішення спеціалізованої вченої ради про присудження наукового ступеня, в якому відводився двомісячний строк після рішення СВР для звернень з приводу виявленого плагіату в дисертації;
5) початок другої декади червня 2019-го — направлення до МОН і оприлюднення проєкту Порядку скасування рішення спеціалізованої вченої ради про присудження наукового ступеня зі змінами, які зберігають присуджені в 1991—2019 рр. наукові ступені за дисертації з плагіатом.
PS. Цей проєкт нібито обговорювався за участі Громадської ради при НАЗЯВО. Але, судячи з наведеного тексту проєкту, ані голосу Ю.Безвершенко, ані голосів окремих представниць Дисергейту, котрі ввійшли до ради з власної ініціативи, проти консервації цим Порядком недоторканности плагіаторів з уже затвердженими ступенями не пролунало.
Для розвитку науки в Україні недостатньо збільшити її фінансування — треба інвестувати в успішні колективи, які даватимуть ефективні відповіді на глобальні виклики.
У середині травня, до Дня науки, МОН України завершило всі процедури, щоб кожен державний (комунальний) ЗВО чи наукова установа могли отримати доступ до міжнародних баз даних Scopus і Web of Science за кошти бюджету.
Державна науково-технічна бібліотека МОН уже забезпечує такий доступ за заявками закладів. Так, тільки протягом першого тижня червня було підключено понад 200 наукових установ і ЗВО. Така активність була очікуваною, адже попри відомі недоліки зазначених баз, вони все одно є одним з найпопулярніших джерел інформації про науковий потенціал закладу, а також науковий ландшафт країни в цілому.
Публікація результатів досліджень у рецензованих виданнях є дуже важливим показником діяльности наукового колективу. Попри те що сьогодні в кожній дисципліні для оцінювання робіт застосовується процедура рецензування, використання кількісних наукометричних показників для оцінки дослідницької діяльности закладів давно стало поширеним (насамперед у природничих науках) явищем.
Ми також вирішили скористатися ними і провели дослідження публікаційної активности установ України за допомогою бази Scopus. Результати виявилися досить цікавими.
Росте кількість, але не завжди якість
Пошук у Scopus було проведено в лютому 2019 року (база щодня оновлюється), враховано всі типи документів за 2013–2017 рр. Попередньо було встановлено ідентифікатори установ України, для яких створено профіль у Scopus. Загалом перевірено актуальність і визначено відомче підпорядкування для 350 ідентифікаторів установ у Scopus.
Отримані дані можна переглянути в таблиці нижче. Там подано кількість публікацій працівників установ за підпорядкуванням: МОН, Національна академія наук, Міністерство охорони здоров'я, Національна академія медичних наук, інші відомства (Міноборони, Нацбанк та ін.). Для порівняння в таблиці є також приватні заклади вищої освіти, бізнесустанови та інші організації (громадські об'єднання, міжнародні фонди тощо).
Також треба враховувати той факт, що автор(и) публікації можуть працювати відразу в кількох установах.
У таблиці окремо подано установи, переміщені з Криму, оскільки через роботу їхніх "двійників" в окупованому Криму такі профілі містять публікації як українських, так і російських учених, і було б некоректно зараховувати всі ці публікації до українських. Водночас навіть побіжний погляд на профілі засвідчує, що серед цих публікацій чималий відсоток українських. Це вкотре підтверджує, якого серйозного удару науковому потенціалу України завдала агресія РФ.
Результати показують, що працівники установ НАН і МОН продукують найбільшу кількість вітчизняних наукових публікацій. Якщо проаналізувати їхню публікаційну активність за більший період (1991–2017 рр.), то побачимо, що протягом багатьох років вони демонстрували подібні публікаційні тенденції. Проте за останні кілька років приріст публікацій НАН трохи сповільнився, а МОН продовжував зростати. З 2013 року працівники установ МОН публікують за рік більше статей, ніж працівники НАН.
Проаналізуймо докладніше результати публікаційної активности МОН і НАН за 2013–2017 рр. Серед ЗВО та наукових установ, підпорядкованих МОН, найбільша продуктивність за кількістю публікацій — у КНУ ім. Т.Шевченка (4949), Харківського національного університету ім. В.Каразіна (2469), НТУУ "Київський політехнічний інститут ім. І.Сікорського" (2426), НУ "Львівська політехніка" (2184), Львівського національного університету ім. І.Франка (1648). У співавторстві з колегами з НАН працівники установ МОН опублікували 3979 робіт.
На жаль, ми не можемо отримати аналогічну детальну інформацію про найпродуктивніші установи НАН. Хоча установи академії мають понад 70 профілів організацій у Scopus, більшість публікацій академічних установ подано під профілем National Academy of Sciences in Ukraine. Проте варто зазначити, що однією з найпродуктивніших установ за кількістю публікацій є Харківський інститут фізики і технологій (2494).
За 2013–2017 рр. найбільше статей працівники установ НАН опублікували в журналі "Питання атомної науки і техніки" (865), який видає ННЦ "Харківський фізико-технічний інститут". Працівники установ МОН мають найбільше робіт у журналі "Актуальні проблеми економіки" (1038), індексацію нових номерів якого в Scopus було припинено з 2017 року.
Якщо поглянути на розподіл публікацій за тематикою, то установи НАН мають найбільше публікацій із фізики та астрономії (11511), матеріалознавства (6894), машинобудування (5355), хімії (3424) та математики (2437). Для робіт працівників установ МОН такий тематичний розподіл також актуальний, проте без майже подвійної переваги фізики й астрономії і з комп'ютерними науками в першій п'ятірці: машинобудування (10042), фізика й астрономія (9255), матеріалознавство (7766), комп'ютерні науки (5999), математика (4826), хімія (3402).
Звісно, кількість наукових публікацій дає неповне уявлення про роль установи в науковому житті країни та світу, проте їх невелика кількість точно може сигналізувати про незадовільний стан організації дослідної роботи.
Щоб порівняти результати коректніше, ми визначили кількість статей, опублікованих у 2013–2017 рр. у журналах, що входять до перших 10% згідно зі SNIP. Це — показник нормалізованої за джерелами посилань цитованости в розрахунку на одну статтю. У таблиці наведено кількість публікацій, у яких менше ніж 10 співавторів.
За 2013–2017 рр. лише 5,8% публікацій працівників установ України були у виданнях, що увійшли до перших 10% журналів згідно зі SNIP. Попри збільшення загальної кількости документів, не спостерігається прогресу у виборі авторитетних журналів для публікації. Якщо 2013 року в нас було 5,9% таких публікацій, то 2017-го — лише 4,6. Тобто попри загальну позитивну динаміку зростання кількости публікацій якісного зрушення не відбувається, а відчутний внесок у найвпливовіших журналах роблять представники дуже небагатьох установ НАН і МОН.
Проте порівняльний аналіз публікаційної активности України та країн-сусідів демонструє: щорічна кількість та приріст наукових публікацій працівників українських установ є незначними. Крім того, слід мати на увазі, що в Scopus перестали індексувати видання, в яких була значна кількість українських статей. Також частину профілів установ, що залишилися на окупованих територіях Криму і Донбасу, починають афіліювати з РФ. Тому хоча в Україні й здійснюються заходи для підвищення публікаційної активности і є невелика позитивна динаміка кількости статей, найближчими роками є й загроза падіння кількости публікацій.
Окрім кількости публікацій, цікаво дізнатися, як їх цитували колеги, чи були роботи актуальними для наукової спільноти і чи вплинули на розвиток подальших досліджень. Оскільки традиції наукового цитування в різних наукових дисциплінах істотно різняться, ми використали кількість публікацій, які потрапили до 10% найбільш цитованих публікацій, і показник зваженого за галуззю знань впливу цитувань (Field-Weighted Citation Impact) як більш коректні способи порівняння цитованости документів, ніж обрахунок кількости цитувань (дані SciVal).
Відсоток публікацій працівників установ України, що входять до 10% найчастіше цитованих робіт у світі, є відносно невеликим, проте зростає — від 4,6% 2013 року до 6,1 2017-го. Науковці, які опублікували в 2013–2017 рр. роботи, що ввійшли до 10% найчастіше цитованих робіт в одній галузі й в одному році, працювали як в установах НАН, так і в установах МОН: найбільше високоцитованих публікацій написано під афіліацією парасолькового профіля Національної академії наук України (584) та Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (276).
Ще один спосіб, який часто використовують для вимірювання впливу наукових досліджень на розвиток економіки, — цитування публікацій у патентах, які істотно відрізняються від цитувань у журнальних статтях. Згідно з даними SciVal публікації працівників установ України в 2013–2017 рр. були згадані в патентах лише 87 разів. Важливо пам'ятати, що патенти публікуються і стають доступними для цитування приблизно через 18 місяців від дати подачі заявки, тому із часом загальна кількість цитувань цих публікацій може бути значно вищою. Проте за цей самий період публікації Угорщини отримали 258 цитувань у патентах, Польщі — 1028.
Загальна кількість публікацій (у середньому менше ніж 44 на рік) авторів, що представляють український бізнес та індустрію, свідчить про практично повну відсутність співпраці між українською науковою спільнотою та економікою. Це ще одне підтвердження того, що українська наука замкнулась у власних пріоритетах, переважно фундаментального спрямування.
Публікаційна активність — важливий складник стратегії розвитку, від якої залежатиме обсяг залучених коштів
Чому важливо знати й аналізувати інформацію про публікаційну активність наших науковців і як можна використати ці дані для поліпшення ситуації в українській науці? Тут є два важливі моменти.
Перший — результати аналізу активности показують, що продуктивні українські вчені працюють в обмеженому переліку установ, а значущий науковий продукт походить від конкретних науковців та наукових груп, що працюють у цих установах. Тож коли ми говоримо про потребу істотно збільшити видатки держбюджету на науку, то має йтися не просто про підвищення фінансування, а про підтримку найкращих.
В українській науковій спільноті досить довго говорять про потребу істотно збільшити роль грантового фінансування науки. Провідну роль у забезпеченні цього завдання відіграватиме Національний фонд досліджень, який за принципом підтримки найкращих повинен надавати грантове фінансування на фундаментальні та прикладні наукові дослідження й експериментальні розробки. Для цього на 2019 рік фонд має з держбюджету 242 млн гривень.
Але системний розвиток дослідної інфраструктури, на базі якої й мають виконуватися, зокрема, грантові проєкти, — це завдання послідовної державної політики, в основі якої також має бути принцип підтримки найкращих. Тобто кошти мають спрямовуватися на розвиток наукової інфраструктури тих установ, які регулярно демонструють уміння отримувати значущі наукові результати і сформували не де-юре, а де-факто центри науково-технологічної компетенції.
Донедавна українські університети могли отримати лише короткострокове фінансування під наукові проєкти, однак цього року в держбюджеті вперше передбачено 100 млн грн для базового фінансування науки у ЗВО. Обсяг невеликий, але він дасть змогу відпілотувати новий інструмент державної підтримки науки. Кошти на базове фінансування зможуть отримати найкращі — відповідно до результатів атестації. Атестацію проводитимуть незалежні експерти. Важливо, що вони оцінюватимуть не заклад у цілому, а окремі наукові напрями.
Ми переконані, що ці фінансові новації повинні дати старт поверненню здорової конкуренції в українську науку. Адже відповідно до цих принципів обмежені бюджетні кошти не мають розпорошуватися серед неефективних наукових колективів, а перспективні наукові ідеї мають отримати краще фінансування, незалежно від масштабності установи, її статусу чи інших другорядних чинників.
Ми не закликаємо покладатися на якісь конкретні наукометричні показники у процесі оцінювання наукових установ, адже згідно з принципом Гудхарда такий підхід швидко перестане працювати. Проте переконані, що наукометрія здатна допомогти виявити успішні наукові колективи, прогресивні напрями досліджень, "установи-аутсайдери" тощо. І якщо фахово підійти до використання цих результатів і скомбінувати їх з іншими ефективними показниками, то наукові метрики стануть гарним арсеналом експертів, які оцінюватимуть наукову діяльність українських установ.
Пріоритетом має бути не науковий напрям, а розв'язання глобальної проблеми
Другий важливий момент — потрібно переглянути підхід до формування пріоритетів розвитку науки в Україні. Ситуація з більш ніж 15-річною історією "пріоритетности фундаментальної науки" призвела до атрофії її прикладної сторони. І навіть існування поряд із цим пріоритетом іще п'ятьох тематично орієнтованих пріоритетів ситуації не поліпшило.
За першим пріоритетним напрямом тривалий час спрямовується майже дві третини всього бюджетного фінансування науки, бо розподіл бюджетного фінансування досі практично нерозривно прив'язаний до структури державних наукових установ та пріоритетів їхньої наукової та науково-технічної діяльности. А чи можна змінити структуру фінансування науки не змінюючи структури та системи організації дослідної інфраструктури, яка перебуває переважно поза межами вертикалі виконавчої влади? Відповідь очевидна.
Одне з ключових запитань, на яке ми повинні дати відповідь: за яким принципом має розбудовуватися нова система дослідної інфраструктури?
Світова практика минулих років демонструє, що, як правило, в часи активного розвитку певного наукового напряму для посилення відповідної науково-технологічної компетенції уряди створювали спеціалізовані дослідні установи. Україна не була винятком. У нас є багато наукових інститутів, вузька спеціалізація яких на одній конкретній науковій проблематиці зафіксована навіть у їхній назві, що не змінюється десятиріччями. Проблема може бути вже неактуальною, а наукова установа все одно наполегливо працюватиме над її невивченими аспектами, оскільки проблема — фундаментальна, а фундаментальна наука є державним пріоритетом, який важко піддається критиці. Замкнене коло? Не зовсім.
Нові принципи формування програми досліджень та інновацій ЄС Horizon Europe — зафіксувати перехід ЄС від політики пріоритизації галузей та наукових напрямів до знаходження за допомогою науки та технологій ефективних відповідей на виклики, що постали перед суспільством, та до вирішення глобальних завдань його розвитку. Це істотно підвищує значення цілеорієнтованих міждисциплінарних досліджень і розробок як джерел інновацій, залишаючи вузькоспеціалізовані наукові установи в статусі донорів окремих "складників успіху". Тому, якщо ми й далі зберігатимем статус-кво нашої системи дослідної інфраструктури і будемо продовжувати її фінансувати навіть змінивши пропорції в бік найсильніших установ, ми однаково залишатимемося "співучасником успіху", бенефіціаром якого будуть ЄС, Китай, США та ін.
Важливо не ототожнювати твердження "пріоритет розвитку" і "той, що заслуговує на підтримку" (так само як і "непріоритетний" і "той, що не заслуговує на підтримку"). Не вся фундаментальна наука має бути пріоритетною, так само як і не всі прикладні дослідження і розробки, що їх підтримує держава, мають забезпечувати створення нових технологій, продуктів чи послуг. Якби це було так, то це було б грубим порушенням антимонопольного законодавства та вимог ЗУ "Про державну допомогу суб'єктам господарювання". Пріоритетом має бути не науковий напрям і тим більше не стадія наукового процесу, а кінцевий результат: у загальнодержавному масштабі — розв'язання глобальної проблеми і ефективна відповідь на виклик, що постав перед суспільством.
Окрім цього, в результаті реорганізації державної дослідної інфраструктури мають з'явитися національні наукові центри, орієнтовані на розв'язання системних проблем розвитку суспільства. Ці центри також можуть стати національним сегментом міжнародних організацій у сфері науки та інновацій (глобальних ініціатив), спрямованих на розв'язання проблем усього людства.
Такі національні центри і надалі мають підпорядковуватися відповідним центральним органам виконавчої влади. Саме ці центри мають бути інтегровані в міжнародні колаборації та наукові консорціуми. Саме такі центри мають стати осередками реалізації концепції відкритої науки та інновації. Саме через такі національні центри Україна може посилити свій міжнародний авторитет, активізувавши участь у міжнародних організаціях, діяльність яких нерозривно пов'язана із розвитком та використанням власного науково-технічного потенціалу.
Безумовно, дорожня карта створення мережі таких наукових центрів — це окрема і серйозна дискусія. Які саме? На базі чого? Що робити з нинішніми? Але концептуальне бачення завдань, які має вирішувати нова система, робить нас ближчими до розуміння тих кроків, які ми беззаперечно повинні зробити.
Тема реформи державного управління завжди здавалася непідйомною.
Про неї говорили прем'єри і президенти, її здіймали на прапор депутати різних мастей і калібрів, створювалися ради, писалися програми… Усі розуміли, що основний інструмент, за допомогою якого можна успішно керувати державою, має бути бездоганним і працювати як годинник. Розуміли, але не квапилися його налагоджувати, продовжуючи ловити рибу в каламутній воді державного апарату.
Однак 2016 року було зроблено ще один реальний крок — ухвалено Закон про державну службу. Цей крок постмайданного парламенту істотно підпсував стару схему "риболовлі" чиновникам і політикам. Однак так і не змоделював і не закріпив нової і прозорої матриці держуправління. Закон про держслужбу став певним правильним зовнішнім "привітом" для ЄС, що відкрив для України багатомільйонний і багатотраншовий потік євро на реформу. Однак не став реальним внутрішнім планом дій для владної команди Порошенка — Гройсмана, що вже відходить. Політичної волі вистачило виключно на декларації та зручний паліятив, але не на повну імплементацію закону.
Прихід на Банкову нового президента Володимира Зеленського, а також цілком реальна перспектива "Слуги народу" створити коаліцію в майбутньому парламенті й сформувати новий Кабмін — ще один глобальний сигнал у нашій історії. І звучить він приблизно так: "А ми взагалі нічо не знаємо ні про яке державне управління. А тим більше — про його реформу". "Експертний" склад АП Зеленського, а також якість партійного списку говорять про будь-що: про новий вітер, нових людей і нові наміри, та тільки не про розуміння того, як правильно користуватися державною машиною, а тим більше — мовчать про те, як продовжити її ремонт і модернізацію. За ці місяці від жодного члена команди Зеленського я не почула ні слова про реформу держуправління, держслужби або про децентралізацію, які є невід'ємною частиною глобального перетворення системи управління. Що ж, хороша нагода відсвяткувати День державної служби.
З Андрієм Вишневським ми знайомі понад десять років. Це великий успіх для журналіста — знайти фахівця, який у твоїй темі на сто відсотків. І як професіонал, і як порядна людина. Професіоналізм завжди забезпечить якість оцінки будь-якої ситуації і процесу, а порядність — ніколи не дозволить маніпулювати інформацією і людьми. Його особиста й професійна історія (Вишневський стояв біля витоків реформи держслужби, а два роки тому його гучно "пішли" з посади заступника міністра юстиції) ґрунтовно доповнить картинку того, як насправді "реформується" Україна, яка "прагне" до Європи.
— Іноді для того, щоб зрозуміти, що з тобою відбувається, чи туди ти йдеш, варто взяти паузу і подивитися на себе збоку. Андрію, твоя пауза триває вже два роки. Що, точніше — кого бачиш тепер з цієї своєї точки рівноваги?
— Бачу одночасно і порушника звичних засад, і творця нового порядку — людину, яка одна виходила в чисте поле і починала робити те, що на той момент викликало несприйняття і спротив більшості. Те, що часто-густо туго сприймалося навіть у колі однодумців, поєднаних спільним завданням і, що важливіше — спільними цінностями. Мені пощастило: неодноразово у моїх руках виявлявся карт-бланш на побудову нових інституцій, надійна команда і підтримка розсудливих політиків у владі. Не менш важливим ресурсом була власна репутація і повага професійних і порядних колег-бюрократів, представників громадянського суспільства, міжнародних партнерів. Це безцінний досвід. А підсумковий результат — предмет, смію сподіватися, небезпідставної гордости.
— Давай тепер по пунктах про результати побудови.
— Перше — це робота над проєктом нового закону про держслужбу в команді Тимофія Мотренка. Вісім років віддано цій темі. Наш варіянт, уперше ухвалений 2011 року, ліг в основу наново ухваленого за п'ять років і нині чинного закону про держслужбу. На 90% це один і той самий текст.
Друге — підготовка наших державних органів до реалізації майбутнього Договору про асоціяцію між Україною і ЄС. Пам'ятаєш дивні слова — Twinning, TAIEX і SIGMA? 2006 року вони мало кому були відомі в Україні, а в ЄС ці інструменти ще з середини 90-х активно використовувалися для реформування систем державного управління країн — кандидатів на вступ до ЄС. Польща, Латвія, Литва, Естонія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Румунія і Болгарія провели фундаментальні зміни в держсекторі завдяки впровадженню цих інструментів і успішно інтегрувалися до так званого європейського адміністративного простору. У 2005—2008 роках вони стали доступними й для України. І мені випала честь у рамках роботи над реформою держуправління в той час стати першою у країні офіційною особою, відповідальною за запуск і реалізацію цих програм в Україні.
Третє — створення мережі з 550 державних офісів надання безоплатної правової допомоги, що покрила всю територію України. Шість років роботи над цим проєктом — і сьогодні щорічно до мільйона соціяльно вразливих людей по всій країні можуть отримати юридичні консультації та професійний захист своїх прав у суді адвокатом.
Однак цей етап моєї професійної кар'єри, справді, завершився. І зараз я перебуваю на етапі переосмислення власного досвіду. Саме час будувати нову довгострокову стратегію.
— У команді нового президента Зеленського фахівців глобального рівня розуміння системи державного управління немає. Натомість у нас є великий ризик разом зі старими корупційними політичними елітами викинути на смітник і дві ключові реформи — реформу державного управління і децентралізацію, розпочаті під тиском ЄС. На жаль, через відсутність політичної волі в команди Порошенка—Гройсмана багато позицій цих реформ завалено, і точки неповернення не пройдено. Ідеологи децентралізації Анатолій Ткачук і Юрій Ганущак у якийсь момент дозволили собі політичні ставки, автоматично відрізавши можливість контактів з новою владою. Міністр Кабміну Олександр Саєнко і голова Нацагентства держслужби Костянтин Ващенко, які всі ці роки вели реформу держуправління, — люди Гройсмана, з його мінімальними шансами на проходження до парламенту. Ти ось два роки, як, по суті, викинутий з системи Мін'юсту "будувати власну довгострокову стратегію". Звучить гарно, тільки чому так сумно? Дуже кепська насправді ситуація. Не інституціональна. Хто і що на державній лінії будуватиме?
— Давай по черзі. Почнімо з децентралізації, яку я вважаю основоположною і життєво необхідною реформою для України. Це ключ для вирішення дуже багатьох проблем, у тому числі — ментальних, пов'язаних з відновленням політичної і правової культури. Працювати над цим доведеться довгі десятиліття. Насправді ми стали свідками справжнього подвигу професіоналів, які цю реформу готували довгі роки, а потім допомагали урядам останніх років її імплементувати. Я дуже добре пам'ятаю провал віцепрем'єра Романа Безсмертного на цьому терені, коли (з досі незрозумілих причин) не вдалося навіть розпочати повноцінну дискусію з громадами на цю тему. А зараз нарешті відбулася фінансова децентралізація, з'явилися ресурсні можливості для розвитку територіяльних громад. Цю реформу потрібно продовжувати й завершувати, щоб до смаку управляти додалася ще й усвідомлена відповідальність.
— Однак незважаючи на те, що реформа пішла, у неї є досить багато противників. Головний аргумент — навіть не війна, а створення кримінальних феодальних латифундій у регіонах. У результаті — Херсон, Харків, розправи над журналістами й громадськими активістами. Плюс — відцентрові процеси можуть вийти з берегів, аж до сепаратизму в Західній Україні. Остання соціологія настроїв жителів цього регіону досить тривожна.
— Я не погоджуся з цією точкою зору. Свавілля нереформованих правоохоронних органів — поліції та прокуратури — і місцевих держадміністрацій, апогеєм якого стала трагічна загибель Каті Гандзюк, — це, швидше, сигнал про те, що децентралізація не закінчена, більше того — активно саботується місцевим криміналом, який проріс у владу. Прогнилі залишки пострадянського державного механізму, центральної влади у тому вигляді, в якому вона зараз представлена на місцях, якраз і створюють основні ризики для перезапуску в Україні життєздатної демократичної держави.
Якщо ж ми проаналізуємо стан справ в об'єднаних територіяльних громадах, то побачимо якісну зміну персонального складу їхніх голів, партійного складу місцевих рад, підвищення ступеня залучення самої громади до вирішення проблем. Зміни торкнулися й підконтрольности органів місцевого самоврядування, а також того, наскільки прозоріше й з урахуванням волі самих громад зараз використовуються "обважнілі" місцеві бюджети. Маємо й чимало інших позитивних тенденцій.
Насправді проведення таких масштабних системних реформ завжди "не на часі". Завжди можна знайти безліч причин їх не проводити. Але саме зараз, коли суспільство поляризоване, коли ми маємо стільки проблем і з агресією РФ на Донбасі, і з анексією нею українського Криму, тільки децентралізація може зміцнити країну і зробити стійкішою. Я не вірю в "сильну руку" — це точно не для України. Тільки через відновлення громадянської відповідальности кожного члена територіяльної громади ми можемо виплекати почуття "власности" і відданости українців стосовно своєї держави.
Василь Артюшенко, DT.UA
— Очевидно, що реформа місцевих органів державної влади в рамках децентралізації — це третій, завершальний етап комплексної реформи державного управління в цілому. Після Кабміну й центральних органів виконавчої державної влади.
— Усе, про що ми говоримо, це, у глобальному сенсі, реформа системи держуправління. Провести децентралізацію — і не реформувати Кабмін і держслужбу, або навпаки — це поставити державу під удар. На сьогодні реформа центральних органів виконавчої влади й держслужби значно відстає від темпів децентралізації. Наявний певний дисбаланс. Актуальними є питання щодо внесення змін до Конституції України, без яких завершити реформу державного управління навряд чи вдасться. Я жодною мірою не є прибічником того, щоб часто змінювати Конституцію, але є деякі системні недоліки, без яких неможливо рухатися вперед.
— Про що йдеться?
— Про фрагментованість виконавчої влади, а фактично — про двовладдя у ній. Я веду мову про те, що Кабмін разом з іншими центральними органами виконавчої влади дуже обмежений у реалізації своїх повноважень на регіональному рівні. Причина одна: голів місцевих державних адміністрацій призначає президент, і це записано в Основному Законі. Але й це ще не найгірше. Тому що сьогодні жоден керівник центрального органу виконавчої влади не може призначити керівника територіяльного відділення цього органу без погодження з головою обласної державної адміністрації. Це дуже шкідлива норма закону про центральні органи виконавчої влади.
— Зміну якої за п'ять років реформи ніхто не спромігся пролобіювати в парламенті. Немає нічого гіршого за паліятив.
— Так, тому що багато і довго говорили про запровадження відкритих конкурсів на всі посади, ухвалили закон про держслужбу, запровадили врешті ці конкурси, а змінити норму в законі, яка їх повністю нівелює на рівні регіонів, наче забули.
— Тобто "лапа" президента у нас як і раніше лежить на шиї прем'єра. Новий, щоправда, із цим іще не розібрався. А от старий — зробив усе що міг для закріплення традиції. Це ж зручніше, ніж запроваджувати опцію якогось там європейського префекта, який чесно пильнуватиме, щоб місцеві органи влади, ухвалюючи ті чи інші рішення, залишалися в рамках закону. А створення при президентові різноманітних рад з питань реформ тощо — хіба не прямий тиск на Кабмін?
— Прямий. Адже у президента насправді достатньо конституційних повноважень, щоб здійснювати свою владу. Це право законодавчої ініціятиви, право вето, а також можливість призупиняти акти Кабміну з одночасним їх оскарженням до Конституційного суду. Лише цих трьох важелів цілком достатньо для того, щоб у рамках своїх конституційних повноважень, не втручаючись у діяльність Кабміну безпосередньо, впливати на державну політику. Для цього не треба привласнювати якісь додаткові функції і заводити дорадчі органи з амбіцією підміняти функції уряду, а потрібно всього лише мати професійну адміністрацію президента і політичну волю.
У той самий час, якщо повернутися знову ж таки на регіональний рівень, місцеві державні адміністрації досі залишаються громіздкими і зашкарублими структурами. Але вони в рамках логіки децентралізації за фактом давно втратили функції, покладені на них іще в середині 90-х. Саме тому вони якраз мають і час, і ресурси, щоб займатися різними незаконними практиками. Досвід Франції та впровадження в Україні аналога інституту префекта — оптимальна модель для того, щоб вирішити наші управлінські проблеми.
Очевидно, що коли децентралізацію буде доведено до кінця й об'єднані територіяльні громади отримають максимум повноважень і відповідальности для вирішення своїх проблем, треба буде контролювати, щоб діяльність місцевих громад відбувалася у правовому полі держави. Уже сьогодні в результаті правильної за суттю, але ще лише частково втіленої реформи прокуратури (вона нарешті втратила горезвісні функції загального нагляду) тут утворилася певна лакуна. Крім того, префект має відповідати за питання розвитку регіональної інфраструктури, а також громадської безпеки — оперативного реагування на різного роду природні й техногенні надзвичайні ситуації, де слово центральної влади має бути ключовим.
Щодо Кабінету Міністрів варто сказати, що він досі не став центром формування державної політики. Кабмін як і раніше перевантажений не властивими йому, але такими ласими функціями, від яких і постмайданній владі виявилось важко відмовитись. Ідеться про управління державним майном. Зокрема державними підприємствами, про призначення їхніх керівників, затвердження фінансових планів… Усі ці насправді технічні функції виглядають для прем'єрів набагато привабливішими за нудне довгострокове стратегічне планування державної політики.
— У сфері реформи держуправління політика теж не визначена?
— Чому ж ні? Є урядова стратегія реформи держуправління, де прописано і цілі, і заходи, і критерії досягнення результату. Є навіть політична особа — міністр "без портфеля", на якого покладено відповідальність за проведення реформи держуправління. Створено відповідні генеральні директорати в структурі міністерств, є офіс реформ в урядовому секретаріяті…
— І проміжна оцінка SIGMA за наші успіхи "три з мінусом". Та й то тільки завдяки адекватним змінам на лінії публічних послуг громадянам. Усе інше — провалено. Хоча вже те, що експертів SIGMA пустили на територію реформи, і те, що результатів її моніторингу не приховали, — само по собі велике досягнення.
— Але, на жаль, політичної волі йти далі і глибше — немає. Ні нинішній прем'єр Володимир Гройсман, ні його попередник Арсеній Яценюк не виявили належної особистої політичної зацікавлености у просуванні реформи. А без цього ключового фактора неможливо було зламати опір реформі з боку міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Усі міністерства потребують радикального реформування, вони за три роки реформи мали стати компактними і займатися виключно розробкою державної політики.
— Створення директоратів при низці міністерств — ноу-хау цієї команди влади. Але навіщо було впроваджувати вочевидь провальну опцію?
— Мені важко припустити, звідки взагалі взялася ця ідея, але намагатися реформувати тільки половину наявних міністерств — велика помилка. Кабмін і всі його міністерства мають функціонувати як єдине ціле, як єдиний механізм формування і реалізації державної політики. Але навіть у цих десяти пілотних міністерствах нові генеральні директорати запроваджувалися поруч і паралельно з нереформованою оргструктурою. Однак займаючись виключно виробленням політики, новостворені гендиректорати мали тісно працювати з юридичною службою міністерств, з бюджетно-фінансовим підрозділом. Адже нова політика—це завжди юридично правильне оформлення і правильне фінансове обчислення її реалізації. У нашому випадку всі ці ключові структурні підрозділи залишилися нереформованими, а нові генеральні директорати — ізольованими від процесів і місць реального ухвалення рішень.
— Тобто від початку було закладено бомбу між новим і старим у рамках одного міністерства.
— Так. І цю загрозу збільшує ще й значна різниця в заробітній платі "нових" і "старих". У результаті створено потенційно конфліктний ґрунт, що підштовхує до ворожнечі у стосунках між різними підрозділами в рамках одного міністерства. Де тут взагалі місце для ефективного співробітництва і якогось позитивного результату? Це ж звична людська психологія!
— Однією з базових основ реформи держслужби був перехід до збільшення частки окладу в структурі заробітної плати чиновників до 70—80 відсотків, що перестало б давати привід їхнім політичним начальникам маніпулювати надбавками.
— У чинному законі про держслужбу ці базові норми — класифікацію посад і систему оплати держслужбовців — погано прописано. Тож нема чого дивуватися з того, що проблема досі не вирішена.
— Андрію, ти взагалі не згадуєш про держсекретарів. Тобі настільки дискомфортно від того, що й друга спроба запровадити цей інститут в Україні виявилася невдалою? Ну не можемо ми відокремити політику від держави! Крапка?
— Держсекретарі — це найболючіше питання. Розмежування політичних та адміністративних посад відбулося на папері, але державні секретарі так і не знайшли свого місця ні в системі управління державною службою в міністерствах, ні в процесі формування державної політики. Але ж саме державні секретарі мали стати основними організаторами вироблення державної політики у міністерствах, стати головними професійними радниками міністра як політичної фігури з усіх питань у сфері його або її відповідальності. Саме тому в законі виписано норму про призначення держсекретаря на п'ять років. І звільнення держсекретаря не може бути пов'язане зі звільненням міністра. Навпаки — держсекретар має передавати справи і готувати новопризначеного міністра до вступу на посаду, вводити його чи її в курс справ. Проблема в тому, що державні секретарі опинилися в становищі сиріт.
Як єдиним вищим корпусом державної служби ними ніхто не займається. А за нашою первісною ідеєю, саме державні секретарі мали стати основним двигуном усіх реформ. Однак від них ніхто нічого не очікує, і ніхто їх ні до чого не готує. Прем'єр не поставив конкретного завдання імплементувати цей новий інститут ні перед собою, ні перед міністрами, ні перед Нацагенством держслужби, ні перед самими держсекретарями. Тому всерйоз говорити про школу вищого корпусу державної служби як про інституцію, що повинна плекати цей корпус та інтелектуально живити реформи, поки що взагалі немає можливості. Ту однойменну установу, яку було створено нами 2008 року, ліквідували 2016-го. Я дивуюся і ніяк не можу для себе пояснити цю обставину. Як і подальше створення радянського до мозку кісток і безглуздого за своєю суттю Всеукраїнського центру перепідготовки та підвищення кваліфікації держслужбовців, діяльність якого має дуже слабкий стосунок до реальних потреб держслужби.
— Очевидно, що ухвалення закону про держслужбу та декларації влади про реформу держуправління стали більше зовнішнім сигналом для ЄС, який виділяє величезні транші на реформу, ніж реальним внутрішнім планом дій для влади. Виконавчої влади, яка продовжує саботувати заявлену реформу.
— Ну, не думаю, що це відвертий саботаж, швидше, спроба робити гарну міну при поганій грі: а саме—за відсутности політичної волі цю реформу проводити. Історія ж з фінансуванням реформи Європейським Союзом взагалі дуже цікава. Перші спроби сприяти тому, щоб ЄС включив Україну у свій фінансовий порядок денний, ми почали робити 2005 року. Спочатку про підтримку нашої реформи в Європейській комісії і чути ніхто не хотів. Це не було серед їх пріоритетів в Україні. Але коли наша команда 2011 року йшла з держслужби, мова вже була про конкретну суму в 70 мільйонів євро бюджетної підтримки, яка фігурувала в офіційному листуванні. І основною умовою надання цієї фінансової допомоги було ухвалення закону про держслужбу. Нині розміри вже реальної допомоги, що виділяється ЄС, зросли в десяток разів. І, звичайно, є конкретні зобов'язання України перед донором у рамках цієї програми. Моніторинг результатів здійснює SIGMA, про оцінки якої ми вже згадували.
— Можна припустити, що європейські експерти стурбувалися доцільністю використання коштів своїх платників податків, коли провели такий масштабний моніторинг нашої реформи.
— Уся річ у тому, що коли сторони вже перебувають у такому тісному співробітництві, то їм обом доводиться зберігати обличчя. Українська сторона при цьому користується прийомами художньої гіперболи, описуючи хід реформи, а європейська — вдає, що їй вірить. Інакше буде дуже багато запитань і в донорів, і до самих донорів — з боку їхніх платників податків і виборців.
Та я однаково вважаю, що краще рухатися косо й криво, ніж стояти на місці. Навіть при такому розкладі в ухваленому законі про державну службу, за всіх його недоліків, цілісний план реформи закладено. І якщо його повністю реалізувати, реформа пройде точку неповернення. І аби не виглядати довершеним критиканом, скажу більше: серйозною перемогою стало запровадження конкурсів на всі посади держслужбовців, включно з вищими посадами категорії "А". Так, ці конкурси не завжди проходять досконало, але реалізовано фундаментальну, основоположну зміну, життєво важливу для побудови професійної політично нейтральної держслужби. Адже коли ми тільки починали готувати цю реформу в 2004—2005 роках, про конкурси навіть на посади середньої ланки, не кажучи вже про вищу, ніхто й чути не хотів.
Сьогодні цей інститут запроваджено, і він здобув таку громадську підтримку, що вже навряд чи хтось ризикне відмовитися від цієї процедури. На жаль, не було проведено навчання керівників держслужби та служб управління персоналом державних органів тому, як правильно цією процедурою користуватися. Не виписано як слід кваліфікаційних вимог, критеріїв оцінювання результатів професійної діяльності чиновників.
— Та попри все конкурси відкрили шлюз для потрапляння якості в надра державної служби. І скільки, на твій погляд, у відсотковому співвідношенні по-справжньому нових людей, які успішно через цей шлюз проходять?
— Мені не відомо про будь-які дослідження на цей рахунок, і я не хотів би гадати. Але це залежить від дуже багатьох чинників. Навіть якщо процедура недосконала, а комісія упереджена, участь достатньої кількости підготовлених і конкурентоспроможних кандидатів мінімізує шанси для проходження непрофесійних і непорядних людей "за домовленістю". Я можу про це стверджувати на власному прикладі. Торік я брав участь у конкурсі на посаду категорії "А" — голови Національної служби здоров'я. Відчував, що мені стане компетенцій побудувати цю службу з нуля, бо це дуже схожа історія з досвідом створення системи безоплатної правової допомоги. Плюс, як одному з ідеологів реформи держслужби і апологета конкурсу на всі адміністративні посади, я прагнув на практиці подивитися, що і як відбувається вже у реальності проведення цих конкурсів.
Інтерес же до цієї посади був досить великий, особливо у представників фармацевтичного бізнесу. Але в цьому конкурсі брали участь кілька досить підготовлених фахівців. У тому числі Олег Петренко, який згодом за результатами конкурсу й зайняв цю посаду. Я опинився на другому місці з відстроченим правом зайняти цю посаду протягом року у разі, якщо вона стане вакантною. Отже, сам факт участі сильних конкурентів не залишав жодних шансів "своїм" людям, рівень професійної підготовки яких був очевидно нижчим. При цьому я побачив і мінуси процедури. По-перше, надто велика вага частки співбесіди у загальному результаті, що дозволяє комісії когось штучно підняти, а когось опустити в рейтингу. По-друге, скорочена шкала оцінки від 0 до 2 балів. За 0,5 бала хоча б від одного члена комісії — кандидат автоматично відсівається. Це надто велика дискреція й суб'єктивізм. Мені відомо, що значну частину цих недоліків уже виправлено, і процедуру вдосконалено. У кожному разі я за те, щоб завжди і все оцінювати об'єктивно, за заслугами. У тому числі й роботу твоїх попередників. Оце добре зроблено, а це — погано. Це варто розвивати далі, а ось від цього краще відмовитися. Тоді зберігається вектор прогресивного розвитку, і втілені зміни не виявляються замком на піску.
— Ну, на такому принципі базується інституціональна пам'ять. Без якої будь-яка державна машина не інструмент — імітація.
— Я би зараз найменше хотів виглядати людиною, яка стверджує, ніби все, що робила його команда, — це добре, а робота команд, що прийшли після нього — погано. Це як з оцінкою роботи "папєрєдніків", тільки навпаки. Якщо правильно визначено ціннісні установки, функції, повноваження та відповідальність, правильно побудовано організаційну структуру і виписано процедуру, то зламати таку інституцію важко, а керувати нею, надихати і розвивати — легко. Хай навіть це випадає робити новим людям, що прийшли. Сенс роботи професійної бюрократії — у наступності. Тому що реалізація таких системних реформ, які необхідні Україні — це питання десятиліть і кількох поколінь. І у цьому зв'язку ми просто не в праві нехтувати будь-якими, нехай навіть скільки завгодно малими досягненнями. І я зараз скажу одну річ, яку мені заборонили б говорити піарники, якби я був політиком. Але я, на щастя, не політик, і в мене немає піарників: можу дозволити собі говорити те, що думаю.
Отже, ухвалений 2016 року закон про державну службу — це на 90 відсотків Закон №4050 від 17 листопада 2011 року. Проєкт цього закону тричі вносився до парламенту з 2008 по 2011 рік. І всі три рази — увага! — Януковичем. Спершу як народним депутатом, потім як прем'єрміністром і, нарешті, як президентом. І це зовсім не тому, що Віктор Федорович був великим прибічником реформи державної служби, — повірте, не був. І не "тому що послідовий". А тому, що іще за кілька років до першої спроби цієї законодавчої ініціативи одна і та сама згуртована команда професіоналів на держслужбі почала готувати та адвокатувати законопроект. І продовжувала це наполегливо робити аж до ухвалення закону 2011 року — не важить, в результаті (хай і формальної) реалізації чийого права законодавчої ініціативи. І лише по іще п'яти роках, після Революції Гідності, нарешті прийшов час цього закону, і вперше з'явилась реальна можливість його впровадження. Нові парламент і уряд змогли доопрацювати на основі загаданого Закону № 4050 і ухвалити новий Закон "Про державну службу", що наразі діє та імплементується.
Ось приклад того, що не можна зупинити ідею, час якої настав. За однієї умови: якщо для цього була інституціональна основа. І не має значення, хто персонально був у тій команді першопрохідців: на нашому місці могли б бути зовсім інші люди. У досягнутому успіхові важливо інше: президенти, склад парламенту і урядів змінювались, але вісім років поспіль у стабільної групи експертів була можливість послідовно розвивати, захищати і просувати комплекс ідей, якість опрацювання яких і досягнутий рівень суспільно-політичного консенсусу навколо яких уже були настільки високими, що ці ідеї просто не могли піти у забуття після Революції Гідності. Навіть попри те, що їх формальним ініціатором була людина, яка згодом обрала шлях державного зрадника.
Ось чому необхідно кожній новій політичній команді при владі об'єктивно відокремлювати важливе від неважливого, правильно зроблене від неправильного. Не можна перекреслювати чужий цінний результат на догоду короткостроковим вимогам політичної доцільности.
— Я стовідсотково розумію, про що ти, бо спостерігала за роботою не тільки вашої команди, а й за роботою децентралізаторів Анатолія Ткачука і Юрія Ганущака. І якщо ви з Мотренком стабільно довбали стіну при владі, то вони, що називається, збоку. Іноді, щоправда, заходячи в Кабмін на запрошення нових прем'єрів. Перше заходження було при Тимошенко, потім при Гройсмані. І те, що Володимир Борисович не дав експертам технологічно очолити проведення реформи, звісно, мінус, але те, що не заважав консультувати і супроводжувати діяльність міністра Зубка, — незаперечний плюс.
— Ніколи не соромно стати гумусом у благородній справі. Їй завжди необхідний поживний ґрунт.
— Наявність такого гумусу колись забезпечила Польщі майбутнє. Я ніколи не забуду розповіді поляків, як Валенса з представниками "Солідарности" прийшли до Ярузельського з вимогою його відставки, виклавши на стіл пакет ключових економічних реформ і програму децентралізації. У нас усе пізніше якось, і ми досі не можемо вилізти з ідеології. Однак давай зовсім до практики. Як оцінюєш формування нової команди АП? З погляду компетенцій і подальшої перспективи в'їхати в ситуацію і забезпечити все те, про що ми тут говоримо? Адже буде ще Кабмін і, судячи з рейтингу "Слуги народу", на його склад Зеленський і його оточення можуть вплинути. Але не завжди те, що молодо, те блищить.
— Олександр Данилюк, Руслан Рябошапка — люди, які мають досвід і цілком конкретне уявлення про держуправління, і це — плюс. Для старту. Залучення ейчарагентств для підбору кандидатів на посади голів ОДА — теж плюс. А от формування АП на основі бізнеспартнерів, друзів і знайомих — мінус. Однак тут є нюанси. Основне завдання патронатної служби, якою по суті є значна частина АП, — створення правильних фільтрів для інформації, яка надходитиме до президента. Для будь-якого президента найбільший ризик, з одного боку, — інформаційно "залялькуватися" і стати жертвою маніпуляцій оточення. З іншого — потонути і розчинитися у величезному потоці й обсязі інформації. Тому для формування будь-якої патронатної служби основний критерій — особиста довіра. Призначення подібного роду несуть свої ризики, але лише час покаже, наскільки вони ефективні чи навпаки.
— Безумовно, фільтри мають бути надійні, але — ще й підходити для конкретних шкідливих компонентів води. Ставка виключно на довіру говорить про те, що в команді президента поняття не мають, про що ми тут із тобою вже другу годину розмовляємо. А "захист від дурня" у нас як завжди відсутній?
— Тільки інституції, їхні чітко визначені завдання, процедури роботи та професійні навички конкретних функціонерів, які повинні ці завдання виконувати за встановленою процедурою, можуть бути таким захистом. На всіх рівнях державної машини. Звісно, основна інституція — це державна служба, а окрім того важливі система ухвалення рішень у виконавчій владі, системи управління публічними фінансами та публічними закупівлями, внутрішнього контролю (аудиту). Що встигли створити, на тому, власне, й поїдемо. Президент і його офіс у цій історії — це якраз найбільш гнучкі й лабільні структури, тому що адміністрація президента як патронатна служба приходить і йде з главою держави. І, безумовно, президент повинен зрозуміти, що тільки на довірі та особистій відданості у цій історії далеко не заїдеш. Потрібно звертатися до експертних кіл, професійних асоціяцій, громадських організацій та активістів. Простіше кажучи, диверсифікувати джерела інформації та ідей, а політику будувати, виходячи з об'єктивних даних, а не суб'єктивних упереджень.
— Ось ти кажеш, інституції та їхні професійні кадри врятують поки що недосвідченого президента від необачних кроків. Добре, припустимо, прийшов друг президента, хороший такий хлопець Іван Баканов, керувати СБУ. Так професійні кадри йому такий захист організують, що він якщо відсотків на тридцять буде допущений у надра служби, то це — вже велика перемога.
— Складне питання. І особливо воно актуальне щодо спецслужб та правоохоронних органів, де людина не з системи не зможе охопити всієї специфіки і навіть отримати доступ до всіх рівнів інформації. Але водночас я переконаний, що й консервувати такі структури в собі категорично не можна. Необхідно застосовувати змішаний підхід. Тому що реформувати або побудувати будь-яку нову систему завжди легше людині ззовні. Вона може всього не знати, але вона не обтяжена застарілими традиціями, стереотипами, корпоративними і етичними зобов'язаннями. Не піддалася професійній деформації. Тобто завжди потрібно шукати баланс між свіжим і досвідченим поглядом. Свіжий забезпечить рішучість і наполегливість, а досвідчений окреслить ризики і допоможе з ними впоратися.
— Після того як ваша команда пішла з Головного управління держслужби, ти опинився в Мін'юсті. А потім створив з нуля систему гарантованої державою юридичної допомоги, якою тепер пишаєшся. Який головний висновок з усієї твоєї державної ретроспективи?
— Створювати з нуля систему в умовах не надто якісного закону і активного спротиву основних гравців на полі — це випробування. Адвокатура була категорично проти, а без її участи проєкт за визначенням не міг відбутися. Але сьогодні в системі безоплатної правової допомоги соціяльно незахищеним громадянам працює майже сім тисяч адвокатів. Їх усіх потрібно було переконати в тому, що їм варто зайнятися цим проєктом. І це вдалося. Національна поліція (на той час іще міліція) і прокуратура теж були не в захваті від цієї ідеї. А насправді отримали запобіжник, який їх же й захищає від можливих порушень і допомагає досягати цілей справедливого правосуддя. У результаті я зрозумів, що навіть у недружньому середовищі можна збудувати нову інституцію. А якщо вона будується ще й на основі цінностей, а не тільки завдань і норм, то за її стабільну роботу можна не хвилюватись. За будь-якого керівника. Я не хочу зараз заглиблюватися в історію мого виходу з цього проєкту. Про мою позицію і позицію міністра щодо цього ЗМІ вже достатньо написали.
Однак є ще один несподіваний для мене самого висновок: краще будувати нову інституцію з чистого аркуша, ніж реформувати стару. Раніше я дотримувався іншої думки. Ну, а якщо щось і реформувати, то краще все й відразу, а не рубати змії хвіст шматками.
— Про змію — це про владу? Що ти взагалі про неї зрозумів?
— Що влада — це щось протилежне особистій свободі. Я знаю, яким є смак влади, і точно не належу до людей, які її жадають. Знаю, які загрози несе влада для особистости, які ставить перед нею виклики й етичні дилеми. Що більше влади, то менше особистої свободи. І тому похід у владу завжди має бути усвідомленим вибором. Тому мені дуже важко зрозуміти людей, які кажуть: "Я хочу бути народним депутатом" або "Я хочу бути міністром". А навіщо? Часто вони або взагалі не розуміють, про що говорять, або їхні мотиви не мають нічого спільного з державотворенням і служінням суспільному благу. Влада — це інструмент. І ти маєш чітко усвідомлювати свою місію, розуміти свої цілі, завдання, межі, які ти готовий утримувати, і випробування, які тобі доведеться витримувати. При цьому не варто плутати правдиву місію з уявним месіанством.
— Андрію, ось якщо так глобально подивитися на нашу країну, то в якій сфері, на твою думку, потрібно докласти основних зусиль, щоб пройти точку неповернення і все-таки стати європейською країною? Не за формою — за суттю.
— Право. Ця точка неповернення називається — повага до права. У нас абсолютно дикунський рівень правової культури як у владі, так і в суспільстві. Я це особливо ясно відчув, коли працював над створенням системи безоплатної правової допомоги. Поки ми не дійдемо суспільного консенсусу стосовно того, що таке справедливість, у нас немає можливості вести мову про новий суспільний договір. Та в нас і старого-то, у класичному розумінні цього слова, наразі немає. У нас була заснована російськими більшовиками УРСР, тепер є олігархічний консенсус, і є умовний негласний договір "про взаємний ненапад" між олігархами і рештою суспільства, що спирається на корумповану систему правосуддя, яка ревно його захищає. А правдивого суспільного договору, необхідного для побудови демократичної держави, у нас — немає. Як немає й загальновизнаних моральних рамок, порівнянних з конструкцією європейської цивілізації, до інтеграції до якої ми на словах так прагнемо.
— Яким має бути механізм створення нового суспільного договору та реінтеграції в європейську сім'ю?
— Це, напевно, один з найскладніших з усіх існуючих механізмів, на створення якого піде не одне десятиліття. Це освіта. З неї потрібно починати. З виховання у дітей критичного мислення, поваги до права, поваги до іншої особистости, розуміння справедливости, готовности і вміння довіряти, чесно домовлятися і конкурувати з іншими людьми. Це на перший погляд абстрактні речі, однак насправді вони — фундамент політичної нації. Не змінивши себе докорінно у цих питаннях, ми ніколи не розв'яжемо навіть малої дрібки тих проблем, про які вели мову у цьому інтерв'ю.
детальна ілюстрована інструкція де можна знайти інформацію про плановані санітарні рубки, як визначити місце розташування конкретних призначених в рубку ділянок лісу, як з'ясувати їх додаткові характеристики, і як отримати відомості про стан цих ділянок за космічними знімками
