ПІД ВИГЛЯДОМ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ

влада обвалила лісову галузь в Україні

ЛІС І РЕФОРМУВАННЯ

Державні ліси мають покривати свої видатки з власних доходів

Орест ФУРДИЧКО

Таємниці реформування "лісових відносин" в Україні

РЕФОРМАЦІЯ, ДЕГРАДАЦІЯ ЧИ ПРОФАНАЦІЯ?

Як Держлісагентство хоче реформувати лісову галузь

ЧИНОВНИКИ ПРОТИ ЛІСІВНИКІВ

Кому вигідний фінансовий саботаж лісгоспів?

Показ дописів із міткою НАУКА. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою НАУКА. Показати всі дописи

06 грудня 2019

Гроші на науку чи на вітер?

Від Асоціації дослідників  до системи індивідуальної фінансової підтримки дослідників 


Уряд "технократів" рішуче замахнувся на реформу наукової сфери.

"Протягом двох місяців ми маємо сформувати політику реформування наукової сфери" — заявив прем'єр-міністр О.Гончарук на засіданні Національної ради України з питань розвитку науки і технологій (НРНТ) 5 листопада ц .р. Робочі групи НРНТ, сформовані за вісьмома напрямами, буквально в поті чола напрацьовують пропозиції до проєкту концепції реформи. А це чималий пласт копіткої роботи, що стосується змін до законодавства, реформи академій наук, оновлення системи пріоритетів розвитку науки і техніки, інтеграції вітчизняної науки в європейський та світовий науковий простір, діяльності Національного фонду досліджень, системи незалежної наукової і науково-технічної експертизи, присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань.

При цьому ключове питання, яке на засіданні Нацради було поставлено руба, — "зробити систему управління науковою сферою максимально ефективною, щоб вона була орієнтована на результат. А для цього потрібно змінити систему фінансування так, щоб більше отримували ті, хто має кращі здобутки".

Лише за такої умови влада обіцяє додати грошей на науку.

Втім, попередники також обіцяли. "Дайте модель фінансування науки, і я готовий забезпечити потреби української науки", — заявив на першому засіданні Національної ради з розвитку науки і технологій в січні 2018 р. тодішній очільник уряду В.Гройсман. Науковий комітет НРНТ у березні того ж року подав до Кабінету Міністрів проєкт концепції реформування наукової сфери України, але документ там безслідно зник.

Доопрацьований документ Наукового комітету "Ключові положення реформування науки України", схвалений Національною радою з розвитку науки і технологій 5 листопада ц.р., Концепцію реформи, запропоновану Науковим комітетом, у цілому підтримали НАН України й оновлене Міністерство освіти і науки. Щоправда, в академічному середовищі виникли дискусії стосовно положення про створення самоврядної організації "Національна система дослідників" — дехто сприйняв це як замах на самоврядність НАНУ. Реформа, яку за чверть століття успішно забалакали, схоже, стає невідворотною, і змін чекати вже недовго. Інакше про зростання економіки й розвиток узагалі можна забути — на перелогах збіжжя не збереш.
Заступник голови Наукового комітету НРНТ академік НАНУ Анатолій Білоус дуже занепокоєний деформаційними процесами у вітчизняній науці.

"У нас катастрофічно скорочується кількість науковців, які працюють у напрямках, що визначають економічний прогрес країни. Так, у 2017 році в Україні було захищено майже 7000 дисертацій (близько 1000 докторських і 6000 кандидатських). При цьому на такі спеціальності як хімія, фізика, математика, біологія і технічні науки припадає менше 20 відсотків дисертаційних робіт, тоді як на соціогуманітарні — понад 80 відсотків, — зазначив він, виступаючи днями в столичному Будинку вчених перед науковцями та освітянами. — А коли Науковий комітет запропонував підвищити вимоги до дисертацій з гуманітарних наук — ну не можна ж і далі заплющувати очі на цей вал! — нас звинуватили як зрадників України".
За останні десятиліття значно скоротилася не тільки кількість науковців, які працювали на науково-технічний та економічний прогрес країни, — зникли цілі наукові галузі. Академік Білоус нагадав, що 1991 року в Україні налічувалося близько 450 тис. наукових працівників (приблизно 1% населення, на сьогодні це середній показник у Європі), з них — 295 тис. дослідників. В академічній науці було зайнято 17,1%, у галузевій — 66,8, в університетській і заводській — 16,1%.

За час, що минув, академічна наука скоротилася щонайменше втричі, галузеву втрачено майже повністю, і лише кілька університетів можуть претендувати на статус дослідницьких. Згідно з даними Державної служби статистики, 2018 року загальна чисельність дослідників становить близько 58 тис. осіб, з яких у державному секторі працює понад 29 тис.

Втім, статистика оперує формальними даними, а скільки осіб у нас реально професійно займається науковими дослідженнями, достеменно не відомо. У цьому переконаний член Виконавчої ради Української науково-дослідницької асоціації (далі — Асоціації дослідників), провідний науковий співробітник Інституту фізики конденсованих систем НАН України, доктор фізико-математичних наук Андрій Трохимчук.


— Пане Андрію, ви один із засновників Асоціації дослідників, а також ініціатор створення в Україні Національної системи дослідників (НСД). Чому виникла ідея створити Асоціацію?

— Ідея такого об'єднання науковців з'явилася в науковому середовищі України в останні два-три роки, коли після Революції Гідності завдяки зусиллям громадських активістів у науковій сфері України відбулися певні позитивні зрушення. Найважливішим з них було ухвалення і набрання чинності (січень 2016 року) новим Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність". Проте дуже швидко стало очевидним, що законодавчого декларування змін недостатньо, що відбуваються вони занадто повільно, нерідко із нехтуванням норм та положень ухваленого Закону. Так, попри прописані в Законі терміни, створення НРНТ завершилося із запізненням на рік, а початок роботи Національного фонду досліджень (НФД) замість передбаченого Законом 2017 року наразі очікується 2020-го, тобто із затримкою більше ніж два роки. А негативні тенденції в науковій сфері України, такі як масовий виїзд за кордон талановитої молоді, а також досвідчених і кваліфікованих наукових працівників, скорочення чисельності та старіння наукових кадрів, імітація науки, плагіат, зниження рівня знань випускників навчальних закладів, що розпочалися ще задовго до ухвалення закону, за цей час іще більше загострилися. Тому ми, наукові дослідники, які ще залишилися і працюють у вітчизняних наукових установах та освітніх закладах, не можемо більше займати очікувальну позицію, сподіваючись на якусь манну небесну. Ми переконані, що ключовим фактором, який міг би істотно змінити перебіг процесу змін, є професійна єдність основної рушійної сили наукової сфери — наукових дослідників. Саме спільнота дослідників в умовах, що склалися, зокрема, і в академічному середовищі України, є найбільш зацікавленою у запровадженні нових форм функціонування наукової галузі.

— Можна сказати, що поклик до життя Асоціації — це "порятунок потопельника в руках самого потопельника"?

— Можна й так. Бо наразі ми — наукова спільнота України — кожен сам по собі, сподіваючись, що десь там у владі є хтось, хто зробить так, аби науково-дослідна діяльність в Україні була організована відповідно до європейських та світових стандартів. Чи буде так? Сьогодні вже всім очевидно — ні, не буде. З різних причин: не можуть, не хочуть, не знають, не вміють. А чи ми самі знаємо, що і як мало би бути змінено/зроблено? Якраз для пошуку відповідей як на це, так і багато інших запитань у цій площині. І потрібно мати професійне середовище, яке буде здатним: (1) генерувати ідеї та пропозиції; (2) брати відповідальність за їх лобіювання та реалізацію; (3) оперативно і фахово реагувати на події в науковій сфері. Маю сподівання, що поява ГО "Українська науково-дослідницька асоціація" стане відчутною подією/кроком до самоорганізації вітчизняних наукових дослідників.

— Яка головна мета такої самоорганізації?

— Аби відповісти на запитання, скажу кілька слів про наше бачення ситуації, що склалася в науковій сфері. Не є таємницею, що головною проблемою для української наукової сфери є брак фінансування. Фінансування наукової сфери поділяється на цільове (в Україні його ще називають конкурсне/грантове) та базове, до якого, крім утримання інфраструктури установ, належить і заробітна плата штатних працівників — наукових дослідників та обслуговуючого персоналу. У світі, включно з такою країною як США, також трапляється, що з різних причин видатки на наукову сферу зменшуються. Але це зменшення стосується рівня цільового (зокрема грантового) фінансування, але не рівня заробітної плати штатних наукових працівників. В Україні ж зменшення фінансування наукової сфери стосувалося обох видів фінансування. Зрештою дійшло до того, що цільове/конкурсне фінансування знизилося практично до нуля. Проте критичність ситуації не в тому, що конкурсне фінансування є мізерним. Трагедія наукової сфери в Україні в тому, що при зменшенні базового фінансування принципи його розподілу як між установами, так і в самих установах залишалися незмінними, тобто брак коштів розподілявся рівномірно. Не вдаючись до аналізу всіх наслідків цієї ганебної практики, зверну увагу лише на той факт, що рівень заробітної плати знижувався однаково для всіх наукових працівників — як для дуже успішних, просто успішних, менш успішних, так і для не дуже успішних та просто неуспішних. Це ж стосується й наукових установ, оскільки рівень їх бюджетного фінансування також не залежить від результатів діяльності. Як логічний підсумок наукова сфера отримала ті негативні тенденції, про які йшлося на початку. Тому першочергова мета спільноти, об'єднаної в Асоціацію, — це зробити так, аби заробітна плата наукових дослідників була на рівні, який дозволить, з одного боку, зупинити негативні тенденції в науковій сфері, а з іншого — запустити повноцінний науковий процес, що включає внутрішньоукраїнську конференційну та конкурсну активність, створення об'єктів як малої, так і великої наукової інфраструктури тощо.

— А чим наукові дослідники такі особливі?

— Дякую за це запитання. Тут варто нагадати, що науковий дослідник — це професія, основним результатом якої є продукування нового знання у певному науковому напрямі. І якщо держава, скажемо так, ігнорує цю професію і не продукує якісного нового знання, то від цього потерпає підготовка кваліфікованих працівників не тільки для наукової сфери, а й для інших галузей економіки, особливо високотехнологічних. Звісно, що за таких умов молоді люди, передовсім найбільш творчо обдаровані, шукатимуть можливостей реалізувати себе поза межами України. Один раз втративши виробництво власного інтелектуального продукту, буде непросто відновити його в досяжному майбутньому. Самі спроби такого відновлення обійдуться більшими затратами, ніж кошти, які можна заощадити на цьому зараз. Так, у світі є заможні країни, де технологічні потреби задовольняються дорогим імпортом, а здобувати освіту і лікуватися громадяни цих країн їдуть за кордон. Але це не для України, де немає джерел дешевої ренти. Тому тут не йдеться про те, що ми — наукові дослідники — вимагаємо привілейованого ставлення до себе в цей нелегкий для країни час. Ми лише привертаємо увагу до того, що, зокрема, і через ігнорування ролі науки у процесі розбудови незалежної держави як з боку урядових структур, так і суспільства в цілому наша держава Україна опинилася в стані глибокої кризи.

— Про який рівень заробітної плати йдеться? Як його визначити?

— Це ще один аргумент для того, аби саме зараз, не відкладаючи, розпочинати щось робити у плані заробітної плати наукових працівників. Річ у тому, що в частині 2 статті 36 уже згадуваного Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" вказано, що держава гарантує встановлення окладів у науковій сфері, виходячи з розрахунку посадового окладу молодшого наукового співробітника на рівні не нижче подвійної середньої заробітної плати у промисловості в цілому по Україні. Цей показник у жовтні 2019 року склав 10727 грн. Звідси і визначається рівень заробітної плати, про який іде мова.Ця норма набирає чинності 1 січня 2020 року.

— А до чого тут Національна система дослідників, яку ви пропонуєте створити ?

Я не знаю, як уряд планує діяти щодо виконання згадуваної норми частини 2 статті 36 Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність". Якби в Україні було достатньо коштів, то варто було б банально збільшити видатки на науку. Але, з одного боку, усвідомлюючи важку економічну ситуацію в країні, а з іншого, знаючи достеменно, що чинна система розподілу бюджетного фінансування в науковій сфері є неефективною, ми переконані, що просте збільшення фінансування без радикальних змін у принципах його розподілу є викиданням грошей на вітер. Це дуже подібно до того, коли замість лікувати хворого йому періодично вводять знеболювальні препарати. Тому наша позиція така. Якщо уряд не має можливості збільшити базове фінансування наукової сфери до рівня, який дозволив би виконати норму Закону України для всіх наукових дослідників, то, можливо, варто спочатку зробити це для частини наукових дослідників шляхом їх членства в Національній системі дослідників, сформулювавши відповідні критерії успішності з урахуванням особливостей різних наукових напрямів. Власне, Українська науково-дослідницька асоціація разом з Науковим комітетом НРНТ та Науковою радою НФД можуть розглядатися як базові структури для створення Національної системи дослідників. Зокрема члени як Наукового комітету, так і Наукової ради вже пройшли через офіційне сито відбору і могли б стати першими членами НСД України. Це природнім чином вирішило б питання фінансового заохочення роботи членів цих інституцій, і одночасно дало б сигнал, що процес самоорганізації успішних дослідників розпочався. Саме перші члени НСД мають взяти на себе важливу частину організаційної роботи, яка завжди є при створенні чогось нового. Члени ж Асоціації будуть у цьому активно допомагати. Очевидно, що про зарахування до НСД членів Асоціації на цьому етапі не йдеться, так як критерії членства в Асоціації є свідомо суттєво занижені.

— До речі, а якими є критерії членства в Асоціації?

— Спочатку не зайвим буде нагадати, що до Наукового комітету НРНТ входять 24 наукові дослідники, які представляють різні наукові напрями. Члени Наукового комітету обираються Ідентифікаційним комітетом (складається з 6 іноземних та 3 українських авторитетних дослідників) із числа найкращих наукових дослідників, які працюють у науково-дослідних установах та освітніх закладах України. Такі ж критерії є і для 18 членів Наукової ради НФД, яких обирає вже Науковий комітет. Що ж до Асоціації, то її членами також можуть бути тільки діючі дослідники, з тим, що вимоги для членства у випадку Асоціації є суттєво простішими. Так, на момент зарахування до членства в Асоціації, а потім і для його підтвердження в майбутньому необхідною умовою є виробництво науковим дослідником щонайменше двох позицій якісного наукового продукту (публікації статей, книг, виступи на конференціях — з тим, що все це належно підтверджено) протягом останніх п'яти років, а також перманентне дотримання норм академічної доброчесності.

— І скільки вже на сьогодні дослідників в Асоціації?

— На час перших Загальних зборів в Асоціації налічувалося 82 дослідники. Це ті, хто відгукнувся на повідомлення про Загальні збори Асоціації, яке було опубліковано лише на ФБ сторінці Ukrainian Scientists Worldwide у перших числах жовтня, за місяць перед зборами. За тиждень до початку зборів, 26 жовтня, реєстрацію тимчасово припинили. Після зборів, які завершилися 14 листопада, ми дещо відредагували зміст онлайн форми для набуття членства, і основний етап зарахування нових членів має розпочатися якраз цими днями. Ми би дуже хотіли, аби якомога більше, а в ідеалі — всі активні (в розумінні виробництва наукового продукту) дослідники доєдналися до Асоціації.

— З вашої розповіді, Асоціація більш подібна до профспілки дослідників.

— Подібність до профспілки могла би бути хіба в тому, що Асоціація фактично декларує захист права на професію дослідника. Проте на відміну від профспілки, і на цьому я хочу наголосити, членство в Асоціації не передбачає жодних додаткових зобов'язань, крім як суто професійних — продукування нового знання та дотримання принципів академічної доброчесності. Разом із тим ми будемо всіляко вітати колег, які виявлятимуть бажання, крім основної професійної діяльності наукового дослідника, певну частинку свого часу присвячувати й роботі на користь усієї спільноти. Але ще раз наголошую, що це не є обов'язковим і ніяк не впливає на статус членства в Асоціації.

— То чому ж дослідникові варто бути членом Асоціації?

— Насамперед із суто прагматичних міркувань, бо мета Асоціації — це зробити так, аби заробітна плата наукових дослідників була більшою. І навіть якщо дослідник не має можливості чи бажання займатися крім професійної науково-дослідної діяльності ще якоюсь ділянкою роботи в рамках Асоціації, то якраз саме членство дослідника в Асоціації і є тим необхідним внеском у загальну справу всієї спільноти. Тому звертаюся до всіх наукових дослідників приєднуватися до Української науково-дослідницької асоціації.

— Що дослідник повинен зробити, аби стати членом Асоціації?

Усе дуже просто. За лінком http://ura.ngo , який можна знайти на ФБ сторінці Асоціації UkranianResearchAssociation або ж на інших інтернет-ресурсах, слід заповнити онлайн форму для набуття членства в Асоціації, де можна ознайомитися з її статутом. Крім цього, потрібно надати інформацію про бодай два наукові продукти (опубліковані статті, книги, виступи на конференціях тощо) протягом останніх п'яти років з тим, щоб підтвердити статус діючого дослідника. І звичайно ж, підтвердити дотримання принципів академічної доброчесності.

— Чи не є такі вимоги до членства в Асоціації надто заниженими?

— Так, вимоги не є високими. Скажемо так, що, скоріш за все, ці мінімальні вимоги не будуть достатніми, аби в майбутньому стати членом НСД і отримувати індивідуальну фінансову підтримку. Але, з іншого боку, немає даних, скільки в Україні є дослідників, які регулярно (щорічно) виробляють якісний науковий продукт. Ми не виключаємо ситуації, коли виявиться, що таких активних дослідників дуже мало. Отоді й знадобиться інформація й про менш активних дослідників. Я переконаний, що багато з них готові повернутися до активної науково-дослідної діяльності за умови появи світла в кінці тунелю. Тому дуже важливо, аби всі, хто вважає себе науковим дослідником, мали можливість задекларувати своє існування.
Ще один важливий момент. При зарахуванні в члени Асоціації кожен дослідник вказує, до якого саме наукового напряму він себе відносить. А це дає нам можливість отримати, крім поіменного загального числа дослідників в Україні, ще й їх розподіл за різними науковими напрямами. Ця інформація конче необхідна для багатьох секторів економіки. Вона також є критичною для НФД, наприклад, при плануванні конкурсних програм по наукових напрямах. Наявність баз даних дослідників за різними науковими напрямами також дозволятиме оперативно формувати різноманітні експертні групи тощо.

— Повертаючись до Національної системи дослідників. Звідки виникла ця ідея? Чи є щось подібне в інших країнах?

— Такої системи немає в провідних наукових державах світу з давніми науковими традиціями. Це пояснюється тим, що в жодній країні, не кажучи вже про провідні наукові держави світу, немає такої фінансової кризи наукової сфери, яка є зараз в Україні. Разом з цим, я знаю, що таку систему запровадили в Мексиці за умов, дуже подібних до сучасних українських. Ось як описуються умови створення Національної системи дослідників в офіційних документах уряду Мексики: "Пропозиція про створення Національної системи дослідників (НСД) з'явилася в Мексиці у період з жовтня по грудень 1983 року, як результат дискусій урядових чиновників з Академією наук Мексики. Ініціатива виникла як спроба пом'якшити наслідки економічної кризи 1982 року, що безпосередньо вплинуло на бюджет, виділений на наукові дослідження, який скоротився приблизно на 40 відсотків. В результаті було не тільки важко утримувати або репатріювати дослідників, але й фінансувати такі об'єкти, як інфраструктура, технічне обслуговування, матеріали та польові роботи. Враховуючи неможливість суттєво збільшити витрати бюджету на наукову галузь, було вжито зусиль, аби зберегти людський потенціал наукової сфери." Свого часу мені довелося працювати у Мексиці і я маю особистий досвід членства у цій системі дослідників.

— На яку індивідуальну фінансову підтримку можуть сподіватися члени НСД?

— Я вже говорив про те, як мав би визначатися рівень індивідуальної фінансової підтримки. Тому реальна фінансова підтримка кожного конкретного члена системи дослідників мала би бути не нижчою за цей рівень, виконуючи цим самим норму Закону України. Як приклад можу навести пілотний проєкт "Львівська система дослідників", який Львів з власної ініціативи запустив навесні цього року року за участі Наукового комітету НРНТ. Місцева влада виділила з бюджету міста на цей проект 6 мільйонів гривень, що дозволило 62 дослідникам-львів'янам (відібраних експертами з 172, що зголосилися взяти участь у конкурсі) з різних напрямів науки отримувати щомісячно стипендію в розмірі 10 тисяч гривень (42 дослідники) і 6 тисяч гривень (20 молодих дослідників віком до 35 років). До речі, у львівській системі дослідників є й успішні 30-річні дослідники, які отримують 10 тисяч гривень. Зауважу: щомісячна доплата за звання академіка в Україні становить 8 тисяч гривень.

— Передбачається, що члени НСД братимуть участь у рецензуванні наукових проєктів, які подаватимуться на конкурси НФД.

— Справді, члени НСД природнім чином будуть формувати національний пул експертів і можуть бути рецензентами наукових проєктів для НФД, експертами для ЦОВВ та інших державних органів. Маючи пул експертів, можна буде оцінювати проєкти, аналізувати, з яких напрямів і скільки їх, яка галузь більш перспективна, і оголошувати більше конкурсів. Або якщо йтиметься про розвиток інфраструктури, закупівлю обладнання, то куди краще його спрямувати, в які наукові установи? Поки що це часто вирішується кулуарно, за суб'єктивними критеріями. І тому нерідко це гроші на вітер. У цілому ж "наявність в Україні НСД дозволить як уряду, так і суспільству мати такий собі динамічний індикатор рівня наукових установ країни, яким слугуватиме відсоток дослідників установи, що є членами НСД. Ця ж інформація, крім іншої, має використовуватися при проведенні державної атестації наукових установ" (див. "Хто стане рушієм змін", DT.UA, №20, 2018 р.).

І насамкінець. Для нас, дослідників, обнадійливим сигналом стало перше, після формування нового уряду, засідання Національної ради України з питань розвитку науки та технологій. Ми приєднуємося до заклику прем'єр-міністра і, одночасно, Голови Нацради Олексія Гончарука стосовно "дуже предметної дискусії про те, як нам зробити так, щоб українському науковцю стало простіше, краще, вигідніше працювати в Україні". Сподіваємося, що наступні рішення уряду будуть спрямовані на втілення у практику цих меседжів.


6 грудня, 16:46
  • Лідія Суржик
  • Петро Усатенко

22 листопада 2019

Академічна мантія голого короля, або Про фабрики дисертаційного словоблуддя

Останні 5–6 років українського освітянсько-наукового життя минули під гаслом боротьби за впровадження в практику норм академічної доброчесності. 


Так виступав король … і всі люди на вулиці й з вікон кричали:

— О! Нове вбрання короля незрівнянне! Який чудовий шлейф його мантії, як чудово лежить!
Ніхто не хотів показати, що він нічого не бачить. Адже це означало б, що він непридатний для своєї посади або страшенно дурний.
Г.К.Андерсен

Передусім це стало боротьбою з академічним плагіатом у дисертаційних матеріалах, що, попри супротив, усе ж таки вплинуло на настрої нашої освітянсько-наукової інтелігенції. Принаймні академічний плагіат у публічному просторі поступово почали сприймати як неприпустиме, непристойне явище, яким уже неможливо зовсім безкарно зловживати. Плагіаторів тепер не лише викривають, а й таврують у різноманітних дискусіях, починаючи з парламентської трибуни і закінчуючи соціальними мережами. Навіть ті, хто неодноразово офіційно був визнаний причетним до плагіатної діяльності, намагаються оголосити себе завзятими борцями з академічним плагіатом. Здавалося б, процес пішов. Втім, завжди є "але".

Зрозуміло, що академічна доброчесність — це не лише нульова толерантність до плагіатної діяльності, це ще й боротьба за якість освітянсько-наукового процесу, яка однозначно не може бути, як і загальновідома осетрина, другої свіжості чи третього сорту. Здавалося б, це загальновідомі тези. Однак останнім часом спостерігаємо процеси розросту неякісних, вочевидь академічно недоброчесних дисертаційних матеріалів, які вдало захищаються у спеціалізованих радах і проходять Атестаційну колегію МОН України. Особливо ці процеси активізувалися, коли в нашому суспільстві науковці перестали замовчувати факти найбільш одіозних крадіжок інтелектуальної власності, почали намагатися доводити конкретні випадки плагіатної діяльності до логічного кінця: позбавлення наукового ступеня, скасування рішення спецрад, які захистили роботи з академічним плагіатом, закриття спецрад, які системно продукують "плагіатних науковців". Проте фахово-етична відповідальність за якість наукового доробку ще не набула відповідної цінності, не стала визначальним чинником соціально-фахової репутації науковця, освітянина. Ба більше, іноді навіть складається враження, що "фабрики плагіату" на наших очах швидко й легко, як у відомому кінофільмі, перетворюються на "фабрики словоблуддя".

Якщо академічний плагіат тексту відносно легко виявити та обґрунтувати, то наукоподібне жонглювання поняттями, псевдонауковість, фальшування, спотворення наукової ідеї — вкрай важко. Тут потрібне усвідомлення науковцями, які готують і захищають "словоблуддя", цінності фахової репутації та особистої відповідальності за свій підпис під експертним висновком, рецензією, відгуком. Урешті-решт, потрібно, щоб опоненти й члени спеціалізованих учених рад самі були фахівцями належного рівня, адже нефахова людина навіть із "корочкою" доктора чи кандидата наук, усвідомлюючи брак знань, боїться визнати, що "король", тобто дисертант, "голий".

Апріорі зрозуміло, що не лише виявити факти роботи "фабрик словоблуддя", а й сформулювати норми відповідальності за спотворення наукової діяльності, набагато складніше, ніж у випадку академічного плагіату. Плагіат текстів — це очевидна річ для тих, хто вміє читати і не боїться про виявлене вголос сказати. Плагіат ідей — очевидний для тих, хто знає свою фахову літературу й уміє обґрунтувати відмінність реферату від наукової новизни, не зважаючи на так звану корпоративну етику і втрату статусу "своєї людини". Факти "фабрик словоблуддя" очевидні для тих, хто дорожить своєю соціально-фаховою репутацією як засадою професійної діяльності й розуміє, що втратити її просто, легко, а відновити — майже неможливо. Якщо за пропущені роботи з фактами академічного плагіату ще можна знайти виправдання (найпоширеніше — автоматична перевірка текстів погано працює), то за факти "фабрик словоблуддя" виправдань немає. Такі випадки однозначні: або ти — фахівець, або — ні.

Є ще один важливий момент. За академічний плагіат текстів несуть особисту відповідальність і здобувач, і його науковий керівник/консультант, і експерти, й опоненти, які читали й оцінювали роботу. І за це бодай теоретично їх можна притягти до відповідальності. У випадку з фальшуванням, спотворенням наукових ідей, підходів, з профанацією наукового процесу все набагато складніше. Тут фахово-етичний наголос потрібно одночасно ставити і на особистісній, і на колективній науковій діяльності, і, зрештою, на колективній науковій відповідальності за остаточний результат — надруковану наукову роботу, захищену дисертацію.

Інакше кажучи, короля — в нашому випадку науковця — роблять свита, оточення, та настрої й цінності, які їм притаманні. Що це означає? Майже те саме, що й у казці Г.К.Андерсена "Нове вбрання короля". Поясню це на прикладі докторської дисертації Олени Хлистун "Мистецькі засоби гармонізації комунікативного середовища у просторі сучасної культури", яку захищено в Київському національному університеті культури і мистецтв. Нагадаю, це той самий ЗВО, де завідувачкою кафедри філософії і педагогіки працює Катерина Кириленко, у дисертаційних матеріалах якої були знайдені і факти академічного плагіату, і псевдонауки, і візитівкою якої вже протягом багатьох років є лептонний бог.

Справа лептонного бога поширюється й далі. Так, пані Хлистун, що захищалася 31 травня 2019 р. (науковий консультант — доктор культурології І.Пєтрова — колишній рецензент плагіатного підручника К.Кириленко "Культура і наука" та її ж посібника "Філософія: наука і культура" зі "стилем Тиффера", офіційні опоненти: доктори культурології Т.Кривошея, Ю.Сабадаш, О.Яковлєв) у спеціалізованій вченій раді Д 26.807.02, очолюваній доктором педагогічних наук, професором Михайлом Поплавським, продовжує "славетні" традиції цього ЗВО.

Коли уважно читати тексти автореферату та дисертації пані Хлистун, то виникає стійке відчуття, що читаєш набір певних наукоподібних словосполучень і речень, які утворюють потік тексту, не обтяженого присутністю логіки.

Ось декілька прикладів з різних розділів докторської дисертації О.Хлистун.

Так, в інтригуючому своєю назвою підрозділі 1.4. Метаморфози перевтілення соціокультурної ідентичності людини у дискурсивному просторі гуманітарного знаннядисертантка пише: "Якщо розглядати феномен естетичного як цілепокладання без цілі … як гру, як вічний топос номінального простору роду людини, де молоді вічно креативні продуценти ейдосів створюють собі перспективу (виділено мною. — Е.Ш.), тут розподіл на два світи (матеріальне та ідеальне, економічне та ідеологічне та ін.) стає недостатнім. Не амбівалентність, а полівалентність потрібні, щоб побачити перспективу як гармонійне екомайбутнє" (с. 61). Думаю, що й "полівалентність" не допоможе побачити логіку "амбівалентності" поєднання окремих складових цього речення та прояснити їхній зміст.

Як не допоможе дешифрувати й наступний пасаж: "Важливо реконструювати моделі екологічного та гештальтського алгоритмів з точки зору генетично означеної естетичної реальності культуротворення, що розгортає темпорально і генетично різні аспекти цього сприйняття, починаючи від ситуативного ("дотичного", пракультурного сприйняття), маркується в світі людини, а потім здійснити реконструкцію естетичного досвіду в контексті його інтеріорної та генералізованих стадій" (с. 138).

Як і це: "…достатньо зосередитися на проблематиці вертикального синтетизму та синкретизму сприйняття, як образ починає презентувати проблематику екології цінного та безцінного, наявного і трансцендентного, апофатичного та катафатичного" (с. 142).

Чи це: "Якщо це жанр площі, жанр великих нарацій, коли дискурси справді виходять на вулицю, то ми бачимо інші констеляції сценізму комунікації в образних реляціяхвеликих мас людей" (с. 272).

Або ось це: "Входження без залишків у певну конфігурацію — це рецептивне узагальнення елементів, коли виникають такі форми, куди входять всі інші структури, тобто утворюють могутні угрупування. Це є культуропороджуючим актом, це генетично породжена даність, яка не є свавіллям. Це паралельні смуги, лінії, коло, яке охоплює й обіймає" (с. 145).

А ось і речення, що ілюструє "обійми кола": "Генералізоване естетичне сприйняттяяк єдність екстероцепції та інтероцепції, власне, й утворює ту універсальну настанову естетичного сприйняття, яку можна назвати генералізованою. Домінанта етичної реальності призводить до того, що діяльнісна домінанта культури редукується" (с. 134).

Втім, текст дисертації свідчить про проблеми дисертантки не лише з логікою та граматикою.
Так, спираючись на псевдонаукове твердження з теософської літератури минулого століття про те, що "навіть у теорії Дарвіна … прослідковується ідея еволюції як процесу, яка, можливо, продовжувалась від світу до світу, якщо душі справді незнищувані, що у даному разі означало б перевтілення", Хлистун стверджує, що "проблема перевтілення є однією з найскладніших у сучасній науці й остаточно не вирішена" (с. 164).

Характер "вирішення" "проблеми перевтілення" в дисертації Хлистун дає підстави запитати: можливо, авторці слід було б присудити ступінь докторки богослов'я?

"Причащання … є найбільш глибинний феномен ідентифікації, яка здійснюється … поглинанням їжі, що свідчить про тілесні імплікації єднання людини та абсолюту. Людина як сома, людина як тіло, яке винесене на простір всіх можливих і неможливих меж, отримує можливість і неможливість бути в дусі, виборює себе. … Коли ми їмо тіло (хліб) і п'ємо кров (вино) Христові, ми вважаємо, що стали іншими. Тобто… субстанціоналізм людини як її самоідентичність, що визначається річчю, обміном певною мірою елімінує Великого іншого, Бога, духа" (с. 255–256).

Знайшлося в дисертації Хлистун і місце для демонстрації обізнаності в царині фізики, принаймні знайомства із терміном "гравітація", хоча, схоже, й не до кінця усвідомленим значенням його: "Вертикалізм самостояння людини в світі створює осьову концентрацію цього світу, тоді як саме розгортання поля сприйняття по горизонталі ... не несе в собі константу світової забудови як гравітаційно обумовленого ейдосу" (с. 141).

Пані Хлистун щось чула й про геологію: "Україна як цілісність духу, культуротворення завжди існувала на межі різних культурних еонів" (с. 254). Та тільки забула уточнити, яких саме: гадею, архею, протерозою чи фанерозою? Втім, можливо, малося на увазі не українське культуротворення за докембрію, а щось з окультизму? "Перевтілення душ" до нього точно ближче, аніж до геологічної історії Землі.

Та історії в цій дисертації теж "пощастило".

Дисертантка стверджує: "У радянські часи серед переслідуваних християн розповсюджувався рукопис, в якому Пілат запитує Ісуса: Що є істина? І, не вислухавши відповіді, миттєво розвертається і йде до натовпу…" (с. 254).

Оскільки посилань на будь-яке джерело під цим текстом немає, є підстави вважати, що пані Хлистун, котра не так давно була студенткою університету Поплавського, особисто перебувала серед переслідуваних у радянські часи християн і ще в колисці читала рукопис, про який пише.
Знайшлося місце на сторінках цієї докторської дисертації й менш віддаленому минулому (наведено зі збереженням орфографії. — Е.Ш.): "Маска начеплена на фасад невідомого будинку, фасад домівки для сліпоглухонімих, де літературні аберації утворюють енергію, яка замість космологізму "збудження" Малевича вигукую в свисток. Хто кого пересвистить? Зараз "свистуни" 1990-х постаріли, дехто вже помер…" (с. 270–271).

"Свист" літературних аберацій в дисертації не є винятком. Визначаються, так би мовити, й "аберації світлові". Так, від гетевського "Фауста" Хлистун робить логічно неочікуваний перехід: "Ритм, розмір цього великого твору не відповідає нашому темпоритму, коли лемури з факелами вулицями Києва несуть зовсім іншу символіку і зовсім інші гасла випромінюють у повітря" (с. 252).

Втім, і "випромінені гасла", і "свист" літературних аберацій – дрібниці на тлі "наукової новизни одержаних результатів", зокрема таких: "доведено, що перевтілення є маркером образної цілісності, фіксує зміни в рамках онтологічних реалій образності, які пов'язуються з тілесними трансгресіями як домінантою сприйняття в контексті інтероцепції (зондування підсвідомого), екстероцепції (зондування навколишнього середовища) і пропріоцепції (гравітаційного, вертикального самостояння людини в світі), що визначає константи комунікативного сценізму" (с.24–25).

Так збіглося, що під кінець мого ознайомлення з дисертаційними матеріалами пані Хлистун у суспільстві знову активізувалися дискусії про важливість експертів у науково-освітянському процесі, про роль публікацій у наукових виданнях, що індексуються Скопус і ВоС. Такі аспекти науково-освітянського життя доречно пов'язуються з нормами, принципами, практикою академічної доброчесності. Як взірці для наслідування наводяться країни ЄС, чий досвід вивчається. Це правильно. Так і має бути.

Проте саме тут і виникає питання: а ми можемо вже зараз впроваджувати норми академічного життя, аналогічні нормам науково-освітянської спільноти європейських країн? Що ми можемо і маємо позичити з їхнього досвіду, а що нам не підходить? Чому засадничі норми та принципи їхнього життя — наприклад повага до соціально-фахової репутації викладача, науковця, острах втратити її — є важливими для країн ЄС, а в нас не працюють? Що і як конкретно робити, щоб репутація науковця, освітянина стала засадою його вдалого соціального життя, а не предметом сміху з боку тих, хто звик жити й сибаритствувати за рахунок "фабрик плагіату та словоблуддя"? Який власний досвід та якими шляхами і способами маємо формувати, щоб у нашому суспільстві запрацювали норми академічної доброчесності, авторитетами були фахівці, а не ті, хто звик жити за принципом "свои люди — сочтемся"?

Факт захисту пані Хлистун змушує замислитися над цим з погляду суто практичного підходу: що робити, коли науково-освітянська спільнота бажає жити за принципами поведінки двору та народу "голого короля"? Невже єдиний вихід — публікація результатів наукових досліджень у виданнях, що індексуються Скопус і ВоС? Але це відгонить присмаком ситуації, описаної майже століття тому у відомому романі про 12 стільців: "Запад нам поможет". І присмак цей не від супротиву наукометричним базам Скопус і ВоС та поважним науковим виданням, бо зрозуміло, що наукові результати справжній фахівець бажає оприлюднити в авторитетному виданні, у колі тих, хто розуміє їхню цінність. Цей присмак — від відчаю: якщо наш освітянсько-науковий простір самостійно не здатний контролювати якість, принципи, норми та цінності свого існування, якщо він воліє передати функцію контролю над своєю життєдіяльністю європейським, американським колегам, то чи не подібне це до зовнішнього управління через небажання самим докладати зусиль для вирішення проблеми? Чи не нагадує це віру в те, що своєрідний апарат штучного дихання — стаття, надрукована у виданні, яке індексується в наукометричних базах Скопус і ВоС, — сам по собі дасть можливість швидкого системного одужання та повноцінного життя вітчизняній науці та освіті? Чи не призведе це до того, що (як і у випадках академічного плагіату) найматимуть "наукових рабів", щоб вони писали — якщо вже закон вимагає — по 2–3 невеличкі, але пристойні статті для здобувача наукового ступеня, його керівника, рецензентів, опонентів, а решта роботи при цьому може бути будь-якої наукової якості? Чи не потрібно все ж обміркувати, як налагодити самостійне, а не на 100% залежне від сторонніх експертів, життя науки та освіти?

Зрозуміло, що одна з відповідей — матеріальна підтримка державою освітянсько-наукової спільноти. Але незрозуміло наступне. Наскільки нашій державі (не кажучи вже про іноземні фонди) потрібно вкладати гроші, витрачати час на "авторитетів", "своїх людей", симулякри науки та освіти? Кому з них, для чого й скільки потрібно матеріально підтримувати забаганки учасників "фабрик плагіату" та "фабрик словоблуддя"?

Зазначу, тут наведено далеко не всі приклади наукоподібності з тексту дисертації пані Хлистун, якими я намагалася проілюструвати ступінь фальшування, спотворення наукової діяльності, розростання неповаги до свого фаху. Але й із цих прикладів, вважаю, зрозуміла загальна ідея докторської дисертації, що легко формулюється з тих словосполучень з тексту пані Хлистун, котрі студентові 1–2 курсів важливо розтлумачити як позбавлені наукового сенсу, а студентові вже 3–4 курсів потрібно ставити "незалік" за їх вживання: вертикально існуючі у гравітаційному самостоянні молоді вічно креативні продуценти ейдосів у паралельних смугах, лінії, колі, яке охоплює й обіймає, перевтілюються тілесно на простір образних кореляцій, констеляцій, коли дискурси справді виходять на вулицю.

Я не розумію, як це, "коли дискурси справді виходять на вулицю" разом з "іншими констеляціями в образних реляціях", проте розумію, що всі експерти: рецензенти-опоненти, які допустили це до захисту і вважають науковим відкриттям, — спотворюють не лише освітянсько-науковий процес, а й нашу соціальну дійсність. Це було б смішно, коли б йшлося про текст студента, який нахапався навколонаукової літератури, а потім вирішив самотужки написати науковий твір. Але перед нами текст успішно захищеної докторської дисертації, яку спочатку слухали у вигляді доповідей на конференціях, читали у вигляді статей у наукових виданнях, слухали на випусковому семінарі... Яку читав науковий консультант, перевіряла трійця експертів спецради, трійця опонентів, ряд науковців, що дали відгуки на автореферат, за яку голосували члени спеціалізованої вченої ради. Це достатньо велика кількість людей з науковими ступенями та званнями, які повинні були уважно прочитати тексти пані Хлистун і дати їм фахову експертну оцінку. Ця оцінка не мала бути подібною до оцінок "нового вбрання короля". До речі, відгуки опонентів, які ще й банального плагіату текстів "не помітили", є на сайті. Усі бажаючі можуть із ними ознайомитися.

Так, наша науково-освітянська спільнота далека від європейських моделей життя та поведінки. Радше, вона ближча до часів "голого короля" і не хоче виходити за окреслені ними межі. Жодні іноземні взірці тут не допоможуть, бо вони є чужими для тих, хто занадто довго звик жити неофеодальними цінностями. Ю.Габермас справедливо пише про сучасну Європу як світ різних швидкостей. Але таке свідомо безвідповідальне ставлення до науки, освіти в Україні — свідчення прискореного віддалення нас узагалі від цивілізованого світу.

Люди, які вже мають наукові ступені та звання, які підтримують такі наукоподібні тексти без смислу (докторська п.Хлистун – лише один приклад дисертаційного словоблуддя, яке подається під виглядом науки!), сьогодні є експертами, радниками, очільниками різних державних інститутів, установ, вони — члени наукових, спеціалізованих вчених рад, різних комісій тощо. Що можуть принести і вже принесли вони в науково-освітянський простір — питання риторичне. Але саме вони руйнують не лише науку та освіту країни, а й державний устрій, позбавляючи його теперішнього і майбутнього, бо насичують виключно молодими вічно креативними продуцентами ейдосів. Саме вони спотворюють будь-які уявлення про норми, принципи академічної доброчесності, а з ними й соціального устрою, коли прикривають різними евфемізмами маячню, плагіат, фальшування наукового процесу та результатів. Проте роблять це з активною підтримкою своїх "неофеодалів", тобто того кола, котре (як і в казці Андерсена) не хоче, не потребує, боїться вголос сказати, що король — голий.
Зворотний бік цього — руйнування суспільних надій на те, що соціальні інститути, які зобов'язані піклуватися про громадський добробут і розвиток, зможуть це зробити. Навіть якщо очільники МОН, НАЗЯВО, Комітету з науки та освіти ВР України справді хочуть вибудувати цивілізоване суспільство, то не зможуть цього зробити допоки будуть оточені такими "експертами", "свитою голого короля" і не проведуть системної радикальної ревізії науково-освітянського простору.

Принцип цієї ревізії має бути простим: осетрина, тобто науковий доробок, не може бути другої чи третьої свіжості, тобто якості. Вона може бути лише одного ґатунку. Проводити ревізію мають не лише іноземні експерти, а й вітчизняні фахівці з незаплямованою соціально-фаховою репутацією, і в жодному разі не плагіатори, врятовані за допомогою евфемізму "низька академічна якість". В іншому випадку — оточення будь-якого очільника дуже швидко перетворить його на "голого короля".

07 листопада 2019

Відзначили 100-річчя кафедри відтворення лісів та лісових меліорацій

Одна з найстаріших кафедр одного з найстаріших університетів України – відтворення лісів та лісових меліорацій – відзначає сьогодні свій 100-річний ювілей.

З цієї нагоди на базі ННІ лісового і садово-аркового господарства розпочала свою роботу міжнародна науково-практична конференція «Відтворення лісів та лісова меліорація в Україні: витоки, сучасний стан, виклики сьогодення та перспективи в умовах антропоцену». В її межах відбулося урочисте засідання вченої ради ННІ, на якому і віншували наших ювілярів.











І першим це зробив ректор університету Станіслав Ніколаєнко. Згадуючи поважний вік кафедри-ювіляра, він підкреслив: це ще й надзвичайно приємна подія в житті вишу. А відзначаючи здобутки колективу за останні роки, зазначив: кафедра вносить дух творчості, дух конкуренції. І вручив подяки НУБіП ряду працівників і співробітників.













Свою повагу висловили і почесний директор ННІ лісового і садово-паркового господарства Валерій Самоплавський, який свого часу п'ятнадцять років очолював галузь, і директор ННІ Петро Лакида. Від Товариства лісівників України колег вітав його очільник і завідувач кафедри ботаніки, дендрології та селекції Юрій Марчук.























Про сторінки історії та сьогодення колективу, який він очолює, говорив завідувач кафедри Віктор Маурер.

























Своєрідними озвученими сторінками історії стали спогади ветеранів кафедри та членів їх родин.













Валентин Обрамбальський
7 листопада 2019 року