Природно-заповідний фонд в умовах лісомисливського господарства України.
В Україні останнім часом НПП штампуються один за одним, як з автомата: кожна нова влада мусить хоча б якимось чином відмолитися. Якщо в природі залишилось, бодай, щось цікаве – у ПЗФ його! І при цьому не кажуть про незграбність природоохоронного законодавства та відсутність узгоджених дій різних користувачів.
Написав підзаголовок і задумався: «Це ж явно зауважать мені деякі відомі та заслужені у державі природоохоронці, що потрібно і писати, і мислити, і жити навпаки: «лісомисливське господарство в умовах ПЗФ»? Бо ж нам дехто каже, що все, абсолютно все: вирощений, вихований, доглянутий, збережений та викоханий лісниками з такими муками ліс, а також: поля, водойми, лісові, польові, біляводні та водні мешканці, самі лісники та єгері, які їх охороняють від поганих дядів (часом гинуть під час тієї невдячної та небезпечної охорони) для хороших дядів, тьотів та їх діточок – все це і в додачу – всі учасники цього процесу існують лише для та заради процвітання заповідності? Абсолютної. Геть абсолютної.
А, можливо, хтось щось плутає? Спробуємо розібратися.
Мені пощастило брати участь у двох останніх Всесоюзних наукових нарадах із заповідної справи – у Львові, 1985-го року, та згодом у Пущино, у Підмосков’ї. Науковці з усього Союзу – від Прибалтики до Далекого Сходу намагалися розібратися з тим цікавим, важливим та таким складним феноменом – «заповідністю». У Львові запам’яталися та підкорили своєю безпосередністю та науковою екзотикою сусіди по кімнаті готелю – науковці Тихоокеанського Інституту географії Далекосхідного наукового центру з Владивостока. Вони спали на засіданнях та не давали спати нам уночі – давалася взнаки різниця у часі. І розповідали, розповідали, розповідали про свою чудну і таку чудову заповідну далекосхідну природу. Там уперше я почув і побачив Фелікса Робертовича, тоді ще кандидата наук. Як стверджували всезнаючі москвичі, Фелікс Штільмарк приїхав до Львова з далекої Тюменської тайги, де займався організацією чергового заповідника-мільйонника (за площею). І що обов’язково потрібно послухати його виступ, «бо він дасть їм прикурить». З нетерпінням дочекався виступу легендарного підкорювача тайги, геніального організатора та захисника ідеї заповідності. Його появу на трибуні зал зустрів оплесками. Він дійсно «дав прикурить» неповоротким чиновникам державних установ, для яких підвищення «проценту заповідності» важливіше вирішення суті проблеми: «Установка проектировщиков на большие площади заповедников послужила причиной ряда неудач, кроме того, возникают серьезные трудности с их охраной. Наконец, увлечение заповеданием чрезмерно больших площадей не имеет под собой достаточно серьезных научных обоснований и таит в себе определенную угрозу для принципов заповедности и заповедного дела в целом…» Серйозної мови про «абсолютную заповедность» не було, але, як приклад, Фелікс Робертович зі сміхом розповів про величезний за площею тайговий заповідник, де співробітники, «чтобы не потерять заповедное целомудрие», виписували дрова для опалення власних будинків у сусідньому (сотні кілометрів за сибірськими мірками) лісгоспі – «маразм крепчает».
Фото плантації тополі після санітарних рубок, виконаних вітром за Інструкцією Київського еколого-культурного центру
Та Бог із нею, з тією Росією. У них десяток найкрупніших сибірських заповідників з тайгою та тундрою мають більшу площу, ніж увесь державний лісовий фонд в Україні. Нехай самі розбираються зі своєю абсолютною заповідною класикою. У них є де розгулятися, є заповідні, лісові та мисливські традиції. Хоча про деякі традиції, такі, як сусідство, добропорядність, пам’ять про спільні перемоги над ворогом, сучасна супердержава Росія стала забувати і продовжує безпардонно та безсоромно гнобити свого сусіда Україну, яка за площею і ресурсами знаходиться геть у іншій (стидоба для «суперсусідки») ваговій категорії, але яка за минулі роки руками та мізками своїх трудолюбивих громадян теж забезпечувала сучасну пихату російську «суперовість».
Та коли іменем покійного Фелікса Штільмарка, еколога з величезним практичним досвідом, мисливствознавця за фахом, почесного члена Російського мисливсько-рибальського союзу, передового бійця на фронті розширення заповідної мережі, який 15–20 років тому був прапором захисту чистоти ідеї абсолютної заповідності у Росії, виправдовують дурні заборони під грифом «ПЗФ», які шкодять розвитку і лісового, і мисливського господарства України, мовчати не можна.
Знаю не з паперового листа, що таке реальна заповідність не лише на безкрайніх просторах Росії, але й на нашій невеличкій (у порівнянні з безмежністю тайги та тундри), але найбільшій (після Гренландії) державі у Європі. Тож зразу зазначу, що мова не йтиме про заповідники України. Природні та біосферні заповідники держави, найвища категорія заповідного режиму у нашій державі – це святе і розумно, повторюю – розумно, вирішувати питання про їх режимність, порядок ведення охорони та наукових досліджень на їх територіях повинні відповідальні та кваліфіковані державні спеціалісти згідно з вимогами Закону України «Про природно-заповідний фонд України». І не лише держава та наукова спільнота, кожен громадянин країни повинен оберігати, як зіницю ока, ці невеликі острівки заповідної території посеред антропогенно-агресивно оточуючого середовища. Режим «заповідної зони», що відповідає рівню вимог у природних заповідниках, також зберігається на певній частині кожного національного природного парку, природоохоронних структур високого статусу (категорії «2» згідно з визначенням МСОП), згідно з встановленої Законом режимної диференціації територій Парків. Згадуючи історію організації першого у світі (майже півтора століття тому) Єллоунстонського національного парку, мені у душу запала не лише ідея його створення, але й трагічні сторінки становлення. Зібралися хлопці, що виявили таку величну красоту, вони любили природу, поважали та гордились своєю Державою, мали якусь вагу у громаді, тому вирішили: «Збережемо навічно це чудо для дітей та внуків». І зберегли, як приклад, усім думаючим створінням Землі: у 1998 році Парк був включений до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Хоча для його становлення були переборені, здавалося б, непереборювані перешкоди: відсутність фінансування та нерозуміння влади, засилля браконьєрів, жорстокість стихії.
Ми в Україні теж щось створюємо. Штампуємо останнім часом НПП, як з автомата: кожна нова влада мусить хоча б якимось чином відмолитися. Якщо в природі залишилось, бодай, щось цікаве – у ПЗФ його! Здавалося б – красота, підвищуємо процент, але оте Феліксове «не имеет под собой достаточно серьезных научных обоснований» стосується спочатку створення, згодом – порядку ведення природоохоронного користування у «новонародженому» Парку.
Не дивлячись на конкретні установки Закону України «Про природно-заповідний фонд України» відносно режиму НПП, зокрема, господарська зона національних парків (статті 18 та 21 Закону) «включає території традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяльності; в ній забороняється мисливство (зміни внесені згідно з Законом № 1826-VI (1826-17) від 21.01.2010)». Здавалося б – все нормально, окрім полювання, але без цього, хоч і тяжко, не вмирають. Люди можуть жити і працювати, як жили раніше – живуть же десь!
Колись мій знайомий у складі делегації, поїхав подивитися як охороняється природа у «клятих капіталістів», відвідав в Англії високостатусний природний резерват на березі океану, де охороняють перелітних птахів. Йому стало цікаво, а як на таке заповідання відреагували місцеві англійські мисливці? На нього зашикали: «Ша, ша, замовкни, не ганьби Україну!» Але гід з гідністю розповів, що полювання ніхто не збирався закривати – це ж жорстоко обмежить права місцевої громади. Так, уточнили список дозволених до відстрілу видів, так, скоротили терміни проведення, а полювання не забороняли. Друг повернувся до шикаючих: «Так хто ж ганьбить Україну?».
Фахівці сільського, лісового, рибного, мисливського господарств, які на практиці добре знають, що означає «природокористування», розуміють неминучість інтерпретації певних термінів та понять у науці, логіці та житті, розуміють, що потрібно враховувати їх певну сучасну відносність. Вірність сприйняття терміну «заповідність», що крім філософського, має і професійний фундамент, набуває особливого значення в умовах залежності природних комплексів від техногенного впливу середовища. «…Провести строгую грань между дикой и «недикой» природой в наше время очень трудно или даже невозможно. Определение «дикости» как полной безлюдности зачастую условно, такие места все труднее найти, в «глуши» подчас могут жить люди, а цветок одуванчика у обочины дороги человек с чистой душой рассматривает как «первозданный», как «Божье творение»…» (Ф. Штільмарк). Так це було сказано про безмежну та ще й радянську Росію. І коли я чую дискусійний лепет про «дику-недику» природу в умовах антропогенно знівеченої України, мені стає смішно від тих псевдофілософських потуг. Нехай заборонили мисливство у нацпарках, де згідно з базовим положенням, в їхній заповідній зоні заборонена інтродукція нових видів тварин, не кажучи вже про експлуатацію поголів’я. Добре, нехай буде так. Але як за Законом відрегулювати ситуацію (для прикладу) у НПП «Джарилгацький», де всі місцеві ратичні дикі тварини (олень європейський асканійський, лань та муфлон) плюс єнотоподібний собака – інтродуценти чи акліматизанти і межі заповідної зональності для них не писані? Більше того – Скадовське досвідне лісомисливське господарство вже більше 50 років (на законній нормативно-правовій базі) розводить, регулює чисельність, відтворює поголів’я мисливських тварин на острові. І от у 2009 році тут паралельно створюється НПП із заповідним режимом природокористування.
Сучасна чисельність крупних рослиноїдних тварин (ще й в умовах напівпустелі) зашкалює у рази будь-які нормативи. Ситуація загострюється також через періодичне зростання чисельності хижаків. Що робити, панове екологи?
Інший малесенький приклад. Малолісно-лісодефіцитна Херсонщина. Дослідне лісництво ДП «Степового ім. В.М. Виноградова філіалу УкрНДІЛГА». Не будемо влазити у кардинальні дискусії «зелених» природоохоронників та «чорних» лісівників відносно санітарних проблем сучасного багатостраждального лісового господарства України. Але що накажете робити з плантацією тополі, яка вже давно вичерпала свою наукову цінність і на моїх очах втрачає матеріальну, бо її вже давнісінько потрібно лікувати, тобто, вирубувати гниль. Не можна – ПЗФ, заказник. Не можна, бо декому гнила деревина – основа життя. Але тільки не для мене, лісівника з 45-річним стажем. Не для мене тоді, як зненацька падає додолу у безвітряну погоду півтонний шматок тополини, ламаючи при цьому два-три здорових дерева. А кругом гуляють маленькі діти з мамами. Не для мене, коли я щоліта намагаюсь загасити тополевий пух, що регулярно підпалює якийсь недоумок і який горить, наче порох. Не для мене, коли через якогось екологічного невігласа і його піар-понтів поганиться 90-річний досвід залісення Олешківської пустелі, а з такими зусиллями створені насадження перетворюються у «заповідну труху». І ніколи не буде для мене.
Наведені приклади незграбності природоохоронного законодавства та відсутності узгоджених дій різних користувачів непоодинокі й типові для всієї лісомисливської галузі. Я все життя вважав, що кращого принципу користування природними ресурсами, ніж принцип зонування у національному парку – не придумаєш. Особливо в умовах величезного антропогенного навантаження на природні комплекси нашої держави. Ідеально було б все лісове господарство перетворити у великий державний національний парк з відпрацюванням фахівцями-практиками меж функціональних зон: заповідної, обмеженого навантаження, господарської. Але щоб перетворити країну у велетенський заповідник, потрібно уникати будь-яких проявів екстремізму. У нинішній час, коли на рахунках держави цінується кожна гривня, ігнорування будь-якої розумної, тим більше – перевіреної часом, власним та закордонним досвідом ініціативи, нерозумне. Гасло «Идем в Европу – строим заповедность» – прекрасне за своєю суттю. Потрібна боротьба зі смітниками не лише за парканом, а й в усіх лісових масивах, з незаконними полюваннями та рибальством не лише у НПП, а й в угіддях усієї країни. Якщо вже дивитися на Європу, то з відкритими очима, з калькулятором у руках, з повагою до вітчизняного досвіду. Лісове та мисливське господарство країн Європи вносить вагомий вклад у державну скарбницю, на відміну від нашого, вітчизняного. Кожен спеціаліст, що має будь-яке відношення до користування та охорони природним ресурсом, повинен визначитися, хто ти – лісівник, мисливствознавець, мисливець, зоолог (теріолог, орнітолог, іхтіолог), агроном… Просто екологом бути неможливо – настав не той час, а час вузької спеціалізації (за рахунок глибини пізнань). А плавати на поверхні, в тому числі і знань, будь-що зможе.
Ігор ШЕЙГАС,
“Лісовий і мисливський журнал”
