ПІД ВИГЛЯДОМ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ

влада обвалила лісову галузь в Україні

ЛІС І РЕФОРМУВАННЯ

Державні ліси мають покривати свої видатки з власних доходів

Орест ФУРДИЧКО

Таємниці реформування "лісових відносин" в Україні

РЕФОРМАЦІЯ, ДЕГРАДАЦІЯ ЧИ ПРОФАНАЦІЯ?

Як Держлісагентство хоче реформувати лісову галузь

ЧИНОВНИКИ ПРОТИ ЛІСІВНИКІВ

Кому вигідний фінансовий саботаж лісгоспів?

27 січня 2018

Схвалено нову Національну оцінку ризику контрольованої деревини для України



Департаментом політики та стандартів FSC IC 15 грудня 2017 р. схвалено нову FSC Національну оцінку ризику контрольованої деревини для України (НОР), розроблену відповідно до FSC-PRO-60-002 V3-0 та низки інших міжнародних процедур (FSC-PRO-60-002a V1-0, FSC-PRO-60-002b V2-0, FSC-PRO-01-009 V2-0).

Національна оцінка ризику контрольованої деревини для України є складовою реалізації вимог стандарту FSC-STD-40-005 V3-1 «Вимоги до постачання FSC® контрольованої деревини» та призначена для оцінки ризику отримання в Україні неприйнятних категорій деревини з точки зору їх включення у FSC сертифіковані ланцюги постачання. ЇЇ розроблено робочою групою та експертами з питань національної оцінки ризику в рамках кожної з категорій контрольованої деревини.

Відтепер впродовж 6 місяців організаціям слід адаптувати їх системи належної перевірки до використання схваленої FSC Національної оцінки ризику для України, окрім випадків, коли продовження терміну є обґрунтованим і затвердженим органом сертифікації. 

FSC Національна оцінка ризику контрольованої деревини для України містить як загальну інформацію про процес її розробки, так і безпосередньо оцінку ризику отримання деревини з неприйнятних джерел для усіх категорій контрольованої деревини, а також додатки, які доповнюють зміст документу. 

Отримані результати оцінки ризику свідчать про наявність визначеного ризику для категорій 1-4 контрольованої деревини, а саме, категорії 1 – незаконно заготовлена деревина, категорії 2 – деревина, заготовлена з порушенням традиційних прав і прав людини, категорії 3 – деревина з лісів, в яких особливі цінності для збереження опиняються під загрозою через господарську діяльність, категорії 4 – деревина з лісів, які перетворюються на плантації та категорії земель інші, ніж лісогосподарського призначення. Для категорії 5 контрольованої деревини (деревина з лісів, в яких вирощують генетично модифіковані дерева) ризик оцінено як низький. 

Невід’ємною складовою НОР є розроблені обов’язкові та рекомендовані контрольні заходи та відповідні їм верифікатори, використання яких дозволить знизити ризик отримання деревини з неприйнятних джерел.

З новою НОР можна ознайомитися за посиланням.
Українська версія НОР доступна за посиланням

За додатковою інформацією можна звертатися до Оксани Павліщук, менеджера зі стандартів Національного представництва FSC в Україні за адресою: o.pavlishchuk@ua.fsc.org

середа, 20 Грудень 2017

В обласному управлінні провели семінар щодо електронного обліку деревини

 

На базі Житомирського обласного управління лісового і мисливського господарства пройшов семінар з питань організації та здійснення електронного обліку деревини у державних підприємствах.

В ході обговорення зі сторони лісгоспів була озвучена низка існуючих проблемних питань, які виникають при експлуатації системи ЕОД. В цілому, було визначено існуючі недоліки при застосуванні системи електронного обліку держлісгоспами області.

Розробник програми ЕОД ДП «Лісогосподарський інноваційно-аналітичний центр» врахував побажання та пропозиції основних користувачів системи, що, в основному, носять технічний характер. На кшталт, «підтягування» баз, функціоналу рубрик, додаткових опцій.

Як повідомлялося, система ЕОД впроваджується в лісових господарствах, які підпорядковуються Держлісагентству з 2011 року - це 73% від загальної кількості українських лісгоспів. 27% українських лісгоспів підпорядковані іншим постійним лісокористувачам.
Використання державної системи електронного обліку деревини (ЕОД) дає змогу кожному отримати інформацію про деревину, зокрема місце її походження та маршрут переміщення.

26.01.2018 11:15
Прес-служба Житомирського ОУЛМГ

26 січня 2018

Лариса Густавсон: "Наука — це інтернаціональне середовище. Не важливо, звідки ти, важливо, що ти робиш"

Як живеться українським яблукам у Швеції.



Національної науки в глобалізованому світі не може бути апріорі. Проте наукові досягнення певної країни можна побачити у світовій науці.

Навіть якщо йдеться про сорти пшениці або яблук... Так вважає харків'янка, яка жила і навчалася в школі на Чернігівщині, здобувала університетську освіту і робила перші кроки в науці у Києві, а стала відомим у своєму науковому напрямі вченим у Швеції.

Як живеться українським яблукам у Швеції і колишнім українським ученим у країні із синьо-жовтим прапором — розмовляємо з біологом, доцентом Шведського сільськогосподарського університету (SLU) Ларисою Густавсон.

— Пані Ларисо, що спонукало вас обрати науковий шлях?

— Романтика. Здивовані? Мій батько був учителем біології і мріяв, щоб я пішла його шляхом. Підлітком я подивилася фільм про Миколу Вавилова і загорілася експедиціями, генетичними ресурсами, хоч до кінця не розуміла, що це. Єдине, що відчувала напевне, — це буде дуже романтично: всюди їздити й збирати рослинки... Мама-медик радила, щоб у медицину йшла, але в мене до неї не лежала душа. Хотілося експедицій. Потім романтика переросла в професію.

Навчалася на біологічному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Ще студенткою почала працювати в Інституті садівництва Української аграрної академії наук. Це дало можливість залишитися там після університету. Починала лаборантом, працювала інженером, молодшим науковим співробітником, а в 1997 році здобула науковий ступінь кандидата сільськогосподарських наук і отримала посаду наукового співробітника. Досліджувала генетичні ресурси, але дуже хотіла займатися різноманіттям сортів яблунь.

— Кого зі своїх наставників часто згадуєте?

— Моїм науковим керівником був тодішній президент УААН академік Олексій Созінов. Він по-батьківськи опікувався нами, молодими науковцями. Попри те що вчений мав багато аспірантів і низку безперервних справ, він вчасно знаходив правильне слово підтримки для нас, периферійних заочників. Кілька років тому я телефонувала йому — дуже зрадів. Учений пам'ятав мене, хоч мав кілька десятків учнів.

Ще часто згадую професора Тетяну Кондратенко, яка тоді працювала в Інституті садівництва. Вона щедро ділилася своїми знаннями, за що я вдячна їй і зараз.

— Як сталося, що ви переїхали до Швеції?

— У 1995 році я поїхала з доповіддю на конференцію в Литву, де зустріла колег зі Швеції. Через рік, отримавши стипендію Шведського інституту, приїхала у Швецію на три місяці стажування. Наступний мій приїзд передбачав роботу над другим проектом разом із київським колегою, який теж перебував на той час у Швеції. Ми проаналізували на молекулярному рівні генетичне різноманіття малопоширеної культури — хеномелесу, яку в народі називають північним лимоном за високий вміст вітаміну С (в Україні з нею працює мій колега Володимир Меженський). У 2000 році опублікували статтю, яку й досі цитують. Робота над третім проектом розпочалася в грудні
1998-го і тривала сім місяців. Після цього в Україну я вже не повернулася. Ось уже 18 років поспіль живу в місті Крістіанстад і працюю у відділі селекції рослин SLU.

— Чим здивувала вас, українського науковця, ця скандинавська країна?

— Спокоєм і розміреністю життя. З першого ж дня я була захоплена... свободою. У шведських лабораторіях можна було працювати за вільним графіком — хоч з раннього ранку до пізньої ночі. Такого явища, як вахтер на вході, не існувало взагалі. Тут ніколи не виникало проблем з реактивами: сьогодні я сказала, що мені потрібно для роботи, а завтра-післязавтра все з'являлося. Це дивувало. Ну, й, звісно, стипендія, яку отримувала. Тоді це була така сума за місяць, яку моя мама-гінеколог заробляла за рік. Я вперше в житті відчула, що таке бути вільною людиною. Мені захотілося залишитися у Швеції. Моїх знань англійської було достатньо для України, та малувато для Швеції. Але перспектива працювати тут була таким стимулом, так хотілося вчитися, що я хапала все нове, як риба повітря. Тоді й поставила собі за мету: зробити щось путнє, досягти успіху в цій заможній європейській країні.

— Не було розчарування, відколи почали працювати за межами України?




— Звісно, було. Це нормальний психологічний процес. Я перемістилася з науки однієї країни в науку іншої. От і все. Наука — це інтернаціональне середовище. Зовсім не важливо, хто ти й звідки, важливо, що ти робиш.

Національна наука (якщо взагалі термін "національна" можна вживати щодо науки) є частиною світового надбання. Яблуко Катя, виведене у Швеції, вирощувала в моєму Інституті садівництва та сама Катя. Антонівку класичну я привезла зі свого інституту в Швецію і прищепила тут... Немає кордонів у науки. Батьки українських сортів — здебільшого сорти світові. Наприклад, сорт Інгрід Марі використовується у Швеції як батьківська форма для селекції так само, як він використовується у Голландії, а сорт Джонатан — як у Голландії, так і в Україні.






— Нині ви відомий у своїй галузі вчений, ваші роботи цитують, ваше ім'я серед тих, хто наприкінці минулого року отримав грант FORMAS (Шведська наукова рада з довкілля і сільськогосподарських наук. — І.Н.) Яким був цей шлях до визнання?

— Перші півтора року життя у Швеції я не мала роботи (народивши дитину, так би мовити, випала з колії). Дев'ять місяців працювала як практикант з українським дипломом кандидата наук. Потім знову вступила до аспірантури. Це мені дало можливість дуже добре вивчити шведську наукову систему і зрозуміти, як працює університет. По-друге, з їхньою освітою я відразу ж стала конкурентоспроможною на ринку науки. Образно кажучи, отримала знак якості. Освіта, здобута в Київському університеті імені Т.Шевченка, була доброю базою. А от аспірантура та й сама система на той час не були досконалими, бо українська система тоді ще тільки формувалася. Щоправда, я використовувала всі можливості під час складання кандидатських мінімумів для поповнення свого освітнього багажу, вивчивши крім англійської ще й німецьку мову. Оскільки була генетиком, то студіювала й селекцію і складала два кандидатські мінімуми: — з генетики і з селекції. Але, маю зізнатися, що післядипломна освіта в Швеції була ґрунтовнішою, цікавішою і більш багатогранною.

— Тобто у Швеції ви опинилися на сходинку нижче, ніж були в Україні?

— Так, я вирішила спуститися на сходинку нижче, щоб потім піднятися. Інакше зі своїм українським дипломом я б іще довго шукала там роботу. Спочатку працювала прибиральницею, потім — перекладачем зі шведської на українську й російську. Мені й досі телефонують з комуни, просять допомогти з перекладом з української. Я погоджуюся, щоб підтримувати кваліфікацію. До речі, це неабияка відповідальність, бо вся достовірність отриманої українцями інформації лежить на перекладачеві. Але спочатку я, звісно, вивчила шведську — нею пишу науково-популярні статті, адже я член редколегії журналу, який видає Шведська спілка насінників. У 2008 році я отримала науковий ступінь доктора філософії.

Ще коли навчалася в аспірантурі, SLU підписав договір щодо навчання таджицьких і киргизьких студентів у Швеції. Потрібна була російськомовна людина, яка знає дві системи і яка змогла б інтегрувати їх. Мені запропонували координувати цю освітню програму.

— Не намагалися залучити сюди Україну?

— Була така спроба. Велися перемовини з київськими національним та аграрним університетами, інститутом садівництва, одеським університетом. Ми написали проект, але, на жаль, не отримали фінансування.

— І досі займаєтеся улюбленою справою, яку розпочали в Україні?

— Хоча мені й довелося працювати в таджицьких полях із пшеницею, та все одно я залишилася вірна яблуні. Тим паче що була близько до центру її походження: яблуня походить з лісів Киргизстану й Казахстану, потім Шовковим шляхом вона потрапила до південної Європи, а вже звідти з монахами — до північної. Така історія яблуні.

Зараз працюю над стійкістю яблуні до хвороб. Уже згаданий грант FORMAS — третій великий грант із цієї тематики. Сім років поспіль вивчаю проблему раку яблуні. Це хвороба, викликана грибом, який поселяється в рану на дереві. Він руйнує кору і, зрештою, призводить до повної загибелі рослини. Деякі сорти вражає так сильно, що сад треба викорчовувати через 12-13 років після посадки, інші сорти — більш стійкі. Ми виявляємо сорти з підвищеною стійкістю і схрещуємо їх між собою. Також вивчаємо відмінності між стійкими сортами і такими, що сильно вражаються, щоб зрозуміти природу самої стійкості. Разом із тим використовуємо новітні досягнення генетики, біохімії, молекулярної біології, щоб дати селекціонеру набір інструментів, за допомогою яких він зможе створювати сорти набагато кращі за нинішні.






До речі, про рак яблуні мені розповіли місцеві фермери і дуже просили, щоб науковці взялися за вивчення цієї проблеми.

— В Україні вона теж є?

— Так. Я зіткнулася з нею в маминому саду на Чернігівщині. Про неї заговорили з кінця 90-х, разом із появою голландських сортів, коли почали вирощувати інтенсивні сади на низькорослих підщепах. Яблуні в наших старих садах високорослі, вони ще могли боротися з цією хворобою. Нові сади — це три тисячі невеликих дерев на гектар, які щедро плодоносять. Але селекція на стійкість до раку не велася. Тепер це дуже велика проблема. Скажімо, у Швеції чи Англії 10–15 відсотків яблуневих дерев гинуть.

Загалом проблема, над якою працюю, складна не тільки з погляду її наукового розв'язання. Це не арабідопсис, який сьогодні посіяв, а завтра зібрав; якщо завтра рослини загинули, то ще раз посіяв. У випадку з яблунею, закладаючи дослід, треба думати на 20 років уперед.

— Наскільки актуальна проблема збереження старих сортів яблунь? Часто їх намагаються позбутися, натомість посадити нові сорти, більш урожайні...

— Проблема справді актуальна. Для того щоб зберегти сорти, формують генетичні банки або колекції. На жаль, в Україні колекцію груш в Інституті садівництва довелося зрізати через бактеріальний опік. Слава Богу, колекція яблунь іще є, хоча, щоб її зберігати, потрібні чималі кошти, це недешеве задоволення, але таке важливе з огляду на те, що ми залишимо нашим нащадкам. Змінюються клімат, смаки, вимоги, система вирощування, і селекціонери мусять думати на 20—50 років уперед. Кожен науковець працює для майбутнього. Сьогодні ми "зриваємо" плоди у вигляді грантів і публікацій. А чим усе це "проросте" — тільки наші діти зможуть оцінити.

— В Україні урядовці, мотивуючи своє рішення зменшити фінансування науки, часто закидають науковцям: де ваші Нобелівські премії?..

— На жаль, Нобелівські премії на деревах не ростуть. Навіть яблука не ростуть, якщо не підживлювати дерев. Для того щоб були Нобелівські премії, потрібні довгострокові вкладення і серйозний підхід, систематичне піклування про науку. Звісно, й гідна платня. Сподіваюся, це стане реальністю.

— Чи важлива для вашого іміджу вченого кількість публікацій?

— Тут рахують тільки роботи, які опубліковано в журналах системи Web of Science. Якщо твоїх статей у цих базах немає, то вони нічого не варті. Головне, щоб працю помітили, розвивали і цитували. Ознака якісної роботи — скільки разів тебе процитували і наскільки часто тебе цитують. Важливо, в журналах якого рангу опубліковано роботу. Часом навіть не ранг журналу має значення (скажімо, для селекції це складно). Науковець стає конкурентоспроможним тоді, коли його цитує більш ніж середня кількість колег. Однак якщо в тебе багато цитувань, але всі вони стосуються однієї роботи, а всіх інших не цитують, то це показник того, що ти зміг лише один раз... Це як у спорті: хтось виграв одну олімпійську медаль і заспокоївся, а хтось — триразовий олімпійський чемпіон...

— Жінка в науці. Існує така проблема у Швеції?

— Жінка суто біологічно не може гнатися за чоловіком, якщо робить кар'єру навіть у такій рівноправній країні, як Швеція. Це мій висновок. Навіть попри те що тут чоловіки теж можуть брати декретну відпустку для догляду за дитиною (мій чоловік-науковець був у декреті з нашою дитиною, а я працювала). За прояви гендерної нерівності у Швеції несуть відповідальність. У своїй науковій діяльності я ніколи не стикалася з дискримінацією.



— Про що мрієте?

— Мрію ще раз побувати в Новій Зеландії. Маленька країна (4 млн. населення) — посередині, так би мовити, світу: три з половиною години льоту до найближчого континенту — Австралії, 6–8 годин — до Азії і Південної Америки. А головне — люди там щасливі. Вони по всьому світу експортують яблука, вирощені на їхній маленькій території. Спокійна, дуже гарна країна і хороша наука, зокрема в моїй сфері. Разом із новозеландськими вченими ми розробили діагностичний тест і опублікували хорошу статтю...

А ще мрію, щоб моя робота приносила користь фермерам і, зрештою, тим, хто їсть вирощені ними яблука.

— Що у ваших наукових планах?

— Оскільки у Швеції дозволяють використовувати дедалі менше й менше гербіцидів, пестицидів і всіляких хімічних засобів захисту рослин, то треба займатися такою проблемою, як зменшення втрат після збирання врожаю. Йдеться про зберігання яблук і в сховищах, і на прилавках магазинів. Це один з напрямів, який мене цікавить і де, образно кажучи, поле неоране. Напрям потрібний і важливий, бо він дасть змогу знизити втрати готової продукції, в яку вже вкладено кошти.

— Плани щодо співпраці з українськими науковцями є?

— Плани є, і їх багато. На часі — отримати фінансову підтримку, щоб їх реалізувати. В Україні є цікавий матеріал, хороші напрацювання, школа, традиції. Я продовжую співпрацювати з колегами по всьому світу, з якими раніше працювала як Лариса Гаркава з Києва. Тепер я — Лариса Густавсон з іншого берега Балтики.

— Що побажаєте українським науковцям?

— Терпіння, куражу і дивитися на світ відкритими очима. Ми зовсім не та головне, що ми можемо, — це робити якісно. Діаманти, хоч і в бруді, залишаться діамантами, а курява, здійнята до небес, колись та осяде...

Яку науку має фінансувати держава?

Наука викриває антисоціальну суть олігархічної влади і вказує шлях боротьби з нею.



Новий закон про наукову діяльність продемонстрував нерозуміння особами, уповноваженими на виконання державних функцій, домінантної ролі науки в сучасному ринковому суспільстві. І для цього є певні причини.

Науку часто плутають з освітою. Проте це різні категорії, хоча й тісно пов'язані. Наука — процес одержання нових знань, тоді як освіта є результатом набутих знань та навиків. Оскільки ж процеси одержання знань можуть бути різноманітними, то звідси випливає неоднорідність поняття науки. Сутність наукової роботи залежить від способу і мети набуття знань. Тому, коли постає питання реформування науки, насамперед слід тримати в умі, якому способу і якій меті одержання знань буде віддано пріоритет, і наскільки він відповідає першочерговим потребам держави. Взагалі, добре було б активно підтримувати всі способи одержання знань, але, як відомо, ресурс держави завжди обмежений. Тому доводиться вибирати пріоритети. Іншими словами: яку науку держава повинна фінансувати першочергово, як пріоритетну, і як її застосувати на користь державі?

Хоч як це дивно, але ні наші високопосадовці, ні керівники наукових установ не можуть дати на це відповідь. Так, академік-секретар Відділення фізики і астрономії НАН України В. Локтєв, коментуючи слова Жозе Мануеля Барозу "майбутнє Європи — це наука", зазначає: "І, хоча я є затятим прибічником цих слів, на запитання, чому саме тепер тема науки набула такого широкого резонансу, однозначної відповіді я не маю" (Вісник НАН України, 2015 р.).

Проте Петро І, засновник Російської імперії, вже 300 років тому мав досить чітку та однозначну думку про роль науки в державі. Йому не гріх багато чого закинути, але в державному будівництві Петро І може багатьом дати фори. Він добре розумів: прорубавши вікно в Європу і вступивши в жорстку конкуренцію з європейськими державами, щоб вийти переможцем, потрібно заручитися потужною науковою підтримкою. Особливістю наукової підтримки є те, що вона віддає перевагу тому, хто перший використовує наукові результати. Проте виявилося, що науки, культивованої в освітянських закладах, недостатньо. Оскільки освітянські заклади насамперед орієнтовані на науку як процес одержання нових знань. Їм важлива не так вагомість наукового результату, як навчання проведення наукових досліджень. А одержання наукового результату є підтвердженням успішності навчання. Тоді як державі потрібна була організація для одержання нових знань, зорієнтована на кінцевий результат наукового пошуку. Результат, який приводив би до практичного застосування. Тільки в такому випадку наукові розробки могли бути максимально ефективними для держави. Тому, щоб наука працювала на державу, Петро І заснував Петербурзьку академію наук.

У "Визначенні про Академію", ним власноруч редагованому, йшлося: "Понеже нині в Росії будівлю до поверненню мистецтв (практичних знань) і наук зроблено бути має".

Ключовим пунктом тут є практичні знання, необхідність яких визначається в першу чергу і які відіграють домінантну роль у побудові держави. Не треба плутати здобуття практичних знань із прикладними дослідженнями. Прикладні дослідження — це вже процес втілення в життя знань, які мають практичне значення. Досить яскраво це можна продемонструвати на прикладі наукової діяльності Євгена Патона. У процесі дослідження закономірностей проходження струму через контакт двох металів під його керівництвом одержано практичні знання, які лягли в основу розробки технологій електрозварювання.

Таким чином, за задумом Петра І, Академія не обмежувалася лише завданнями для науки, а мала бути зорієнтована на розв'язування задач, пов'язаних зі здобуттям корисних практичних знань. Програма діяльності академії диктувалася потребами швидкого розвитку держави. Для здійснення цих задумів було запрошено низку провідних на той час європейських учених в Росію, і їх діяльність оплачувалася золотом. Тут ми зіштовхуємося ще з однією особливістю науки: наукою як сферою вияву творчості не можна примусити займатися, нею можна лише зацікавити. А це означає, що наука — дороге задоволення. Тому витрати на неї мають бути добре сплановані.

Але проблема в тому, що наші державні діячі й академіки досі не мають уявлення про особливість домінування науки в державі, обмежуючись лише її освітянським моментом. Парадокс? Проте схема безпосереднього використання науки примітивно проста — застосування науки для одержання практичних знань, що дозволяє досягти перемоги в конкуренції. І це єдина можливість для держави мирним способом досягти переваги. Тому і було засновано Академію наук. Усе досить просто! Тобто теза "майбутнє — це наука" — покажчик напрямку і шляху руху до перемоги й самоутвердження через розвиток та використання науки.

Ще більшого значення набуває наука в суспільстві з товарним виробництвом. У такому суспільстві вироблений продукт має значення лише за умови, що його можна продати, тобто коли він стає товаром. Але товарних виробників багато, і тому між ними завжди точиться жорстока конкуренція, де на перший план виходять якість і ціна. Зробити товар якісним і дешевим без науки неможливо. Та для такої ролі вона повинна задовольняти певні вимоги. По-перше, повною мірою плодами науки може скористатися та структура, котра використовує наукові результати вперше. Тобто наукові дослідження повинні мати певну міру секретності. По-друге, в наукових дослідженнях необхідно відображати потреби суспільства. По-третє, рівень наукових досліджень повинен бути достатнім для забезпечення прогнозної функції. Наука — єдина сфера діяльності людини, яка може здійснювати передбачення з високим рівнем достовірності. З проблемами суспільства значно легше боротись, якщо вони заздалегідь можуть бути передбачені. Тоді є можливість досить безболісно, превентивними заходами, уникати негативних наслідків для суспільства. Здавалося б, що тут незрозумілого? Але чому тоді український уряд не фінансує науку?

Хоч як це дивно, проте основним противником розвитку науки в нашій країні є олігархічна система влади. Щоб зрозуміти, в чому річ, спочатку слід чітко усвідомити, що собою являє олігарх. На перший погляд, це може здатися дивним, але олігарх — бізнесмен-невдаха. Людина, котра якимсь чином заволоділа певним фінансовим ресурсом і намагалася налагодити бізнес. Але бізнес передбачає конкуренцію, в якій вона у чесний спосіб перемогти не може. Тоді людина шукає якогось іншого способу для досягнення переваги. Один із них — добитися монополії у своїй сфері діяльності. А далі — йти шляхом штучного завищування цін на продукцію. Такий приклад. В Україні з 14-ти теплоелектростанцій 9 належать одній корпорації. А ми дивуємося: чому ціна на електроенергію безперервно зростає? Чому не можна продати потужну кондитерську структуру частинами? Але ж тоді з'явиться конкурент, який виготовлятиме таку саму продукцію, проте за нижчою ціною. Олігарх цього допустити не може. Другий спосіб — створити у владі лобі, яке надаватиме преференції. Тобто пільги для бізнесових структур, що працюють на олігарха, а решту бізнес-конкурентів держава досить легко й "законно" задушить податками. Для реалізації такої програми насамперед потрібен жорсткий контроль над владою. Цього можна досягти, тільки розвинувши потужну корупцію та масштабно маніпулюючи засобами масової інформації, які для таких потреб краще мати у власності. Тому всі олігархи володіють ЗМІ. В Україні 90% ЗМІ належать олігархам. З цього напрошуються два висновки.

Перший — олігарх штучно вбиває кращий, ніж у нього, бізнес і таким чином блокує розвиток економіки країни. Наші інвестори дивуються, чому надані державі кредити не вкладаються в економіку. Навіщо олігархам головний біль — створення конкурентів?

Другий висновок — олігарх є генератором корупції в країні. Для того, щоб влада приймала потрібні їм закони та надавала преференції, вони мусять матеріально стимулювати чиновників, відповідальних за виконання державних функцій. А це і є корупція. Своєю чергою, корумпована влада для забезпечення свого стабільного існування створює корумпований суд, який її та олігархів ретельно оберігає. Ніхто не хоче сваритися з олігархами, доки існує корумпована судова система. Олігархам потрібен саме такий суд. Суд, який можна купити. Тому не дивно, що після Революції Гідності суддів не чіпають. Влада ж залишилась олігархічна, і, коли мова заходить про "полювання на корупціонерів", не треба плекати ілюзій. Ідеться про банальний перерозподіл корупційних схем. Непіддатливих знищують, решту беруть на службу. Ми дивуємося, чому не можуть притягнути до відповідальності януковичівських яничар, котрі вбивали на Майдані людей. Але, з позицій олігархів, вони злочину не скоїли, вони просто захищали олігархічний режим і є вірними виконавцями й героями. У схемах існування олігархічної влади науці просто немає місця, її не розуміють і бояться. А все тому, що наука є природним опонентом олігархії.

Наука викриває антисоціальну суть олігархічної влади і вказує шлях боротьби з нею. Він досить простий — судову систему потрібно відокремити від влади. Це ключовий пункт боротьби з олігархами. Ставлення до цієї вимоги водночас є критерієм для визначення прихильників олігархів та людей, котрі сповідують корупцію. При відлучення олігарха від влади він банкрутує, як це сталося з І. Коломойським. Незалежність судової системи від влади викликає банкрутство олігархів. Інакше кажучи, незалежний суд одночасно є інструментом для знищення олігархічної влади. А тепер питання для роздуму — буде нинішня влада фінансувати науку чи ні?




Той факт, що влада не може або не хоче використовувати науку для розвитку держави, не є підставою для недостатнього її фінансування. Швидше, це свідчить про моральну застарілість влади та її неспроможність управляти державою. З іншого боку, внаслідок систематичного недофінансування рівень наукових досліджень у країні досить різко впав. Цей факт використовується як аргумент неефективності наукових досліджень. Інакше кажучи, штучно створений аргумент, щоб не фінансувати науку. Але в цьому є дещо дивне: навіть самі науковці якось односторонньо, сором'язливо обстоюють свої вимоги. У чому річ? Суть питання в тому, чи безпосереднє підвищення фінансування наукових установ, при нинішній організації проведення наукових досліджень, принесе хоч якусь помітну користь державі. У цьому є великий сумнів. Для того, щоб була віддача від науки, потрібно істотно реформувати організацію проведення досліджень. А ось тут і маємо камінь спотикання. Недавно прийнятий закон про наукову діяльність досить чітко свідчить, що проблема залишилася нерозв'язаною. Цей закон вирішує проблеми певних наукових груп, які перебувають при управлінні науковими установами, але не розв'язує проблему взаємозв'язку "наука — суспільство". Проблема в тому, що коли наука утримується на кошти суспільства, то суспільство безпосередньо повинно одержувати віддачу від науки. А її одержання, на жаль, у рамках прийнятого закону, залишається примарним.

Коректна реформа науки неможлива без з'ясування, в чому полягає суть наукової роботи та як її стимулювати. На перший погляд, це технічне питання. Проте воно містить важливий соціально-політичний аспект. Власне, суттю наукової роботи є генерація ідеї та встановлення її достовірності. Коли достовірність встановлено — результат наукової роботи переходить у категорію знань. На практиці в СРСР було заведено присвоювати науковий ступінь кандидата наук здобувачам, які довели свою спроможність встановлювати достовірність наукової ідеї. Ступінь доктора наук присвоювали тоді, коли, крім обробки ідей, ще було продемонстровано генерацію нових ідей, які приводили до значного просування в науці. Закордонні науковці запрошують наших вчених саме з метою генерації та встановлення достовірності ідей. Але ідей, які спрямовані на розв'язання наукових проблем, потрібних їхнім країнам, і зрештою стануть їхніми. Якщо при цьому в нашого співвітчизника з'являться нові ідеї, то вони вже будуть інтелектуальною власністю закордонних учених. Таким чином, запрошуючи наших учених до співпраці, закордонні науковці використовують науковий потенціал і ресурс України. При цьому Україна як держава нічого не отримує. Як таку проблему розв'язують інші країни? Вони просто забороняють проведення важливих для них наукових досліджень за кордоном. Мені довелося зіштовхнутися з ситуацією, коли при обговоренні розв'язання наукових задач виникали моменти можливого їх практичного використання, і тоді японські вчені раптово переходили на японську мову. А у США науковими розробками, які принципово важливі для зміцнення конкурентоздатності країни, можуть займатися лише громадяни країни і на території країни. Це потрібно для того, аби притягувати до відповідальності за витікання важливої інформації, що завдає шкоди державі. Але такі моменти в новому законі про науку не передбачені. Це означає, що він не відповідає сучасним вимогам.

Насправді новий закон про науку фіксує вишівський стиль проведення наукових досліджень. Суть його полягає в дослідженні за тематикою. Такий стиль дуже зручний у навчальному процесі. Він дозволяє широкий вибір наукових завдань, не обмежує студентів у пошуках цікавих задач і т.п. Тут головне — демонстрація високого рівня проведення досліджень, демонстрація інтеграції в наукову спільноту і, таким чином, забезпечення сучасного рівня викладання у вишах. Основною мотивацією досліджень стає одержання вчених звань. Але такий підхід до наукової роботи має істотну ваду — дозволяє уникати важких для розв'язання, та водночас дуже потрібних і важливих для країни наукових завдань. Проте для вишів це прийнятно, оскільки науковці одержують платню за забезпечення навчального процесу.

Вишівський стиль проведення наукових досліджень має низку негативних аспектів. Найпоширеніший серед них — підміна оригінальних наукових досліджень методичними роботами. Це не тільки наша біда, це біда міжнародного масштабу. Часто вдається досить тонко імітувати проведення наукових робіт. Логіка тут проста — досить заявити про розв'язання наукової проблеми. Якщо надалі це виявиться правдою, то заявник — герой і заслуговує пошанувань, якщо ні — то просто помилився. Усі вчені помиляються, це закон природи. Такі маніпуляції не дуже затратні, але при цьому можна одержати солідне фінансування. Сприяє такому станові речей введення формальних критеріїв для встановлення рейтингів значимості наукової діяльності, зокрема таким є показник Гірша. Цей показник дозволяє, по суті, методичні праці видавати за наукові, класифікуючи їх як науково-методичні. Крім того, існують технології, що дозволяють за кілька років зробити його захмарно великим. Тобто йдеться про створення штучних рейтингів значимості. Щоб одержати справді науковий результат, треба добре попрацювати. А методична праця набагато легша й простіша. Проте наука — така річ, що вона або є, або її немає. Можуть бути недоліки досліджень, помилкові результати, але недопустиме створення видимості проведення наукових досліджень. До речі, оцінка результативності та значимості наукових досліджень теж нескладна. Досить порівняти знання до й після проведення досліджень і встановити, наскільки ці знання впливають на подальші дослідження, й відтак стає зрозумілою вартість роботи. На жаль, у науковому просторі велика частка наукових статей становить собою імітацію досліджень.




Основне призначення академій, зокрема Національної академії наук України, — саме і є виробництво наукового продукту, необхідного для успішного розвитку держави та зростання її конкурентоспроможності. Проте якраз для виконання такої місії вона сьогодні мало придатна. Насамперед це пов'язано з тим, що за роки незалежності України, внаслідок низького фінансування, вона втратила здатність виконувати наукові завдання на замовлення і стала неконкурентною у виробництві наукового продукту. Прикладів можна навести безліч. Чому і як так сталося — окреме питання. Але основне нарікання тут на інститут академіків, який керує Академією. Система управління науковими дослідженнями через інститут академіків не відповідає сучасним вимогам. Наразі він не видається придатним для того, щоб забезпечити керування науковими установами та своєчасне виробництво необхідної якості наукового продукту. Для кращого розуміння наведемо порівняння. Сільськогосподарська продукція може вироблятися у межах поміщицького або фермерського господарств. Фермерське господарство більш конкурентноздатне, тому поміщицьке йому завжди програватиме. В науці аналогом інституту поміщиків є інститут академіків. Природно, що при нинішній системі управління НАН завжди програватиме. Це — основна проблема для Академії. Як її розв'язати?

Торік у НАН відбулася масштабна кампанія з реорганізації, але вона не торкнулася системи управління. Це означає, що все, фактично, залишається таким, як було. Академія й надалі залишається непридатною для виконання своєї основної функції — забезпечення конкурентоздатності держави.

Це істотний недолік НАН. Свого часу в Данському технічному університеті був науковий підрозділ, який працював на засадах, аналогічних Національній академії наук України. В цьому підрозділі вчені публікували десятки наукових робіт за рік у престижних світових виданнях. Тим часом інший підрозділ друкував декілька робіт на рік. Але ці роботи репродукували практичні знання. Перший підрозділ був ліквідований, другий — розширений і процвітає нині. В результаті такого підходу до науки Данія у 2009 р. посіла перше місце в Європі за ефективністю використання наукових розробок. Данія — конкурентоспроможна країна і країна з найнижчим рівнем корупції. А в нас керівництво НАН під гаслом збереження науки фактично перетворило її на музей слави науки соціалістичного періоду. Тому не дивно, що за роки незалежності академіки не тільки не спромоглися виробити стратегію розвитку НАН, придатну для держави, а навіть не в змозі обрати дійового президента Академії. Повний колапс.

Як вийти з такого становища? Вихід досить простий і відомий, академіки його добре знають, проте для них він — неприйнятний. Усе, що потрібно для виправлення ситуації, — це перейти від фінансування за тематикою до фінансування розв'язання конкретних наукових завдань. Пріоритет віддавати тим, хто береться за ці завдання і їх розв'язує. Для цього необхідно зробити дві речі.

По-перше, зосередити фінансування на розв'язанні конкретних наукових завдань, які для держави є життєво необхідними. По-друге, розв'язання таких завдань зробити конкурсним. Тобто фінансувати реалізацію різних ідей, спрямованих на розв'язання поставлених наукових завдань. Якась та виявиться вдалою. Тут не треба боятися перевитрат, конкуренція в науковому середовищі є потужним засобом стимулювання роботи і дає змогу досить швидко досягти позитивного результату. При цьому відфільтровується нашарування, яке заважає проведенню наукових досліджень. Оскільки ж наукове завдання вирішується конкуруючими колективами, то вони й будуть найкращими рецензентами для моніторингу якості та ефективності наукових розробок. Остаточний висновок про якість проведених науково-дослідних робіт може дати лише споживач наукової продукції. Відкритим залишається питання, чи є в нас такі споживачі

Як, нарешті, отримати давно обіцяний земельний пай

Селяни-пайовики, так і не влилися в середній клас, а перетворилися на найбіднішу частину населення країни.




У нинішньому спалаху рейдерства віддзеркалилися всі вади й прорахунки земельної реформи. Мало того, що власники землі вітчизняного зразка, тобто селяни-пайовики, так і не влилися в середній клас, а перетворилися на найбіднішу частину населення країни. Так іще й чимало працівників сільгосппідприємств, що реформуються, маючи право на отримання наділів, так їх і не отримали. Виділення належних їм паїв спочатку відклали, а в азартній гонитві латифундистів за нагромадженням земель і геть про те забули.

Щоправда, на цьому несприятливому для розвитку малого агробізнесу тлі з'явилася й обнадійлива новина. У рамках справи №911 4065/16 Колегія Вищого госпсуду за касаційною скаргою ТОВ "Роза-Л" поступово ухвалює постанови (по кожному конкретному випадку), які, власне, розблокували процес розпаювання сільгоспземлі. У результаті колишні працівники радгоспу "Обухівський" або їхні спадкоємці наприкінці минулого і на початку нинішнього року почали отримувати держакти на належні їм відповідно до Земельного кодексу паї.

Обділені громади

Рейдерські операції з сільгоспземлею багатогранні й багатоликі. І гучними силовими захопленнями врожаїв вони не обмежуються. Рейдерство проникло в глибину орендної системи землекористування. Низку селянських родин і цілі громади в ході реорганізації сільгосппідприємств без зайвого галасу зовсім позбавили земельних ресурсів. Передбачене Земельним кодексом розпаювання було загальмоване задовго до його завершення.

В одних випадках багаторічна затримка з виділенням земель у приватну власність тим, хто на них працював, мотивується необхідністю зберегти дослідну діяльність наукових і навчальних закладів. В інших — зберегти особливо важливі виробництва або багаторічні насадження. Селян, які працювали на таких сільгосппідприємствах, переконували, що затримки з виділенням землі мають тимчасовий характер. Мовляв, процес поновиться після створення певних умов. Та після цього сплинув добрий десяток років, минули всі розумні терміни. Надто вигідно чиновникам і землекористувачам без участі власників маніпулювати отриманим ресурсом. Адже при використанні нерозпайованої землі або землі, розпаювання якої не завершено, орендна плата не вимагається.

У Коломийському районі Івано-Франківської області жителі трьох сіл залишилися без земельних паїв. Усе через те, що землі, які оточують населені пункти, належать установам Національної академії аграрних наук (НААН). У такій ситуації розпаювання було відкладено. І не тільки в Прикарпатті, а й по всій країні. У розпорядженні структур НААН на весну минулого року було 465,3 тис. га сільгоспземель, з них 365 тис. — рілля. Значна частина цих земель (більшість експертів вважають — близько 45%), не використовується за прямим призначенням. А в низці наукових установ для дослідів використовується лише п'ята частина виділеної землі, решта надається в користування стороннім особам. Виходить — сільгоспземлі є з надлишком, але для розпаювання і наділення нею селян — потенційних фермерів її немає. У суперечці, що затяглася на десятиліття, — кому більше потрібні ці "зайві" землі — ученим чи націленим на її приватизацію агрохолдингам, відповідь очевидна. В інтересах держави і суспільства землі, які неефективно використовуються, мають перейти в руки місцевих селян шляхом завершення розпаювання, що затяглося.

Майже в кожному регіоні залишаються сільгосппідприємства, які нині "між небом і землею", так і не визначившись, що буде з власністю на головний ресурс.

ДП "Виноградна долина" в Миколаївській області, як і десятки йому подібних по всій країні, не потрапило до числа призначених для розпаювання через заняття виноградарством і виноробством, хоча насадження тут займають трохи більше ніж сотню гектарів з 2100. Майже два десятиліття тому місцевих селян обнадіяли, було дано старт розпаюванню, але досі вони права на землю і майно не отримали. У ДП "Степовий" тієї самої області інше лихо. Тут проблеми виникли... через високу ефективність господарювання. Держпідприємство з діючим племінним репродуктором, яке щорічно відраховує в бюджет понад 7 млн грн і яке створило власну переробку і потужну соціальну структуру, яке дає роботу майже 300 працівникам, почувається нині зовсім не "на коні", а, швидше, на роздоріжжі. Як розвиватися далі? Яким чином відбуватиметься його роздержавлення, що буде з землею? Зрозумілих відповідей на запитання як керівників, так і рядових працівників не надходить ні з місцевих органів влади, ні з центру. Стурбовані селяни не без підстав вважають, що приватизація ефективного соціально орієнтованого сільгосппідприємства може відбутися без урахування позиції його працівників і місцевої громади, у т.ч. й щодо кадрових призначень і профілю виробництва.

До чого може призвести така невизначеність, свідчать події навколо колишнього радгоспу з вирощування лікувальних трав "Староушицький" Хмельницької області. Тут ігри з землею вирізняються особливим цинізмом. Спочатку селян, які працювали на підприємстві, попросили почекати з розпаюванням, поки ДП виконає свої зобов'язання перед переробниками. Потім, коли ця причина відпала, у хід пішли інші аргументи. А нещодавно місцеві селяни, які терпляче чекали належної їм сільгоспземлі, довідалися, що чиновники з обласного ГУ Держгеокадастру форсують приватизацію тієї самої землі. Та тільки в списках на розроблення проектів землекористування фігурували в основному люди, які жодного стосунку ні до "Староушицького", ні до найближчих сіл не мали. Вибухнув гучний скандал.




Всупереч децентралізації

Останнім часом замість завершення розпаювання держземлі в порядку, передбаченому Земельним кодексом, проводиться безоплатна роздача сільгоспугідь з подачі земельного відомства шляхом створення особистих селянських господарств (ОСГ), часто фіктивних, оскільки їхні хазяї не збираються займатися сільгоспвиробництвом і беруть їх для інших потреб. До того ж наділення землею відбувається за екстериторіальним принципом і без узгодження з місцевими громадами. Що суперечить ідеї децентралізації, розширення повноважень, відповідальності органів місцевого самоврядування та істотно посилює корупційну складову.

Адже землі, які передаються ОСГ, по суті, виводяться з-під дії мораторію, а отже, їх можна продавати в обхід заборони. Цим користуються структури, що націлені на нагромадження земельних банків або займаються перепродажем непоновлюваного ресурсу. Навести порядок у поводженні з землею можна було б з допомогою об'єднаних територіальних громад (ОТГ), якщо додати їм нових повноважень. Однак хоча число створених ОТГ, серед яких найбільше сільських, упритул наблизилося до 7 сотень, давно обіцяного закону щодо їхнього права розпоряджатися сільгоспземлями, які лежать за межами населених пунктів, досі немає.

Перший такий законопроект був зареєстрований у ВР ще в березні 2016 р. І навіть благополучно пройшов перше читання. Але справа загальмувалася, з'явилося кілька нових законопроектів. Поки робота парламенту йде по колу, убивча для галузі ситуація з розподілом сільгоспземель в обхід ОТГ триває. Чимало сільських громад можуть залишитися зовсім без сільгоспземлі або отримати її у своє розпорядження в такому юридичному оформленні, що повноцінно розпоряджатися нею не зможуть. Проблемність земельного питання ще більше зростає у зв'язку з майбутньою приватизацією держпідприємств, у т.ч. й аграрних.

Екс-голова Держгеокадарстру, а нині перший заступник міністра Мінагрополітики М.Мартинюк не втомлюється стверджувати, що розпайовувати державні і комунальні сільгоспземлі "можна тільки після початку їх приватизації". Тобто спочатку агропідприємство продається приватному власникові, а вже потім його земля розпайовується між селянами. Якщо згадати, чим завершилися відстрочки під час масового розпаювання, то можна уявити, чим закінчиться ця обіцянка. Експерт А.Мартин звертає увагу на те, що виписана в запропонованих законопроектах процедура перерозподілу земель "не дуже зрозуміла". Аналітик Аграрного союзу І.Діденко вважає, що для розв'язання зазначеної проблеми цей та інші подібні законопроекти навряд чи потрібні, тому що в 1990-х рр. "розпаювання земель регулювалося підзаконними актами, підготовленими Держкомземом". Отже, на її думку, питання можна залагодити наказом Мінагрополітики.

Із цього приводу є й більш радикальні судження. На кшталт того, що пропоновані один за одним законопроекти вносяться для того, щоб затягти процес розпаювання. Розрахунок на те, що заходів, які сприяють передачі землі місцевим селянам, нинішній парламент не схвалить. Навряд чи потужне аграрне лобі, націлене на майбутню приватизацію держпідприємств, погодиться з тим, щоб опікувані ними особи купували їх (держпідприємства) у зв'язці з розпайованою серед селян або призначеною для цього землею. Адже саме сільгоспземля є головним ресурсом. І ділитися ним із селянами мають намір не всі. Очікувати, що новоявлені пайовики, як і більшість їхніх попередників, погодяться на мізерну орендну плату й усілякі махінації з їхньою власністю, навряд чи варто.

Від часів 1990-х багато чого змінилося. Дається взнаки небезпідставне міркування щодо цього. Нові земельні власники після отриманих уроків їхніми попередниками навряд чи укладатимуть орендні договори на 49 років або вестимуться на інші хитрощі. Тому збирачі великих земельних банків прагнуть установити такий порядок приватизації держпідприємств, щоб можна було разом із технікою та спорудами отримати у власність і землю в "чистому" вигляді, тобто без орендних "заморочок" і всіляких ризиків, пов'язаних із можливим відновленням законності і справедливості. Такі підходи можуть призвести до того, що й земля приватизованих агропідприємств тільки наростить земельні банки латифундистів і пройде повз представників малого агробізнесу.




Правова практика: перші уроки

Серед негативу, що свідчить про розбалансованість у розподілі землі, виділяється обнадійлива новина. Колишні працівники радгоспу "Обухівський" (реформованого в ПАТ) або їхні спадкоємці наприкінці минулого і початку нинішнього року стали отримувати в приватну власність належні їм паї. Отже, самі вирішують, як розпоряджатися земельним ресурсом — чи то хазяювати самостійно, чи то віддати в оренду землекористувачу на свій вибір. Для такої самостійності багато чого мало відбутися. Претендентам на землю, що належить їм відповідно до закону, довелося організуватися, знайти підтримку, стати силою, з якою не можна не рахуватися. А Колегія суддів Вищого госпсуду мала скрупульозно розібратися в ситуації, яка склалася, в цілому і з кожною земельною ділянкою окремо, проаналізувати й осмислити рішення судів нижчої інстанції, щоб ухвалювати постанови, які враховують усі обставини.

Адвокат А.Луцик, який брав участь у судовому процесі, в інтерв'ю DT.UA звернув увагу, що у вирішенні питання розпаювання, що затяглося, по cуті, до останнього часу не було судової практики. Але ситуація, на його думку, змінюється: "Тепер колегія Вищого госпсуду своєю справою протоптує правову доріжку". Одна з організаторок ініціативної групи селян В.Нагленко розповіла DT.UA, що до активних дій людей спонукало невиконання зобов'язань. Пайовикам та їхнім спадкоємцям набридло, що сільгоспземлею, яка належить їм, користуються безоплатно з кінця 1990-х років. До того ж площі земель почали стрімко убувати. Сотнями гектарів. При цьому "зникнення" угідь, передачу їх третім особам землекористувач почав подавати як нездоланну перешкоду для розпаювання. Мовляв, про яке виділення паїв може йтися, коли землі не вистачає. Ініціативній групі селян знадобилося кілька років, щоб знайти підтримку в місцевих органах влади, облпрокуратурі.

Наприкінці 2015 р. розпорядженням Обухівської РДА було затверджено проект приватизації сільгоспземель ПАТ "Обухівський" і видано відповідні накази облструктури Держгеокадастру. Але керівництво сільгосппідприємства не погодилося з таким поворотом подій, його представники наполягали на тому, що ПАТ "є законним користувачем земель держвласності" і звернулося з позовами до судів, вимагаючи скасувати як розпорядження РДА, так і накази земельного відомства. Знадобилося два роки розглядів у судах різних інстанцій. Крапку поставив Вищий госпсуд, який відмовив у позові представникам землекористувача і підтвердив правомірність рішень про наділення селян паями.

Значення ухвалених постанов виходить за рамки локальної події. Адже продемонстровано, крім усього іншого, що чинне законодавство дає можливість вирішувати спори, що виникають навколо незавершеного процесу розпаювання землі, яке напередодні передбачуваної приватизації аграрних держпідприємств стає дедалі актуальнішим. Якими документами керуватися? Як діяти? До яких інстанцій звертатися тим селянам, які й донині не отримали належних їм паїв?

Постанови Вищого госпсуду дають відповіді на багато запитань, які на місцях часто трактуються кому як заманеться. Зокрема, у них зазначається, що порядок приватизації держ- і комунальних сільгоспземель визначено "ч. 2 ст. 25 Земельного кодексу", а "передача земельної ділянки у власність особі, яка має право на земельну ділянку (пай), у порядку приватизації, не вимагає ні згоди попереднього користувача, ні попереднього вилучення земельної ділянки в такого користувача рішенням повноважного органу" і багато чого іншого. Такі судові постанови не тільки дадуть можливість селянам нарешті отримати наділи й розпоряджатися ними на свій розсуд, а й істотно вплинуть на загальну ситуацію в поводженні з сільгоспземлями. Одних обнадіють, покажуть шлях, як отримати землю і передати її у вигідну для селян оренду або створити на її основі сімейно-фермерське господарство, іншим нагадають, що законів потрібно дотримуватися, навіть якщо вони когось не влаштовують.

АВТОР
Єліанд Гоцуєнко
СТАТТІ АВТОРА

Ліси Закарпаття потребують захисту у всіх сенсах цього слова (ФОТО)



Лісові питання мають корупційну складову, проте над ними активно працюють, аби перетворити ліс на спражнє багатство країни.

Тим часом ліси потребують захисту у всіх сенсах цього слова, інформує прес-служба Закарпатського ОУЛМГ. У тому числі - і від хвороб. так, перші симптоми хвороби смерекових насаджень лісова охорона почала відзначати в 1990-х роках. Багато вчених пов'язують проблему із зсувом агрокліматичних зон. Про наслідки загальноєвропейського тренда на здоров'ї ялиці розповідає директор Рахівського лісодослідного господарства Володимир Приступа.

У минулому році повалена буреломом смерека стала легкою здобиччю стовбурових шкідників, а виною тому - несприятливі погодні явища у вигляді ураганних вітрів, що викликали вітровали і буреломи, посухи та пов'язані з ним зміни гідрологічного режиму, а також хронічне послаблення життєздатності лісових насаджень в осередках кореневих гнилей. Ще одним чинником, що сприяє всиханню ялин, є короїд. Цей шкідник заселяється на ослаблених насадженнях і посилює процес їх загибелі. Він паразитує на великих площах.


Як стверджує начальник ЗОУЛМГ Валерій Мурга пріоритетним напрямком діяльності лісозахисної служби є розробка і впровадження біологічних засобів і методів боротьби зі шкідливими комахами та хворобами лісу. Такі засоби не шкідливі для довкілля і застосовуються в лісах, де використання хімічних методів боротьби заборонено.

Після буреломів ділянки, де стихія наробила лиха, розчищаються. Лісівники намагаються якомога швидше забирати здоровий ліс аби його не уразив шкідник і на тих лісових площах вже цієї весни або восени забуяє новий молодий. Для боротьби зі шкідником діє Програма робіт з локалізації осередків та регуляції чисельності короїда-друкаря та налагоджено постійне спостереження за розвитком осередків всихання у всіх лісових масивах. В деревостанах, що розташовані в буферній зоні та зоні антропогенних ландшафтів, в тих місцях де є автомобільні дороги були проведені санітарно-оздоровчі заходи: вибіркові та суцільні санітарні рубки. Крім, того для недопущення поширення короїда-друкаря щорічно викладається значна кількість феромонних пасток. У штучних ялинниках створена серія постійних дослідних стаціонарів з переформування їх у змішані структуровані і наближені до корінних деревостани», – зазначив головний лісівник Закарпаття Валерій Мурга.











26 січня 2018 19:04

У Черкаському лісгоспі триває ліквідація наслідків негоди. ВІДЕО



У Черкаському лісгоспі тривають роботи з ліквідації наслідків минулотижневої негоди. Нагадаємо, що саме Черкаський район має найвищу лісистість в області – 37%, і переважна більшість лісів – соснові. Саме вони й найбільше постраждали від сніголаму. Крім того, багато електромереж проходять саме через лісові насадження підприємства. Тож спільно з енергетиками лісівники звільняли електромережі для оперативного ремонту поривів. Про це «Новій Добі» повідомили в обласному управлінні лісового та мисливського господарства.

Як повідомив директор Черкаського лісгоспу Андрій Пустовіт, наразі підраховують наслідки негоди у структурних підрозділах, проте насамперед продовжують займатися звільненням від повалених дерев доріг, електромереж, розширюють автошляхи та вивозять пошкоджену деревину. Тривають також роботи з ліквідації похилених понад трасами дерев та тих, у яких пошкоджена коренева система.

У лісгоспі працюють в посиленому режимі, а роботи виконують в екстремальних умовах – у снігових заметах, у морози, понад встановлені графіки роботи.

Випадки спалаху африканської чуми у приватних господарствах Буковини не пов'язані з дикими кабанами



КАБАНИ НЕ ВИННІ

«Ліси Буковини чисті від збудника АЧС. Три нещодавні випадки у приватних свинофермах занесення вірусу африканської чуми свиней не мають жодного відношення до дикої лісової фауни. Вони сталися через недотримання санітарних правил та епізоотичного режиму господарями тваринницьких ферм», – зазначив начальник головного управління Держпродспоживслужби у Чернівецькій області Олександр Александрюк на семінар-нараді в Чернівецькому обласному управлінні лісомисливського господарства, присвяченій актуальним питанням ведення в області мисливського господарства.

Як повідомили БукІнфо у прес-службі Чернівецького ОУЛМГ, минулого 2017 року співробітники Держпродспоживслужби провели лабораторні дослідження 101 впольованого кабана. Жодного позитивного випадку на наявність вірусу АЧС зафіксовано не було.

Вважається, що саме дикий кабан є основним носієм та розповсюджувачем вірусу африканської чуми свиней, яка завдає великих соціально-економічних збитків народному господарству країни. На державному та регіональному рівнях розроблено заходи щодо боротьби зі збудником АЧС. На виконання цих заходів, працівники єгерських служб та державної лісової охорони держлісгоспів Буковини проводять системне патрулювання лісових угідь з метою вчасного виявлення та локалізації цієї небезпечної інфекційної хвороби, щоб вона не перекинулася на територію населених пунктів області.

«Чернівецьке обласне управління лісомисливського господарства у січні цього року видало додаткових 28 ліцензій на добування самця кабана та його молодняк, здатний до самостійного існування, в рамках невикористаного ліміту, у тому числі з метою моніторингу ситуації з АЧС на території області, стану популяції цього лісового звіра щодо захворюваності на африканську чуму свиней, – зазначає головний спеціаліст відділу лісового господарства та мисливства управління Василь Гав’юк. – Маємо також дозволи на селекційний відстріл у разі виявлення підозри щодо наявності хворих тварин у мисливських угіддях краю. Для оперативного реагування на можливу надзвичайну ситуацію користувачі мисливських угідь сформували спеціальні бригади мисливців для швидкої локалізації та ліквідації вогнища інфекції».

У Чернівецькій області діють 22 користувачі мисливських угідь. З них 11 – районні організації УТМР, 5 громадських організацій – клубів, 5 держлісгоспів і одне військове лісництво.

http://www.bukinfo.com.ua/show/news?lid=99720

В УКРАИНЕ СОКРАТИЛАСЬ НЕЗАКОННАЯ ВЫРУБКА ЛЕСА

Объемы незаконных вырубок леса в Украине в 2017 году сократились в сравнении с предыдущим годом на 6%

Такую цифру назвал заместитель главы Гослесагентства Владимир Бондарь, сообщили "ДС" в пресс-службе агентства.

"За 2017 объем незаконных рубок составил чуть более 26 тыс. куб. метров, количество случаев - семь тысяч. Сумма причиненного ущерба составила 157,5 млн грн. Однако, стоит отметить, что по сравнению с 2016 годом объем незаконных рубок уменьшился на 1,7 тыс. кубометров", - сказал Бондарь.

Наибольшие объемы выявлены в лесах Ривненской (3,1 тыс. м куб.), Херсонской (2,7 тыс. м куб.), Львовской (2,4 тыс. м куб.), Харьковской (2,2 тыс. м куб.), Закарпатской (2,1 тыс. м куб.) и Житомирской (1,8 тыс. м куб.) областей.

"Мы проанализировали, что в целом рейдовые бригады работают хорошо. Однако иногда, отчитываясь о большом количестве проведенных рейдов по охране и защите леса, их эффективность оказывается очень низкой. Поэтому в 2018 году, чтобы усилить контроль, мы будем устанавливать GPS-трекеры на автомобили государственной лесной охраны с целью отслеживания их передвижения", - отметил Бондарь.

Пятница, 26 Января 2018, 18:41

В ОДА збираються захищати ліси



В Херсонській обласній Державній адміністрації під головуванням голови ОДА Андрія Гордєєва, відбулась нарада з представниками лісгоспів щодо створення на території області регіонального ландшафтного парку «Гілея». До створення цього парку обласну владу спонукала критична та катастрофічна ситуація, яка склалась в зв’язку з повальним знищенням штучних Херсонських лісів браконьєрами. Також нещодавно Верховна рада прийняла закон, згідно якого абсолютно всі ліси України будуть віддані інвесторам на приватизацію.

Головна мета інвестора це прибуток. Прибуток можливий лише за рахунок знищення та продажу лісу. Захистити штучні лісові насадження Херсонщини, які зупинили зростання пустелі, можливо лише створенням природнього парку «Гілея».

Сегодня, 15:27 Херсон