Понівечена бурштинокопачами поліська земля.
«Лихоманка» із нелегальним добуванням «сонячного каменю» на Поліссі почалася кілька десятиліть тому і значно посилилась останніми роками, коли кілограм бурштину став коштувати у середньому 10 тис. дол. Позаторік у липні після чергового сплеску активності бурштиношукачів Президент П. Порошенко пообіцяв розв’язати цю проблему «за два тижні». Потроху тема «сонячного каменю» в інформпросторі відійшла на другий план. Можливо, комусь навіть здалося, що певні позитивні зміни таки відбулися.
«НІЧОГО не змінилося, — із жалем констатує рівненський еколог Дмитро Ващук. — Нелегальні копальні продовжують безкарно нищити природу, а їхні робітники навіть не приховують, яким бізнесом займаються. Навпаки, вважають, що вони тут господарі». Підтвердженням його слів стало повідомлення про сутичку між бурштинокопачами та правоохоронцями: поблизу Кухітської Волі Зарічненського району Рівненщини 200 осіб намагалися перешкодити поліцейським здійснити рейд з виявлення місць незаконного видобутку бурштину.
Менш масштабні зіткнення відбуваються практично постійно. Як наголошують рівненські активісти, добувачі «сонячного каменю» почуваються дуже спокійно, в окрузі немає навіть блокпостів. Просто приїжджають на мотоциклах, автомобілях, мікроавтобусах і починають «роботу». За неофіційними підрахунками, нелегальний видобуток бурштину в Україні сягає від 120 до 300 тонн на рік, а загальний річний дохід на чорному ринку — близько 300 мільйонів доларів.
За даними Держлісагентства, через нелегальні бурштинові копальні вже занапащено 3,5 тисячі гектарів лісу, а працівники аналітичного центру «Агенція журналістики даних», дослідивши супутникові знімки, стверджують, що незаконним видобутком охоплено 1000 га, при цьому площа понівечених земель становить 5000 га. На їхнє природне відновлення знадобиться не менш як 100 років.
Нелегальний видобуток бурштину сконцентрований у Рівненській області. Тут охоплені «промислом» Сарненський, Дубровицький, Рокитнівський, Зарічненський, Березнівський, Володимирецький райони. У Житомирській області копають менше — в Олевському, Овруцькому, Коростенському, Ємільчинському районах, а у Волинській майже припинили (подекуди «активні» Маневицький, Любешівський, Камінь-Каширський райони). Є осередки й на Київщині — в Поліському та Іванківському районах.
До такого свавілля, вважають експерти, призвів цілий комплекс причин. Насамперед — надзвичайна зарегульованість та бюрократизованість надання офіційного дозволу на видобуток. Підприємство його може дістати від Державної служби геології та надр України після збору пакета документів включно з погодженням від облради та Мінприроди, причому в кожній області своя процедура їх отримання. В Рівненській, наприклад, треба зібрати два десятки. Якщо поклади бурштину знаходяться на приватній території, то домовитися з власником, як правило, нескладно, а якщо на землях державної чи комунальної власності, то часто це сізіфова праця. Відтак протягом 2014-2018 років було видано тільки 12 дозволів на видобуток бурштину: у Волинській області чотири одержало КП «Волиньприродресурс», у Рівненській — по одному приватне і державне підприємства. На Житомирщині за всіма шістьма тривають судові процеси щодо їхнього скасування, бо видані були без погодження з облрадою. На Волині легальний видобуток теж не розпочався, бо є підозри стосовно порушення законодавства у процесі видачі дозволів.
Неможливість організувати легальний добуток провокує його криміналізацію. Але внаслідок недосконалості законодавства вивіз бурштину за кордон не вважається контрабандою, тож порушники зазвичай зазнають лише адміністративної відповідальності. Кримінальне законодавство також із численними прогалинами. Хоча нелегальне копання «сонячного каменю» кваліфікується за частиною 2-ю статті 240-ї Кримінального кодексу («Порушення правил охорони або використання надр») і передбачає покарання у вигляді штрафу в розмірі від чотирьохсот до семисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на термін до трьох років, жодного реального вироку в судовому реєстрі немає. На практиці бурштинокопачі отримують стягнення у розмірі кількох тисяч гривень або умовне обмеження волі на один рік.
Соціальний фактор тут — коцюба з двома кінцями. Прийнято вважати, що до нелегальних заробітків людей спонукають низький рівень життя та безробіття. Проте чимало експертів закликають не вестися на мантри про «зубожіння» жителів «бурштиноносних» територій. Так, офіційна статистика свідчить про стабільне зростання чисельності населення в північних районах Рівненщини ще до початку «лихоманки». Тамтешні люди споконвіку вміли заробляти на природі: ягоди, гриби, ліс... Високі (за нашими, звичайно, мірками) державні виплати при народженні дітей та допомога багатодітним родинам також підвищили стандарти життя цих регіонів. Тим часом місцеві лісгоспи, які пропонують пристойні зарплати, відчувають дефіцит працівників. Адже місцевим нелегальний видобуток бурштину видається вигіднішим, ніж «звичайна» робота.
Наслідки ситуації для пересічних громадян не помітні та не відчутні, але вони більш ніж жахливі. Криміналізація регіону, знищення родючого шару ґрунту та забруднення вод, зміна гідрологічного режиму боліт, лісів та озер, недоотримання державою мільярдів гривень надходжень (а в подальшому в тому-таки держбюджеті треба буде передбачити гроші на відновлення територій), величезний удар по репутації країни в цілому...
Який же вихід із цього «зачарованого кола»? Рішень пропонується багато. Насамперед доцільно, переконані експерти, навести лад у наданні дозволів на спеціальне надрокористування у сфері видобутку бурштину: скасувати непотрібні документи і скоротити терміни на розгляд решти. Добре було б ліквідувати державну монополію на видобуток бурштину на землях лісового фонду й передати ДП «Бурштин України» в підпорядкування Мінекономрозвитку (нині воно у віданні Держгеонадр). Процес одержання спецдозволів слід зробити публічним.
Паралельно з цими заходами слід підкоригувати Кримінальний, Кримінальний процесуальний та Митний кодекси, щоб посилити відповідальність за порушення, і налагодити систему обліку територій, понівечених бурштинокопачами. Найцінніші території, передусім об’єкти природно-заповідного фонду, мають перебувати під постійною охороною.
Чи буде з вищеперерахованого хоч щось утілено, не відомо. Та ясно одне: чим більше влада затягуватиме з цим питанням (а наступного «виборчого» року буде не до бурштину), тим важче надалі буде наводити лад.
Маргарита СИТНИК.
