На вікову структуру наукових колективів і науки України загалом дослідники звертають дедалі більше уваги.
Втім, лише недавно ми по-справжньому усвідомили, що в так званому віковому профілі наукових кадрів зафіксовано не тільки кілька десятиліть минулої історії науки країни, а й програму можливих варіантів її розвитку, на реалізацію якої не так просто вплинути, як може здатися на перший погляд.
Це дозволило розробити так званий метод ендогенного прогнозування еволюції кадрового потенціалу науки. На його основі було доведено, що, навіть коли держава вживе екстраординарних зусиль, спрямованих на підтримку науки, для відновлення чисельності дослідників в Україні до рівня європейських стандартів знадобиться не одне десятиліття. (Мається на увазі чисельність дослідників, що припадає на 1 мільйон населення країни. Цей показник регулярно відслідковує ЮНЕСКО, і він все частіше використовується як міра наукового забезпечення інноваційного розвитку країни, тобто рівня її готовності до інноваційного розвитку економіки. Його, зазвичай, беруть до уваги при вирішенні питання про доцільність інвестицій.) Хоча в багатьох вітчизняних політиків залишилося наївне уявлення, що науку в країні досить легко відновити: мовляв, будуть у нас гроші, і ми за рік—два зможемо мати таку науку, яку забажаємо. Не вийде, панове! Сама природа наукового потенціалу не дозволить цього зробити.
Оскільки питання відновлення наукового потенціалу — це, фактично, "бути чи не бути" інноваційному розвитку України, ми провели прогнозно-аналітичні дослідження того, як може змінитися кадровий потенціал української науки, якщо буде створено такі привабливі умови роботи в науці (тобто настільки зросте рівень соціального забезпечення, поліпшаться умови праці й соціальна престижність роботи в наукових установах), що молодіжне поповнення науки зростатиме щорічно на 15%, а перехід науковців у віці від 30 до 59 років до інших сфер діяльності не перевищуватиме 5% за 5 років. Ми приймали як умову також, що кожні 5 років 40% дослідників, які досягли пенсійного віку (тобто ≥60 років), залишатимуть наукові заклади, виходячи на пенсію, — це приблизно відповідає статистиці останніх років.
Отож, навіть із таким форсованим темпом наростання молодіжного поповнення і його закріплення в науці, якби воно почалося зразу після 2015-го року, можна було б сподіватися, що десь у 2032-му Україна впритул наблизиться до показника наукового забезпечення інноваційного розвитку своєї економіки, який у 2013-му році мали в середньому країни — члени ЄС: 3388 дослідників на мільйон населення. Проте, як уже згадувалося, впродовж останніх років нічого у рівні підтримки науки в нашій країні не змінилося, отже цей шанс уже безповоротно втрачено.
Представлені на рис. 1. результати наших розрахунків свідчать: якщо вдасться, починаючи з 2020 року, організувати таке зростання престижності наукової професії (природно, з відповідним забезпеченням розширення штатних розписів), яке б давало щорічне збільшення молодіжного поповнення на 15%, порівняно з попереднім роком, то вихід на рівень ЄС можливий у 2040 р. А якщо відтермінувати початок такої політики ще на 5 років, то такого результату навряд чи слід очікувати впродовж першої половини ХХІ століття.
При форсованому темпі наростання молодіжного поповнення, якби воно почалося відразу після 2015 року, можна було б сподіватися, що десь у 2032 році Україна впритул наблизиться до показника наукового забезпечення інноваційного розвитку своєї економіки, який у 2013 році мали в середньому країни-члени ЄС: 3388 дослідників на мільйон населення.
Рисунок 2 ілюструє, які ж іще шанси лишилися.
Отже, чим більше Україна зволікатиме з порятунком своєї науки, тим важче це буде зробити, тим більше часу й коштів доведеться витратити на те, щоб досягти бодай скромного результату. Адже вихід на ті показники, які ми у своїх розрахунках взяли для порівняння (3388 дослідників на мільйон населення), навіть у 2030 р., а тим більше — у 2040 р. зовсім не означає досягнення європейських стандартів, бо, практично, всі європейські країни активно нарощують свій науковий потенціал (на відміну від України, яка його невпинно зменшує).
Отже, престижність наукової професії сьогодні стає питанням життя або смерті вітчизняної науки.
У зв'язку з цим хочеться нагадати про результати досліджень американського вченого Річарда Флориди, книжка якого "Креативный класс. Люди, которые меняют будущее" вийшла (в російському перекладі) кілька років тому, викликавши чимало дискусій. Проте ці дискусії якось відвернули увагу від того, що, на мою думку, у книжці найважливіше. А саме: на основі прискіпливого аналізу статистичних даних автор продемонстрував, що у Сполучених Штатах Америки інтенсивний інноваційний розвиток економіки відбувається тільки в тих штатах, які зуміли створити найкомфортніші умови для креативного класу — вчених, інженерів та митців — і зуміли накопичити достатню кількість його представників, а ті штати, які не зуміли цього зробити, втратили свій творчий потенціал, а заодно й можливості інноваційного розвитку, внаслідок чого перебувають у кризовому стані. Тобто навіть у такій державі як США, що є одним із лідерів інноваційного розвитку в сьогоднішньому світі, тепер уже неможливо забезпечити адекватні потребам часу темпи такого розвитку в кожному регіоні без накопичення в ньому "креативного класу". І для цього замало просто мати там солідні університети, — їх випускники однак поїдуть туди, де їм краще жити і працювати.
Хочу звернути увагу й інші аспекти цієї проблеми, які не потребують значних витрат, але теж можуть відіграти досить вагому роль. Маю на увазі вплив на відновлення наукового потенціалу досить неочікуваної еволюції вітчизняної системи підготовки і атестації наукових кадрів, яка відбулася в Україні впродовж останніх років. Те, що в нас із нею відбулося, — класичний приклад давно відомого закону: будь-які, навіть найкращі й найпрогресивніші, задуми в результаті реалізації їх бюрократами у ключі бюрократичного мислення перетворюються на свою протилежність.
Одним із таких "добрих намірів" було підвищення наукового рівня підготовки випускників вищих навчальних закладів шляхом залучення студентів до наукової роботи. Ідея дуже правильна, хоча, звісно, зовсім не нова. В тих університетах, у яких розвивалася справжня наука, це робилося завжди. Зрозуміло, що цього не могло бути в тих вишах, у яких не було справжньої науки. І ця проста істина непорушна й сьогодні. Але це вже за межами бюрократичної логіки. Підвищити науковий рівень дипломних робіт бюрократи вирішили шляхом простого проголошення однозначної вимоги: кожен студент, перш ніж вийти на захист дипломної роботи, повинен наукову роботу опублікувати. Замість того, щоб витрачати кошти і значні зусилля на розвиток науки в університетах, просто видали відповідне розпорядження. У результаті, звісно, ніяка наука на голому місці не виникла, зате у вишах з'явилося безліч збірників та збірничків, у яких друкувалися суто компілятивні студентські (й не тільки студентські) опуси.
Недавно мене попросили прорецензувати тези кількох доповідей, надісланих студентами одного з університетів для участі в інтернет-конференції. В деяких рецензіях довелося написати: "А де ж наукова новизна?" У відповідь отримую наївне запитання: "А що це таке — наукова новизна?". Опублікувати наукову статтю від студента, бачите, вимагають, а ось пояснити, що таке наукова новизна, без якої стаття не може бути зарахована до наукових, — не здогадалися. І біда не тільки в тому, що публікується нікому не потрібна макулатура, а й у тому, що такі публікації дискредитують наукову діяльність в очах студентів, викривлюють їхнє уявлення про науку, тобто, врешті-решт, призводять не до підвищення рівня підготовки фахівців, а до його зниження. Це з одного боку, а з другого — до зменшення кількості випускників університетів, які б хотіли йти в науку.
Ще одним "добрим наміром" було підвищення якості дисертаційних робіт. Бюрократична логіка, знову-таки, веде до суто формальних показників: кількість сторінок, кількість публікацій, зокрема за кордоном, індексів цитування і т.п. Одне слово, формальних вимог стало стільки, що ні Альберт Ейнштейн, ні Нільс Бор у нас сьогодні не те що в доктори наук, а й навіть у кандидати нізащо не пройшли б. А ось пустопорожніх дисертацій, насамперед у галузях суспільних та гуманітарних наук, захищено хоч греблю гати.
Бюрократизація процесу захисту дисертацій стала серйозною перепоною на шляху становлення молодих вчених, а ось перетворенню його на прибутковий бізнес для любителів легкої наживи вона не тільки не заважає, а й, навпаки, — дуже сприяє. І побори зі здобувачів учених ступенів стали сьогодні тим потужним чинником, який відлякує молодь від науки.
Ще раз переконався в цьому, побувавши на захисті дисертаційної роботи в одному з обласних центрів. Не називатиму ні міста, ні вишу, в якому це відбувалося, з двох причин: по-перше, бо ситуація типова, а по-друге — не хотілося б, щоб це зашкодило аспірантці, адже вона виконала серйозні дослідження, підготувала добротну дисертаційну роботу і захистила її достойно. Деякі члени спеціалізованої вченої ради навіть констатували, що захищалася вона блискуче.
І все ж повернувся я з тяжким серцем. Тому що дізнався (не абсолютно точно, звісно, лише приблизно, адже це "великий секрет"), скільки коштував їй такий захист. Думаю, і молодій сім'ї моєї учениці, і її батькам доведеться не один рік розраховуватися з боргами, до яких їм довелося вдатися.
Відтоді, як наша держава відмовилася оплачувати витрати вчених рад на залучення опонентів і рецензування дисертаційних робіт, переклавши все це на тих, хто хоче захистити дисертацію, вартість захисту стрімко зростала. І якщо спочатку це були досить символічні кошти, то сьогодні чимало спеціалізованих учених рад, рішуче наростивши побори зі здобувачів учених ступенів, перетворили свою діяльність на досить прибутковий бізнес.
Деякі з них дають тим, хто хоче захистити дисертацію (по секрету, звісно, і без жодних підписів) свого роду цінник: голові вченої ради — 500 доларів, опоненту-доктору наук — 500 доларів, опоненту-кандидату наук — 300 доларів, рецензенту — 200 доларів, на перевірку наявності плагіату, на оформлення документів, на сніданок перед засіданням вченої ради (вартість замовлення у відповідному ресторані), на банкет після засідання спеціалізованої вченої ради і т. д. Дехто передбачає навіть створення за рахунок здобувача чималого "страхового фонду": так вони скромно називають кошти, які йдуть на хабарі апарату МОН, щоб не виникло проблем із затвердженням захисту. Загальна сума витрат того, хто хоче захиститися в ряді ВНЗ, уже перевалила за сто тисяч гривень. Отже, "захищальний бізнес" справді став справою прибутковою.
Взагалі, на моє глибоке переконання, присудження наукових ступенів у нашій країні перетворилося на якесь надзвичайне ритуальне священнодійство, майже зрівнявшись із зарахуванням до якогось "сонму безсмертних". Диплом доктора філософії підписує міністр освіти і науки! Навіщо? Це, звісно, цілком влаштовує тих, хто на цьому гріє руки: чим більше навколо цього ступеня ритуальної пишності, тим вищу ціну за нього можна правити. Чи не тому рік у рік чиновники видумують нові й нові перепони та ускладнення під час організації захисту дисертаційних робіт, формування спеціалізованих вчених рад? Але ж присудження наукового ступеня — це не більш ніж визнання науковою спільнотою підготовленості і здатності науковця проводити самостійні наукові дослідження.
Насамкінець хочу звернутися до своїх колег-науковців, які долучилися до "дисертаційного бізнесу", із закликом: "Схаменіться!" Адже, як неважко переконатися, ознайомившись із наведеними на початку цієї статті результатами прогнозно-аналітичних досліджень, наука України через занепад економіки та недолугу політику влади опинилася на стадії, коли проблема поповнення молоддю стає для неї питанням життя чи смерті. Єдине, що може її врятувати, — це потужний прилив у наші лави молоді, і ми з вами мусимо зробити все, від нас залежне, щоб залучити її до справжньої науки, полегшити становлення молодих дослідників.
Суму цю називаю за "документом", який випадково потрапив на очі в конкретному університеті, проте якщо пошукати в інтернеті, можна натрапити і на значно вищі розцінки.
Фото предоставлено Валентиной Толстоуховой
