На цей раз ми мали розмову з ювіляром, директором Лебединського вищого професійного училища лісового господарства (1986 –2000 роки) Володимиром Аркадійовичем ТИМОШЕНКОМ.
– Володимире Аркадійовичу, перш за все, вітаємо Вас з поважним ювілеєм – 80-річчям від дня народження, яке Ви відсвяткували вчора. Чи віриться Вам, що зозуля накувала вже стільки ось літ?
– І віриться, і не віриться. Та більше віриться, бо ж на цьому довгому вже шляху було всього: дитинство, перекреслене страшною війною, втрата батька, який поліг на полі бою на території Польщі в роки Другої світової війни, післявоєнний голод, відчуття беззахисності, поскільки нас, трьох братів, виховували тільки бабуся та мама, біль за маму, бо та клята війна на певний час позбавила її улюбленої справи – лікарської. Це вже через кілька років по війні вона стала працювати сільською лікаркою. Пригадується один болючий епізод із мого дитинства. В голодну пору 47-го збирав вже на зібраному полі залишки колосків. Раптом об`їждчик, такий собі дужий дядько на баскому коні, шморгонув мене батогом із прикріпленою гайкою на кінці: бач, я розкрадав «соціалістичну власність». Ще довго носив на своєму тілі слід від того удару. Пройшли роки, і він на старості власних літ двічі просив у мене пробачення, коли я відвідував свою малу батьківщину. Та не одержав у мене прощення, адже той біль і досі мені пече.
Отож, від мого народження і до сьогодення – чималий відрізок часу, часто згадується, згадується минуле, тому віриться, що років на життєвому календарі вже чимало.
– Отже, згадується. То ж чим були сповнені дитинство і юність?
– Я тішуся тим, що народився у великому місті на Неві – Ленінграді (тепер Санкт-Петербург). Та недовго довелося там жити: всього рік і п`ять місяців. Звісно, не пам’ятаю того часу. Мої мама і батько почергово їздили у відпустку на їхні малі батьківщини до рідних – у с. Успенка Буринського району на Сумщині (це татова) та у с. Чагово Оратівського району на Вінниччині (мамина). Ось та відпустка батьків у с. Чагово в червні 1941 року стала фатальною. 22 червня фашистська Німеччина розв`язала війну з тодішнім Радянським Союзом. Батько, як офіцер армії (майор), відразу ж пішов на фронт, а мама залишилася у батьківській хаті з нами, дітьми. Моє воєнне дитинство, як і переважної більшості дітей того часу, було голодним і холодним. Але наша дорога матуся робила все, щоб зберегти дітей. Вона не втрачала дух родини, дух українства. Навіть свята у нас були, під час яких ненька одягала нас у гарненьке вбрання і підносила маленькі подаруночки. Наш батько, коли йшов на фронт, заповідав дружині: «Обов`язково у святі Різдв’яні дні, коли народився Володя (8 січня) влаштовуй йому свято». І мама виконувала цей батьків заповіт упродовж усього свого життя. В пам`яті закарбувався мій день народження в 1947 році. Голод, холод. А матуся десь роздобула картоплі, поставила на стіл солоні огірки, поклала окраєць хліба. Зібрала родичів. Вони мене вітали, співаючи українських народних пісень. З роками поступово приходив у дім достаток, а стіл ставав щедрішим.
Ще одним великим святом був для нас Великдень. Мама випікала смачні паски, фарбувала у цибулинні яйця і влаштовувала для нас, її трьох синів, свято. Хоча в той час ідеологія переслідувала тих, хто ходив до церкви, вірив у релігійні свята.
Пригадую, що після війни не відзначали День Перемоги. Солдати, які повернулися з фронтових доріг, не згадували те жахіття, що їм довелося пережити, бо було боляче. Вони намагалися зосереджуватися на проблемах мирного життя, самовіддано працювали на відбудові зруйнованого війною народного господарства, ростили дітей у надії, що ця війна, котра випала на їхню долю, остання. Про це завжди твердила й моя мама в день 9 травня.
Ми ще довго виглядали свого батька з фронту, та цього, на жаль, не сталося. Тож стали для мами її першими помічниками і порадниками. Підтримували чистоту й порядок у хаті і на подвір`ї, доглядали худобу і птицю. Я навіть розводив голубів (було їх до 100 штук). Нас, дітей війни, мама виховувала у повазі до праці і у працелюбності, бути чесними, добрими, справедливими, ввічливими. Це вона робила власними справами, власним поглядом і навіть подихом. Навчала нас житейської мудрості, моральним цінностям, берегти родину. Я з 12 років працював на цегельному заводі. Трудовий стаж зарахували мені з 14 років. До речі, він складає 56 років.
В 1947 році я пішов до першого класу Чагівської семирічки, а в 1954-му – до Великоростівської середньої. По її закінченню освоїв спеціальність «майстер лісового господарства» в Чорноліській лісній школі. Потому працював бригадиром рільничої бригади, лісником у колгоспі «Пам`ять Сталіну».
А потім випурхнув із родинного гніздечка. Сурми покликали до війська – тоді справою честі кожного юнака була служба в лавах армії. Проходив її в м. Житомирі (збіг обставин – під час війни в цьому місті лікувався мій батько, тяжко поранений в одному з боїв).
Після служби вирішив здобути вищу освіту і став студентом Харківського інституту механізації та електрифікації народного господарства. В 1967 році одержав диплом інженера-механіка.
– Володимире Аркадійовичу, Ви з теплотою згадуєте своїх батьків. Більш конкретніше розкажіть про них. Ви ж бережете пам`ять про найрідніших людей?
– Звичайно ж. Це були високоосвічені, інтелігентні люди. Батько, Аркадій Васильович, був кадровим військовим, мама, Марія Степанівна, – лікарем Військово-Медичної академії імені Кірова. Проживали в Ленінграді, але війна порушила всі їхні плани. Обоє з родин селян-середняків.
Батько в юні роки працював на шахтах Донбасу, служив у лавах армії, звідки його направили у військове училище Ленінграда. Закінчив заклад з відзнакою, тож молодого офіцера Аркадія Тимошенка залишили викладачем у ньому.
Мама з Вінниччини на запрошення свого дядька поїхала до міста на Неві. Спочатку працювала робітницею на промислових підприємствах. А в 1934-1938 роках навчалася в медичному закладі при Військово-Медичній академії. Коли його закінчила, її залишили працювати в академії. А в 1938 році Аркадій і Марія поєднали свої долі.
Батько мав мистецькі нахили: добре співав, грав на скрипці, фотографував. У мене й досі зберігаються в архіві його фото, яким більше 80 років. Коли він із мамою і маленькими синами приїжджав у відпустку – чи то в Успенку, чи то в Чагово, збирав довкола себе і сільську молодь, і земляків: нашу сім`ю завжди привітно зустрічали і проводжали, чекаючи на наступний рік.
А страшна війна зруйнувала життя людей. Я вже зазначав, яка ситуація сталася в нашій сім`ї. У важких боях біля Житомира батька тяжко поранила ворожа куля, лікувався у госпіталях цього міста і міста Вінниці. Коли його трішки підняли на ноги, відпустили у Чагово, що знаходилося за 60 кілометрів від Вінниці. Вдома його доліковувала мама. Коли він жив на окупованій території, ніхто з односельців не видав його «новій владі», бо дуже поважали батька. Він же доліковував рани і допомагав людям: шив чоботи, одяг. А як село звільнили радянські війська, батько знову пішов на фронт, але вже в якості рядового солдата. На жаль. Він писав теплі листи мамі і нам, його синам. Мама ретельно зберігала ті листи і вже, коли ми стали дорослими, розділила їх порівну між нами, трьома синами, щоб ми завжди пам`ятали свого батька. В моєму домашньому архіві й досі їх зберігаю.
Ми з мамою не дочекалися з фронтових доріг свого чоловіка і батька. Він загинув у листопаді 1944-го в селі Долгоня Дуклянського району (Польща). В пам`яті закарбувалася картина: мама тремтячими руками тримає папірець, який їй вручила листоноша, і гірко-гірко плаче.
Ставши дорослим, я все шукав батькову могилу. Однак, даремно. З різних архівів, з села Долгоня приходили невтішні відомості. Коли в 2004 році в Україні проходив другий тур виборів Президента, в цей час представником на виборчій дільниці у ВПУ лісового господарства був поляк. Я з ним познайомився і попросив відвідати місце поховання батька, як зазначалося в похоронці. Він виконав моє прохання. Але згодом у листі від нього повідомлялося, що на меморіальній плиті Меморіалу в с. Долгоня прізвище мого батька не значиться.
Моя мама залишилася вдовою у 30 років. Як їй не важко було, але вона, як кажуть, зібрала всі свої сили в кулак і ростила нас, малих. Спочатку працювала в колгоспі за трудодні. Всю роботу в місцевому господарстві тримали на собі вимучені війною жіночі плечі: жінки сіяли, косили, молотили – і все вручну. А ще сім`ю задавлювали натуральні податки. Треба було здавати молоко, м`ясо, яйця, масло.
Лише в 1948 році, коли почала працювати Медівська дільнична лікарня на 15 ліжок, що знаходилася за 5 км від села Чагово, мама відновила свою лікарську діяльність. В ній вона протрудилася до пенсії. Її дуже шанували всі мешканці навколишніх сіл, адже вона врятувала не одне життя, вилікувала багатьох людей.
Мама була невсипущою трудівницею. Давала лад усьому вдома, тримала господарство, ростила і навчала нас, дітей, була відмінним лікарем. А ще встигала вишивати і прясти, шити і в`язати.
Пам`ять про своїх батьків я маю намір зберегти для наступних своїх поколінь. Зараз працюю над книгою «Стежина до світлого життя».
– Володимире Аркадійовичу, Ви задоволені пройденим життєвим і трудовим шляхом? На Ваш погляд, він був вдалим чи не зовсім?
– В цілому задоволений. Звісно, не дивлячись на негаразди, втрати, окремі моменти, що викликали смуток і біль у душі. Якби ще раз довелося ним пройти, пройшов би, але починаючи вже із шкільних років. Я задоволений, що, дякуючи мамі, одержав вищу освіту, знайшов себе у професії, маю чудову родину, безліч друзів, які виручали мене, що проживаю у чарівному Лебедині, який за ці вже майже 53 роки став мені рідним і дорогим.
– То як Ви потрапили до Лебедина?
– Справа випадку. Скажу відверто, про Лебедин я ніколи не чув, не знав, що є таке містечко. А ось, закінчивши інститут, одержав направлення. В ньому зазначалися три графи: місце роботи – м. Лебедин (Сумська область), СПТУ–4; посада – викладач; проживання – житлом забезпечується в гуртожитку. Звісно, спочатку з`явився в обласне управління профтехосвіти (такий був порядок). Його начальник Костянтин Платонович Мендель зустрів мене добре, приязно. Коли побачив мій диплом, а ще купу відзнак за досягнення у спорті (волейболі), сказав: «Я залишаю тебе працювати в управлінні, будеш грати в складі збірної профтехосвіти області».
Але я людина з таким складом характеру: якщо переді мною ставиться мета, я завжди повинен був її досягти. Отож, поїхав до Лебедина. СПТУ-4 тоді очолював Олександр Васильович Гадяцький. Він привітно зустрів мене і мою сім`ю (був одружений і мав сина). Зазначив, що працюватиму викладачем, а далі, посміхаючись, зауважив: «А, можливо, колись і завучем, і директором». Як у воду дивився. «А де ж гуртожиток, куди мені вести своїх?», – запитав я. «Незабаром побудуємо», – відповів Олександр Васильович. Але згодом побудував будинки для співробітників училища на околиці міста в сосновому лісі. В одному з них я й одержав квартиру, де ми й досі мешкаємо з дружиною, де виросли наші сини.
– Мабуть, саме робота в профтехучилищі залишила найзначиміший слід у Вашому житті?
– Саме так. Навчанню і вихованню сільськогосподарських і робітничих кадрів я віддав все життя. Мій педагогічний стаж складає 41 рік. Спочатку вісім років викладав спецпредмети – землерийні машини, трактори, автомобілі, механізація тваринницьких ферм, креслення, теоретична механіка, меліорація, був керівником методоб`єднання механізаторських професій, головою профспілки працівників училища. А з 1975 по 1986 рік працював заступником директора училища з навчально-виробничої роботи, з 1986 по 2000 рік – директором.
– За роки Вашого директорства в училищі зроблено чимало. Все потребувало зусиль, знань, мудрості. Та, мабуть, найважче довелося переорієнтовувати училище в напрямок підготовки ним кадрів для лісового господарства?
– Так, зроблено чимало. Зокрема, побудовано нову їдальню на 450 місць, котельню переведено на газове опалення, капітально переобладнано актову залу, котра стала найкращою в системі профтехосвіти області, обладнано сучасний кабінет української мови та літератури і переведено викладання всіх предметів українською мовою, відкрито нові професії: «лісник-тракторист-водій», «кухар», «машиніст автомобільних кранів» після 11 класів і для демобілізованих юнаків.
Та коли в 1991 році розпався Радянський Союз, відпала потреба в меліоративних кадрах. Я зрозумів це і почав перепрофільовувати училище на необхідний для України лісовий напрямок. Нелегко було переконувати декого там, наверху. Дехто висловлював думку, щоб закрити навчальний заклад. Та все ж знайшлися мудрі і добрі керівники, які підтримали мою ініціативу. Тож, училище у 1997 році отримало ліцензію на підготовку робітничих лісівничих кадрів зі спеціальності «лісник-тракторист, водій категорії «С». Відтоді змінило й назву із СПТУ-34 на професійне училище лісового господарства.
Коли мені виповнилося шістдесят років, керівне кермо передав своєму колишньому учневі, згодом майстру виробничого навчання, викладачеві, старшому майстру Анатолію Трояну. І не помилився. Анатолій Григорович зберігав кращі традиції училища, примножував їх. І у 2003 році перевів училище в статус Вищого. Зарекомендував себе вмілим керівником, тож недаремно жителі міста згодом обрали його міським головою. А після двох каденцій свого головування знову повернувся до рідного училища. Приємно, що він твердо тримає училище на передових позиціях в області, готуючи кваліфіковані кадри. Зміни на позитив відчуваються кожного разу, коли відвідую його. До речі, після виходу на заслужений відпочинок я ще вісім років викладав спецдисципліни лісового напрямку, підготувавши для цього необхідну базу.
– Ви часто навідуєтеся до рідного училища?
– В училищі пройшла значна частина мого життя (з 27 до 68 років). І я залишився йому вірним, які б посади мені не пропонували. А їх надходило чимало, зокрема директором Ворожбянського СПТУ-6, заступником директора Чугуївського меліоративного училища, службу в комітеті держбезпеки СРСР, міським головою, директором заводу верстатних вузлів, заступником керівника обласного управління профтехосвіти, директором спецшколи-інтернату (все це впродовж 1973 – 1980 років). Мабуть, недаремно після чергової пропозиції на підвищення перший секретар райкому Компартії України Леонід Олександрович Яковенко сказав мені: «Ти що, прикипів до училища? Не відірвати тебе від нього». Я горджуся, що моя праця приносила успіхи і досягнення училищу, зміцнювала його матеріально-технічну базу. Тому сьогодні з чистою совістю заходжу до училища. Живу й досі його життям, хвилююся за невдачі, що його іноді переслідують, радію успіхам. Беру участь у різних заходах, зібраннях ветеранів, що проходять 9 травня, 19 серпня, 1 вересня, 2 жовтня, 1 січня, зустрічаюся з керівництвом, колишніми і теперішніми колегами, проводжу профорієнтаційну роботу в школах міста.
– Вашу працю поціновано?
– Так. Нагороджений знаком «Відмінник освіти України», бронзовою медаллю ВДНГ Союзу, медаллю «Ветеран праці», численними Почесними грамотами різних рівнів: Міністерства освіти України, обласного управління профтехосвіти, партійних органів, владних структур місцевого рівня. Подяк – не перелічити.
– Ви задоволені своєю особистою долею?
– Звичайно. У мене прекрасна дружина Ганна Гнатівна. Ще навчаючись в інституті в Харкові, якось підмітив на танцмайданчику у парку Перемоги красиву дівчину, запросив її до танцю. Сподобалась – закрутило у свій вир кохання. Вона працювала тоді вихователем у дитсадку заводу імені Малишева, а родом з Богодухівського району. 19 квітня 1965 року ми уклали свій шлюб. І ось цього року відзначатимемо 55 років подружнього життя. Дружина була для мене надійним сімейним тилом. А ще вона – трудівниця золота. За все це я їй безмежно вдячний.
– А чи гордитеся синами, невістками, онуками?
– У мене чудові сини. І старший Олександр, і молодший Ігор здобули таку ж професію, як і я. Обидва – інженери-механіки. Мої невісточки: Ірина – вчителька, Наталя – медсестра. Маю чотирьох онуків: Святослав – майстер харчової промисловості, Маринка – фармацевт, Дмитрик – дев`ятикласник, Оленка – навчається в магістратурі СумДУ, на юридичному відділі. На нашу з Ганною Гнатівною радість маємо й малесеньку правнучку Міланочку (це Святославова донечка). Словом, я горджуся своєю родиною і щасливий, що маю власне продовження в дітях і онуках.
– Володимире Аркадійовичу, Ви мали кумира по життю?
– І не одного. По життю – моя дорога мама, Марія Степанівна. Вона залишилася вдовою у 30 років із трьома синами. Але не здалася негараздам, труднощам, навпаки – показувала нам приклад, як долати ті труднощі і жити гідно, по совісті. У спорті (волейболі) – Костянтин Кузьмич Рева, виходець із м. Глухова, багаторазовий чемпіон СРСР, світу, Європи, Олімпійських ігор, Заслужений майстер спорту. За великі заслуги у спорті у 2005 році його ім`я занесено до «Зали слави» найвидатніших волейболістів світу на батьківщині волейболу – м. Халіоніке (США). У кінематографі – актор, кінорежисер Леонід Биков, відомий у всьому світі. Його гра в кінофільмах «Максим Перепелиця», «В бій ідуть тільки «старики», «Ати-бати, йшли солдати» – неперевершена. Шкода, що фатальний випадок рано обірвав його життя.
– Знаємо, що Ви все життя захоплювалися волейболом, майстер спорту з волейболу, грали у складі багатьох команд, розвивали волейбол в училищі, на Лебединщині…
– Так. Це моє хобі. Захопився волейболом у Чагівській школі. Виступав за молодіжні команди Вінницької області. А в армії, в далеких 1961-1962 роках, грав у складі волейбольної команди майстрів спорту за 9-у танкову армію. Навчаючись в інституті, виступав за його збірну команду з волейболу. До речі, вона чотири рази виходила призером першості України серед вузів, була однією із найсильніших у Харкові. Впродовж роботи в училищі активно займався спортом, тренував його волейбольну команду, виступав за збірні СПТУ, Лебедина, обласну команду «Трудові резерви». З 1980-го по 2015-ий був організатором волейбольного турніру «Зустріч поколінь», що проводився щороку. В ньому брали участь 5 – 8 команд різних колективів (вік 15 – 75 років). Складалися вони із школярів, студентів, військових, викладачів, робітників, ветеранів праці. Ігри проходили на спортивній базі училища. За цей час у турнірі взяли участь 171 команда і 1504 учасники. А ще організовував турніри «Зустріч з юністю», «Золоте серце». Словом, 63 роки грав на різних волейбольних майданчиках.
– А чим сповнене Ваше сьогодення?
– Пенсіонерськими справами. Встав, зробив зарядку, попорав невеличке господарство (кури, качки), сходив до магазину, поспілкувався з друзями по телефону, а їх у мене чимало. Із задоволенням цікавлюся справами моїх добрих друзів, з якими продружив, пропрацював, вирішував проблеми не один десяток років. Це Анатолій Васильович Онайко, Іван Михайлович Гурін, Костянтин Якович Хорохорін, Леонід Володимирович Щегорцов, Анатолій Григорович Троян, Борис Кіндратович Білодід, Микола Григорович Сіренко, Валерій Григорович Чалий, Сергій Миколайович Лук`яненко, Олександр Миколайович Огієнко, Олексій Михайлович Гурлай, Віталій Григорович Шапошник, Леонід Васильович Бондар, Іван Степанович Радченко. Приємно, що маю від них і моральну, і матеріальну підтримку. Особливо хочу висловити вдячність директору Сумського обласного центру зайнятості Володимиру Іллічу Підлісному за своєчасну і дієву підтримку мене, як директора у 1998 році.
А влітку разом з дружиною вирушаємо до Червленого, де у нас є земельна ділянка. Вирощуємо овочі, картоплю, збираємо урожай яблук, груш, слив.
Готую до друку третю книгу, в якій маю намір розповісти про свої родинні зв`язки, про батьків, про своє життя. Словом, на пенсії сумувати не доводиться, адже якісь справи завжди знаходяться.
– У Лебедині Ви прожили майже 53 роки. Не шкодуєте? Можливо, хотілося б мешкати у мегаполісі?
– Аж ніяк. Ніколи не шкодував, що так склалася доля. Місто тихе, спокійне, затишне. Мені до вподоби довколишні соснові ліси, а це – чисте повітря. Тут у мене багато друзів, приятелів, тут мої діти проживають. І я щасливий від усього цього.
– З яким настроєм зустрічаєте ювілей?
– З оптимістичним.
А тепер наші традиційні
7 бліц-запитань
– Ви народилися в Різдвяні свята. Любите їх?
– Звичайно ж.
– Ви задоволені сьогоденням?
– Задовольнятися всім – це зупинка. А я не люблю зупинятися, йду вперед.
– Які програми любите дивитися по телебаченню?
– «Зоопарк», «Дача», «Ліс».
– А Ваш улюблений фільм?
– «В бій ідуть одні «старики».
– Ви часто дарували і даруєте квіти дружині?
– На її день народження та на різні свята.
– Ваша улюблена страва?
– Голубці, розсольник і каша з гарбуз-банана.
– Ви й досі водите автомобіль. Це хобі чи необхідність?
– Необхідність.
З ювіляром спілкувалася
10.01.2020
Фото: Reuters
