Розділити міністерства, або Вперед у минуле

Термін поділу міністерства триватиме від чотирьох до шести місяців. Питання в тому, чи не будуть відкладені на цей час потреби переселенців і окупованих територій.
© Демократичні ініціативи


Оприлюднені "плівки Гончарука" стали нагодою до розмови президента з прем'єр-міністром. Ніби ненароком президент згадав про "необхідність розглянути можливість" розділення об'єднаних доти міністерств, у тому числі Міністерства у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб.

"Нарешті!" — подумали ветерани, які з самого початку виступали проти об'єднання новоствореного Міністерства у справах ветеранів і "давно створеного" Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб. На зустрічі з прем'єром у вересні 2019 року їм теж обіцяли це розділення. Ветерани чекали, що увага міністерства знову буде сконцентрована виключно на їхніх проблемах.

"Що ж буде далі з нами?" — подумали переселенці, яким упродовж функціонування об'єднаного міністерства приділялося майже 80% робочого часу команди, бо проблем було багато — вони нагромадилися в період недостатньої ефективності колишнього МінТОТ. Та й політика держави щодо переселенців і окупованих територій потребувала найшвидшого перегляду і переходу від практики "гасіння пожеж" до впровадження так званих тривалих рішень.

Мабуть, полегшено зітхнула пані міністр. Вона прийшла на посаду за підтримки ветеранської спільноти, оголосивши метою своєї роботи вирішення їхніх проблем. Кількість бенефіціарів мала становити приблизно 400 тисяч осіб із сім'ями. Однак склалося трохи інакше. До групи звичних бенефіціарів, чиї проблеми й потреби були вивчені за роки роботи з ними, додалася група чисельністю понад чотири мільйони осіб — переселенців і жителів тимчасово окупованих територій. Осіб, які часто мають інші погляди, прагнення й інтереси. Інколи ці погляди, сформовані під впливом інформаційного поля, створеного окупантом, суперечать національним інтересам України та цінностям міністра. До того ж між групами бенефіціарів міністерства панували, м'яко кажучи, неприязні стосунки. Досить часто ветерани називали переселенців не вартими допомоги держави. На їхню думку, вони мали залишитися й захищати малу батьківщину, а не переїздити через війну. Щодо жителів окупованих територій — думки трапляються ще негативніші.

Об'єднання було викликом для команди міністерства: до вирішення проблем ветеранів додалися проблеми, яких не змогли вирішити в рамках окремого міністерства раніше. Це дуже великий пласт роботи, що потребував злагоджених зусиль багатьох органів влади і за обсягом не міг вміститися в одному міністерстві, поряд із ветеранськими проблемами. Беручи до уваги штатну неукомплектованість, ефективна робота на всіх напрямах розцінювалася як щось фантастичне .

Лише невелика кількість людей з активної громадськості побачила в об'єднанні можливості. По-перше, склеїти суспільство, розділене війною. По-друге, вирішити суперечки всередині українських громад, продиктовані стереотипами й упередженням ветеранів щодо переселенців та переселенців — щодо ветеранів і військових. Усі ті потенційні конфлікти, які можуть бути використані ворогом у гібридній війні проти України. І хто як не ветеранське міністерство міг дати відсіч таким гібридним атакам. Однак це трохи ідеалізовані плани розбудови миру. Як кажуть розумні люди, можна довго мирити у громаді переселенців, ветеранів і звичайних людей, проводячи спільні культурні, освітні заходи, але це примирення триватиме до прибуття з фронту наступного загиблого, який жив у цій громаді.

У кожному разі, рішення про розділення можна вважати прийнятим. Уже не ставиться питання про дискусію, чи є це рішення правильним, необхідним та ефективним. На черзі питання інші: хто буде новим міністром, у які терміни відбудеться розділення, і чи забудуть про переселенців та окуповані території на час до розділення?

Стосовно персони нового міністра — остаточного рішення поки що немає. Терміни розділення міністерства визначені як такі, що становитимуть від чотирьох до шести місяців. Питання в тому, чи не відкладуться на цей час потреби переселенців і окупованих територій. За планами самого міністерства, робота з ними активно триватиме. Сформована команда, бачення політики залишаться в уже наїждженій колії. Зокрема, той час від початку об'єднання, що був витрачений на аналіз проблем, проведення аудиту реалізації компетенцій колишнього МінТОТ, — має вилитися в рішення, реалізовані при передачі повноважень новому міністру.

Що саме важливо було б зберегти для передачі новому міністерству?

Бачення того, що не можна займатися виключно гуманітарною підтримкою Донбасу і ситуативно реагувати на проблеми, які виникають через окупацію. Час від початку війни і політика ворога вказують на досить низькі шанси швидкої деокупації, відповідно потрібні системні рішення щодо інтеграції переселенців у громади. Можливо, і для таких рішень пізно: хто зміг — самостійно влаштувався на новому місці, знайшов роботу й житло, інші — повернулись у залишені домівки, незважаючи на окупацію та загрози.

Варто втримати розуміння того, що робити з визначеною законодавством необхідністю для внутрішньо переміщеної особи реєструватися. Ця необхідність зумовлена зовсім не тим, що ВПО — статус, який дає права на певні привілеї. Швидше, тим, що велику кількість соціальних послуг і допомог держави, звичних для українців, неможливо отримати без довідки переселенця. Наприклад, якщо ти пенсіонер, що виїхав із тимчасово окупованих територій, то пенсію можеш отримати виключно після реєстрації як внутрішньо переміщена особа. Навіть якщо ти зміг купити квартиру, то не можеш у ній зареєструватися, бо втратиш довідку і, відповідно, можливість отримувати свою пенсію. Таке собі неузгодження оголошеної політики інтеграції з реальними діями. Раніше Мінветеранів визначило, що результатом ефективності його роботи з переселенцями буде зменшення їх кількості через інтеграцію в громади: люди стають звичайними громадянами й урівнюються з ними у правах та можливостях. Слід сподіватися на збереження такого бачення.

Питання політики щодо окупованих територій залишається відкритим. Незважаючи на те, що одним із основних завдань попереднього міністерства було формування цієї політики, ми її так і не побачили. Вже в новій Програмі діяльності Кабінету міністрів України визначено ціль — культурна реінтеграція жителів окупованих територій і переселенців. Чи дочекаємось у терміни до розділення від Мінветеранів політики щодо окупованих територій — невідомо.

Важливо було б зберегти порядок роботи з визволеними військовополоненими та цивільними заручниками. Злагоджена робота, яку провело Мінветеранів, цього разу не стала предметом публічного висвітлення. Однак це лише здається, що все було легко: зустріли, розподілили по лікарнях, зібрали потреби, допомогли з документами, домовилися про безкоштовні стоматологічні послуги, відправили в реабілітаційні установи, зібрали заяви на матеріальну допомогу, допомагають шукати варіанти розселення з роботою. У цьому випадку залишається судити лише з порівняно малої кількості скарг та критики.

У контексті цього, не можна не згадати рішення, що було прийняте відносно недавно: про створення Національного центру документування порушень прав і свобод людини на тимчасово окупованій території України. Тільки вузьке коло спеціалістів із неурядового сектора, які займалися документуванням злочинів проти людяності та військових злочинів, розуміють важливість зазначеного рішення. Воно означає систематизацію даних щодо всіх порушень, вчинених стосовно українців, їх аналіз і передачу національним та міжнародним інституціям. А також керівництву країни для прийняття політичних рішень. Це захід рівня протидії інформаційній агресії.

Треба сподіватися, що набрані темпи роботи збережуться найближчими місяцями і що до нового міністерства, яке вже називають Міністерством реінтеграції, перейде не тільки бачення, а й налагоджена робота за всіма вибудуваними компетенціями. І, більше того, Міністерство реінтеграції поділятиме політичне бачення нинішньої команди. У кожному разі, Програма дій Кабміну до цього спонукає.

4 лютого, 21:01

https://dt.ua/internal/rozdiliti-ministerstva-abo-vpered-u-minule-337626_.html

• 

АВТОР

• Ірина Лоюкекспертка з адвокації Stabilisation Support Services

Далі...

Замінована земля

В парламенті навколо "земельного" закону не вщухають пристрасті. Приймаються правки на кшталт зміни "песіків" на "собачок". DT.UA розповідає про реальні міни, закладені в законопроєкт.


Загальний висновок: законопроєкт №2178-10 порівняно із початковим варіантом, прийнятим за основу у першому читанні, містить кілька суттєвих поправок. Однак у ньому так і не запроваджено жодного запобіжника від масового скуповування землі, а крім того, попри те, що ліміт сукупного землеволодіння було знижено, він навіть полегшує масове скуповування земель як іноземними юридичними особами, так і вітчизняними вертикально орієнтованими агрохолдингами.

Коротка характеристика законопроєкту: містить рамкові норми, які визначають, хто саме може купувати землю та в яких обсягах, які обмеження накладаються на осіб, що можуть набувати у свою власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Мета цього законопроєкту — "прецедент першого продажу", який уможливить набуття земельних ділянок за цивільними угодами купівлі-продажу (пропоновані зміни до статті 131 Земельного кодексу). Однак самого процесу набуття, а також регулювання правових відносин, що пов'язані із комерційним обігом земельних ділянок, він не регламентує, — вони винесені в додаткові закони, які становлять "земельний пакет", а саме:

— №2194 (який фактично скасовує контроль землекористування);

— №2195 (за яким земельні ділянки зможуть продаватися лише на електронних аукціонах);

— №2548 (за яким дозволяється вільне використання будь-яких пестицидів, у тому числі тих, які не дозволені європейським законодавством).

Безпосередньо в законопроєкті №2178-10 можна виокремити перелічені нижче ризики.

Ризик 1: фактичний дозвіл придбання сільськогосподарських земель іноземцями через володіння корпоративними правами на отримання вигоди.
Пропоновані зміни до статті 130 Земельного кодексу передбачають, що земельні ділянки можуть купувати юридичні особи України, створені та зареєстровані за законодавством України, учасниками (акціонерами, членами) яких є лише громадяни України та/або держава. Юридичні особи, в яких серед бенефіціарів — людей, які мають корпоративні права управління та є набувачами прибутку, — є іноземці, набувати земельні ділянки не можуть.

Однак легального способу з'ясувати, чи є іноземці чи іноземні держави серед бенефіціарів тієї чи іншої юридичної особи, не існує. Є лише припис відкрити вигодонабувачів від юридичних осіб, закріплений Законом "Про бенефіціарних власників" від 14 жовтня 2017 року, а санкція за невідкриття дуже незначна. В результаті на сьогодні закон фактично не діє, — за повідомленнями Міністерства юстиції, своїх бенефіціарів відкрили лише 20% зареєстрованих юридичних осіб. А це означає, що земельні ділянки зможуть і будуть купувати юридичні особи, які повністю контролюються іноземним капіталом, і це не можна буде якось відстежити.

Ризик 2: фактичний дозвіл придбання сільськогосподарських земель іноземцями через подвійне громадянство.
Пропоновані до статті 130 Земельного кодексу зміни передбачають, що земельні ділянки можуть набувати громадяни України, але не робиться застереження щодо існування у них іншого громадянства. Таким чином, земельні ділянки після введення в дію законопроєкту №2170-10 одразу зможуть купувати іноземці, які отримали українське громадянство, наприклад, в обмін на інвестиції.

Ризик 3: відсутність технічних і юридичних засобів контролю за сукупним землеволодінням.
Зазначений ризик має два аспекти. Перший полягає в тому, що через неможливість встановити бенефіціарів юридичної особи можна легко обійти будь-який ліміт на сукупне землеволодіння (за даною редакцією законопроєкту №2178-10, це 10 тисяч гектарів — зміни до частини 2 статті 130) у результаті створення фірм-прокладок.

Другий аспект полягає в тому, що інструментом контролю за сукупним землеволодінням є Державний кадастр, який у поєднанні з іншими державними реєстрами має показувати наявне землеволодіння. Однак згідно із змінами, які пропонуються законопроєктом №2178-10 до Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно", взаємодії між різними державними реєстрами не налагоджено, — її тільки пропонують забезпечити.

Відповідно, після прийняття законопроєкту №2178-10 у цілому виникне ситуація, коли угоди купівлі-продажу уже активно укладаються, а технічні засоби перевірити сукупне землеволодіння відсутні. Що дасть можливість легко накопичити будь-які обсяги землі, а також сприятиме "реєстровому" рейдерству через несанкціонований доступ до реєстрів і використання їх неузгодженості.

Терміни забезпечення узгодженості та взаємодії між цими реєстрами законопроєктом не встановлюються, відтак, період відсутності ефективного контролю за сукупним володінням може бути достатньо тривалим для повномасштабного скуповування земель.

Ризик 4: сприяння масовому викупу земель вертикально орієнтованими аграрними холдингами та банками з іноземним капіталом.
Вертикально орієнтованим аграрним холдингом називається такий холдинг, до складу якого, окрім власне земельного володіння, входять допоміжні структури, а також банк. Практично всі українські агрохолдинги мають подібну структуру.

Згідно із пропонованими до пункту 2 статті 130 змінами обмеження щодо сукупного володіння земельними ділянками не поширюються на банки, які можуть набувати їх у рамках застави за кредитами. Таким чином, аграрні холдинги, які мають у своїй структурі банки, отримують можливість швидкого викупу не тільки своїх земель, а й додаткових нелімітованих обсягів через схему заставного кредитування.

Точно таку саму можливість отримують і банки з іноземним капіталом, які мають представництво в Україні, оскільки завдяки зазначеному вище винятку на них не поширюються обмеження, запроваджені статтею 130 стосовно юридичних осіб.

Отже, одразу після ухвалення законопроєкту №2178-10 може розпочатися масовий викуп земель іноземцями (land grabbing) на абсолютно законних підставах.

Норма про відчуження цих земель протягом двох років після конфіскації застави (зміни до статті 130) фактично є недієвою через комбінацію третього і п'ятого ризиків.

Ризик 5: викуп земель юридичними особами через схему переважного викупу.
На сьогодні практично всі землі, якими оперують великі агрохолдинги, є орендованими. Відповідно до Земельного кодексу ці землі можна буде викуповувати на відкритому аукціоні за бажанням власника. Аналогічно на земельних торгах мають продаватися заставні ділянки, що перебувають у володінні банку, які той цілком може здати в оренду.

Агрохолдинги або юридичні особи, які представляють інтереси агрохолдингів або іноземних громадян через корпоративні бенефіціарні права і є формальними орендарями землі, завдяки змінам до пункту 2 статті 131 отримують можливість швидкого викупу цих земель через переважне право.

Переважне право — це право поточного орендаря сплатити максимальну ціну, запропоновану на земельних торгах, замість того, хто їх виграв. Оскільки фінансовий ресурс, яким оперують агрохолдинги, значно більший за ресурс будь-якого іншого учасника торгів, вони зможуть заявити це право як поточні орендарі практично в будь-якому випадку.

Таким чином, земельні торги перетворяться на спосіб легалізації уже накопичених земель банками або агрохолдингами.

З огляду на зазначені ризики можна зробити висновок, що законопроєкт №2178-10, запропонований до другого читання, не є кращим за попередню редакцію, а в ключових питаннях — навіть гірший, тому що сприяє масовому скуповуванню земель іноземними структурами.

7 лютого, 15:37

https://dt.ua/internal/zemlya-na-bagnetah-337952_.html

• 

АВТОР

• Вячеслав Ільченкоексперт Growford Institute

Далі...

"Дерев'яні" реформи та їх наслідки

Благими намірами — до скасування мораторію на експорт кругляку.



За дорученням уряду, з 1 лютого 2020 року започатковується централізований облік деревини. З раціональністю цього заходу важко не погодитись, адже насправді у централізованому обліку є серйозні прогалини, певна частка лісів не має постійних лісокористувачів, а в багатьох регіонах існують лише орієнтовні дані про облік деревини. Здається, що в уряді нарешті почули про наявність гострих проблем у лісовому господарстві та деревообробній галузі. Та попри те, що запровадження обліку деревини є абсолютно логічним, цей крок може наблизити уряд до скасування мораторію на експорт лісу-кругляку. Про що абсолютно однозначно можна почути як від самого прем'єра, так і від його заступника Дмитра Кулеби, а також торгового представника України Тараса Качки та інших.

Для того щоб більш детально розібратись у цій проблематиці, мною було проведено низку кабінетних і польових досліджень, результати яких наведено в цьому матеріалі.

Деревообробна галузь залишається однією з небагатьох галузей вітчизняної промисловості, яка змогла пройти крізь усі кризи та рецесії останніх років, значно наростивши обсяги виробництва.

Порівняно з докризовим 2012 роком деревообробне виробництво України за підсумками 2019-го зросло на 25,9%. Тоді як індустріальне виробництво в цілому за цей період знизилося на 21,5%. У жахливому стані перебувають більшість секторів вітчизняного машинобудування, зокрема виробництво залізничних вагонів і легкових автомобілів, яке скоротилося майже на 80% порівняно з 2012 роком. Ніяк не можуть вийти з рецесії харчова і легка промисловості (обсяги виробництва в них досі нижчі, ніж 2012-го, на 14,6 і 9,5% відповідно).

Відтак, активний розвиток деревообробної галузі в умовах тривалої стагнації всього промислового сектору України аж ніяк не випадковий. Модернізація та розвиток галузі зумовлені виключно своєчасними заходами державної політики, основою якої стало запровадження 2015 року мораторію на експорт лісу-кругляку.

Запровадження цього мораторію у поєднанні із криміналізацією відповідальності за незаконні рубки та експорт лісу суттєво обмежило відплив цінної сировини за кордон. У результаті отримання доступу до сировини вітчизняні виробники змогли активізувати переробку всередині країни. Така державна політика стала сигналом також і для європейських інвесторів, що почали розглядати галузь як потенційну сферу для запуску нового бізнесу в Україні.

Так, мораторій почав діяти 1 листопада 2015-го, а вже у 2016–2017 роках капітальні інвестиції в галузь зросли в 1,5 разу. Станом на 1 жовтня 2019-го в деревообробну галузь у цілому надійшло 414,8 мільйона доларів прямих іноземних інвестицій, що на 36,3% більше, ніж на кінець 2016 року, тоді як сукупний приплив ПІІ за цей період становив лише 11,1%.

Відповідно, галузь почала стрімко відновлювати свої позиції на внутрішньому ринку. Зокрема, частка вітчизняних меблів у структурі роздрібного товарообороту протягом 2015–2018 років зросла з 42,1 до 48,3%, тоді як загалом частка непродовольчих товарів знизилася з 39,3 до 31,7%.

Принципово слід зазначити, що всі мита на продукцію деревообробки в Україні встановлено на нульовому рівні, доступ на внутрішній ринок абсолютно відкритий для іноземних конкурентів. А отже, за умови стабільних поставок сировини вітчизняні деревообробники здатні виробляти якісну й висококонкурентну продукцію не гірше за своїх іноземних конкурентів.

Більш того, ця продукція може конкурувати і на зовнішніх ринках. Експорт товарів деревообробної промисловості у 2015–2018 роках зріс з 1,1 до 1,5 мільярда доларів. Наразі галузь забезпечує 3,2% експортної виручки та має додатне сальдо торгівлі у понад 1 мільярд доларів. У структурі експорту на заміну необробленим лісоматеріалам чільні місця посіли листи для облицювання, шпон, різні столярні й теслярські вироби, ДВП, ДСП, фанера тощо.

Також варто зазначити, що наведені показники могли би бути значно кращими. Адже гучні заяви політиканів про можливе скасування мораторію й досі суттєво стримують амбіції інвесторів, а подекуди заганяють у глухий кут. У тому числі йдеться і про європейських інвесторів, які прийшли в нашу країну виключно із розрахунку на наявність мораторію, тобто сировини в межах України.

Також не останню роль відіграла корупція на митниці, через яку, на жаль, і досі існує можливість експортувати деяку кількість необробленої деревини під виглядом паливних дров.

Ще одним підривним фактором є діяльність лісгоспів, які від самого початку штучно ініціювали затоварювання на складах деревини, мотивуючи цим необхідність скасувати мораторій. Адже на "сірому" експорті кругляку наближені до влади особи значно поліпшили свої статки. Втім, посилення мораторію кримінальною відповідальністю за незаконний експорт підштовхнуло лісгоспи до творення — на їх базах почали з'являтися деревообробні підприємства.

На перший погляд, розвиток деревообробки в структурі лісгоспу виглядає дуже позитивно — залучаються інвестиції в обладнання, деревина обробляється, реалізується готова продукція тощо. Втім, така діяльність лісгоспів стала черговим бар'єром у доступі приватних деревообробних підприємств до сировини. Зловживаючи владними повноваженнями та посиливши свої позиції скасуванням наказу Мінагрополітики, що визначав порядок реалізації лісоматеріалів, лісгоспи створили для себе всі умови для отримання або взагалі не облікованої сировини, або за собівартістю. На сьогодні лісгосп виписує собі сировину найвищої якості в середньому по 600–800 гривень за кубометр. Тоді як на ринок постачається не завжди якісна сировина за ціною 2–3 тисячі гривень за кубометр.

Зрозуміло, що в умовах відсутності законодавчого забезпечення процесу реалізації лісоматеріалів на цьому ринку панують хаос, суцільний схематоз і корупція. А центральна влада, напевно маючи з цього зиск, робить вигляд, що нічого не відбувається, вбачаючи ключовою реформою галузі запровадження механізму реалізації деревини через систему ProZorro. При цьому доводи бізнесу про банальну відсутність Інтернету в лісі, де переважно, і це цілком логічно, розташовуються деревообробні підприємства, — не аргумент. Крім того, вартість доступу до сервісу цієї системи, за інформацією чиновників, є вищою за звичайні аукціони чи прямі договори.

Водночас, крім внутрішніх несприятливих факторів із доступом до сировини, на сьогодні існують ще й певні зовнішні виклики.

Такі виклики в основному зумовлені гострою реакцією Європейського Союзу на запровадження Україною мораторію на експорт лісу-кругляку. Мотивація ЄС є цілком зрозумілою, — європейський бізнес обмежили у доступі до сировини. І для оскарження цього рішення начебто є підстави.

По-перше, мораторій було запроваджено фактично на зорі укладання всеосяжної Угоди про асоціацію та створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.

По-друге, суперечливі та непослідовні заяви українських посадових осіб щодо можливості скасувати мораторій сформували люфт для маніпуляцій європейських дипломатів. Зрозуміло, що як тодішнім, так і нинішнім урядовцям, вирощеним на грантах, зручніше і комфортніше говорити з донорами так званої технічної допомоги про успішне виконання поставлених завдань, аніж відстоювати певні позиції в інтересах держави.

У цьому контексті хочу нагадати, що запровадження в Україні мораторію на експорт лісу-кругляку не є поодиноким та унікальним кейсом. На сьогодні аналогічні заходи діють у понад 30 країнах, і ця кількість найближчим часом, ймовірно, збільшиться. Яскравим прикладом є Канада, де починаючи з 1906 року діє заборона на експорт лісу. При цьому дуже показовим є факт збереження Канадою цієї заборони навіть у рамках угод про вільну торгівлі. У тому числі з Україною! Не менш цікавим є факт наявності в Румунії заборони експорту необробленої деревини навіть у рамках ЄС.

Тож можна стверджувати, що норми міжнародного права передбачають таку можливість. Зокрема, системою угод Світової організації торгівлі — ключовою нормативно-правовою базою регулювання міжнародної торгівлі — прямо передбачені відповідні винятки із правил. Насамперед йдеться про те, що у разі настання надзвичайних обставин у будь-якій країні влада на власний розсуд може запроваджувати будь-які заходи для подолання кризових явищ і захисту суттєвих інтересів своєї безпеки.

Обмежувальні заходи в торгівлі можуть бути запроваджені з метою захисту як економічних, так і екологічних інтересів держави, моралі та культурних цінностей. Також це можуть бути заходи, що застосовуються під час війни чи за інших надзвичайних обставин у міжнародних відносинах. Аналогічні норми закладаються й у всіх інших міжнародних торговельних договорах. Включаючи й угоду про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС.

Діючому уряду варто знати та пам'ятати, що мораторій на експорт лісу-кругляку в Україні запроваджувався в умовах анексії Криму та загострення бойових дій на Сході країни. А ключовими мотивами його запровадження стало шалене збільшення неконтрольованих рубок та експорту лісу.

Також очевидним є факт, що слідом за лісом-кругляком країну залишали профільні фахівці деревообробної галузі. Адже, як відомо з економічної теорії та практики, концентрація трудових ресурсів відбувається безпосередньо в місцях концентрації промислового виробництва. Якщо в Україні відбувалися лише рубки та експорт, а подальшою переробкою займалися у країнах ЄС, то кадровий ресурс, природно, теж переміщався.

Відповідно, з появою сировини в межах країни, навіть за умови наявності інвестицій у деревообробну промисловість, й досі відчувається гострий кадровий дефіцит.

Говорячи про сучасний державний менеджмент, хочу вкотре наголосити, що успіхи будь-якої галузі економіки напряму залежать від ефективності державної політики. Кейс із розвитком деревообробної галузі на тлі загальноекономічного спаду є яскравим свідченням цього.

Тож вважаю доцільним на сьогодні насамперед зупинити ганебні наміри уряду скасувати мораторій на експорт лісу-кругляку та посилити державну політику такими заходами:

1. Зосередити зусилля дипломатії та вищого політичного керівництва країни на переконуванні міжнародних партнерів у правомірності та економічній й екологічній доцільності збереження цього заходу.

2. Законодавчо забезпечити ринок лісоматеріалів, зокрема в частині формування ціни та механізму реалізації. Щодо останнього вважаю оптимальним досвід ЄС, що передбачає першочергове та максимальне забезпечення сировиною діючих деревообробних підприємств за прямими довгостроковими договорами. А для нових підприємств і задоволення зростаючих потреб існуючих — постійно діючі аукціони. При цьому лісгоспи, на мою особисту думку, мають бути рівноцінним учасником ринку, тобто отримувати сировину для власної переробки за ринковими цінами.

3. Вдосконалити навчальну базу підготовки фахівців деревообробної та лісогосподарської галузей. Зокрема через поширення державно-приватного партнерства в частині приватного замовлення на підготовку відповідних фахівців із подальшим їх працевлаштуванням.

4. Посилити державні програми стимулювання виробництва деревообробного обладнання.

5. Як на мене, ключове — забезпечити висадку понад 100 тисяч гектарів нових дерев.

За оцінками Державного науково-дослідного інституту інформатизації та моделювання економіки, підготовленими з використанням всесвітньо визнаної американської системи економічного аналізу GTAP, реалізація комплексу зазначених заходів у середньостроковій перспективі забезпечить:

— скорочення промислової вирубки лісів в Україні на 18,3%;

— здешевлення вітчизняної лісосировини на внутрішньому ринку на 20%;

— збільшення обсягів виробництва української продукції деревообробної та меблевої галузей на 13,1%, а експорту — на 22,6%;

— зростання обсягів податкових надходжень до державного і місцевих бюджетів на 0,02%;

— збільшення ВВП України на 0,05 відсоткового пункту;

— створення близько 11,5 тисячі нових робочих місць.

1 лютого, 14:20

https://dt.ua/promyshliennost/derev-yani-reformi-ta-yih-naslidki-337333_.html

• 

АВТОР

• Ігор Гужвадоктор економічних наук, експерт CMD-Ukraine (Center for market development economy)

Далі...

2019 рік був найбільш спекотним і посушливим в історії спостережень в Австралії

Середня температура на континенті вдень сягала 30,7 градуса Цельсія.

Спека і посуха посилили лісові пожежі в Австралії© fire.nsw.gov.au

Національне метеорологічне бюро Австралії заявило про те, що 2019 рік був найбільш спекотним і посушливим для країни за всю історію метеоспостережень. Це призвело до посилення лісових пожеж, які продовжують бушувати, повідомляє New Scientist.

Середньоденний максимум температур в минулому році сягав 30,7 градусів Цельсія. Це найвище значення з моменту початку метеоспостережень у 1910 році та на 2,5 градуса Цельсія вище, ніж зазвичай.

Крім того, шість найспекотніших днів в історії спостережень в Австралії випали на 2019 рік. 18 грудня температура досягла 41,9 градусів Цельсія.

Найвища температура, зареєстрована в Австралії в 2019 році, була зафіксована в Налларбарі 19 грудня, тоді стовпчик термометра піднявся до 49,9 градусів Цельсія. Це майже рекордне значення у 50,7 градуси Цельсія, яке було зареєстроване 2 січня 1960 року в місті Однадатта.

Середня кількість опадів у 2019 році в Австралії склало 277 міліметрів – найнижче значення з 1900 року, на 40% нижче норми. Сильна посуха спостерігалася по всій території Австралії.

Аномальна спека і посуха в Австралії були обумовлені феноменом під назвою Диполь Індійського океану, який в минулому році був надзвичайно сильним, а також вплив змін клімату.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал з новинами технологій та культури.

Читайте також: Економічний збиток від лісових пожеж в Австралії перевищить рекордні $ 4,4 млрд

5 січня австралійська влада почала оцінювати збитки від лісових пожеж. За словами чиновників, у країні залишаються близько 200 осередків пожеж, які не вдається загасити, незважаючи на зниження температури повітря.

Ще 12 листопада влада австралійського штату Новий Південний Уельс через "катастрофічну" ситуацію, спричинену масштабними лісовими пожежами, ввела надзвичайний стан.

Захисники природи побоюються, що сотні коал загинули в результаті лісових пожеж, які знищили основне середовище проживання на східному узбережжі Австралії. Пожежі почалися через блискавки в лісі у штаті Новий Південний Уельс, за 300 кілометрів на північ від Сіднею.

https://dt.ua/TECHNOLOGIES/2019-rik-buv-naybilsh-spekotnim-i-posushlivim-v-istoriyi-sposterezhen-v-avstraliyi-334958_.html

Далі...

Шлях до економіки знань

Наукотехнічна сфера в Україні може стати основою економіки країни. Але для цього її необхідно належним чином забезпечити і реформувати, а основи для цього можна закласти вже у 2020 році.

Pixabay

Науково-технологічна сфера України існує не у вакуумі.

Її розвиток неможливий без наявності необхідних умов (від правових до політичних), інфраструктури (від дослідницької до виробничої), фахівців (від науковців до тих, хто забезпечує комунікацію між різними частинами системи) та достатньо розвиненого людського капіталу (система освіти!). Тому ідеальний стандосяжний лише в єдиному випадку.

Наука, R&D в цілому, наукоємні технології та високотехнологічні виробництва мають стати основою української економіки, фундаментом її зростання та конкурентоспроможності у світі. Україна має виробляти та експортувати товари з високою доданою вартістю. Створювати нове й унікальне.Стати економікою знань, а з часом — і суспільством знань.

Це передбачає налагодження зв'язків між наукою та різними секторами економіки, наукою та бізнесом тощо. Це вимагає створення адекватного правового регулювання, щоб усе це було можливо, вигідно й безпечно. Крім оздоровлення низки сфер та економічного ефекту, це матиме чимало "побічних" позитивних результатів. І підлікує нашу спільну травму 1990-х, через яку в суспільному несвідомому закарбувалося, що інтелектуальні професії означають злиденне існування. Це створить правильні стимули й сигнали для батьків і дітей, які, з великою ймовірністю, переглянуть своє ставлення до освіти, вибору професії та необхідності здобувати hard skills. Зростання якості людського капіталу, у свою чергу, стимулює розвиток усіх галузей економіки, стане запобіжником від популізму та джерелом відповідальнішого ставлення до світу.

Умова й одночасно наслідок усього переліченого вище — істотне збільшення фінансування науково-технологічної сфери як з бюджетних, так і позабюджетних джерел. Але для запуску цього механізму потрібно, щоб держава інвестувала на початковому етапі і забезпечила правове поле, в якому й бізнес почав би інвестувати.

Та все ж таки основне в умовах відсутності бачення стратегії розвитку держави й істотної деградації сфер її прямої відповідальності (освіти, науки та інновацій) — це домовитися про те, що ми зрештою хочемо побудувати. Без цього неузгоджені рухи в усі боки й надалі сумарно даватимуть щось близьке до нуля. Тому я пропоную розглядати засновану на знаннях Україну не як далекий ідеал, а як формулювання задачі, що зводить багато інших задач з різних сфер докупи і вносить логіку в їх розв'язання.

Якщо ми погоджуємось із цим — можемо говорити про те, якою повинна бути науково-технологічна сфера у такому випадку. Ідеальний її стан точно матиме такі ознаки:

1. Створено умови, в яких науковці, маючи свободу наукової творчості, необхідну дослідницьку інфраструктуру, гідне матеріальне забезпечення, інтегровані в Європейський і світовий дослідницький науковий та інноваційний простір.

2. Наукова кар'єра, як і кар'єра в будь-якій STEM галузі (наука, технології, інженерія, математика) в Україні, є бажаною не лише з огляду на гідну ринкову оплату праці, а й тому, що є можливість професійної реалізації.

3. Науковці мають доступ до різних джерел грантових коштів, які покривають різного роду потреби і розподіляються прозоро.

4. Разом із тим базове фінансування установ та університетів, які створюють якісну науку, забезпечує тяглість наукових досліджень та підтримку дослідницької інфраструктури.

5. Створено умови, за яких бізнес інвестує в дослідження й інновації, частка наукоємного бізнесу зростає, а кількість конкурентоспроможних розробок та високотехнологічних інновацій є стабільно високою.

Як прийти до цього ідеального стану? Питання непросте. Особливо зважаючи на поточний стан і передісторію питання.

З моменту ухвалення нової редакції Закону про наукову і науково-технічну діяльність минуло чотири роки. Темп реалізації закладеного в законі відверто незадовільний. За цей час сотні справжніх науковців зневірилися. З'явилося безліч псевдонауковців та імітаторів науки. Тисячі не обрали для себе наукоємного фаху або зійшли зі шляху його здобуття.

Тож у 2020 році або вдасться переламати цю тенденцію, або зазначені негативні зміни справді стануть незворотними.

Перелік конкретних завдань на 2020 рік, на мою думку, має бути таким:

1. Налагодження інструменту базового фінансування на основі оцінювання якості наукової діяльності наукових установ та закладів вищої освіти. Це означає суттєвий перегляд системи державної атестації та прив'язку обсягів бюджетного фінансування установи чи університету до результатів її проходження. Це також означає повне фінансування відповідно до потреб і напрямів діяльності тих установ, які пройдуть оцінювання на "відмінно".

2. Запровадження ефективних інструментів грантового фінансування, які б дозволили створити набір опцій для дослідників будь-якого віку й етапу кар'єри та для різних потреб: від дослідницької інфраструктури до короткострокової мобільності. Тому запуск і налагодження роботи Національного фонду досліджень є головним викликом року. Так само Фонд президента із підтримки освіти, науки і спорту для молоді має стати прозорим інструментом розподілу бюджетних коштів.

3. Запровадження нових стандартів та процедур у системі наукової та науково-технічної експертизи, що спрямовані на запобігання конфлікту інтересів; прозорість та незалежність експертизи, залучення міжнародних експертів, розмежування функцій замовника та організатора експертизи.

4. Налагодження повноцінної роботи Національної ради з питань науки і технологій, що, зокрема, передбачає створення аналітичного підрозділу, повноцінне функціонування робочих груп за напрямами діяльності, активне залучення Кабміну і прем'єр-міністра до її роботи та впровадження результатів її діяльності.

5. Здійснення реформи галузевих академій наук шляхом оцінювання їх діяльності, збереження спроможних наукових установ та їх перепідпорядкування НАН України або профільним міністерствам. Реалізація еволюційних змін у системі управління, ухвалення рішень та розподілу фінансування Національної академії наук України.

6. Створення дорожньої карти розвитку національних дослідницьких інфраструктур та плану її впровадження.

7. Інтеграція в Європейський дослідницький простір: затвердження Дорожньої карти інтеграції України в Європейський дослідницький простір та плану її впровадження, забезпечення узгодженої міжвідомчої роботи над реалізацією пріоритетів Європейського дослідницького простору, вступ до нової рамкової програми ЄС "Горизонт Європа".

8. Перегляд системи присудження наукових ступенів та вчених звань. Створити позитивні стимули для тих, хто якісно займається наукою, і максимально ускладнити життя тим, хто не дотримується академічної доброчесності або толерує її.

9. Налагодження збору даних про сферу науки і технологій, а також відкриття їх у зручній формі для використання науковцями, бізнесом та широкою громадськістю.

10. Налагодження системної роботи на розвиток інноваційної екосистеми, створення умов для співпраці науки та бізнесу, захисту прав інтелектуальної власності.

Так, перелік більш ніж амбіційний.

Але без невідкладної реалізації цих кроків розвитку науково-технологічної сфери годі й сподіватися. Як і розвитку України.

26 грудня, 13:02

https://dt.ua/zepovit/shlyah-do-ekonomiki-znan-334058_.html

• 

АВТОР

• Юлія Безвершенкокандидат фізико-математичних наук, м.н.с. Інституту теоретичної фізики ім. М.М. Боголюбова НАН України,...

Далі...

Інтелектуальна власність

Про тромби кровоносної системи інноваційної країни.

Pixabay

Напередодні Нового року не зайвим буде згадати про основні досягнення і невдачі у сфері інтелектуальної власності (ІВ), які мали місце в 2019 році й на які, на мою думку, слід звернути увагу.

Окреслимо також і коло проблем, що їх маємо вирішити в 2020-му, оскільки вони безпосередньо пов'язані з тенденціями, які намітилися в державному управлінні (країна в смартфоні), бізнесі (підтримка стартапів), освіті (електронні підручники та дистанційна форма навчання) й науці.

До істотних досягнень можна, напевно, віднести створення Національного офісу ІВ і розробку Національної стратегії розвитку сфери ІВ в Україні на період 2020–2025 рр., про що свідчать виступи більшості учасників Парламентських слухань "Побудова системи охорони інтелектуальної власності", які проходили 16 грудня 2019 р.

Однак надалі згадувати про Національний офіс ІВ немає сенсу, оскільки автори, винахідники й інші суб'єкти права ІВ не можуть реально вплинути на організаційно-правові процеси, що супроводжують створення цього органу. Наразі ніхто не знає, яким він буде в 2020 році.

А ось до Національної стратегії розвитку сфери ІВ слід придивитися, бо від її змісту залежатиме інноваційне майбутнє країни.

Після прочитання цього об'ємного документа розумієш, що писати в нас уміють. А як зі змістом? А тут, на мій погляд, є проблеми, оскільки в стратегії не відображено питань, відповіді на які дозволять надати законодавчу підтримку країні в смартфоні, стартапам, електронним підручникам та іншим складовим інноваційної країни.

Зупинимося на проблемах, яким не знайшлося місця в Національній стратегії, але які потребують розв'язання вже найближчим часом.

Насамперед ідеться про проблему, яка виникла ще в далекому 1993-му і дотепер не вирішена, — це одночасне застосування в правовому полі України у сфері ІВ пропрієтарної доктрини і доктрини виключних прав.

Слід зазначити, що, на відміну від України, в країнах світу нормативно-правова база побудована тільки на одній з доктрин. Тож з метою гармонізації законодавства у сфері ІВ потрібно прийняти одну з наявних доктрин і привести законодавчі акти у відповідність із нею, виключивши таким чином ліво-правосторонній рух на правовому полі ІВ України.

На жаль, наукова спільнота України не виявила до цього питання будь-якого інтересу: немає дискусій, форумів та інших заходів, на яких мали би розглянути всі "за" і "проти" кожної з доктрин. За результатами такого обговорення наукове співтовариство мало би рекомендувати зміни до ст. 41 Конституції України.

Детальніше про цю проблему — в статті "Інтелектуальна власність: хаос витісняє правопорядок" (DT.UA, №27, 24 липня 2015 р.).

Відомо, що роялті, тобто винагорода, яка виплачується за використання творів, винаходів та інших об'єктів права ІВ, є кровоносною системою інноваційної країни, яка дозволяє суспільству отримувати нові товари і послуги в обмін на винагороду, яку отримують правовласники об'єктів права ІВ.

Слід зазначити, що з 01.01.2012 р. на шляху інновацій утворився тромб у вигляді норми ПКУ (підпункт 1 п. 292.1 ст. 292), згідно з якою підприємці — платники єдиного податку не мають права включати роялті в доходи.

Детальніше про цю проблему — в статті "Вилучення роялті з доходів підприємців: непрофесіоналізм зашкалює" (DT.UA, №3, 27 січня 2012 р.).

У зв'язку із тим, що з грудня 2019 р. Український фонд стартапів почав приймати заявки від юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців на отримання гранта для провадження стартапів, можна стверджувати, що стартапи, створені підприємцями — платниками єдиного податку, не мають майбутнього, оскільки розширення бізнесу неможливе без ліцензування нових технологій та виплати роялті.

Для ліквідації цього тромбу слід внести зміни до підпункту 1 п. 292.1 ст. 292 ПКУ щодо зняття заборони на включення роялті в доходи підприємців.

Ще одним тромбом у кровоносній системі інноваційної країни є поняття "роялті" (підпункт 14.1.225 ст. 14 ПКУ), яке призводить до заниження податкових зобов'язань з ПДВ, про що можна дізнатися зі статті "Смерть або життя IТ-галузі в податковому раю" (DT.UA, №2, 22 січня 2016 р.).

Це поняття "роялті" слід замінити на поняття, яке зрозуміле будь-якому громадянинові України, а саме: "Роялті — це платежі за використання або за передачу права на використання об'єктів права інтелектуальної власності", — і внести відповідні зміни до норми про пільги з ПДВ для ІТ-галузі (п. 26-1 підрозділу 2 розділу ХХ ПКУ).

Вважаю, що без внесення запропонованих змін до підпункту 1 п. 292.1 ст. 292, підпункту 14.1.225 ст. 14, п. 26-1 підрозділу 2 розділу ХХ ПКУ збудувати країну в смартфоні та впроваджувати стартапи буде просто неможливо, оскільки цьому процесу заважає податкове законодавство.

Ще однією проблемою, яку треба вирішувати негайно, є визначення поняття "електронний підручник", оскільки МОН саме проводить конкурс електронних підручників, який, на мій погляд, не має відповідної законодавчої бази.

Згідно з Положенням про електронний підручник (перший абзац п. 4), електронний підручник є комп'ютерною програмою, а на справді це не так, оскільки відповідно до п. 3.12 ДСТУ 7157:2010 електронний підручник є мультимедійним електронним виданням, в якому рівнозначно та взаємопов'язано за допомогою відповідних програмних засобів існує текстова, звукова, графічна та інша інформація.

Отже, електронний підручник є складним об'єктом, який містить різні об'єкти права ІВ.

На жаль, у національному законодавстві про ІВ немає норми закону про використання результату інтелектуальної діяльності в складі складного об'єкта.

Вважаю, що цю прогалину в законодавстві про ІВ треба ліквідувати, ввівши відповідну норму до ЦКУ.

Слід зазначити, що відповідна норма є в ЦК РФ (ст. 1240).

У зв'язку з тим, що поняття "складний об'єкт" не визначено в національному законодавстві, операції з електронними підручниками є об'єктом оподаткування ПДВ, оскільки до цих операцій не застосовуються пільги з ПДВ, передбачені для видавничої продукції (п. 197.1.25 ст. 197 ПКУ). Про це МОН має пам'ятати при виділенні коштів на придбання електронних підручників для шкіл.

Ще однією проблемою електронного підручника є відсутність у Законі України "Про авторське право і суміжні права" норми про вільне використання фрагментів відеограм, фонограм, програм (передач) організацій мовлення в освітньому процесі.

Відсутність такої норми призводить до використання об'єктів суміжних прав із порушенням прав правовласників або ж до збільшення собівартості електронного підручника за рахунок придбання ліцензій для використання об'єктів суміжних прав в електронних підручниках.

Слід зазначити, що відповідна норма була в проєкті закону №10143 від 12.03.2019 р., який було відкликано.

Будемо сподіватися, що в новому проєкті Закону України "Про авторське право і суміжні права", який готує МЕРТ, ця норма збережеться.

Про захист авторського права і суміжних прав теж не слід забувати, оскільки в Україні з 22 липня 2018 р. пірати в білих комірцях сплять спокійно. З цієї дати набули чинності зміни до пункту г) ч. 2 ст. 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права", згідно з якими компенсація в розмірі від 10 до 50 000 мінімальних зарплат більше не стягується судом з порушника авторського права і суміжних прав.

Детальніше про цю проблему — в статті "Чорна неділя" для захисту авторського права і суміжних прав" (DT.UA, №33, 8 вересня 2018 р.).

Повертаючи стару норму компенсації, не слід забувати про розповсюджувачів книжкової продукції, яких, на мою думку, несправедливо залучають як співвідповідачів у справах про захист авторського права.

Вважаю, що якщо розповсюджувач придбав книжкову продукцію за договором з видавцем і видання має ISBN та інші вихідні дані видавця, то такий розповсюджувач не повинен нести відповідальність за зміст книжкової продукції.

26 грудня, 13:47

https://dt.ua/zepovit/intelektualna-vlasnist-334073_.html

• 

АВТОР

• Володимир Коноваленко

Далі...

Щоб планета не задихнулася

На зміну підземним копалинам, використання яких стимулює викиди вуглекислого газу, приходять альтернативні джерела енергії.

Pixabay

Щорічно людство додає понад 20 млрд т вуглекислого газу в атмосферу. 20 млрд т викидів на рік, які частково поглинаються Світовим океаном, через що він поступово окислюється, а решта залишається в атмосфері й випадає нам на голову.

"За останні 30 років споживання вугілля у світі зросло на 68%, нафти — на 36, а газу — на 82%. Залежність людства від викопного палива, яке ще досі забезпечує понад 80% потреб в енергії, руйнує планету та призводить до масових порушень прав людини", — заявляють правозахисники ООН.

Найбільший у світі інвестиційний банк Goldman Sachs оголосив про припинення нових інвестицій у викопні види енергії, за винятком вуглецево-нейтральних. У результаті згорання вуглецево-нейтрального палива (ВНП) не збільшуються викиди оксиду вуглецю (СО2) в атмосферу. І якщо швейцарські інженери вже навчилися видобувати з повітря гас як вуглецево-нейтральне паливо, то в Україні до цього ще дуже далеко. І не тільки технологічно далеко, але передусім через те, що у нас під ногами купа енергії, яка не потребує докладання величезних зусиль для її використання. І якщо її не зібрати, то вона все одно звітриться та збільшить обсяги викидів.

Ринки стають "зеленими"

Підписання Угоди про асоціацію з ЄС поклало на Україну зобов'язання не тільки враховувати, але й згідно з графіком скорочувати викиди. Верховна Рада прийняла в другому читанні проєкт закону "Про основи моніторингу, звітності й верифікації викидів парникових газів" (№0875), що впроваджує в Україні європейські норми з обліку викидів парникових газів на підприємствах. Документ спрямований на виконання Директиви 2003/87/ЄС. І якщо Україна найближчим часом не впровадить системи обліку та торгівлі викидами, то отримає додаткові податки на свій експорт, і ринки можуть закритися для української продукції.

Акумулятори як спосіб скорочення викидів

Насамперед необхідні акумулятори енергії (Energy storage) з урахуванням того, що атомна енергетика України недовантажена. Застосування електричної акумуляції в нічний час може підняти базові показники роботи АЕС і збільшити частку цієї складової в енергобалансі країни, що безсумнівно зменшить частку враховуваних викидів. Україна велика країна з величезним споживанням електроенергії, а отже, і акумулятори мають бути в подібних масштабах.

Резервів гідроакумулюючих електростанцій уже немає, а подальше їх масштабування призведе до великих екологічних втрат. Головним, на мій погляд, є водневий напрям акумуляції, у комбінації з українською газотранспортною системою (ГТС).

Водень як робоче тіло акумулятора

Як відомо, 2/3 водню на сьогодні виробляється з природного газу з поглинанням великої кількості енергії.

Також заслуговує на увагу технологія гідролізу водню з води. Суть цієї технології: розкладання молекули води Н2 О на водень і кисень з використанням великої кількості електроенергії (це потрібно робити в нічний час). А при зворотному процесі — вироблення електроенергії при спалюванні водню й кисню. При цьому накопичувати водень можна як у спеціальних ємностях, так і шляхом закачування в ГТС з подальшим відбором із цієї системи природного газу в перерахуванні на енергетичні показники. У зв'язку з цим гарна новина: газотурбінна установка (ГТУ) компанії Siemens здатна працювати як на чистому природному газі, так і з домішкою до 50% водню. Звідси схема може бути такою: ГТУ стоїть на міських ТЕЦ і виробляє вдень електроенергію в мережу за ринковою (високою) ціною, а в періоди низької ціни на неї електрична енергія акумулюється у водень. Таким чином, це може бути одним із варіантів порятунку міських ТЕЦ, що працюють сьогодні на газу й мають незрозумілу перспективу в умовах ринку електроенергії. Оскільки ТЕЦ треба буде списувати збитки при виробництві електроенергії на теплову енергію, а це зростання тарифів на тепло.

Утилізація викидного потенціалу

За останні кілька років мені доводиться досить часто доводити технічно грамотним людям, що прямий кут дорівнює 90 градусів! За родом своєї діяльності часто буваю в Литві, де питання використання викидного тепла відхідних газів вирішене, по-моєму, на найдосконалішому рівні. І я мушу доводити, що подібні технічні рішення можуть бути застосовані в нашій країні. Логіка моїх опонентів, що у нас це неможливо, на жаль, у підсумку перемагає, — за винятком встановлених одиниць, масового застосування утилізаторів тепла глибокого охолодження диму (конденсаційного економайзера) в Україні не спостерігається. А даремно! Таке обладнання в Литві тільки за останній опалювальний період "зібрало" понад 14% від усього тепла для потреб опалення країни. Суть роботи конденсаційних економайзерів полягає в охолодженні димів котельні до температури поворотного теплоносія теплової мережі. Сьогодні на всіх котельнях країни відбувається безглузде витрачання тепла: для забезпечення нормативного прогріву димової труби котельні до температури понад +70°С (навіть при -21°С на вулиці) у неї подаються димові гази температурою близько +180°С, тоді як у теплову мережу в цей самий момент тепло може подаватися з температурою +65°С. Тобто ми гріємо димарі й повітря над котельнею, використовуючи дороге паливо та навантажуючи споживачів додатковими витратами за опалення.

Що треба змінити? Невідкладно впровадити просту норму: температура диму поза котельнею не має перевищувати температуру подачі в теплову мережу, власне, запровадити поняття "теплове забруднення" навколишнього середовища. І що найважливіше: переоснащення котелень такими утилізаторами окупається за термін не більш як чотири роки, включаючи заміну димарів або їх модернізацію.

Біовугілля на заміну викопному вугіллю

Новий тренд у світі — використання біовугілля в роботі вугільних електростанцій і в металургії. При цьому не треба будувати нові потужності зі спалювання, біовугілля можна виробляти з такими самими параметрами, що й викопне, а технологія вугільної станції не "помітить" заміни вугілля, зате жителі навколо відчують, що перестало смердіти сіркою. Також екологи перестануть стягувати податки, ну й золовідвали в містах припинять збільшуватися.

Технології виробництва біовугілля більше тисячі років — це випалювання деревини або іншої біомаси без доступу кисню. При цьому виділюваний при випалі деревний (піролізний) газ можна використовувати для енергетичних цілей, а головне, якісно його спалювати без залишкового чадного газу СО.

І ще один дуже важливий момент. Світові тенденції такі: якщо є високий потенціал енергії, її спочатку треба використати для виробництва електроенергії. У цьому разі теж слід піролізні гази використовувати для вироблення електроенергії.

Вуглекислого газу в країні не вистачає?

Хоч як дивно, в Україні через воєнні дії на Сході країни й проблеми з хімічними заводами різко впав обсяг виробництва рідкого вуглекислого газу. І на сьогодні тільки третина вуглекислоти виробляється вітчизняними виробниками, а решта імпортується в основному автотранспортом, що безперечно призводить до подорожчання цього дуже потрібного продукту не менш як удвічі. І тут на допомогу знову мають прийти відновлювані джерела енергії, тому що відходи СО2, утворені при спалюванні, не обкладатимуться податками.

"Залиште підземні енергоносії під землею"

Нещодавно Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш озвучив простими словами головну проблему пікіруючого забруднення нашої планети: "Залиште підземні енергоносії під землею". Ми маємо розуміти, що перехід на альтернативні види палива — дорогий захід, але, рухаючись цим шляхом, ми вирішимо, крім екологічних проблем, і проблему зайнятості населення, що в наш час передачі енергії просто по трубі є не менш важливою проблемою разом з екологією.

26 грудня, 13:31

https://dt.ua/zepovit/schob-planeta-ne-zadihnulasya-334068_.html

• 

АВТОР

• Володимир Майстришинголова наглядової ради Біоенергетичної асоціації України

Далі...

Великий стратегічний секрет

Яка економічна стратегія потрібна Україні?

Pixabay

Від кожного перезавантаження влади вітчизняні виборці традиційно очікують дива.

Парадоксально, але хоча дива закономірно не відбувається, у наступних ітераціях перезавантажень ця ірраціональна віра чомусь лише посилюється. Правила гри при цьому залишаються незмінними. Від новообраної влади вимагають нової Стратегії, яка, на відміну від попередніх стратегій, нарешті відкриє той світлий шлях, в очікуванні якого суспільство методично підносить, а потім скидає мешканців владного Олімпу.

Слідуючи запитам виборців, влада продукує чергові стратегічні скрижалі і на перших етапах навіть чесно намагається їх реалізувати. Коли марність таких намагань стає очевидною, акценти влади зміщуються на стратегічну рутину, й суспільство продовжує рухатися інерційним шляхом — просто до наступного перезавантаження.

Стає зрозумілим, що за невблаганною закономірністю такої політичної циклічності в Україні все ж приховується певний таємний механізм. Цей механізм складає Великий Стратегічний Секрет України, який мав би міститися (а може, й міститься?) у першому з конвертів, які попередники передають (або мали би передавати) своїм наступникам у владних кабінетах. Цей Великий Секрет — неможливість імплементації будь-яких стратегій до українського суспільства у його нинішньому форматі. Привабливі цілі та лозунги, які сприймаються електоратом, приречені на нездійсненність. Тоді як те, що реально треба робити, аби для початку відновити спроможність суспільства до стратегічної діяльності, — надто рутинне та малопривабливе (або, як прийнято говорити, непопулярне), аби створити у виборців враження, що їхні очікування починають справджуватися. Оскільки політичний прагматизм, як правило, бере гору, розрив між амбіційними задекларованими цілями стратегії та необхідною для їх реалізації несформульованою рутиною тактики стає дедалі сильнішим.

Основна причина такої хронічної "стратегічної недостатності" суспільства — перманентна дезінтегрованість інтересів його головних акторів: держави (влади), бізнесу та людини. Використовуючи математичні терміни, можемо констатувати, що кожен з акторів має власну точку локального оптимуму, в якій почувається максимально комфортно, проте ці точки не збігаються між собою. Говорячи мовою економіки, цей незбіг викликаний численними інституційними пастками, які блокують рух від локальної до загальної оптимальності. Імплементація стратегії в таких умовах позбавлена сенсу: адже за визначенням стратегія передбачає консолідованість дій, яка спирається на спільність цінностей і цілей суспільства.

Для держави в умовах неспроможності діяти згідно з консолідованими стратегіями технології політик неминуче починають тяжіти над їхніми смислами. Інститути влади, які з тих чи інших причин виявляються дієвішими, агресивно підпорядковують своїй технологічності менш успішних "колег". В Україні таке лідерство тривалий час успішно ділили Мінфін і Нацбанк. Проте у відриві від інших політик суміщення пріоритетів консолідованості бюджету та мінімізації інфляції наразі дає очевидний збій. Сповідуючи жорстку монетарну політику в рамках інфляційного таргетування, Нацбанк виявився ефективним у досягненні власного локального оптимуму, збивши річну інфляцію до 5% у листопаді 2019-го. Проте результатами стали згортання корпоративного кредитування, скорочення та примітивізація промислового виробництва. Водночас державні запозичення для компенсації послабленої спроможності економіки генерувати податки зіткнулися з підтримуваною Нацбанком високою вартістю гривні, а отже, і гривневих цінних паперів. Це запустило спекулятивну спіраль ревальвації гривні, яка одночасно вдарила по експортерах та посилила витіснення імпортом українських виробників із внутрішнього ринку.

Бізнес призвичаюється працювати в нових економічних реаліях, що їх надто спрощено характеризують як деіндустріалізацію. Насправді йдеться про усталення нової структури, в якій оптимізація прибутковості досягається в рамках вертикально інтегрованих бізнесів, ланцюжки доданої вартості яких завершуються за межами національної економіки, й водночас вимиваються малі та середні виробники — головні платники податків і провайдери зайнятості, що особливо відчутно у регіональному розрізі. Цей процес притаманний не лише промисловості, а й іншим секторам, зокрема, аграрному. Проте й великі експортери опинилися в пастці, яку самі для себе створили: чи не оптимізація ними податків є однією з причин потреби у бюджетних запозиченнях, які запустили у 2019 р. ревальваційну спіраль?

Люди наразі опинились у найбільш виграшному, з політичного погляду, становищі. Завдяки реформам децентралізації відбувається поступове формування колективного інтересу (усвідомлення громади). Проте локальна успішність децентралізації наразі закріплює парцелізацію суспільства, за якої консолідація інтересів зависає на місцевому рівні з відповідними рівнями цінностей і пріоритетів. Подальший рух до консолідації заблоковано примітивністю економічної структури, яка обмежує ресурси спроможності громад, а також можливості реалізації людьми свого трудового потенціалу. Як результат поліпшення умов життя в громаді без поліпшення умов для праці — зростання відпливу людських ресурсів, що блокує подальший розвиток громад.

Такою є реальність, яка зустріне владу в новому році. В умовах дезінтегрованості суспільства деклароване "урядом технократів" намагання застосовувати проєктний підхід, що довів свою успішність у бізнес-середовищі, матиме вельми обмежену ефективність. Це не скасовує важливості успішних точкових проектів, проте слід розуміти, що вони не припинять інерційності розвитку суспільства. Єдиною альтернативою є послідовна відбудова стратегічної спроможності суспільства на основі зміцнення суб'єктності (незалежної дієвості) та згуртованості його головних акторів. Це й мало б визначати політичні пріоритети 2020-го.

Формуванню нової суб'єктності держави сприятиме логічне продовження децентралізації: подальше розширення повноважень і спроможності громад, наділення їх можливостями та вмінням будувати середовище, сприятливе для розвитку. Це має вивести громади з пастки локальності на державницький рівень, зробивши їх не лише точками консолідації суспільства, а й драйверами та співавторами подальших реформ.

Для залучення експертного і громадянського середовища до контролю та стратегування державної політики потрібен розвиток відповідних партисипативних інститутів. Це дасть змогу, по-перше, суттєво поліпшити комунікації щодо державної політики, по-друге, компенсувати наявну подекуди фахову недостатність влади, викликану швидкими політичними змінами. У тому числі є шанс скоригувати монетарну політику, що розблокує перспективи структурних змін.

Якнайшвидшим має бути розкриття потенціалу цифрових трансформацій як підґрунтя для управлінської спроможності влади, оптимізації економіки та розширення комунікацій суспільства. Впровадження цифрових технологій невідривне від подолання цифрової неграмотності.

Імплементація Угоди про асоціацію з ЄС і прискорення впровадження європейських інституційно-правових норм змінить зовнішню суб'єктність України, розширить можливості партнерства та спростить доступ до європейських фінансових ресурсів, входження України до європейських макрорегіональних проєктів і транскордонної співпраці.

На користь нової зовнішньої суб'єктності працюватиме й вироблення Україною власних позицій у відносинах із міжнародними організаціями та щодо глобальних проблем, якими опікуються світові лідери.

Формування нової суб'єктності бізнесу можливе у разі пріоритетності політик підтримки конкуренції, розвитку підприємництва, заохочення малого і середнього бізнесу, інтернаціоналізації (зовнішньоекономічної відкритості) останнього. Корекція монетарної політики має спростити доступ до кредитних ресурсів, що, у свою чергу, зміцнюватиме дієздатність підприємницьких суб'єктів і збільшуватиме їх різноманітність, розмиваючи засилля великих експортоорієнтованих компаній.

Сформувати нову індивідуальну суб'єктність — найскладніше завдання через значну поширеність серед людей патерналістських настроїв. Між тим продуктивними будуть соціальні стратегії, орієнтовані на активних індивідуумів: сприяння індивідуальному та дрібному підприємництву, гнучкості ринку праці, реформування освіти та профпідготовки тощо.

Важливо, що продуктивним буде лише синхронне зміцнення суб'єктності всіх головних акторів, що досягається збалансованістю, послідовністю та професійністю політики. Якщо один з акторів стає дієвішим, він отримує змогу перетягувати на свою користь ресурси суспільства, що лише посилюватиме дезінтегрованість.

Наростання суспільної дезінтегрованості досягло максимальних рівнів, про що свідчать описані вище приклади системних суперечностей. Відтак, хоча подолання "стратегічної недостатності" українського суспільства — завдання довгострокового характеру, кроки у цьому напрямі є першочерговою та обов'язковою умовою дієвості впровадження будь-яких стратегій. І наступний рік має започаткувати процеси відбудови суб'єктності та згуртованості суспільства.

26 грудня, 14:36

https://dt.ua/zepovit/velikiy-strategichniy-sekret-334096_.html

• 

АВТОР

• Ярослав Жалілодоктор економічних наук (Національний інститут стратегічних досліджень)

Далі...

Конкурентна боротьба

Питання реформи конкурентної політики та демонополізації гостро стоять на порядку денному України.

© depositphotos/mandygodbehear

У пошуках шляхів виходу з регулярних криз у нас зазвичай пропонують традиційний перелік вольових заходів, які роками влада намагається реалізовувати, однак насправді це не приводить до відчутних позитивних зрушень.

Тут не потрібно винаходити велосипед. Світовий досвід показує, що найбільш ефективним механізмом управління економікою є захист конкуренції. Якби у нас діяли цивілізовані методи конкурентної боротьби, то більшості проблем у суспільстві просто не виникало б.

За роки розбудови ринкової економіки наша країна так і не змогла створити цивілізованого конкурентного середовища, яке в розвинених країнах виконує роль основного регулятора суспільно-економічних процесів. Якщо на початку реформ для цього здійснювалися реальні кроки, то з часом ці наміри змінилися на протилежні.

Планова система управління залишила нам у спадок високий рівень монополізації економіки. Для переходу від монополізму до конкуренції у 1993 р. було затверджено Державну програму демонополізації економіки. Внаслідок її реалізації було створено десятки тисяч суб'єктів господарювання, які і сформували конкурентне середовище. Однак пізніше концепція розвитку економіки почала змінюватися. Вирішили, що ставку слід робити не на малий і середній бізнес, а на потужні підприємства, які можуть забезпечити передові позиції на світових ринках. При цьому влада надавала перевагу наближеним особам, які з часом ставали олігархами — підприємцями, що зростали не стільки за рахунок підприємницької успішності, скільки завдяки використанню політичних зв'язків, дерибану держбюджету та зухвалому безкарному рейдерству.

У результаті найважливіші галузі економіки та інші сфери життєдіяльності суспільства були монополізовані. Відсутність конкуренції призвела до зменшення стимулів впровадження науково-технічного прогресу та руйнування виробничого потенціалу країни. Стійкого характеру набули тенденції безпідставного зростання цін на продукцію монополістів, стримування оплати праці та соціальних виплат більшості населення. Тобто порушення правил конкуренції спричинило не лише матеріальні, а й негативні соціальні наслідки.

Нині країну добиває олігархічний монополізм. І не останню роль у цьому відіграє Антимонопольний комітет України (АМКУ), який мав би попереджати ці негативні процеси. Коли на початку ринкових реформ світові інвестори мали щодо нас серйозні плани, вони допомогли нам розробити конкурентне законодавство світового рівня. На засадах, які рекомендували фахівці зі США та Німеччини, створили також АМКУ, що мав унікальний статус і колосальні повноваження. Однак замість того, щоб, використовуючи ці переваги, чесно захищати всіх підприємців, комітет тепер часто працює не на користь конкуренції, а на олігархів. У нас немає ефективного захисту конкуренції на рівних для всіх умовах. Україна пасе задніх серед 137 країн світу за ефективністю антимонопольної політики.

Слід, однак, зазначити, що не можна покладати провину лише на комітет. Спочатку це дійсно був унікальний орган. У першій редакції закону про АМКУ було зазначено, що він утворюється Верховною Радою і підзвітний їй. Голова комітету призначався і звільнявся ВРУ за поданням її голови. А державні уповноважені мали призначатися і звільнятися Радою за поданням голови АМКУ. Всіх їх призначали на сім років, але не більш як на два строки поспіль, вони були незалежними у прийнятті рішень і мали рівне право голосу. Але у результаті численних змін законодавства члени комітету поступово втрачали свій незалежний статус, що призвело до суттєвих негативних наслідків. Вони стали залежними від позиції голови комітету, прем'єр-міністра та президента України.

Змінювався і статус самого комітету. Якщо спочатку він був визначений як державний орган, покликаний забезпечувати контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, то з 2000 р. певний час його визначали як орган виконавчої влади зі спеціальним статусом (тобто структура Кабміну). Це було неприпустимим, оскільки у такому разі АМКУ не може приймати незручні для урядових структур рішення, водночас перебуваючи в підпорядкуванні КМУ. Однак з 2004 р. статус АМКУ відновили законом, і він знову став не органом виконавчої влади, а просто державним органом зі спеціальним статусом для захисту конкуренції в підприємницькій діяльності. Однак і досі в окремих документах його називають органом виконавчої влади.

Зміни статусу комітету негативно впливають на його діяльність. Дієздатність АМКУ перш за все обмежується недосконалою процедурою призначення та звільнення його керівників. Через недостатній фаховий рівень і постійну загрозу безпідставного, незаконного звільнення найбільш професійних посадовців, АМКУ при прийнятті рішень є залежним від свавілля наближених до олігархічної влади осіб. Ці рішення, в порушення закону, часто приймаються в інтересах цих осіб. Тому у нас часто іде підігрування монополіям, а не справжній захист конкуренції. А через це до країни майже не надходять іноземні інвестиції, вітчизняний бізнес не може ефективно розвиватися, а економіка дедалі більше монополізується.

Замість того, щоб забезпечувати оптимальну дію об'єктивних регулюючих можливостей конкуренції, влада намагається зберегти свій суб'єктивний вплив на економічні процеси, регулювати все до найменших дрібниць. А для створення умов зростання, навпаки, потрібно знижувати роль держави в економіці. Саме у такий спосіб забезпечувалися високі темпи зростання в Кореї, Сінгапурі, Гонконзі, Тайвані. Уряд не повинен визначати структуру, обсяги, темпи виробництва, ціни, якісні характеристики та інші деталі підприємницької діяльності. В умовах цивілізованої конкурентної боротьби бізнес сам усе це визначає. Тому влада має ставити лише стратегічні завдання, захищати конкуренцію та створювати такі умови, коли підприємництво розвивається безперешкодно з мінімальним втручанням у роботу бізнесу. Отже, для високомонополізованої економіки України захист конкуренції має стати нарешті головним завданням влади.

Першим запитанням до В.Зеленського на щорічній Ялтинській європейській стратегії (YES) було таке: якою ви бачите антитрастову реформу в Україні? Тобто, на відміну від нашого уряду, для іноземних інвесторів це першочергове питання, бо вони звикли до чітких правил захисту конкуренції у своїх країнах і не здійснюватимуть інвестицій у країну, де світові правила конкуренції не працюють. Отже, на порядку денному гостро стоїть питання реформи конкурентної політики. Це не лише вимога економіки, а й рекомендація наших міжнародних партнерів. Зокрема, МВФ включив цю вимогу як умову продовження співробітництва.

Фундаментом такої реформи мають стати кардинальні зміни конкурентного законодавства. Вони як реакція на вищезазначені вимоги вже терміново оголошені економічним комітетом ВРУ. Очевидно, що головним тут має стати відновлення колишнього статусу високопосадовців АМКУ, що забезпечить їх незалежність у прийнятті рішень. Крім того, важливим є встановлення в законі фахових вимог до претендентів на зайняття високих посад і визначення конкурсних засад для такого призначення. Все це забезпечить дієздатність комітету. Крім вирішення цих та низки інших проблем конкурентного законодавства, реформа має передбачати ще цілу низку державних заходів. Зокрема, такі:

— налагодження конкуренто-орієнтованої роботи всіх органів влади, які повинні нарешті переходити від намагання керувати всіма процесами до створення конкурентних умов підприємництва у відповідних сферах;

— підвищення ролі Міністерства економіки, яке має стати мозковим центром у процесах формування конкурентної політики;

— передача невластивих АМК функцій іншим структурам. Зокрема, органом оскарження закупівель має стати спеціальний орган;

— з метою забезпечення захисту прав підприємців при порушенні конкурентних умов ведення бізнесу слід суттєво покращити роботу антикорупційних, правоохоронних органів і судової системи. Як давно планувалося, врешті-решт має бути створений Конкурентно-патентний суд;

— забезпечити підтримку малого та середнього бізнесу та інші напрями демонополізації, спрямованої на послаблення влади монополій;

— підтримувати участь громадян у державному управлінні шляхом створення при президентові України незалежних громадських рад. Зокрема, має працювати Громадська рада з питань конкуренції;

— забезпечити захист конкуренції на регіональному рівні та не допустити подальшого руйнування обласних територіальних відділень АМКУ, що суперечить реформі децентралізації влади, яка передбачає передачу частини повноважень центральних органів у регіони.

26 грудня, 14:05

https://dt.ua/zepovit/konkurentna-borotba-334082_.html

• 

АВТОР

• Зоя Борисенкодоктор економічних наук, професор, експерший заступник голови АМКУ

Далі...

"Корпоратив" для бюрократів

Активне реформування державної служби чомусь зупинилося на півдорозі. У 2020 році було б логічним завершити цей процес.

© depositphotos/viperagp

Нова влада з ентузіазмом заходилася реформувати державні інституції.

Наразі важко збагнути, якими саме професійними підходами керуються при цьому "слуги народу". На перший погляд, видається, що оточення президента, будучи вихідцями з бізнес-середовища, є прихильниками застосування в державному управлінні відомої теорії нового публічного менеджменту. Ознаками цього є курс на приватизацію державних підприємств, запровадження контрактів для держслужбовців, намір віддати тюрми в управління бізнесу, а реєстрацію шлюбів — приватним нотаріусам. З іншого боку, низка ініціатив нової влади суперечать цій теорії: відмова від перевірки кваліфікації кандидатів на вищі посади державної служби, злиття кількох міністерств в одне, намір централізувати всі допоміжні функції центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ) в одній юридичній особі.

Є три базові моделі державної служби. Перша — кар'єрна, коли вступ на державну службу означає отримання безстрокового статусу і гарантоване просування по службі протягом життя, як у Франції та Німеччині. Друга — посадова, коли відбувається строкове призначення на конкретну посаду без гарантованого просування, як у Британії та США. Третя — контрактна, або корпоративна, модель, уперше запроваджена в Новій Зеландії як модифікація посадової моделі на основі теорії нового публічного менеджменту.

Попри відмінності, всі три моделі об'єднує спільна основа — відбір державних службовців на підставі їхньої професійної компетентності. Всі три моделі втілюють сучасну професійнусистему державної служби — на противагу патронатній системі, за якої склад державних органів формує правляча політична сила, зі свого оточення та прихильників, переважно на засадах особистої довіри та лояльності, а не професіоналізму.

В Україні ні перший Закон "Про державну службу" 1993 року, ні другий 2011-го, ні третій 2015-го не втілювали послідовно жодної з цих трьох моделей, а відтак залишили без відповіді чимало ризиків для державного сектора. У вересні 2019 року, з ініціативи очільника держави, до Закону "Про державну службу" було внесено кількадесят змін, серед яких впадають в око норми про запровадження контракту для державних службовців. Можливо, влада нарешті визначилася і хоче запровадити корпоративну модель державної служби? Спробуємо розібратися.

Однією з цілей новозеландської корпоративної моделі було підвищити ефективність державної служби, прищепивши їй управлінські методи приватного сектора. Зміст реформи зводився до п'яти основних змін. Перша — запровадити для вищих управлінців міністерств службові контракти, споживачами послуг за якими є міністри, а укладання, моніторинг та оцінювання виконання їх здійснює незалежна комісія "від імені" міністрів. Друга — надати топслужбовцям більшу автономію в управлінні фінансовими та людськими ресурсами, зокрема право наймати державних службовців нижчих ланок за контрактом і самостійно визначати для них умови оплати праці. Третя — змістити акцент у фінансовій звітності з "освоєння" бюджетних коштів на створення за їх рахунок суспільного блага. Четверта — розщепити державні органи на основі розмежування функцій з формування та реалізації державної політики, фінансування та надання послуг, корпоратизувати надання державних послуг і запровадити загальний принцип контрактних стосунків щодо постачання будь-яких послуг державним коштом. П'ята — приватизувати майже всі державні підприємства.

Втім, не запровадження контрактів для держслужбовців саме собою стало запорукою підвищення ефективності державного управління в Новій Зеландії. Цьому сприяли інші супутні заходи: насамперед стратегічне планування та чітке визначення цілей державного сектора та його вищих управлінців; запровадження стандартів діяльності вищих управлінців; надання топменеджерам управлінської автономії; моніторинг та оцінювання досягнутих ними результатів органом, не залежним від міністрів; зміна філософії фінансового звітування в державному управлінні.

Запровадження лише службових контрактів, без цих комплементарних інструментів, призводить до надмірної "технократизації", коли вищі державні управлінці замість працювати на досягнення масштабних середньо- і довгострокових цілей державної політики і захищати суспільні інтереси, більше переймаються дрібними короткостроковими результатами. Ці проблеми виникають унаслідок фрагментації тіла державної служби та її вищого корпусу як єдиної інституції, а також браку горизонтальної міжвідомчої координації та злагодженої роботи державної служби на спільні "колективні цілі" уряду.

Повернімося ж знову до України: чи справді президентські зміни до Закону "Про державну службу" запроваджують корпоративну модель, і якщо так, то чи враховують вони можливості та обмеження цієї моделі? На жаль, відповідь на обидва питання — ні. Не стає питомою роль державної служби як інституту у професійному формуванні державної політики. Не вирішуються проблеми цілепокладання, стратегічного планування, горизонтальної координації та професійного розвитку вищого корпусу державної служби, який має бути основною рушійною силою державної політики. Керівники державної служби в державних органах залишаються скутими граничною штатною чисельністю та обмеженнями внутрішньої організаційної структури, жорстко регламентованими умовами оплати праці держслужбовців, надмірною деталізацією класифікації видатків держбюджету, рамками законодавства про публічні закупівлі при здійсненні поточних операційних витрат і відсутністю професійної підтримки в управлінні персоналом. Не вирішується проблема централізованого моніторингу та оцінювання діяльності вищого корпусу державної служби. Не змінюється філософія державної служби: вона й надалі "освоюватиме" публічні кошти замість створювати публічне благо з ефективним використанням для цього наявних ресурсів.

Найсвіжіший приклад останнього — те як прем'єр-міністр пояснив своє доручення від 17 грудня 2019 року державному казначейству зупинити реєстрацію та оплату фінансових зобов'язань розпорядників бюджетних коштів: "Кожного року державний апарат намагається перерозподілити кошти, зекономлені протягом року, на якісь дрібниці. Проєктуючи бюджет на наступний рік, держава дуже сильно помиляється, і потім у кінці року ці помилки потрібно виправляти в ручному режимі. Нічого надзвичайного не відбувається". За даними міністра фінансів, вартість цих помилок торік становила 21,7 млрд грн. Чи справді нічого надзвичайного? Першим від такого рішення прем'єр-міністра постраждає приватний бізнес, адже за поставлені за державними договорами товари і послуги підприємці оплати не отримають. Крім того, як виявляється, 21,7 млрд грн були просто помилково відібрані у платників податків і помилково закладені у видаткову частину бюджету без потреби на те, тобто величезні ресурси були виведені з економіки і заморожені на рік! При цьому в бюджеті наступного року на 201,73 млн грн скорочено видатки на закупівлю ліків для хворих на гемофілію, на 37,577 млн грн — для дітей, хворих на муковісцидоз. Такою є ціна неефективної державної служби. І вона — надзвичайно висока.

На жаль, президентська "реформа" у тому вигляді, в якому її ухвалила Верховна Рада, провокує ще більшу депрофесіоналізацію державної служби і перетворює державний апарат на придаток правлячої політичної сили — на слугу, що діє за принципом "чого бажаєте?". Тепер закон дає політикам можливість призначати і звільняти державних службовців на власний розсуд, не зважаючи на рівень їхньої професійної придатності. Така патронатність може мати для України фатальні наслідки.

Що робити? Якщо влада справді має тверді наміри запровадити корпоративну модель державної служби, але за браком професіоналізму після перших кроків цілісно не завершила розпочате, то тоді було б логічним у 2020 році здійснити такі дев'ять кроків.

1. Звільнити Кабмін і ЦОВВ від управління майном — державні підприємства приватизувати, управління підприємствами з часткою державної власності передати незалежним наглядовим радам.

2. Диджиталізувати державні послуги і передати їх надання органам місцевого самоврядування та приватним суб'єктам.

3. Звузити обсяг державної служби — обмежити її "інституційні кордони" системою органів виконавчої влади.

4. Обмежити діяльність державної служби формуванням державної політики, оцінюванням її можливого впливу та результатів реалізації.

5. Визначати у службових контрактах персональні завдання для державних секретарів міністерств та керівників інших ЦОВВ (вищого корпусу державної служби), строків та критеріїв виконання цих завдань — на основі програми діяльності Кабміну.

6. Запровадити механізми горизонтальної міжвідомчої координації і безперервного навчання вищого корпусу державної служби:

6.1. Запровадити інститут голови державної служби в особі державного секретаря Кабміну.

6.2. Наділити Секретаріат Кабміну повноваженнями щодо стратегічного планування та координації державної політики в межах компетенції Кабміну.

6.3. Утворити Школу вищого корпусу державної служби, підзвітну голові державної служби.

7. Управляти персоналом на державній службі як це розуміють у бізнесі:

7.1. Реформувати служби управління персоналом органів виконавчої влади та об'єднати їх у єдину горизонтальну функціональну мережу.

7.2. Диджиталізувати процеси управління персоналом на державній службі.

7.3. Утворити центр управління персоналом на державній службі з метою надання консультаційної, методичної та навчальної підтримки службам управління персоналом органів виконавчої влади, підзвітний голові державної служби.

8. Надати "управлінську автономію" керівникам державної служби в органах виконавчої влади щодо самостійного визначення штатної чисельності та умов оплати праці держслужбовців, оргструктури, спрощеного здійснення публічних закупівель для забезпечення поточної діяльності у межах затвердженого кошторису та службового контракту.

9. Утворити конституційний незалежний державний орган (за аналогією з Вищою кваліфікаційною комісією суддів та Вищою радою правосуддя) на постійній та професійній основі — для якісного відбору державних службовців вищого корпусу державної служби та адміністрування контрактів з ними, у т.ч. моніторингу та оцінювання результатів їхньої службової діяльності.

У рамках запровадження корпоративної моделі державної служби таким чином можна хоча б мінімізувати очевидні негативні наслідки вже ухвалених новою владою рішень. Залишати ситуацію без змін, а державну службу без ефективних важелів та запобіжників — безвідповідально. 

26 грудня, 15:53

https://dt.ua/zepovit/korporativ-dlya-byurokrativ-334120_.html

• 

АВТОР

• Андрій ВишневськийГолова правління Трансперенсі Інтернешнл Україна

Далі...