Чим живуть лісівники?
На що можуть сподіватися і до чого готуватися? Яких змін чекати? Про основні
питання однієї зі стратегічних галузей України говоримо із заступником голови
Державного агентства лісових ресурсів України Володимиром Бондарем.
– Володимире Нальковичу, найперше, що хочу запитати: з чим лісова галузь увійшла у 2018-й? Адже попередній рік був не з легких…
– Ви правильно кажете: рік був складний. Увійшли у 2018-й із певними досягненнями і серйозними планами. Щодо досягнень, то вважаю: навіть за такого – одного із найнесприятливіших років останнього часу і з точки зору фінансування, і з точки зору невизначеності загальної державної лісової політики, – все ж вдалося зберегти динаміку розвитку лісового господарства. За основними напрямками, ми, якщо не здобули прогресу, то принаймні – не зменшили здобутків і продовжили розвиток. Але є питання. Це стосується того ж лісорозведення. Як не прикро визнавати, тут уже намітилась тенденція до зменшення. У першу чергу йдеться про території Півдня і Сходу, де роботу з лісовідновлення, на жаль, ми не ведемо зовсім. І це дуже загрозлива тенденція.
Одним із серйозних зрушень вважаю те, що нам вдалося погасити та уникнути накопичення (за винятком окремих підприємств) заборгованості по заробітній платі на Сході та Півдні. Вдалося зберегти достатньо високий рівень заробітної плати на підприємствах ресурсних областей.
Іноді на ентузіазмі працівників і завжди на їх професійності – змогли втримати ситуацію і досягнути серйозних результатів із точки зору запобігання розвитку та поширення пожеж, виникнення верхових пожеж і таке інше.
Маємо складну ситуацію із всиханням сосни в поліських регіонах. На жаль, досі не маємо системної відповіді, чому так відбувається. Хоча галузь активно працює в цьому напрямку. Але жодного законодавчого або нормативного рішення щодо впорядкування санітарних правил чи іншого документа, який би допоміг врегулювати ситуацію, не маємо. Введення в дію законів про оцінку впливу на довкілля суттєво ускладнює ситуацію, а вирішення питання про «сезон тиші», м’яко кажучи, блокує роботу із попередження заселення шкідників. Такий комплекс проблем суттєво стримує ефективну роботу щодо забезпечення достатнього санітарного стану лісів у поліській зоні. Відтак, проблема всихання стоїть досить гостро і, очевидно, значною мірою матимемо її й цього року.
Що ще? Лісгоспи суттєво наростили переробку. Це не може не радувати. Бо це – додаткові економічні показники, надходження і розвиток підприємств.
Та можна багато говорити…
– Тобто лісокультурна кампанія на Сході та Півдні не відбудеться? Це вже остаточно?
– Так. Для того, щоб правильно і системно почати у цих регіонах лісокультурну кампанію, потрібно мати джерела фінансування. Наразі такої можливості нема. Ми не маємо ні достатньої кількості посадкового матеріалу, ні коштів. Питання фінансування Сходу та Півдня вирішується лише в частині заробітної плати і утримання системи. В частині розвитку, створення нових насаджень – залишається відкритим. Але ми над ним будемо працювати. І, думаю, з часом знайдемо вихід.
– Знаю, що за період, доки була заборгованість по зарплаті, багато людей просто змушені були шукати нову роботу, аби мати можливість прогодувати сім’ї. Зараз у нересурсних областях достатня кількість фахівців, аби зберегти хоча б те, що є?
– Із галузі за минулий рік пішло більше тисячі працівників і, безперечно, кадровий голод буде відчутний. Ми намагаємось добирати людей. Але із галузі йдуть, на жаль, професіонали. Ті, які можуть знайти собі застосування й у інших сферах. А от замінити їх такими ж висококласними кадрами досить і досить складно. Тому кадровий голод буде мати місце і це не може не відобразитися на роботі підприємств.
Ускладнює ситуацію і дуже високий відсоток незаконних рубок, який ми фіксуємо саме в цих проблемних регіонах. Лісова охорона працює не належним чином. Працівників не вистачає. А коли люди працюють не на повну ставку, вимагати від них ефективної роботи досить складно. Тому ці питання є надзвичайно гострими для галузі. Ми намагаємося їх вирішувати.
Скажу чесно: ми лише не так давно змогли дивитися людям в очі, коли забезпечили той мінімальний рівень заробітної плати, який можемо дати, в розрізі штату, який сьогодні є. Звичайно, цього не достатньо, але принаймні це – перший крок, аби питання почало вирішуватися.
– Але все ж, виходячи з того, що тривають переговори стосовно підтримки галузі, її фінансування, коли розпочнеться системна робота, коли можна сподіватися, що лісівники будуть забезпечені ресурсом для роботи? Нехай цю лісокультурну кампанію доведеться пропустити, але далі розпочнеться пожежонебезпечний період. Чи немає страху, що чекаючи грошей, ми втратимо ліси Півдня та Сходу?
– Бачите, ми сьогодні піднімаємо питання розвитку галузі на найвищому рівні. Хочемо, аби люди, які приймають відповідні рішення в державі, зрозуміли, що питання фінансування лісівництва Сходу і Півдня – не просто питання, які замкнуті на галузі. Простий перерозподіл коштів у середині галузі нічого не дасть. Чому? Бо лісгоспи повинні мати відповідні ресурси, аби вирішувати свої питання. У ресурсних областей є безліч власних проблем, які треба вирішувати. Те ж саме всихання деревостанів. Та ж сама проблема фінансування протипожежних заходів. Їх ніхто з ресурсних областей не знімав. Ви знаєте, що велику частину – 75% податку на прибуток – вони сплачують державі. Й обігових коштів, які залишаються на місцях, не так багато, щоб навіть сповна вирішувати свої питання. Якщо ми ще в них будемо забирати кошти для підтримки Півдня і Сходу, то й нересурсні області не піднімемо, і «посадимо» підприємства, які ще сьогодні працюють. Держава повинна зрозуміти, що лісівники Півдня і Сходу виконують важливу державну функцію. Призначення цих лісів суттєво інше, ніж насаджень поліської зони чи Карпат. А відповідно – держава повинна забезпечити їх ресурсом, як це було в усі часи, аби захисна та екологічна функції, яку вони тримають, виконувалася. Безперечно, ми шукаємо різні методи утримання. Позабюджетні. Якщо вже бюджетні знайти досить важко. Питання частково може бути вирішене засобами Фонду. Але держава таки має повернутися до лісівників обличчям. Бо ж це стосується не тільки лісівників і лісової галузі. Це питання функціонування й сільського господарства, й безпеки територіальних громад. Тому ситуацію, яка склалася, треба вирішувати спільно. І фінансово – в тому числі.
– Ми все частіше чуємо про те, що Україна потерпає через всихання соснових деревостанів. Що робити? Як боротися із цією проблемою?
– Безперечно, ми бачимо вихід у заготівлі тих дерев, які сьогодні перебувають у зоні ризику. Кожен лісгосп, кожна область бореться з цією проблемою системно. Хочу подякувати лісівникам за те, що вони одні з небагатьох, якщо не єдині, бачать і розуміють масштаби впливу шкідників на ліс і реально щоденно з нею борються. Ми шукаємо можливості, аби привернути додаткову увагу до цієї теми і суспільства, і відповідних органів. І мати підтримку. В багатьох громадах ця проблема є зрозумілою і суспільство на неї реагує адекватно, разом шукаючи методи боротьби зі шкідниками. Ми ініціюємо зміни до нормативної бази. Адже багато існуючих правил, законів не дають можливості адекватно та швидко реагувати на такі виклики. Ми вже подали до Кабінету Міністрів зміни до Санітарних правил, вони перебувають на затвердженні у центральних органах влади. Спільно з фахівцями Міністерства екології створили робочу групу для того, щоб адаптувати ці зміни. В чомусь бачимо розуміння, в чомусь – дискутуємо. Але я переконаний: найближчим часом ми вийдемо на відповідне рішення. Хочемо внести до парламенту зміни до закону, яким регулюється «час тиші». Це питання також одне з нагальних, адже це суттєво зменшує можливість виконання робіт саме в той час, коли вони дуже потрібні. Забирати деревину можна у «період тиші» при проведенні рубок головного користування і заборонено – під час проведення рубок санітарних.
Дивна річ. Санітарні рубки проводяться у певний час у всьому світі. Бо це пов’язано з відповідними природними циклами в шкідників, а от в Україні цю роботу проводити неможливо…
Думаю, зміни мають відбутися. І вони дадуть можливість працювати у відповідний спосіб.
– Знову ж таки хочу повернутися до питання, яке минулого року набуло неабиякого резонансу: перспектива можливої приватизації лісгоспів та створення концесії. Ці питання досі на часі чи залишили вже таку думку? І взагалі: чи випрацювана реальна стратегія розвитку лісової галузі?
– Усі ці питання є дискусійними. І в суспільства, і в органів влади немає єдиної думки стосовно того, як же має розвиватися лісова галузь. Указом Президента, який вийшов наприкінці минулого року, було доручено випрацювати стратегію розвитку лісової галузі і програму її розвитку на певний період. Робота відбувається.
Але питання доцільності концесії, приватизації, того, як має виглядати управлінська, організаційна та фінансова структура галузі, обговорюється досі. Ми підготували свої пропозиції. Для цього створили робочу групу, яка напрацювала стратегічні бачення Агентства лісових ресурсів України. Підготували ряд законопроектів, які на виконання цієї стратегії могли б бути прийняті Верховною Радою і 13 лютого будемо брати участь у виїзному засіданні Аграрного комітету Верховної Ради України, яке відбуватиметься у Львові. Ми готуємося до цієї події. Очікуємо багато рішень, які будуть оформлені у законопроекти, що дадуть можливість лісовій галузі розвиватися. Наша позиція стосовно приватизації чітка і незмінна. Ми проти приватизації, проти будь-яких видів концесії в лісовій галузі, принаймні, на цьому етапі, бо вважаємо, що це містить серйозні ризики щодо втрати галузі взагалі, та й лісового господарства в окремих випадках. Так само вважаємо, що недоцільно створювати єдину господарську структуру при Кабінеті Міністрів, яка б сконцентрувала в собі всі економічні повноваження. Та господарська структура, яка сьогодні існує у формі лісгоспів, є базовою, на її основі можна здійснювати відповідні реформування.
Розуміємо, що сьогодні важливо чітко розподілити функції. Безперечно, важливою буде функція контролю. Але, на жаль, екологічна інспекція, яка мала б виконувати таку функцію, на сьогодні, як на мене, здійснює її не в повній мірі. Міністерство екології і природних ресурсів також стосовно цього має свою думку. Там також відбуваються реформи. І, безперечно, контролюючий орган має бути поза системою лісового господарства.
Наразі політику галузі формує Міністерство аграрної політики. Добре чи погано, це вже інше питання. Але сьогодні так є. І саме Міністерство аграрної політики має можливість впливати на долю лісової галузі загалом.
– Позаяк ми говоримо про політику лісової галузі, то хочу запитати: в історії нашої держави був період, коли діяло окреме Міністерство лісового господарства. Як на мене, це – логічно. Хоча Україна і позиціонується як держава аграрна, але лісова складова у нашій країні теж досить вагома. А останнім часом про Україну лісову чути більше, ніж про Україну аграрну. На вашу думку, чи можлива ситуація, коли лісова галузь буде повноцінно відстоювати свої питання, маючи профільне міністерство і вийшовши з-під «опіки» аграрників?
– Якщо вже говорити про глибинні проблеми, то дійсно – ключова проблема почалася тоді, коли ми втратили статус Міністерства, потім Комітету. Тобто рівень проблематики, яка могла б вирішуватися набагато ефективніше, з кожним таким кроком знижувався. Разом із цим накопичувалися питання, які в певний час вийшли назовні одразу і всі. Так, початок треба шукати саме в цій частині. Коли було профільне міністерство, то, будучи членом Кабінету Міністрів, міністр лісової галузі міг ставити питання одразу на високому рівні і вони вирішувалися дуже швидко. Чи це було ефективно? Думаю, так. І для галузі, і для держави загалом. Така система існує досі в Білорусі – і порядок у лісовій галузі там набагато кращий, ніж у нас. Ми ж цей статус втратили, а поступово докотилися до того, що сьогодні маємо. А це ж не просто статус, це не просто становище в суспільстві, це можливість оперативно, системно, грамотно вирішувати питання, які сьогодні маємо. Сьогодні і лісівники, і Агентство обмежені в своїх ініціативах, бо всі вони можуть виходити тільки через Міністерство аграрної політики. Кожна проблема, яку ми піднімаємо, чи то положення, чи фінансування, – чи якийсь інший напрямок – має пройти через своєрідний «фільтр» МінАПК. Я не хочу критикувати Міністерство аграрної політики, це не моя функція, але в Міністерстві дуже багато роботи і складно розраховувати, що наші проблеми будуть у пріоритетних.
– Володимире Нальковичу, в одному з інтерв’ю ви зауважуєте, що варто відкинути іноземні практики реформування лісової галузі як зразки для розвитку української. Що ви мали на увазі? Невже нам не підходить жодна з уже протоптаних доріг?
– Не зовсім так. Вважаю, що принципів, які є в європейських країнах, Україна має дотримуватися. Підходи, вимоги до розвитку лісового господарства в Україні мають бути такими ж, які є в світі. Але я вважаю, що Україна є унікальною державою, як і будь-яка інша, і в географічному плані, і в економічному, і в плані розвитку. І приймати однозначно ту чи іншу модель, яка була ефективна в тій чи іншій державі, в Україні не можна. Давайте проаналізуємо, щоб не бути голослівними. Ось ми говорили про досвід Латвії. Але Латвія – це фактично одна наша Волинська область. Одна ресурсна область з точки зору розміщення лісів. Структура власності на ліси в Латвії різна. Половина там – у державній власності, а половина – приватна. Навести порядок у єдиній господарюючій системі на такій невеликій території, яка і географічно, і природно однакова, набагато простіше. У Латвії на півдні, сході, заході ліси однакові і функція у них однакова, чого не скажеш про Україну. Та й Латвія – країна з досить високим рівнем політичної та правової культури. Чого, на жаль, також немає в Україні. Так само ми можемо сказати про Словенію або стратегії інших маленьких країн. Якщо візьмемо Польщу, яка, напевно, найближча нам, – країна з перехідною економікою, найближча за територією, площею лісів, то вона суттєво відрізняється від нас географічно. Там ліси фактично розміщені в одній зоні. Там немає степу, лісостепу, там немає наших проблем Сходу. Тому взяти за основу польську модель, не адаптувавши її до українських реалій, досить складно. У нас більша площа гірських лісів, маємо поліську складову з її питаннями. І кожна українська територія має свою специфіку. Тому загальний або окремий досвід якоїсь держави ми можемо прийняти тільки з точки зору принципів і підходів. Можемо щось запозичити, але скопіювати – ні.
А головне – що питання правової культури, яке характерне для країн Заходу, для України поки не є притаманним. Деякі рішення, які ефективні в умовах високої правової культури і низького рівня корумпованості суспільства, в Україні можуть мати зовсім різні наслідки. Я про приватизацію і таке інше.
Ризики великі і ми маємо їх враховувати, коли прийматимемо рішення щодо реформування. Це я і мав на увазі.
– Отож, ви вважаєте, що приватних лісів в Україні не має бути?
– Можуть бути різні права власності: комунальні, державні, приватні. Але приватні – не за рахунок відчудження лісів держави, а мають формуватися за рахунок того, що приватники будуть вирощувати ліс на своїх землях. Легше забрати вже готовий, вирощений державою ліс, але допустити такого не можна. За рахунок однієї форми власності ми не повинні розвивати іншу. До речі, Латвія пішла зовсім іншим шляхом. Вони повернули ліс тим, хто зміг довести, що та чи інша територія, вкрита лісом, була у власності родини до 39 року. Ми в Україні цього зробити не можемо і цим також відрізняємося від країн Балтії.
В Україні вже є території, де на людських паях відбулося заліснення. Вважаю, що це і є прообраз того приватного лісу, який може існувати в нашій державі, але це все має бути виписано у правовому полі. Можливо, варто навіть ввести якісь преференції для тих, хто буде заліснювати свої низькопродуктивні землі сільськогосподарського призначення, переводити їх у лісовий фонд і працювати як із лісом. Це було б нормальною практикою.
– Раніше низькопродуктивні землі намагалися перевести у держлісфонд. А тепер так не буде?
– Є різні землі. Це можуть бути паї чи землі запасу. Сьогодні громади отримали можливість розпоряджатися цими землями і це правильно. Думаю, нам потрібно буде попрацювати із Верховною Радою над правовим механізмом переведення земель із сільськогосподарського призначення у лісогосподарське. І щоб люди могли скористатися своїм правом на створення приватних лісів.
Звісно, перемовини з громадами щодо залучення територій для посадки лісу відбуваються постійно. Зараз ця робота ускладнена тим, що маємо перехідний період. От сьогодні був підписаний закон, за яким громади отримали землі, що знаходяться поза межами населеного пункту, але в межах громади. Це землі, якими до цього часу розпоряджалася держава. Безперечно, громади мають дбати, аби ці землі працювали ефективно. І ми працюватимемо тут разом. Чи налагодили ми таку роботу? Напевно, ще не належним чином. Але все в процесі. Та й треба, щоб наші ліси були остаточно закріплені за державою, бо й тут є питання. Установчі документи ще тільки на стадії виготовлення і громади не завжди сприяють нам у цьому процесі та не завжди погоджують межі. Це дуже прикро. Державі треба віддати державне, а громадам – те, що належить їм. Думаю, те, що лісова галузь працює, йде на користь громаді. Бо буває, що завдяки лісовим підприємствам громада й виживає.
– Чи є зараз лісова галузь інвестиційно привабливою?
– Лісова галузь завжди була інвестиційно привабливою. Але хотілося б, аби ці інвестиції, якщо не узгоджувалися, то хоча б попередньо обговорювалися. Бо можна залучити багато інвестицій, але є питання наявності ресурсу та ефективного вкладання коштів. Ефективного як для інвестора, так і для України.
Основне: ми повинні працювати всі разом, аби поглиблювати рівень переробки в Україні. Треба відходити від лісопиляння. Так, наша переробка зараз в основному це – лісопиляння. І ми збільшили цей вид діяльності. Але це вимушений стан – у зв’язку з катастрофічними умовами роботи лісової галузі. Маємо ж створювати умови для розвитку глибинної переробки, виготовляти продукцію, яка б користувалася попитом, у тому числі й за кордоном. Тоді б не стояло питання про мораторій. Але поки такої тенденції немає. І мораторій аж ніяк не вплинув на її появу. Серйозних, ґрунтовних інвестицій у глибинну переробку деревини ми не отримали. Ми залишили ресурс і цим самим збільшили лісопиляння, відтак вивозимо не круглий ліс, а дошку чи брус. Матеріал, який ціни як такої не має. Також дискусійним залишається саме питання доцільності переробки у держлісгоспах. Наразі вона багато в чому рятує. Надалі ж переробка, думаю, буде більше проектом бізнесовим, бо за великим рахунком, більшість лісгоспів не можуть створити повноцінні підприємства переробки із якісним кінцевим продуктом, який би давав відповідні прибутки. Але бізнес має бути не на пилянні. Бо в багатьох випадках ми чуємо: лісгоспи забирають ресурс, а могли б дати для бізнесу. Якщо цей бізнес – пилорама, то ви мене вибачте, нехай він розвивається в лісгоспі і приносить прибуток і користь самому підприємству. Держава від цього виграє.
– Чи є перспектива того, що мораторій на вивезення круглого лісу буде знято? І чи є потреба в цьому?
– Я не бачу такої перспективи. Але коли на внутрішньому ринку буде ефективно перероблятися більшість деревини, то питання мораторію буде просто неактуальним.
– Нещодавно ви підписали наказ про посилення контролю за заготівлею та реалізацією деревини. У зв’язку з чим виникла така потреба?
– Ми провели аналіз, як заготовляється деревина та як вона реалізується. Виникло багато питань. На ринку заготівлі правила необхідно змінювати. Отут уже однозначно треба рухатися до правил, які є в Європі та світі. Є випадки, де ми не можемо залучати підприємців-заготівельників, це високо в горах, де працювати мають виключно працівники лісогосподарських підприємств. Але практика показує, що на відміну від лісгоспівських, більш ефективно у заготівлі працюють наймані бригади. Заготівельники мають отримувати відповідну платню за свою роботу, але й рівень виконання робіт має бути європейським. Що ж до реалізації сировини, то це має відбуватися винятково через прозорі процедури.
– Володимире Нальковичу, час від часу лісівники кидаються в бій і відстоюють території, які захоплюють бурштиношукачі. Але можливості впливати на ситуацію не мають. Як із цим боротися? Адже замість лісу шукачі місячного каменю залишають страшні пейзажі.
– Лісівники стали заручниками цієї ситуації. Там, де проблема набула загрозливих форм, намагаються з нею боротися разом із правоохоронними органами. Там, де ситуація запущена, ми не те що змушені миритися, але вдіяти нічого не можемо. Один лісничий чи майстер лісу, та навіть із тими ж наявними ресурсами лісової охорони, з наявними мобільними групами, не може протистояти озброєним бригадам агресивних бурштинокопачів. Належним чином охороняти території силами лісової охорони ми не можемо. З цією проблемою в окремих випадках не можуть впоратися навіть нацгвардія, правоохоронні органи. Тут уже держава має приймати комплексні рішення і працювати комплексно.
Як би не парадоксально це звучало, але лісівники в цій ситуації виконують лише роль людей, які надають інформацію щодо пошкоджених площ тим підприємствам, які займаються рекультивацією територій.
– Минулого року досить часто відбувалися мітинги з того чи іншого питання. Як ви вважаєте, це дієві методи?
– Лісівники не звикли мітингувати, вони звикли працювати і зазвичай терпимо сприймають навіть негативні зміни. Але є питання, що стосується кожного колективу, кожного працівника. Коли люди розуміють, що зміни, які нав’язуються, у кінцевому результаті можуть призвести до руйнування системи лісового господарства – отоді вони можуть вийти на вулиці.
Такі заходи були. Профспілки організували попереджувальні заходи в усій Україні – як виклик на невдалу, з їхньої точки зору, спробу реформувати галузь. І ця робота не завершена. Профспілковий з’їзд не закрито, відповіді лісівники так і не отримали. Але вирішувати питання через вулицю, вважаю, – крайній і не завжди ефективний метод. Сподіваємося, нам вдасться через роботу профспілкових організацій, Товариства лісівників, Агентства загалом і кожного колективу зокрема вийти на конструктив і ми будемо почуті.
Усі розуміють, що ситуація складна. Лісівники в багатьох випадках притиснуті до стінки. І розвиток галузі не намічається, і уже не тільки на Сході та Півдні ситуація напружена. Відзначаємо її і в багатьох ресурсних областях. Я вже на початку нашої розмови говорив: ми вперше за багато років не виконали план по лісорозведенню і відновленню лісів. Так, на невеличкий відсоток, але це дуже нездорова тенденція. Якщо вона збережеться, то, безперечно, галузь буде шукати можливості, аби захищати свої права та природний ресурс, за який відповідає.
– А активісти, які виходять із вимогами?
– Є різні моменти. Є конструктивні питання, які ми разом вирішуємо, реагуємо на факти, перевіряємо. Викрити чи запобігти ми готові разом. Є ж активісти, які вважають, що тільки вони розуміються у тому, що і як робити, не зважають на поради інших чи за мету ставлять лише дискредитацію якихось конкретних осіб. То з такими конструктивний діалог неможливий.
– Як підняти імідж лісової галузі?
– Тільки роботою і результатами. Маємо боротися із негативними явищами. Їх не так багато, але вони є і за ними судять про роботу галузі загалом. Ми повинні популяризувати результати роботи лісівників. Увагу суспільства треба привертати до позитивних моментів. До щоденної роботи лісівників.
– Дякую за відвертість.
Інтерв’ю вела
Оксана ЧУРИЛО
«Лісовий вісник» №1-2. 2018 р.
