ПРЕДВАРИТЕЛЬНЫЙ ПРОГНОЗ ПОЖАРНОЙ ОПАСНОСТИ В ЛЕСАХ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ (ПЕРИОД АПРЕЛЬ — ОКТЯБРЬ 2018 Г.)

На основании результатов проведенного многомерного корреляционного анализа фактических данных гидрометеорологической обстановки и долгосрочного прогноза температуры и осадков на период апрель-октябрь 2018 года, а также фактических данных о горимости, полученных посредством космического мониторинга в системе ИСДМ-Рослесхоз за период 2000-2018 гг., ФБУ «Авиалесоохрана» разработан предварительный вероятностный прогноз рисков повышенного возникновения пожаров, а именно районов вероятных мест их возникновения, превышающих среднемноголетние значения количества детектированных природных пожаров на территории субъектов Российской Федерации.



май



июнь



июль



август



сентябрь



октябрь

ФБУ «Авиалесоохрана»

/ 30.03.2018 / 

http://roslesvesti.ru/predvaritelnyj-prognoz-pozharnoj-opasnosti-v-lesah-rossijskoj-federatsii-period-aprel-oktyabr-2018-g/

Далі...

Как защитить лес от пожара - ПАМЯТКА

Перечень простых правил поведения по предотвращению опасности

31 марта, PrimaMedia. Специалисты напоминают, что в преддверие пожароопасного периода важно соблюдать правила поведения в лесах, чтобы не допустить возгораний. Неосторожное обращение с огнем — основная, но не единственная причина лесных пожаров.

Как защитить лес от пожарам -ПАМЯТКА. Фото: ИА PrimaMedia
Подробнее: https://primamedia.ru/news/681319/

10:20

Далі...

Акція «Майбутнє лісу у твоїх руках» відбулась у Шаланківському лісництві

Щорічна акція “Майбутнє лісу у твоїх руках” пройшла 29 березня на території Виноградівського лісового господарства у Шаланківському лісництві.

Долучились до акції керуюча справами Виноградівської районної ради Єлизавета Арвай з працівниками районної ради та депутат районної ради Еден Албок.

Акція “Майбутнє лісу у твоїх руках” проводиться на теренах Виноградівського району регулярно. Головна мета – озеленення територій, виховання в дітях любові до природи та донесення до них необхідності збереження зелених насаджень.

Виноградівська районна рада

http://sevlush.info/UA/vynohradiv/14728-aktsiia-maibutnie-lisu-u-tvoikh-rukakh-vidbulas-u-shalankivskomu-lisnytstvi

Далі...

Ціна "земельного питання"

Результативність зняття мораторію на продаж сільськогосподарських земель залежить від очікуваного рівня цін на них.



У країні тривалий час на різних рівнях ведуться гострі дискусії щодо зняття мораторію на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення.

Прихильники негайного запровадження ринку землі вбачають у ньому важливий важіль розвитку сільського господарства за рахунок передачі земель більш ефективному власнику з підприємницьким хистом. Вони переконані, що функціонування ринку землі сприятиме надходженню сільськогосподарським товаровиробникам надзвичайно потрібних обігових коштів через заставу земель, що подовження мораторію провокує до більшої тінізації земельних відносин тощо. Опоненти негайного зняття мораторію на купівлю-продаж сільгоспземель стверджують, що його скасування загрожує масовим скуповуванням землі у селян за безцінь, що ще відсутні належні законодавчі акти, не завершено інвентаризацію земель, не усунено корупційні схеми, не реформовано судову систему та ін. Певною мірою поділяючи як побоювання одних, так і сподівання інших, хочу зазначити, що нині не приділяється належної уваги питанню, який саме рівень ціни на землі сільськогосподарського призначення буде після зняття мораторію, що, на наше переконання, є одним із ключових моментів для прийняття цього рішення.

Для цього в Україні передусім необхідно систематично, шляхом вибіркового анкетування, здійснювати дослідження щодо аналізу попиту і пропозиції кількості землі, яка може бути запропонована до продажу і купівлі, з метою визначити очікувані наслідки від скасування мораторію на продаж землі. Слід зазначити, що така робота проводилася далекого 2004-го (до передбачуваного зняття мораторію ще у 2005 р.) під моїм керівництвом апаратом відділення економіки і земельних відносин Української академії аграрних наук.

За результатами проведеного анкетування встановлено, що на той час із 12 тис. опитаних у семи областях України лише 3% респондентів виявили бажання купити земельний пай, а продати його — 14%. Тобто серед опитаних (на той час) пропозиція в 4,7 разу переважала попит на купівлю землі. Це відповідно до закону попиту і пропозиції передбачало значне зниження ціни. Варто зауважити, що у 2017 р. колективом ННЦ "Інститут аграрної економіки" було проведено досить різностороннє (3 тис. респондентів) анкетне обстеження, яке стосується комплексного дослідження суспільної думки щодо моделей обігу земель сільськогосподарського призначення.

Проте, як показує досвід, анкетування дає дуже важливу інформацію про кількість землі, яка буде запропонована до продажу і купівлі, але визначити рівень ціни на землю з допомогою цього методу неможливо. Оскільки продавець завжди схильний завищувати ціну продажу, а покупець — навпаки. Лише на ринку, де безпосередньо зустрічаються попит і пропозиція, визначається об'єктивний рівень ціни. На цій підставі окремі дослідники стверджують, що ціну на землю до зняття мораторію не варто прогнозувати взагалі, її визначить ринок.

Не можу з цим погодитися. Зауважу, що у світовій практиці, як і у нас, навіть при функціонуванні традиційних ринків сільськогосподарської продукції та продовольства (пшениця, цукор, молоко, м'ясо тощо) систематично здійснюються аналітичні роботи із визначення прогнозного рівня цін. Тоді чому ми в Україні, оголосивши, що йдемо в ринок, самоусуваємося від прогнозу цін щодо такого надважливого й унікального товару, як земля? Адже, на відміну від сільгоспземель, традиційні сільськогосподарські товари (зерно, молоко, м'ясо тощо) в наступному сезоні поновлюються, і цінова ситуація там коригується.

За останні 25 років в Україні висвітлювалася несистемна інформація щодо рівня ціни на землі сільськогосподарського призначення, а власні спостереження, існуючі поодинокі матеріали в публікаціях і виступах дуже різняться — від ящика горілки за пай сільськогосподарських земель до 10 тис. дол. США за 0,01 га в приміській зоні.

У разі зняття мораторію не прогнозувати ціни на землі сільгосппризначення, особливо на етапі запровадження ринку землі, на мій погляд, украй небезпечно. У зв'язку з цим пропоную розглянути кілька методичних підходів до визначення ціни на землю до зняття мораторію на її купівлю-продаж.

Перший базується на теоретичній основі про безпосередній зв'язок між орендною платою і ціною землі. Орендна оплата у нас існує уже тривалий час. Капіталізацію орендної плати доцільно здійснювати на процентну ставку (коефіцієнт) за зберігання готівки на депозитному рахунку. Раціональний орендодавець погоджується на таку величину річної орендної плати, нижня межа якої еквівалентна процентному доходу від зберігання готівки на депозитному рахунку в банку в сумі, що дорівнює ціні 1 га землі, зданого в оренду.

Перевага пропонованого підходу полягає в доступності інформації та простоті розрахунку. Розрахуємо ціну землі сільськогосподарського призначення, припустивши, що у
2016 р. уже було б дозволено купівлю і продаж цього ресурсу, коли орендна плата на 1 га ріллі становила 1640 грн. Отже, ціна 1 га ріллі через капіталізацію орендної плати при депозитній ставці 15% річних (1640:15х100) становитиме 10933 грн, або 428 дол. (за курсом 25,55 грн за долар США).

Аби переконатися в достовірності запропонованого підходу, було розраховано ціну землі в США через капіталізацію їх орендної плати і потім зіставлено розрахункову ціну (11200 дол.) із реально існуючою (фактичною) ціною землі в США (10107 дол.) (див. табл. 1). Встановлено, що відхилення між ними на прикладі даних за 2016 р. становило лише 10,8%, що, на мою думку, переконливо свідчить на користь такого методичного підходу.




Крім того, було використано ще один методичний підхід розрахунку прогнозу ціни землі, який базується на врахуванні купівельної спроможності населення України та провідних країн світу, де ринок землі існує. Він передбачає визначення кількості місяців, протягом яких необхідно працювати громадянину відповідної країни світу, щоб придбати 1 га землі в своїй країні, а потім, перенісши цю кількість місяців на умови України (за реальної зарплати), визначити передбачувану в нашій країні ціну 1 га землі (див. табл. 2). Як свідчать розрахунки, щоб купити 1 га землі, у Франції необхідно працювати 2,1 місяця, у Чехії — 3,5 місяця. Якщо прийняти для України середній по зазначених країнах термін у три місяці, то ціна української землі, враховуючи нашу реальну оплату, становитиме 609 дол.



Також на особливу увагу заслуговує власний досвід України на початку ХХ ст. щодо функціонування ринку землі, ролі у цьому процесі відповідних земельних банків і надання ними позики на купівлю землі, рівня цін на землю тощо. Слід зазначити, що купівля українських земель відбувалася через Селянський поземельний і державний банки. У 1901‑1911 рр. покупна ціна 1 га землі в губерніях коливалася, наприклад, від 150 крб (Таврійська) до 243 крб (Полтавська). Зокрема, у Київській губернії 1 га землі можна було купити за 210 крб, що було адекватно вартості близько
3,5 т озимої пшениці, або оплаті праці кінного працівника на власних харчах протягом шести місяців (131 робочого дня). При такому підході і в умовах 2016 р. ціна 1 га землі, виходячи з нинішньої середньої ціни тонни озимої пшениці на рівні 3938 грн, в Україні становила б 13780 грн, або 539 дол. (за курсом 25,55 грн/дол.).

Безперечно, що ця прогнозована ціна землі згідно з викладеними підходами є середньою по країні в цілому, і її розмір об'єктивно буде варіюватися залежно від місця розташування земельної ділянки, якості землі та інших факторів. Так, слід зазначити, що при знятті мораторію на купівлю-продаж рівень цін на землю в Україні залежатиме ще й від вибору концепції подальшого розвитку сільських територій.

За умов прийняття стратегії розвитку фермерства (яка є, на мою думку, найбільш виправданою) і купівлі земель сільгосппризначення лише особами з українським громадянством, які проживатимуть і здійснюватимуть свою діяльність у межах території, де розташована їхня земля, власник землі буде найбільш зацікавлений у підвищенні добробуту територіальної громади, сільських територій, забезпеченні екологічної безпеки, вирішенні соціальних проблем.

Проте варто зауважити, що в нинішніх умовах низької платоспроможності потенційних покупців у межах територіальної сільської громади ціна на землю, на жаль, буде найнижчою. Мало того, покупець, здійснивши купівлю за останні гроші, зменшує свої можливості для інвестицій у власне виробництво, а продавець, отримавши кошти за землю, вилучає їх із сільгоспвиробництва громади. Отже, загальна сума активних коштів у сільськогосподарському обігу цієї громади зменшуватиметься.

За умови надання права на купівлю земель сільськогосподарського призначення всім особам з українським громадянством, які не обов'язково проживають і проживатимуть у межах територіальної громади, ціна на землю буде вищою порівняно із першим варіантом, оскільки збільшуватиметься кількість платоспроможних покупців. Але при цьому послаблюється розвиток фермерства, а потенційний покупець буде менше опікуватися екологічними та соціальними проблемами території, де розташована його земля.

За умов надання права на купівлю земель сільгосппризначення особам з іноземним громадянством ціни на землю в Україні швидкими темпами наближатимуться до світового рівня, можна очікувати значного приросту інвестицій у сільське господарство, впровадження інноваційних технологій світового рівня, високих темпів приросту виробництва окремих видів продукції тощо. Проте за цих умов існує висока ймовірність втрати Україною державності і перетворення її на сировинний придаток світового ринку, загострення соціальних і екологічних проблем сільських територій тощо.

На сьогодні на ринку землі існує практика укладання договору користування землею на 49 років і виплати орендної платинаперед. Розрахунки свідчать, наприклад, що при середньому розмірі орендної плати 2016-го у 1640 грн ця сума становила б 80360 грн, або 3145 дол. за 1 га (за курсом 25,55 грн/дол.). Безперечно, для селянина, особливо в сьогоднішніх умовах, ця сума є надзвичайно бажаною. Але припустимо, що подібний договір було б укладено ще у 2007 р., коли орендна плата становила 129 грн, таким чином, селянину виплатили б 6762 грн, або 1339 дол. (за курсом 5,05 грн/дол.). Як бачимо, ця сума в доларах у 2,4 разу менша порівняно із тією, яка могла би бути виплачена у 2016 р.

А аналіз динаміки ціни землі в країнах світу в ретроспективі свідчить, що відбувається істотне її зростання. Зокрема, у Франції протягом 29-річного періоду (1985–2014 рр.) ціна 1 га ріллі зросла з 3263 до 5940 євро, або у 1,8 разу, у Польщі протягом 24 років (1990–2014 рр.) — з 224 до 7723 євро, або у 34 рази, у США у 2016 р. порівняно з 1999-м — утричі. Таким чином, безперечно, що для орендаря умови виплати орендної плати наперед у розмірі, що фіксується станом на момент укладення договору, є привабливим, а на власника землі у цьому разі чекають значні втрати. Особливо це стосується України, де ціна землі в недалекому майбутньому буде не нижчою, ніж у країнах Західної Європи.

Щодо очікуваних надходжень обігових коштів при запровадженні ринку землі та можливості надання землі у заставу, то знову не зайве звернутися до українського досвіду існування ринку землі на початку ХХ ст. і досвіду функціонування економічного механізму надання землі в заставу в умовах ринку в 1907–1911 рр. Аналіз на прикладі Херсонської губернії свідчить, що ринкова ціна продажу 1 га становила тоді 201 руб., при цьому оцінка 1 га заставленої в банк землі дорівнювала вже 123 руб., розмір позики під заставлену землю становив 70 руб., або 57% від її оціночної вартості і лише 35% від ринкової ціни. Аналогічна ситуація по Київській губернії. При цьому 48–82% земель, що перебували в приватній особистій власності українців, було в той час заставлено і перезаставлено. На це слід звернути особливу увагу. Подібні проблеми можуть мати місце і сьогодні.

Таким чином, згідно із запропонованими трьома підходами ціни на землі сільськогосподарського призначення перебувають на рівні 428, 539 і 609 дол при середньому рівні 525 дол. Відхилення між крайніми рівнями цін становить 42%, а від середнього ±18%. Це дає підстави стверджувати, що визначений ціновий коридор є достовірним. Проте наведені розрахунки рівня цін дуже різняться з очікуваними у нашому суспільстві та їх рівнем у передових країнах світу.

Так, середній рівень розрахованої ціни землі в десятки разів менший порівняно, наприклад, із рівнем цін у Франції та США. Проте, на моє переконання, така різниця зумовлена не вадами методичного підходу при розрахунку цін по Україні, а великою відмінністю економічної ситуації в нашій і зазначених країнах. Вважаю, що у перспективі з ліквідацією цих відмінностей ціна на землю в Україні буде не меншою, ніж у провідних країнах світу, проте її не варто очікувати за сучасних економічних умов одразу після скасування мораторію.

Ці розрахунки є застереженням від ейфорійного очікування, яке властиве нам при впровадженні багатьох реформ, що ціни на українську землю із скасуванням мораторію на купівлю-продаж будуть на рівні провідних країн світу.

За існуючих умов при знятті мораторію доцільно встановлювати мінімальний рівень цін на землі сільськогосподарського призначення, який, на мою думку, має становити близько 1500–2000 дол. за 1 га за умови, що землю не продаватимуть іноземцям. При встановленні ціни на ринку нижче цієї межі пропоновану до продажу землю повинна викупити держава та продавати її ефективному власнику за ціною не нижче мінімальної або передавати в оренду. Якщо коштів для викупу землі у держави немає, відкриття ринку землі не на часі. Більш того, у період, коли країна перебуває в стані війни, впровадження купівлі-продажу землі, на мою думку, є невиправданим.

Водночас необхідно впровадити експериментальний підхід до здійснення земельної реформи і скористатися принципами лідера КНР Ден Сяопіна, згідно з якими від початку експериментальної перевірки елементів реформи до прийняття законодавчих актів минає від чотирьох до семи років, і лише після того, як люди переконуються в їх ефективності, Державна рада КНР ухвалює закони, що стосуються реформи, і їх положення починають впроваджувати по всій країні. Але навіть після отримання позитивних результатів влада говорить місцевим органам: "Хто хоче впроваджувати апробований досвід — впроваджуйте, хто ще сумнівається — почекайте".

#Олександр Шпичак

30 березня, 15:44

Далі...

У тиші мораторію

Під прикриттям відстрочок купівлі-продажу сільгоспземель відбувається їх захоплення великими агрокомпаніями.

Якщо враховувати стрімке зростання ваги аграрного сектору, його вирішальний вплив на стан фінансів, включаючи курс гривні, стає зрозуміло, чому земельне питання перебуває в центрі уваги. Від мораторію до мораторію, переживаючи, що ж буде далі, живе вся країна. З усіма дедалі більшими сумнівами сподіваючись, що в черговий раз продовжена заборона парламенту на купівлю-продаж сільгоспземлі навіть якщо не вирішить проблеми в повному обсязі, то хоча б не допустить найгіршого — остаточного відчуження від головного ресурсу селян і цілих громад, які з покоління в покоління обробляють землю.

У тіні корпоративних торгів
Звісно, простіше з року в рік робити відстрочки, ніж відповідати за рішення про запуск глобального земельного ринку, що не сприймається переважною більшістю населення. З одного боку, продовження мораторію заспокоює громадську думку, знижує градус протистояння, а з іншого — оманливе затишшя не надто заважає чиновникам і латифундистам досить успішно просуватися в давно обраному ними напрямку. Агрохолдинги, які підгодовуються з держбюджету, допущені до банківських кредитів і користуються дешевою орендованою в селян землею, нарощують земельні банки. І аж ніяк не за рахунок введення в обіг необроблюваних, малопродуктивних сільгоспземель, а відпрацьованими прийомами поглинання середніх і дрібних сільгосппідприємств як легальним способом, з дозволу АМКУ, так і за правом сили, нав'язуючи свої правила гри.

Продовження кожного мораторію звично супроводжується обіцянкою влади використати відстрочку для вживання заходів на благо всіх: від інвентаризації сільгоспземель, створення їх кадастру до розробки та ухвалення відповідних законопроектів. У такі часи гучніше ніж зазвичай звучить риторика про розвиток фермерських господарств, сімейних ферм, формування обслуговуючих кооперативів. Але насправді виявляється, що коли щось і змінюється, то зовсім не в інтересах малого й середнього бізнесу.

В олігархату навіть в умовах накладеного мораторію є досить можливостей, щоб і під час відсутності офіційно проголошеного глобального ринку захоплювати всі вершини агросектору, зберігати у своїх інтересах експортно-сировинний характер аграрної економіки. Що більше зростають масштаби латифундій і відбувається поглинань, то стрімкіше убувають можливості розвитку фермерської європейської форми господарювання.

Під час "моніторингового" затишшя дискусії про майбутній земельний ринок спрямовуються на другорядні питання, вправно обходячи головні складники проблеми: якого розміру ділянки землі дозволити купувати "фізичній особі" — по 200, 500 чи 1000 га в одні руки? При цьому не заморочуючись, для яких цілей купується земля. Для того щоб, вклавши кошти, створити високоприбуткове, модернізоване сільгосппідприємство, яке поєднує виробництво сільгосппродукції з її переробкою і створює в сільській місцевості робочі місця, чи для того, щоб, користуючись наданою можливістю купити землю, подорожче її перепродати чи передати в оренду, при цьому не забувши в кілька разів підвищити орендну плату.

Питання про те, в чиї руки перейде земля, якою виявиться її доля, якщо її буде перетворено на товар, який кожен, хто має гроші, зможе купити і на свій розсуд ним розпорядитися, далеко не просте. Особливо якшо врахувати, що на околицях великих міст створилися умови, коли вигідніше й дохідніше стало не вирощувати врожаї сільгоспкультур, а... приторговувати самою землею. І не тільки паями, а й присадибними ділянками. У результаті невеликі ділянки, де вирощувалося продовольство для внутрішнього ринку, переходять під контроль експортоорієнтованих агрохолдингів.

Є й інший, перевірений як власною практикою, так і досвідом європейських країн, шлях розвитку агросектору. Не пускати сільгоспземлю по руках у надії, швидше марної, що такий підхід, зрештою, приведе до появи відповідального власника, а подбати про те, щоб земля потрапила до рук, можливо не настільки багатих, але перспективних і працьовитих господарів — тих, хто міцно пов'язаний із землею, має відповідні навички й освіту, готовий збільшити наявні в їхньому розпорядженні або створити нові фермерські господарства чи сімейні ферми.

Кінцевий результат, успішність реформ визначаються, в остаточному підсумку, складом тих, у чиє розпорядження потрапить сільгоспземля. Або власник землі і трудівник на ній буде представлений в одній особі, або процес піде за протилежним сценарієм і потенційні фермери у вигляді нинішніх хазяїв селянських домогосподарств перетворяться на найманих працівників, з усіма відповідними наслідками. Навіть використання сучасної техніки та передових технологій не врятує їх, як і території їх перебування, від згубних наслідків відчуження від землі (докладніше про це йшлося в публікаціях DT.UA: "Одноосібники" від 3 березня 2017 р., "Якщо ринок, то обмежений, селянський" від 24 листопада 2017 р., "Агрорейдерство: джерела і наслідки" від 15 грудня 2017 р., "Як, нарешті, отримати давно обіцяний земельний пай" від 27 січня 2018 р.).

Обнадійливі перспективи та можливості, що втрачаються
Дивна річ, але на самому початку реформи, коли відбувалося розпаювання землі, а паями, відповідно до ухваленого Земельного кодексу, наділялися всі, хто на той час працював у сільгосппідприємствах, визначеності було більше, ніж після ухвалення численних поправок, які настільки заплутали законодавство, що навіть досвідчені юристи, не кажучи вже про власників паїв, не можуть розібратися в положеннях, що часто суперечать одне одному.

У ході дискусії, яка передувала XXVIII з'їзду Асоціації фермерів України, думки про стан агросектору розійшлися. Розкид думок великий: від запевнень у тому, що "створено новий клас сільгоспвиробників", до тверджень, що "фермерство перебуває в занепаді". Сходяться на тому, що перспективний багатообіцяючий сектор справді втратив темп розвитку. Порівняння нинішнього становища фермерів (які в останні роки були позбавлені держпідтримки, зате потерпали від підвищеної уваги рейдерів) з їхнім становищем у лихі 1990-ті — на користь минулого. Насамперед тому, що підтримка держави та місцевого самоврядування на початку фермерського руху була хоч і невеликою, але реальною.

У перших законах та урядових постановах було визначено, що для формування фермерських господарств слід виділити до 10% наявної в країні ріллі, а ділянки державної сільгоспземлі передавалися в постійне користування. Частково навіть було вирішено питання з видачею пільгових кредитів. Вони розподілялися за участі місцевих асоціацій і видавалися банками хоча й під заставу, але, за оцінкою фермерів, на цілком прийнятних умовах. Такий підхід дав можливість багатьом тодішнім сільським господарям закупити хоч якусь сільгосптехніку. У ті роки було створено близько 40 тис. фермерських господарств. Здавалося, що з наочним прикладом передового загону вільних хліборобів у ході розпаювання колгоспно-радгоспних земель, коли селяни отримували земельні паї, середній і малий агробізнес стане основою агросектору. Але цього не сталося. Що більше з'являлося можливостей для розширення фермерського сектору, то більше перешкод виникало на їхньому шляху.

За час від першого мораторію до останнього кількість фермерських господарств не тільки не збільшилася, а в низці регіонів істотно скоротилася. З фермерським резервом ситуація теж не складається. До цієї категорії товарних виробників цілком могли б примкнути т.зв. одноосібники, тобто селяни, які вивели свої паї з загальних площ, що здавалися в оренду, і почали господарювати на своїх паях самостійно. Згідно з експертною оцінкою, у їхньому розпорядженні — 5—7% розпайованих земель. І при створенні певних умов вони могли б подвоїти масштаби фермерства як числом працівників, так і обсягами землекористування та виробленої продукції. Але, на відміну від фермерів-першопрохідників 1990-х, ні держпідтримки, ні банківських кредитів вони не одержують.

Тоді ж, у 1990-х, було закладено основу для розвитку сімейних ферм. Оскільки Земельний кодекс передбачав розширення домогосподарств, тобто присадибні ділянки можна було "доточувати" безоплатною приватизацією 2 га сільгоспземель для розвитку особистого селянського господарства. Таким чином відкривалися перспективи для розширення посівів кормових культур, нарощування поголів'я худоби. Спочатку так і було. Сільські жителі, особливо ті, що з якихось причин не одержали земельного паю, але хотіли розширити домашнє господарство, отримували можливість безоплатно приватизувати 2 га землі. Зростання віддачі домашніх господарств сприяло наповненню внутрішнього ринку продовольства в складний період реформування агросфери, давало можливість утримувати низькі ціни напродукти. Але надалі ситуація змінилася. Безоплатно приватизована сільгоспземля, призначення якої чітко визначено Земельним кодексом — "для ведення особистого селянського господарства", дедалі частіше потрапляє не селянам, а через підставних осіб, які не мають жодного стосунку до місцевих громад, — до забудовників або латифундистів. Консолідовані ділянки забудовуються багатоповерхівками, їх продають і купують для різноманітних потреб, далеких від вирощування сільгосппродуктів, або об'єднують, консолідують для формування великих полів та їх передачі в оренду агрохолдингам. Доходить до того, що під безоплатну приватизацію або в тривалу оренду чиновники Держгеокадастру передають пасовища та вигони, у результаті чого цілі сільські громади втрачають можливість не те що організовувати сімейні ферми, а навіть утримувати та обслуговувати худобу для власних потреб. Це відповідь на загадку: чому стрімке кількісне зростання виділеної землі для ведення ОСГ зросло на сотні тисяч гектарів, а обсяг продуктів, які спрямовують на внутрішній ринок, не тільки не збільшується, а й істотно скорочується. У статистичній графі "господарства населення" відображається зниження виробництва продуктів у дрібних господарствах.

Розмах без розрахунку
Про земельний ринок глобального характеру (тобто який без особливих обмежень перетворює сільгоспземлю на звичайний товар), після ухваленої ВР наприкінці минулого року заборони на купівлю-продаж сільгоспземлі представники влади на повний голос висловлюють упевненість, що нинішнє продовження мораторію буде останнім. Але з ухваленням законопроектів, необхідних для запуску бодай якогось ринку, не складається. В ухваленні законодавства, яке регулювало б обіг земель сільгосппризначення, зрушень не спостерігається. Навіть з невідкладних питань, щодо яких у суспільстві досягнуто консенсусу. Мало хто, тим паче публічно, заперечуватиме проти того, щоб нарешті передати в розпорядження місцевих громад сільгоспземлі, які лежать за межами населених пунктів. Без вирішення цієї проблеми гальмується одна з найбільш перспективних реформ — децентралізація управління. Але як можуть місцеві громади, тим паче об'єднані, забезпечувати соціально-економічний розвиток без того, щоб не мати в розпорядженні головний ресурс? Проте давно очікуване законодавче положення, яке може дати потужний економічний важіль у руки місцевого самоврядування, переходить з одного законопроекту в інший і... не втілюється в закон. Ще 2014 року ця законодавча новела з'явилася в законопроекті №1159. Після його відхилення перейшла в законопроект №4355, якого ВР теж не ухвалила. Потім це положення фігурувало в урядовому законопроекті №7188, тепер воно є в президентському законопроекті №7363.

Зазначимо, в обох законопроектах — урядовому і президентському — пропонується передати сільгоспземлю не всім територіальним громадам, а тільки об'єднаним. Решту землі (а її в рази більше) урядовий документ пропонує залишити в розпорядженні Держгеокадастру — структури, підпорядкованої Кабміну. Ну, а згідно із президентським законопроектом, ці землі пропонується передати в розпорядження РДА, тобто — структурам з президентської вертикалі. Отака трансформація відбулася з законодавчою ініціативою, яка з'явилася майже чотири роки тому і яка ініціювала посилення всіх територіальних громад, а не тільки ОТГ.

Пояснюючи тривалу пробуксовку земельного законодавства, експерти звертають увагу на те, що кожен новий законопроект блокує попередні, незалежно від того, що в них, поряд із неприйнятними, є цінні законодавчі положення, що відображають суспільні настрої. Експерт О.Солонтай вважає, що в результаті таких підходів "отримуємо консервацію архаїчних і неефективних земельних відносин". А вихід вбачається в тому, щоб розглядати в парламенті всі законопроекти, відбираючи з них усе найцінніше, а не групувати пропозиції, ускладнюючи їх ухвалення.

Президентський законопроект №7363, який торкається безлічі питань, у т.ч. тих, що мало, а то й зовсім не пов'язані між собою, який пропонує внести зміни до майже чотирьох десятків чинних законів, зокрема до дев'яти законодавчих кодексів, сприйнятий досить неоднозначно. У Головному науково-експертному управлінні ВР, крім численних конкретних зауважень, висловлюється сумнів у доцільності розробки та ухвалення законопроекту, який регулює безліч мало пов'язаних між собою питань.

А до ВР відразу ж було подано два альтернативні документи. Для цього є підстави. У законопроекті №7363, поряд із позитивно сприйнятими положеннями, спрямованими на диференціацію та спрощення податків в аграрній сфері, удосконалення правил укладання та реєстрації орендних договорів тощо, не знаходять висвітлення ключові питання, від яких залежить розвиток аграрної економіки. Зокрема, не передбачаються законодавчі заходи, які регулювали б масштаби землекористування, стримували б розростання латифундій, реально сприяли б розвитку середнього та малого агробізнесу. Утім, у цьому законопроекті про обмеження все-таки йдеться. Пропонується зменшити розмір ділянок, які безоплатно приватизуються для ведення ОСГ з 2 до 1 га, а городникам, землекористування яких нині законодавчо не обмежується, пропонується виділяти "не більше ніж 0,6 га".

#Єліанд Гоцуєнко
#Надія Гоцуєнко

30 березня, 15:15

https://dt.ua/business/u-tishi-moratoriyu-273723_.html

Далі...

Про боротьбу з вершиним короїдом в Польщі. ВІДЕО

Маленька, непомітна і велика загроза. Жук з виду короїдів - Coleoptera. Він має репродуктивний період прямо зараз. Вони переважно вражають сосни, але вони не нехтують інших хвойних дерев. Вони просвердлюють тунелі трохи нижче кори, де вони також прогризають комірки, в яких дозрівають личинки.

Далі...

Низька ефективність державного управління не менш загрозлива, ніж зовнішня агресія

Україна не змогла сконсолідуватися довкола єдиної національної стратегії.





Багато чинників визначають глибину нинішньої соціально-економічної кризи — зовнішня агресія, "згортання" промисловості, трудова міграція, нескінченні та невдалі реформи. Однак на перше місце я би поставив безпрецедентне падіння рівня державного управління. Крім патріотично свідомої громадськості, не бачу жодної потужної сили, яка могла би повернути процеси у зворотний бік.

В історії людства з античних часів збереглася мрія про меритократію — владу найкращих, порядок, який передбачає прихід до влади найбільш гідних, чудових людей. Особливого сенсу це прагнення набрало під час Великої французької революції, коли було створено спеціальні інституції, які мали забезпечити меритократію. Безумовно, ми можемо розуміти поняття "найкращі" інакше, ніж французи 200 років тому, але в українських реаліях "влада гідних" стає не мрією — нагальною потребою.

Коли ми замислюємося над черговими світовими рейтингами, в яких місце України нас зовсім не тішить (наприклад, за індексом економічної свободи Україна недавно оцінена як остання серед 44 країн Європи), нам зрозумілі причини такого стану справ. І труднощі переходу від радянського до сучасного життя, і відсутність історичного досвіду власної державності, і величезні потрясіння, революції — спочатку Помаранчева, потім Гідності, що коштувала країні багатьох жертв, і війна з тимчасовою втратою територій із їхнім людським та промисловим потенціалом, — усе це не стимулювало до впевнених кроків поступу. Але таких ментальних деформацій в інститутах влади, що відбулися за останній період, такого рівня зниження професіоналізму, державницьких позицій та персональної відповідальності, — повірте моєму досвіду, я працював у п'ятьох урядах на різних рівнях, був депутатом парламенту п'яти скликань, — я не бачив ніколи.

Абсолютно погоджуюся з президентом Литви Далею Грибаускайте, яка зауважила, що низька ефективність державного управління, корупція, нездатність українських політиків об'єднатися становлять загрози, котрі треба розглядати не менш серйозно, ніж зовнішню агресію.

Безумовно, проблеми державного управління даються взнаки з початку 90-х. У спадок від радянських часів залишилася надцентралізація, що не лише обмежувала фінансову й адміністративну самостійність регіонів, а пригнічувала ініціативу взагалі. Такі базові для громадян демократичної незалежної країни поняття, як національна свідомість, пріоритет захисту вітчизняних інтересів, високий патріотизм, також мали сформуватися в повному обсязі, в сучасному розумінні.

Але наша багата на таланти земля буквально з перших днів Незалежності висунула нових менеджерів, які встигли пройти потужну школу управління, проявили значні патріотичні та моральні якості. Вони прагнули самостійної роботи і готові були відповідати за свої справи. До речі, практика багатьох вітчизняних управлінців повністю спростовує твердження нинішньої влади, що раніше були "невдалі часи", і всі досягнення почалися з неї.

Не задля самореклами, — оскільки уряд, який я очолював у 2001—2002 рр., працював на засадах злагодженої команди і позитивної спадкоємності, — зауважу, що нам вдалося реструктурувати державний борг країни на вигідних умовах Паризького клубу кредиторів, а йшлося про мільярди доларів США; домогтися, що газовий борг РФ у розмірі 1, 342 млрд дол. був зафіксований не як державний, а як корпоративний; вийти на зростання ВВП, за підсумками 2001 р., на 9%. Це була доволі складна робота, яка стала успішною завдяки державницькому підходу. З кожним членом кабміну ми вели тоді принципову розмову: "Треба розуміти, за стінами будівлі на Грушевського закінчуються партійні та фракційні інтереси і залишається лише один — державний".

Відтоді багато що змінилося. Переконаний, якби вдалося здійснити перехід до нової якості державної влади, побудований на позитивній спадкоємності, повазі до інституційної пам'яті, системному стратегічному підході, коли "час" не закінчується разом із каденцією уряду, а послідовно триває у вигляді розвитку середньо- та довгострокових стратегічних програм, — ситуація у країні була б інша.

За всі ці роки Україна не змогла сконсолідуватися довкола єдиної національної стратегії, яка мусить виконуватися, незалежно від складу парламенту, уряду та прізвища президента, — це одна з причин того стану, в якому ми перебуваємо зараз.

Мені пощастило товаришувати з видатним державним діячем Республіки Литва Альгірдасом Бразаускасом. На початку 2000-х я був із візитом у Вільнюсі, і він зізнався, що його дуже турбує ситуація в Україні. Він сказав те, що я запам'ятав на все життя: "Ми (Литва) готуємося до вступу в ЄС із великими проблемами: реституція власності, земельна реформа, закриття атомної станції (а атомна енергетика давала близько 60% електроенергії). Зараз у Литві проходять вибори в парламент, і між усіма суб'єктами виборів є негласне табу: ніхто у виборчій кампанії не дозволяє використати національні проблеми в інтересах політичної конкуренції та боротьби за рейтинги. Цим ми від вас дуже відрізняємося. Бо ви досі не можете консолідуватися довкола ключових завдань. Політичною кон'юнктурою ви берете в заручники загальнонаціональні інтереси".

Правду А.Бразаускаса підтверджує кожен день нашого життя. Неконсолідованість, непослідовність, неготовність до стратегічної роботи, хаотичний рух замість системності прийняття рішень і жорсткого контролю за їх виконанням, — на жаль, це найяскравіші мазки на масштабному полотні так званого сучасного державного управління.

Найпростіший спосіб проаналізувати, чи відповідає якість вищого менеджменту потребам часу, — це вияснити, яке місце найважливіші проблеми сучасного життя посідають у порядку денному чинної влади.

Ділова громада гучно б'є на сполох: незабаром у країні нікому буде працювати. За даними експертів об'єднань роботодавців, Україна швидко втрачає трудовий потенціал. Лише за оптимістичними підрахунками, за кордоном працює 6—7 млн наших співвітчизників — чоловіків 35—40 років, молодих сімей. Сусідні країни максимально активізують політику залучення до себе українців — трудових мігрантів. Тим часом поодинокі інвестори, які хочуть запустити виробництво в Україні, зіштовхуються з нестачею робітників та фахівців. Хто на державному рівні готує програми заохочення працевлаштування в рідній країні? Ретельно рахує населення і мігрантів, проводить перепис? (За стандартами ООН, перепис населення має відбуватися не рідше одного разу на 10 років, в Україні ж він востаннє проводився у 2001 р.) Хто шукає стимули повернення трудових мігрантів додому? Відповідей немає.

Паралельно розвиваються не менш небезпечні процеси: стрімко зменшується чисельність населення. За рівнем народжуваності Україна перебуває на 172 місці у світі. ВООЗ включила країну в топ-10 держав за темпами зменшення чисельності населення. За
2017 р. "зникло" близько 200 тис. людей — населення одного обласного центру, такого, як, наприклад, Луцьк (за січень 2018р. — 21,5 тис.). Чи готує держава стратегічні програми подолання демографічної кризи? Чи виносить їх на розгляд Кабінету міністрів, РНБОУ? Питання, так би мовити, зайві.

Проблеми, які справді є доленосними для держави і можуть позначитися на перспективах її існування вже найближчим часом, навіть не в розробці влади, не стають предметом широких громадських дискусій у пресі, на ТБ, на круглих столах. Популізм, дрібна політична метушня, імітація серйозної роботи і справжніх реформ — ось що часто ховається за нинішніми управлінськими підходами.

У чому причина? Думаю, в неготовності влади залишити комфортну зону зручних для себе і легко нав'язуваних народу стереотипів про "перемоги" та "зради", у неспроможності зрозуміти глибину назрілих завдань, у неготовності вирішити їх у найбільш ефективний сучасний системний спосіб, у небажанні відступитися від спокуси отримати вигоду — комерційну чи публічну — для себе особисто.

Але складне сучасне життя не терпить імітацій. Вони призводять лише до поглиблення кризи. Ось і проголосований недавно парламентом закон щодо медицини не може називатися реформою. Він не дає відповідей на запитання, як буде забезпечено перехід до охорони здоров'я нової якості, до страхової медицини, де з'являться ресурси, кадри, як подолаємо поширені й підступні хвороби, що буде зроблено для покращення демографічних показників.

Розпочати треба було з чесної діагностики. Нині дані доводиться черпати переважно із закордонних джерел. За даними Європейського регіонального бюро Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), середня тривалість життя в Україні на 9 років нижча, ніж у країнах Європейського Союзу. За станом здоров'я громадян Україна посідає одне з найнижчих рейтингових місць у європейському регіоні, а у світі — 99-те місці серед 145-ти взятих до оцінки країн.

Думка роботодавців, експертів є такою: так звана медична реформа — одна з найбільш невдалих, вона потребує негайного доопрацювання. Вже ухвалений закон необхідно доповнити чіткою державною програмою реалізації, із урахуванням ресурсів, кадрового забезпечення, платоспроможності людей, прогнозу наслідків, впливу на окремі категорії громадян, механізмом подолання корупційних схем у медицині.

Є ще таке питання — чи можлива професійна реформа, коли міністерство охорони здоров'я на етапі підготовки і впровадження кардинальних змін працює без міністра? Над нами сміються інші держави, Україна перетворилася на країну "виконуючих обов'язки", — тут тривалий час немає глави Державної фіскальної служби, Фонду держмайна, Державної служби зайнятості, міністерства агрополітики, багатьох державних компаній… Це не просто "проколи" кадрової політики, це вияви низькопробної конкуренції політико-фінансових груп, підкилимної боротьби за призначення відданих людей — за будь-яку ціну: хоч війна, хоч потоп… Якщо посадовець не впевнений у своїй посаді, чи можна очікувати від нього високої ефективності? Тим більше коли йдеться не просто про поточну роботу — про розробку стратегії за кожним напрямом?

Було багато пропозицій до закону про державну службу, йшлося про конкурси, тестування тощо, але, на жаль, на практиці все залишається без змін. Конкурси часто заполітизовані, непрозорі, без чітких критеріїв, із наперед відомим результатом. Досвід, знання, державницькі позиції часто-густо залишаються поза увагою.

Якби було відкрито справжні соціальні ліфти і молоді, амбітні, освічені люди отримали можливість набиратися досвіду на державній службі, якби в основу кадрової політики лягли принципи меритократії — професіоналізму, моральності, служіння державному інтересу та патріотизму, а не партійна та кланова належність, торгівля портфелями та перерозподіл грошових потоків, — ми б нині не говорили про катастрофічне падіння рівня державного управління.

Є аксіомою: формування влади за "принципами" особистої відданості, комерційних інтересів або кумівства має зникнули навіть не тому, що воно застаріле й неетичне, а тому, що це згубно, з погляду національної безпеки, збереження нашої державності. Я сам не люблю пафосних висловлювань, але вимушений сказати: люди, які йдуть у владу, повинні мати державу в серці, для них зробити щось для Батьківщини має бути найвищою метою життя, більшою за багатство і славу. Що, перевелися такі в Україні? Не вірю… Інша річ, що їх не чути за балаканиною циніків і популістів …

Темою для анекдотів стали так звані "варяги" у владі. Безперечно, високопрофесійний менеджер з-за кордону здатен сприяти виведенню з кризи окремої сфери. Але ключовим тут є слово "високопрофесійний", а не будь-якій фахівець із іноземним паспортом! На жаль, таких прикладів ми майже не бачили. Додамо необізнаність із українськими реаліями, — це може кепсько прислужитися фахівцеві, зробити його заручником місцевих політичних ігор. Хіба ж кадрова політика — це ігри? Хіба не наше домашнє завдання — виховати власних менеджерів високого ґатунку, вибудувати національну систему підготовки кадрів державного управління? Переконаний, навіть освічені й талановиті мають пройти всі сходинки цієї непростої школи, і будь-якій першій посаді повинні передувати ретельна підготовка та нагромадження досвіду.

Мушу сказати про ще одне явище, котре роз'їдає державну систему зсередини. За аналогією з тіньовою економікою, його можна назвати тіньовим державним управлінням. Завдяки йому трапляються ситуації, коли в публічному просторі обговорюється один законопроект, а до голосування подається інший; з'являються непотрібні, а інколи — шкідливі нормативні документи, які відкидають нас назад і забирають неабиякі сили на виправлення становища. Це означає, що в самій системі ухвалення державних рішень у нас панує апарат політичних лобістів корупційного спрямування, горезвісних "смотрящих" або інших "тіньовиків" від управління. Це абсолютно неприпустимо, це завдає непоправної шкоди українським державним інтересам.

Ми постійно чуємо від можновладців численні переможні реляції з приводу незначних економічних показників і неодноразово закликали припинити це шкідливе популістське дійство. Тим часом економічне зростання у
2017 р. якщо й було, то дуже незначне, на рівні 2,5% (падіння ВВП у 2014—2015рр. становило близько 17%).

Однак не тільки економічні показники розглядали на своєму з'їзді наприкінці 2017 р. промисловці та підприємці, — у порядку денному значилася тема економічного патріотизму.

Чому ми вимушені концентрувати на цьому увагу? На жаль, є дуже багато прикладів у діяльності і державних структур, і конкретних відповідальних виконавців, коли цей вирішальний, з погляду національних інтересів, принцип втрачається, коли гостро бракує відповідальності у питаннях розвитку економіки, розуміння цінності робочого місця, необхідності формувати майбутнє України на основі власного потенціалу.

Так, у країні домінує масовий імпорт, хоча є всі умови для виробництва аналогічної конкурентоспроможної продукції. Ці тенденції за останній період набули загрозливих масштабів. Спостерігається масовий імпорт мінеральних добрив, коли хімічна галузь практично стоїть. Оновлення рухомого складу Укрзалізниці відбувається не за рахунок потужного вітчизняного транспортного машинобудування, а через спробу закупівлі секонд-хенду в державах ЄС.

Промисловці і підприємці — за міжнародну співпрацю, однак розуміють: вона має бути виваженою, бо інакше фінансуються робочі місця за кордоном і поповнюються закордонні бюджети. Необхідна сучасна промислова політика, модернізація, локалізація виробництва, імпортозаміщення, що становить суть національної економічної безпеки.

Про трудову міграцію ми вже говорили, але в країні поширюється й міграція бізнесу. Це пов'язано з неспроможністю держави захистити право приватної власності, право інвестора, акціонера за принципом верховенства права, рівності всіх перед законом. Останній рейтинг за показником захисту права приватної власності: серед 137 держав, які були досліджені, Україна посідає
128 місце. Це прямий наслідок корупції, недосконалої правової системи.

Нинішнє рейдерство вирізняється цинічністю, прямим зв'язком із правоохоронними структурами. Бізнесу вкрай важко, якщо взагалі — можливо, довести свою правоту в судах і повернути відчужене. І хоч у листопаді 2017 р. було ухвалено закон про захист бізнесу від тиску силовиків, перелому в протистоянні рейдерству не сталося.

У світі поширена практика оцінювати держслужбовця за рівнем корисного впливу на сферу вітчизняного виробництва. Дипломат працює над тим, як експортерам вийти на нові ринки, чиновник економічного підрозділу адміністрації — як підприємцю спростити процедуру отримання дозволів та ліцензій, фінансист — як зробити доступнішими кредити тощо. Вимір ефективності праці фахівців, із якими щодня має справу бізнес, повинен залежати від успіху останнього, саме в цьому суть економічного патріотизму. Якщо бізнесу, що чесно працює, заподіяно шкоди, прямих збитків, якщо йому не вдалося отримати заплановану вигоду, — чиновник повинен нести адміністративну, а то й кримінальну відповідальність.

Саме такій підхід — в основі "Платформи економічного патріотизму", ухваленої на ХV з'їзді УСПП. Документ ставить завдання забезпечити захист прав власника та інвестора, подолати рейдерство, покращити податкову політику, запобігти монополізації ринків. Його кінцева мета амбітна — вже найближчими роками забезпечити зростання ВВП на 7—8%, інакше країні загрожує втрата індустріального, інноваційного розвитку, перетворення на агросировинний придаток світу. Історично доведений факт: жодна країна без розвиненої промисловості, необхідної кількості сучасних робочих місць не здатна забезпечити своєму народові достойний рівень життя. Ділова спільнота закликає бізнес і владу об'єднатися навколо стратегії економічного розвитку, відкинувши політичні та особисті інтереси.

Безумовно, однією з принципових рис сучасного державного управління є його вміння побудувати комунікації з громадянським суспільством, з організаціями, асоціаціями, експертами, їх численними об'єднаннями.

Без прозорого конструктивного діалогу з громадськістю, з ефективним зворотним зв'язком, без взаємовідповідального двостороннього партнерства з бізнесом державі не вдасться вирішити складні реформаторські завдання. Чесний діалог із бізнесом додасть владі інтелектуального та організаційного ресурсу, забезпечить необхідну підтримку і рекрутинг прихильників, збудує місток довіри між нею та підприємцями й населенням. Не забудьмо: нікому, навіть найгеніальнішим реформаторам, не під силу здійснити серйозні зміни без опори на суспільство та його довіри.

На жаль, падіння якості та рівня державного управління, про яке сьогодні йдеться, не просто опускає нас на нижчі позиції в міжнародних рейтингах чи створює неприємні іміджеві проблеми, — це може коштувати нам країни. Сьогодні є всі підстави говорити про втрату фактора суб'єктності, коли держава розглядається у світі не як суб'єкт міжнародних відносин, що здатний захищати свої інтереси цивілізованими методами у балансі з інтересами партнерів, а як певний полігон, на якому змагаються глобальні конкуренти. Це дуже небезпечний стан.

У світі все жорстко, — тут поважають упевнені, ефективні, конкурентоспроможні країни. В такі держави інвестують, із ними готові реалізовувати проекти будь-якої складності, налагоджувати партнерство, створювати союзи, в тому числі з колективної безпеки. І не поважають — неконсолідованих, без власної стратегії, політичної волі, злодійкуватих. Вибір за нами. 

Анатолій Кінах

президент УСПП, голова Антикризової ради громадських організацій України

https://dt.ua/internal/nizka-efektivnist-derzhavnogo-upravlinnya-ne-mensh-zagrozliva-nizh-zovnishnya-agresiya-273768_.html

Далі...

Не ліс безгоспний, а пеньки! - Дзеркало тижня

Що більш "дірява" охорона лісу, то буйніше квітнуть самовільні рубки.




У лісах України не стихає вищання бензопил — "чорних" лісорубів не можуть зупинити ні шлагбауми, ні переорані-перекопані дороги, ні електронний облік деревини. Громадські активісти і державні екологічні органи, які останнім часом активно і показово затримують навантажений деревиною автотранспорт, лише засвідчують: хоч би якою народною і демократичною вважала себе влада, вона не може впоратися з неконтрольованим вирубуванням лісів.
Недавно громадськість і владу Тернопільщини сколихнула неординарна подія — в одному з безгоспних лісів поблизу села Личківці Гусятинського району було самовільно зрубано аж 128 дерев цінної породи — дуба. Сумний пейзаж з пеньками доповнюють 40 дерев, пошкоджених до ступеня припинення росту. Розмір шкоди, завданої довкіллю, таки вражає — 1,7 млн грн. Поліція, звісно, була змушена відреагувати на це кричуще порушення, відкрила кримінальне провадження за фактом незаконної порубки лісу (ст. 246 Кримінального кодексу), і нині триває розслідування цього злочину.

Ліс незаконно рубають у різних куточках області. Лише торік працівники Державної екологічної інспекції в Тернопільській області за результатами перевірок, обстежень та участі у слідчих діях нарахували пристойну суму збитків, завданих довкіллю від самовільних рубок лісу, — 5,8 млн грн. Та це лише виявлена і підрахована шкода, адже далеко не всі обсяги рубок потрапили в зону уваги контролюючих і правоохоронних органів.

У різні періоди незалежності України простір для винищення лісів влада хоч і обмежувала, проте не намагалася його закрити. Яскрава ілюстрація — історія лісів колективних сільгосппідприємств (КСП), тобто тих лісів, які наприкінці 1990-х не підлягли розпаюванню. На Тернопіллі із 35 тис. га колишніх колгоспних лісів області, які за радянських часів створювалися на неугіддях, деградованих чи еродованих землях і до того ж державним коштом, господаря отримали лише 22 тис. га. Тільки у шести із 17 районів області було засновано комунальні лісогосподарські підприємства, які взяли у постійне користування згадані ліси і забезпечують їх охорону та догляд за ними. Наприклад, Кременецьке районне комунальне лісогосподарське підприємство "Кремліс", де мені довелося побувати, нині має у користуванні понад 6300 га. Але рубки головного користування тут проводяться лише на 19–20 га, а нові насадження здійснюються на 18–21 га. А на півдні області таке ж підприємство у місті Монастириськах господарює майже на 3000 га. Воно щорічно рубає ліс на 14–15 га і таку ж площу заліснює. Дійшло до курйозів: торік правоохоронні і контролюючі органи аж 20 разів перевіряли правильність ведення лісового господарства в цьому підприємстві, проте серйозних порушень не виявили. Хай там як, але навіть у діючих комунальних лісогосподарських підприємствах, де ліси взято під охорону, екологічні інспектори і лісова охорона щороку виявляють до десятка самовільних рубок.

Та насамперед масово вирубують ті ліси, які стали просто нічиїми. А у невеличкій Тернопільській області цілком безгоспними залишилися 5,7 тис. га лісів на землях запасу місцевих рад, які нікому не передані і нині перебувають без будь-якої охорони. Населення добре знає, що цей ліс не має господаря, формує міні-бригади і вирушає на рубки. Неважко здогадатися: найбільш безконтрольно ліс рубають на дрова в останні три роки, в період затягування пасків, коли різко подорожчав газ.

Однак наївно було б вважати, що самовільні рубки лісу зникли в державних лісах області. Лише торік лісова охорона апарату управління лісового господарства і держлісгоспів області виявила 156 випадків самовільної порубки лісу. Для кращої наочності: було зрубано сумарно 332 кубометри деревини (у 2016 р. незаконно зрубали ще більше — 356 кубометрів). Увиразнює тло лісової злочинності така статистика: торік у системі держлісгоспів області проведено 61 рейд спільно з представниками Нацполіції, під час яких виявлено 64 випадки незаконної порубки лісу.




Погоджуся, запроваджений Держлісагентством електронний облік деревини дав бажані результати. Адже можна відстежити рух лісопродукції на всіх етапах, і це певною мірою стримує порушників. А ще, як переконує начальник управління лісового та мисливського господарства області Олег Яремко, в державних лісах області щороку з'являється більше шлагбаумів, перекопаних доріг, щоб ускладнити заїзд і вивезення самовільно зрубаної деревини. Поза сумнівом, певні незручності лісопорушник відчув. Проте його не зупинено.

Як же зазвичай діє поліція, щоб його покарати і в такий спосіб запобігти подальшим незаконним рубкам лісу? Вона відкриває кримінальне провадження за фактом незаконної порубки лісу, проводить розслідування, призначає різного роду експертизи, але за той час лісопорушника, як правило, не засвічує. Хоч у багатьох випадках поліція знає ім'я і прізвище "чорного" лісоруба, бо мала з ним справу в минулому з того самого приводу. Минає час, і слідчий, начебто не зібравши доказів вини лісоруба, закриває провадження з офіційним формулюванням: за відсутності події чи складу злочину.

Другий шлях — іще хитріший. Порушник, який неодноразово рубає ліс, набув досвіду, як викрутитися в таких ситуаціях. Якщо його вантажівку затримали під час вантаження чи вивозу зрубаного лісу, він каже: я не рубав, а лише купив ліс у невстановлених осіб і везу його для своїх потреб. Тобто "я вкрав". Хоча добре відомо, що вивозить ліс саме та особа, яка його зрубала. Лісопорушник домовляється зі слідчим і домагається іншої кваліфікації злочину — "крадіжка" (ст. 185 ККУ), за якою передбачено м'якшу відповідальність.

Тож хіба не смішно, що з 1 січня 2017-го по 13 березня 2018-го органи поліції зареєстрували 61 кримінальне провадження за фактом незаконної порубки лісу, з яких тільки шість направлено до суду. Щоправда, прокуратура області уточнює, що цього року з 13 відкритих кримінальних проваджень уже чотири пішли до суду.
А суди у таких випадках беруть до уваги ряд пом'якшувальних обставин і застосовують до порушника нижню межу штрафу — 300 неоподатковуваних мінімумів, що становить нині 5100 грн. Для порівняння: пиловник дуба в країнах Східної Європи коштує 55–70 євро за кубометр, а бук ціниться ще дорожче — 200–400 євро. Тож виходить, що правосуддя включає лісовим злочинцям зелене світло: можна сміливо рубати ліс і отримати вирок у вигляді такого "посильного" штрафу. А якщо порушника за незаконну порубку чи пошкодження дерев і чагарників притягують до адміністративної відповідальності, накладаючи штраф у сумі від 5 до 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 85 до 170 грн), то йому узагалі нічого журитися!

А що ж у подальшому відбувається з незаконно зрубаним лісом? Цінні породи дерев — дуб, бук, ясен, сосна, модрина, які мають попит у країнах Європи, під виглядом паливних дров вивозяться за кордон. Простіший шлях — самовільно зрубана деревина прямує на українські пилорами, які діють без державної реєстрації, або на такі ж цехи з виробництва меблів. На жаль, як видно з відповіді на інформаційний запит DT.UA, у 2016–2017 рр. підрозділи податкової поліції головного управління Державної фіскальної служби в області не виявляли таких суб'єктів підприємницької діяльності. А чи було бажання? Для повного щастя малий і середній бізнес зробив замкнутий цикл виробничої діяльності: зрубав ліс — вивіз — розпиляв — врешті, зробив з нього меблі. Звісно ж, він має можливість продавати їх дешевше, ніж працюючі легально великі і середні фабрики, які платять "білі" зарплати і сплачують податки.

То як мінімізувати кількість незаконних рубок? Є найбільш типовий шлях, який зазвичай пропонують чимало фахівців лісової галузі і який радо сприймає пересічний громадянин. "Якби була більша відповідальність за незаконні рубки лісу, і якби людина знала, що за зрубане дерево вона понесе суворе покарання, то не рубала б", — знайомий рецепт пропонує директор Кременецького районного лісогосподарського підприємства "Кремліс" Олександр Рябоконь. Проте слушною і далекоглядною є думка начальника відділу екологічного контролю Державної екологічної інспекції в області Михайла Онищука:

— Кілька разів Тернопільські облрада і облдержадміністрація ухвалювали рішення про передачу безгоспних лісів, які є на землях запасу місцевих рад або де не створені комунальні лісогосподарські підприємства, державним спеціалізованим лісогосподарським підприємствам. Так зробили, наприклад, у сусідніх областях — Рівненській і Волинській. Проте держлісгоспи Тернопільщини уникають такої передачі, мотивуючи свої відмови тим, що у них бракує державного фінансування, їм потрібні додаткові кошти. Але це надумані причини. Держлісгоспи насамперед є державними підприємствами, які використовують державний ресурс — ліс, отримують з нього прибутки і за рахунок цих прибутків можуть виконувати функцію держави — зберегти нині нічийні ліси. І коли ми чуємо, що в області створюються насадження на площі 50, 100 га, то запитайте в себе: коли вони стануть продуктивними? Відповім — через 80 чи 100 років. А в той же час 5,7 тис. га лісів на землях запасу місцевих рад, які вже зараз виконують екологічні функції, захищають ґрунти від ерозії тощо, знищуються. Тут потрібен чіткий пріоритет держави: в умовах обмеженого фінансування зберегти ліси, які вже виросли, чи вкладати мільйони гривень у те, що має сумнівну перспективу?

З усього видно: що більш "дірява" охорона лісу, то буйніше квітнуть самовільні рубки. Але це вже наслідки недбалого ведення лісового господарства і лісової безгосподарності. Причини, як на мене, — у досі нереалізованих можливостях держави взяти ці ліси під пильну охорону. І у безкарності для лісопорушників, яку забезпечують їм правоохоронні органи і правосуддя.

#Роман Якель

30 березня, 17:16

https://dt.ua/internal/ne-lis-bezgospniy-a-penki-273769_.html

Далі...

При реформе своей Авиалесоохраны Казахстан может повторить российские ошибки

Казахстан смог до настоящего времени почти полностью сохранить дееспособную централизованную систему авиационной охраны лесов от пожаров (Авиалесоохрану). В настоящее время она представлена государственным предприятием "Казахская база авиационной охраны лесов и обслуживания лесного хозяйства" с четырнадцатью авиационными подразделениями в семи регионах страны, с общим штатом около 300 человек. В прошлом году авиационно-десантной службой Казавиалесоохраной обнаружен и совместно с лесхозами потушен 291 лесной пожар (в целом в Казахстане в 2017 году произошло 460 лесных пожаров). Казавиалесоохрана играет решающую роль в своевременном обнаружении пожаров в лесах - при огромной площади страны и лесистости всего около четырех процентов наземными способами охватить эффективным патрулированием все леса было бы невозможно. Особо отметим, что по природным условиям леса Казахстана очень пожароопасны, и охрана их от огня требует очень больших усилий и действительно эффективной работы лесопожарных служб.

К сожалению, сейчас над Казавиалесоохраной сгущаются тучи так называемой "оптимизации"; при этом есть риск, что власти страны повторят некоторые важные ошибки, которые уже были допущены в России и в некоторых других странах бывшего СССР, и получат те же плачевные результаты. Пострадать от этого могут леса и люди не только в самом Казахстане, но и в сопредельных российских регионах из-за трансграничных переходов пожаров и переноса дыма.

О сути грозящих Казавиалесоохране реформ сообщается, в частности, в репортаже на сайте informБЮРО:

В Казахстане открывается сезон природных пожаров. Фоторепортаж

Главных проблем две: возможная передача полномочий по авиационной охране лесов от пожаров непрофильному ведомству (Казавиаспасу, подведомственному Комитету по чрезвычайным ситуациям МВД Республики Казахстан), и уже происходящая принудительная монополизация контрактов на использование авиационной техники (ведущая к удорожанию работ и нехватке техники). Обе эти проблемы в разной форме и в разные периоды времени уже сыграли значительную роль в разрушении российской системы Авиалесоохраны, и их последствия не получается преодолеть до сих пор. Вот несколько цитат из вышеуказанной статьи об этих проблемах:

"Проблемы начались тогда, когда был определён единый оператор по предоставлению вертолётных услуг - АО "Казавиаспас". Это постановление Правительства №72 от 18 февраля 2016 года. К сожалению, у них недостаточно воздушных судов, чтобы покрыть весь объём наших работ по республике. К примеру, в 2017 году они не смогли своевременно выставить свои воздушные суда на места и были вынуждены работать с субподрядными организациями. Поздно выставили вертолёты по Баянаулу и по Костанаю. Плюс в течение всего пожароопасного периода мы зафиксировали 12 случаев отказа по нашим заявкам. Дело в том, что "Казавиаспас" задействует свои вертолёты для других работ. Например, санитарная авиация: если происходит экстренный вызов, они забирают свой борт, а мы остаемся без авиаподдержки. Весь смысл нашей работы – непрерывно мониторить охраняемые территории в пожароопасный период. Достаточно упустить один пожар, и он фактически на нет сведёт всю работу по охране леса".

"Был проведён аудит, и нам было рекомендовано работать с единым оператором из одного источника для рационального использования средств. АО "Казавиаспас" предлагает следующие тарифы: вертолёт I класса "Ми-8/17"– 1 млн 368 тысяч тенге за один лётный час; вертолёт II класса (EC 145) – по тарифу 914 тысяч 944 тенге за один лётный час. На что мы, РГКП "Казавиалесоохрана, с учётом того, чтобы рационально использовать бюджетные средства, приглашаем единого оператора тарифицировать свои услуги по рыночной стоимости. Тарифы следующие: вертолет II класса – 385 тысяч тенге за один лётный час и вертолёт I класса – по 705 тысяч тенге за один лётный час. Это цены складывающиеся на рынке на сегодняшний день. Если мы согласимся на те тарифы, которые нам предлагают, то не выполним государственный заказ из-за невыполнения нормативного налёта – 9 024 часа. Этот нормативный налёт рассчитан на охраняемую площадь 8 млн 869 тысяч гектаров. Если мы соглашаемся на такой тариф, значит, нам надо сократить норматив до 4 000 часов, сократить охраняемую площадь. В результате некоторые наши подразделения будут закрыты".

"Кроме того, в начале этого года руководство "Казавиаспаса" заняло непонятную для нас позицию: разработало "дорожную карту", согласно которой функции "Казавиалесоохраны" должны быть переданы в "Казавиаспас".

"Наша основная задача - сохранить вид деятельности, прописанный в нашем уставе: проведение и выполнение лесоавиационных работ. Если из нашего устава данная формулировка уйдёт, это автоматически приведёт к расформированию и ликвидации нашего предприятия".

http://www.forestforum.ru/viewtopic.php?f=9&t=22096&sid=50ed1b47cdffca7ea30b9e043f800be9

Далі...

Авиалесоохрана: в апреле и сентябре Волгоградская область под угрозой

Федеральная служба авиационной охраны лесов составила карты пожарной опасности для всех регионов России с апреля по октябрь 2018 года.

Повышенная опасность пожаров в Волгоградской области ожидается в апреле и сентябре, сообщает Авиалесоохрана. В апреле в зоне риска находятся восточная и центральная части нашего региона, а в сентябре – почти вся территория области, кроме западных районов.

Вероятность пожаров в апреле 2018 года по версии Авиалесоохраны

Прогноз разработан на основе данных о снежном покрове и погоде в разных регионах и статистики о пожарах за прошлые годы.

Вероятность пожаров в сентябре

– Прогнозируемый высокий риск возникновения лесных пожаров не означает, что в регионе обязательно возникнет ЧС, – добавляют в пресс-службе федеральной Авиалесоохраны. – Все зависит от соблюдения населением правил пожарной безопасности, ведь 100% пожаров весной и осенью возникают из-за человеческого фактора.

Летом к человеческому фактору добавляются грозы, которые также сложно спрогнозировать.

Пожароопасный сезон на сегодняшний день открыт в 13 регионах России, среди них нет Волгоградской области, но есть два наших соседа: Калмыкия и Астраханская область.

Виктор Плешаков.

Фото: ИД «Волгоградская правда» / Сергей Григоренко; пресс-служба Авиалесоохраны.

http://vpravda.ru/obshchestvo/avialesoohrana-v-aprele-i-sentyabre-volgogradskaya-oblast-pod-ugrozoy-52595

Далі...