Під прикриттям відстрочок купівлі-продажу сільгоспземель відбувається їх захоплення великими агрокомпаніями.
Якщо враховувати стрімке зростання ваги аграрного сектору, його вирішальний вплив на стан фінансів, включаючи курс гривні, стає зрозуміло, чому земельне питання перебуває в центрі уваги. Від мораторію до мораторію, переживаючи, що ж буде далі, живе вся країна. З усіма дедалі більшими сумнівами сподіваючись, що в черговий раз продовжена заборона парламенту на купівлю-продаж сільгоспземлі навіть якщо не вирішить проблеми в повному обсязі, то хоча б не допустить найгіршого — остаточного відчуження від головного ресурсу селян і цілих громад, які з покоління в покоління обробляють землю.
У тіні корпоративних торгів
Звісно, простіше з року в рік робити відстрочки, ніж відповідати за рішення про запуск глобального земельного ринку, що не сприймається переважною більшістю населення. З одного боку, продовження мораторію заспокоює громадську думку, знижує градус протистояння, а з іншого — оманливе затишшя не надто заважає чиновникам і латифундистам досить успішно просуватися в давно обраному ними напрямку. Агрохолдинги, які підгодовуються з держбюджету, допущені до банківських кредитів і користуються дешевою орендованою в селян землею, нарощують земельні банки. І аж ніяк не за рахунок введення в обіг необроблюваних, малопродуктивних сільгоспземель, а відпрацьованими прийомами поглинання середніх і дрібних сільгосппідприємств як легальним способом, з дозволу АМКУ, так і за правом сили, нав'язуючи свої правила гри.
Продовження кожного мораторію звично супроводжується обіцянкою влади використати відстрочку для вживання заходів на благо всіх: від інвентаризації сільгоспземель, створення їх кадастру до розробки та ухвалення відповідних законопроектів. У такі часи гучніше ніж зазвичай звучить риторика про розвиток фермерських господарств, сімейних ферм, формування обслуговуючих кооперативів. Але насправді виявляється, що коли щось і змінюється, то зовсім не в інтересах малого й середнього бізнесу.
В олігархату навіть в умовах накладеного мораторію є досить можливостей, щоб і під час відсутності офіційно проголошеного глобального ринку захоплювати всі вершини агросектору, зберігати у своїх інтересах експортно-сировинний характер аграрної економіки. Що більше зростають масштаби латифундій і відбувається поглинань, то стрімкіше убувають можливості розвитку фермерської європейської форми господарювання.
Під час "моніторингового" затишшя дискусії про майбутній земельний ринок спрямовуються на другорядні питання, вправно обходячи головні складники проблеми: якого розміру ділянки землі дозволити купувати "фізичній особі" — по 200, 500 чи 1000 га в одні руки? При цьому не заморочуючись, для яких цілей купується земля. Для того щоб, вклавши кошти, створити високоприбуткове, модернізоване сільгосппідприємство, яке поєднує виробництво сільгосппродукції з її переробкою і створює в сільській місцевості робочі місця, чи для того, щоб, користуючись наданою можливістю купити землю, подорожче її перепродати чи передати в оренду, при цьому не забувши в кілька разів підвищити орендну плату.
Питання про те, в чиї руки перейде земля, якою виявиться її доля, якщо її буде перетворено на товар, який кожен, хто має гроші, зможе купити і на свій розсуд ним розпорядитися, далеко не просте. Особливо якшо врахувати, що на околицях великих міст створилися умови, коли вигідніше й дохідніше стало не вирощувати врожаї сільгоспкультур, а... приторговувати самою землею. І не тільки паями, а й присадибними ділянками. У результаті невеликі ділянки, де вирощувалося продовольство для внутрішнього ринку, переходять під контроль експортоорієнтованих агрохолдингів.
Є й інший, перевірений як власною практикою, так і досвідом європейських країн, шлях розвитку агросектору. Не пускати сільгоспземлю по руках у надії, швидше марної, що такий підхід, зрештою, приведе до появи відповідального власника, а подбати про те, щоб земля потрапила до рук, можливо не настільки багатих, але перспективних і працьовитих господарів — тих, хто міцно пов'язаний із землею, має відповідні навички й освіту, готовий збільшити наявні в їхньому розпорядженні або створити нові фермерські господарства чи сімейні ферми.
Кінцевий результат, успішність реформ визначаються, в остаточному підсумку, складом тих, у чиє розпорядження потрапить сільгоспземля. Або власник землі і трудівник на ній буде представлений в одній особі, або процес піде за протилежним сценарієм і потенційні фермери у вигляді нинішніх хазяїв селянських домогосподарств перетворяться на найманих працівників, з усіма відповідними наслідками. Навіть використання сучасної техніки та передових технологій не врятує їх, як і території їх перебування, від згубних наслідків відчуження від землі (докладніше про це йшлося в публікаціях DT.UA: "Одноосібники" від 3 березня 2017 р., "Якщо ринок, то обмежений, селянський" від 24 листопада 2017 р., "Агрорейдерство: джерела і наслідки" від 15 грудня 2017 р., "Як, нарешті, отримати давно обіцяний земельний пай" від 27 січня 2018 р.).
Обнадійливі перспективи та можливості, що втрачаються
Дивна річ, але на самому початку реформи, коли відбувалося розпаювання землі, а паями, відповідно до ухваленого Земельного кодексу, наділялися всі, хто на той час працював у сільгосппідприємствах, визначеності було більше, ніж після ухвалення численних поправок, які настільки заплутали законодавство, що навіть досвідчені юристи, не кажучи вже про власників паїв, не можуть розібратися в положеннях, що часто суперечать одне одному.
У ході дискусії, яка передувала XXVIII з'їзду Асоціації фермерів України, думки про стан агросектору розійшлися. Розкид думок великий: від запевнень у тому, що "створено новий клас сільгоспвиробників", до тверджень, що "фермерство перебуває в занепаді". Сходяться на тому, що перспективний багатообіцяючий сектор справді втратив темп розвитку. Порівняння нинішнього становища фермерів (які в останні роки були позбавлені держпідтримки, зате потерпали від підвищеної уваги рейдерів) з їхнім становищем у лихі 1990-ті — на користь минулого. Насамперед тому, що підтримка держави та місцевого самоврядування на початку фермерського руху була хоч і невеликою, але реальною.
У перших законах та урядових постановах було визначено, що для формування фермерських господарств слід виділити до 10% наявної в країні ріллі, а ділянки державної сільгоспземлі передавалися в постійне користування. Частково навіть було вирішено питання з видачею пільгових кредитів. Вони розподілялися за участі місцевих асоціацій і видавалися банками хоча й під заставу, але, за оцінкою фермерів, на цілком прийнятних умовах. Такий підхід дав можливість багатьом тодішнім сільським господарям закупити хоч якусь сільгосптехніку. У ті роки було створено близько 40 тис. фермерських господарств. Здавалося, що з наочним прикладом передового загону вільних хліборобів у ході розпаювання колгоспно-радгоспних земель, коли селяни отримували земельні паї, середній і малий агробізнес стане основою агросектору. Але цього не сталося. Що більше з'являлося можливостей для розширення фермерського сектору, то більше перешкод виникало на їхньому шляху.
За час від першого мораторію до останнього кількість фермерських господарств не тільки не збільшилася, а в низці регіонів істотно скоротилася. З фермерським резервом ситуація теж не складається. До цієї категорії товарних виробників цілком могли б примкнути т.зв. одноосібники, тобто селяни, які вивели свої паї з загальних площ, що здавалися в оренду, і почали господарювати на своїх паях самостійно. Згідно з експертною оцінкою, у їхньому розпорядженні — 5—7% розпайованих земель. І при створенні певних умов вони могли б подвоїти масштаби фермерства як числом працівників, так і обсягами землекористування та виробленої продукції. Але, на відміну від фермерів-першопрохідників 1990-х, ні держпідтримки, ні банківських кредитів вони не одержують.
Тоді ж, у 1990-х, було закладено основу для розвитку сімейних ферм. Оскільки Земельний кодекс передбачав розширення домогосподарств, тобто присадибні ділянки можна було "доточувати" безоплатною приватизацією 2 га сільгоспземель для розвитку особистого селянського господарства. Таким чином відкривалися перспективи для розширення посівів кормових культур, нарощування поголів'я худоби. Спочатку так і було. Сільські жителі, особливо ті, що з якихось причин не одержали земельного паю, але хотіли розширити домашнє господарство, отримували можливість безоплатно приватизувати 2 га землі. Зростання віддачі домашніх господарств сприяло наповненню внутрішнього ринку продовольства в складний період реформування агросфери, давало можливість утримувати низькі ціни напродукти. Але надалі ситуація змінилася. Безоплатно приватизована сільгоспземля, призначення якої чітко визначено Земельним кодексом — "для ведення особистого селянського господарства", дедалі частіше потрапляє не селянам, а через підставних осіб, які не мають жодного стосунку до місцевих громад, — до забудовників або латифундистів. Консолідовані ділянки забудовуються багатоповерхівками, їх продають і купують для різноманітних потреб, далеких від вирощування сільгосппродуктів, або об'єднують, консолідують для формування великих полів та їх передачі в оренду агрохолдингам. Доходить до того, що під безоплатну приватизацію або в тривалу оренду чиновники Держгеокадастру передають пасовища та вигони, у результаті чого цілі сільські громади втрачають можливість не те що організовувати сімейні ферми, а навіть утримувати та обслуговувати худобу для власних потреб. Це відповідь на загадку: чому стрімке кількісне зростання виділеної землі для ведення ОСГ зросло на сотні тисяч гектарів, а обсяг продуктів, які спрямовують на внутрішній ринок, не тільки не збільшується, а й істотно скорочується. У статистичній графі "господарства населення" відображається зниження виробництва продуктів у дрібних господарствах.
Розмах без розрахунку
Про земельний ринок глобального характеру (тобто який без особливих обмежень перетворює сільгоспземлю на звичайний товар), після ухваленої ВР наприкінці минулого року заборони на купівлю-продаж сільгоспземлі представники влади на повний голос висловлюють упевненість, що нинішнє продовження мораторію буде останнім. Але з ухваленням законопроектів, необхідних для запуску бодай якогось ринку, не складається. В ухваленні законодавства, яке регулювало б обіг земель сільгосппризначення, зрушень не спостерігається. Навіть з невідкладних питань, щодо яких у суспільстві досягнуто консенсусу. Мало хто, тим паче публічно, заперечуватиме проти того, щоб нарешті передати в розпорядження місцевих громад сільгоспземлі, які лежать за межами населених пунктів. Без вирішення цієї проблеми гальмується одна з найбільш перспективних реформ — децентралізація управління. Але як можуть місцеві громади, тим паче об'єднані, забезпечувати соціально-економічний розвиток без того, щоб не мати в розпорядженні головний ресурс? Проте давно очікуване законодавче положення, яке може дати потужний економічний важіль у руки місцевого самоврядування, переходить з одного законопроекту в інший і... не втілюється в закон. Ще 2014 року ця законодавча новела з'явилася в законопроекті №1159. Після його відхилення перейшла в законопроект №4355, якого ВР теж не ухвалила. Потім це положення фігурувало в урядовому законопроекті №7188, тепер воно є в президентському законопроекті №7363.
Зазначимо, в обох законопроектах — урядовому і президентському — пропонується передати сільгоспземлю не всім територіальним громадам, а тільки об'єднаним. Решту землі (а її в рази більше) урядовий документ пропонує залишити в розпорядженні Держгеокадастру — структури, підпорядкованої Кабміну. Ну, а згідно із президентським законопроектом, ці землі пропонується передати в розпорядження РДА, тобто — структурам з президентської вертикалі. Отака трансформація відбулася з законодавчою ініціативою, яка з'явилася майже чотири роки тому і яка ініціювала посилення всіх територіальних громад, а не тільки ОТГ.
Пояснюючи тривалу пробуксовку земельного законодавства, експерти звертають увагу на те, що кожен новий законопроект блокує попередні, незалежно від того, що в них, поряд із неприйнятними, є цінні законодавчі положення, що відображають суспільні настрої. Експерт О.Солонтай вважає, що в результаті таких підходів "отримуємо консервацію архаїчних і неефективних земельних відносин". А вихід вбачається в тому, щоб розглядати в парламенті всі законопроекти, відбираючи з них усе найцінніше, а не групувати пропозиції, ускладнюючи їх ухвалення.
Президентський законопроект №7363, який торкається безлічі питань, у т.ч. тих, що мало, а то й зовсім не пов'язані між собою, який пропонує внести зміни до майже чотирьох десятків чинних законів, зокрема до дев'яти законодавчих кодексів, сприйнятий досить неоднозначно. У Головному науково-експертному управлінні ВР, крім численних конкретних зауважень, висловлюється сумнів у доцільності розробки та ухвалення законопроекту, який регулює безліч мало пов'язаних між собою питань.
А до ВР відразу ж було подано два альтернативні документи. Для цього є підстави. У законопроекті №7363, поряд із позитивно сприйнятими положеннями, спрямованими на диференціацію та спрощення податків в аграрній сфері, удосконалення правил укладання та реєстрації орендних договорів тощо, не знаходять висвітлення ключові питання, від яких залежить розвиток аграрної економіки. Зокрема, не передбачаються законодавчі заходи, які регулювали б масштаби землекористування, стримували б розростання латифундій, реально сприяли б розвитку середнього та малого агробізнесу. Утім, у цьому законопроекті про обмеження все-таки йдеться. Пропонується зменшити розмір ділянок, які безоплатно приватизуються для ведення ОСГ з 2 до 1 га, а городникам, землекористування яких нині законодавчо не обмежується, пропонується виділяти "не більше ніж 0,6 га". 30 березня, 15:15
0 коммент.:
Дописати коментар