Пожары в Австралии и мире: замкнутый огненный круг

Австралия в огне, и конца пожарам не видно. Риски пожаров растут по всему миру. Эксперты рассказали DW, что способствует росту числа пожаров и увеличению их масштабов.

Фото: Reuters

Сначала были засуха и жара, теперь Австралия страдает от сильнейших пожаров. Огонь, по подсчетам экспертов, охватил от 8 до 10 млн гектаров земли. Несколько десятков человек погибли, сгоревшие растения и животные исчисляются миллиардами. Целые регионы остались без электричества, дым затянул полконтинента.

Пожары в Австралии происходят каждый год, но в этом году масштаб разрушений экстремальный. Число пожаров и их масштаб растут не только в Австралии. По данным сайта Global Forest Watch Fires, сегодня на планете насчитывается свыше 4,5 млн пожаров, занимающих не менее одного квадратного километра. Это более чем вдвое превышает число подобных возгораний, если сравнить с началом века.

«Число и размах пожаров колеблются от года к году, но общий тренд к повышению риска пожаров сохраняется», — говорит Сузанне Винтер, руководящая программой защиты лесов в международной экологической организации World Wild Fund (WWF).

Причина пожаров: моря становятся теплее

Причин возникновения пожаров много, но эксперты видят связь между растущим числом возгораний и поднимающейся температурой воды в Мировом океане. В среднем температура на планете с XIX века поднялась, согласно долговременным измерениям, на один градус, вода на поверхности океана — на 0,8 градуса по Цельсию. Чем теплее океан, тем меньше энергии и CO2 способна вбирать вода из атмосферы. «Океан — это для планеты то же, что кондиционер для помещения», — объясняет Карен Уильтшир, замдиректора Института полярных и морских исследований имени Альфреда Вегенера.

Повышение температуры воды в океанах оказывает колоссальное воздействие на сушу, способствуя увеличению периода засух, более резким колебаниям температуры воздуха, росту числа природных катастроф, смещению сезона дождей, что приводит к осушению экосистем. Повышение силы ветра в жарких и сухих регионах еще больше повышает риск возгораний. Вероятность крупных пожаров высока сегодня даже во вполне умеренных широтах.

Горит даже Арктика

Помимо пожаров в Европе и в Калифорнии, летом 2019 года даже арктические регионы охватили «пожары, размаха которых там раньше никто не видел», говорит Клэр Нуллис из Всемирной метеорологической организации (WMO). Температура воздуха на Аляске поднималась в минувшем году до невероятных 32 градусов тепла. Это стало одной из причин самых масштабных и разрушительных пожаров в северном полушарии за предыдущие последние 10 тысяч лет, считают в WMO. Только пожары в Сибири, по данным экологов из российского отделения «Гринпис», охватили свыше 13 млн гектаров земли.

Пожары — в принципе природное явление, которое в норме способствует регенерации экосистем. Однако сегодня за 96 процентов всех пожаров в мире, по подсчетам экспертов из WWF, ответственность несут люди: они провоцируют их произвольно или непроизвольно. Лишь в меньшинстве случаев пожар возникает в результате естественных причин, таких как, например, попадание молнии. Огромные территории осознанно выжигают, чтобы очистить их под сельское хозяйство. В одной только Индонезии с 1990 года для бумажной промышленности и для производства пальмового масла были уничтожены свыше 27 млн гектаров леса.

Пожары в Африке и Амазонке

Пожары, судя по данным GFWF, охватили не только австралийский, но и африканский континент. Одна из причин возгораний — растущая плотность населения, которая ведет к более интенсивному сельскому хозяйству. Здесь принято поджигать траву, чтобы быстрее освободить почвы для культурных растений. Многие пожары выходят из-под контроля.

Но особенно остро проблема пожаров стоит в Южной Америке, где в 2019 году было зафиксировано больше пожаров, чем с 2010 года, особенно в районе реки Амазонка. «Причины были не природного характера», — поясняет Нуллис из WMO. Благодаря постоянно растущим вырубкам леса регион Амазонки стал намного суше, — еще 30 лет назад пожары такого масштаба, как сегодня, были бы там невозможны, говорит Сузанне Винтер из WWF.

Замкнутый круг огня

Вырубка лесов, изменения климата и риск возгораний связаны друг с другом. «Мы имеем дело с эффектом обратной связи. Чем больше вырублен лес, тем сильнее изменения климата, который усиливает осушение вегетации, что, в свою очередь, повышает риск пожаров», — объясняет Винтер.

Пожары увеличивают объем выбросов парниковых газов в атмосферу — сегодня это примерно 8 млрд тонн СО2 ежегодно. Согласно данным «Гринпис», это примерно половина того, что выбрасывается в атмосферу в результате сжигания угля в мире. Из-за пожаров Австралия за несколько недель выбросила количество CO2, равное обычному годовому объему. Облака дыма распространились по Тихому океану и достигают Аргентины и Чили.

10 января 2020 в 07:10
Тим Шауэнберг, Михаил Бушуев, Deutsche Welle
Читать полностью: https://news.tut.by/world/668076.html

Новости по теме

В Сети флешмоб: девушки собирают деньги на помощь Австралии в обмен на свои «голые фото»

Далі...

З якою економікою Україна починає рік

Це аналіз економіки, яку кожен із нас знайшов під ялинкою нового року. Частково це спадок попередніх періодів, частково — "здобутки" та прорахунки діючої влади, частково — злочинна бездіяльність. З цією економікою ми житимемо 2020-го і муситимемо її трансформувати, аби взагалі вижити, написав у статті на "ZN.ua" економіст, керуючий приватним інвестиційним фондом на фондовому ринку США Володимир Компанієць.


Поширені кліше про те, що українські промисловість і виробництво — це "червоні директори" та дотаційні заводи, лише додають нам загроз, притупляючи больовий поріг. Жоден у новій владі не здригнувся від звістки про спад у промисловості. А дарма. Люди мають щось одягати, щось їсти і купувати самокати. Якщо ми не вироблятимемо всього цього, для нас це залюбки зроблять інші, за дефіцитну для нас валюту. Чи дійсно ми хочемо йти цим шляхом економічного нерозвитку?

Будівництво

Галузь будівництва завдяки значному зростанню виділених бюджетних коштів на ремонт доріг, будівництву/реконструкції об'єктів за державний кошт, інвестиціям у "зелену" енергетику та теплій погоді, яка сприяла істотному збільшенню кількості придатних для будівництва днів, покаже найбільші темпи приросту серед усіх видів економічної діяльності — трохи більше 20%. Але водночас слід зазначити, що вся галузь будівництва у 2018 році забезпечила тільки 2,3% ВВП України і що в секторі житлового будівництва буде зафіксовано темпи приросту лише близько 2%.

Безумовно, варто виокремити Вінницьку область, в якій темпи приросту будівництва — майже 100%, гарні результати за підсумками року в галузі будівництва покажуть Чернігівська, Херсонська, Миколаївська та Чернівецька області. А от у Черкаській, Запорізькій і, ймовірно, Івано-Франківській за результатами року обсяги будівництва знизяться.

Галузь будівництва в Україні могла б активізувати запуск іпотечного кредитування, але його як фактично не було в країні в останні роки, так і не буде в найближчі.

Роздрібна торгівля

Торгівля завдяки підвищенню доходів населення, збільшенню переказів заробітчан та активізації споживчого кредитування покаже майже 10% реального річного приросту. Але цей приріст буде нерівномірний: якщо у Київській, Вінницькій і Тернопільській областях він становитиме від 17 до 20%, то такі прикордонні області, як Чернігівська, Закарпатська, Сумська та Херсонська, покажуть темпи приросту від 1 до 3%, а Чернівецька — взагалі зменшення торгівлі на 3%. Основними причинами таких низьких показників тут будуть і значні обсяги тіньової торгівлі, і значна ревальвація гривні, яка зробила українські товари менш конкурентними, і продовження виїзду населення на заробітки за кордон.

Цікаве запитання: а завдяки чому зросте торгівля в Україні на 10% у 2019 році, якщо харчова, текстильна та меблева галузі разом із сільським господарством показують темпи приросту, близькі до нуля, а деякі навіть падають?

Відповідь дуже проста, і її легко можна побачити як у супермаркетах, так і в державній статистиці, — імпорт. Особливо яскраво це видно по поличках з молочною продукцією, де завдяки ревальвації гривні та величезним субсидіям у ЄС на виробництво молока імпортна продукція суттєво витісняє українську, особливо в сегменті сирів.

У 2019 році виникла парадоксальна ситуація: в Європі вартість якісного молока для виробників молочної продукції вже нижча, ніж в Україні, й українські виробники можуть ще якось конкурувати з ЄС лише завдяки нижчим іншим операційним витратам, наприклад витратам на оплату праці.

На жаль, уряд не вжив жодних заходів, щоб урегулювати цю ситуацію, найімовірніше, там просто не знають дуже сумного досвіду виробників молочної продукції інших країн після того, як на їхній ринок заходили виробники з ЄС із конкурентною перевагою у вигляді субсидій на молоко.

Сільське господарство

Незважаючи на рекордний урожай зернових, сільськогосподарська галузь, яка разом із лісовим і рибним господарством забезпечила у 2018 році 10,1% ВВП України, продемонструє за результатами року темпи приросту лише близько 2%. На це вплинули фактична відсутність приросту у тваринництві та значне падіння виробництва деяких рослинних культур.

Наприкінці року було зафіксовано суттєвий спад у галузі, зумовлений аномально теплою погодою, що набагато зсунуло строки збирання врожаю зернових та олійних, а також спричинило зменшення врожаю цукрового буряку та сої. Аномально тепла погода також несе неабиякі ризики для озимих цього сезону.

Слід зауважити, що у підприємств як рослинництва, так і тваринництва буде забезпечений річний приріст у 5%, тоді як у господарствах населення за обома напрямами буде зафіксоване річне зниження приблизно на 1,5%.

Завдяки рекордному врожаю зернових сільськогосподарська галузь забезпечить гарний приплив валютних надходжень в економіку України. Хоча за результатами року в Одеській області спостерігається суттєве падіння обсягів у цій галузі (десь близько 8%), у Полтавській, Київській, Хмельницькій, Рівненській та Івано-Франківській — зниження від 1 до 4%. А гарні результати покажуть Запорізька та Донецька області, в яких приріст становить майже 20%, а також Кіровоградська, Дніпропетровська та Луганська — від 7 до 9%.

Хочу зазначити, що значна частка сільськогосподарської галузі залишається в "тіні".

Промисловість

У промисловості, яка у 2018 році забезпечила 21% ВВП України, вперше за чотири роки зафіксоване зниження обсягів виробництва. Але треба враховувати, що у 2015 році, коли спостерігалося попереднє зниження, на цю галузь відчутно впливали військові дії в Донбасі. І найголовніше, що за результатами 2019 року ми отримаємо падіння або мінімальний приріст за всіма ключовими секторами промисловості, тому вже можна констатувати системну кризу в ній.


На падіння промисловості вплинула сукупність чинників: тут і політика НБУ щодо облікової ставки та курсу гривні; і збільшення середньорічної температури в Україні, що зумовило зниження виробництва електроенергії й пари; і падіння цін на світових ринках на металургійну продукцію; і навіть підписання Угоди про асоціацію з ЄС. На жаль, не всі розуміють, що не тільки ЄС відкрив свій ринок для безмитного ввезення продукції з України, але й Україна також відкрила свій ринок для безмитного ввезення з ЄС, в якому промисловість більш розвинена, ніж у нашій країні.

Політика НБУ щодо курсу гривні

Безумовно, окремої уваги потребує курсова політика НБУ, і тут питання не тільки в найбільшій ревальвації національної валюти у світі, що значно вдарило по українських виробниках товарів і послуг, а й у тому, що жодна організація у світі не змогла спрогнозувати таке зміцнення. Якщо відкрити грудневий консенсус-прогноз Мінекономіки за 2018 рік, який складається на базі опитування експертів різних установ і організацій, у тому числі й НБУ, то можна побачити, що на кінець 2019-го зафіксовано такий прогноз по курсу долара:

— мінімальний 29,40 грн/дол.;

— медіанний 30,42 грн/дол.;

— максимальний 33,00 грн/дол.

По середньорічному курсу на 2019 рік у цьому консенсус-прогнозі Мінекономіки зафіксовано такі значення курсу:

— мінімальний 27,00 грн/дол.;

— медіанний 29,08 грн/дол.;

— максимальний 32,00 грн/дол.

За результатами 2019 року, маємо середньорічний курс 25,84 грн/дол., який дуже далекий навіть від мінімальних прогнозних значень.

Фактично можна констатувати, що курсова політика НБУ є непрогнозованою, що закладає суттєві ризики для економіки. НБУ та міністр економіки заявляють, що курс уже регулюється ринком, і підприємствам треба укладати форвардні контракти для мінімізації ризиків. Звучить гарно, але:

1) не можна назвати встановленням ринкового курсу, коли НБУ виходить із періодичними інтервенціями в той чи інший бік. До речі, у деяких країнах світу знання про можливі інтервенції дає можливість непогано заробляти окремим гравцям. Ринковим валютний курс в Україні стане лише після того, як будь-яка фізична/юридична особа зможе купити/продати без обмежень на біржі валюту, ф'ючерси або опціони на валюту, як це відбувається не тільки в найрозвиненіших країнах світу, але й у наших сусідів;

2) хочеться побачити банк, який погодиться укласти беззаставний форвардний контракт з експортером на 100 млн дол. виручки. І хочеться побачити, що буде потім із нормативами такого банку;

3) ну й найголовніше, перш ніж вчити банки, підприємства й організації мінімізації ризиків з допомогою форвардних контрактів, треба було б для початку дізнатися правильну формулу розрахунку форвардного курсу, а не використовувати ту, яка генерує збитки одній зі сторін і прибутки іншій.

Політика НБУ щодо облікової ставки

Стосовно політики НБУ по обліковій ставці достатньо сказати, що реальна облікова ставка у 2019 році перебувала на одному із найвищих рівнів у світі. Це призвело до падіння показника "кредити юридичним особам до ВВП" до 14-річного мінімуму та до одного з найменших значень у Європі. Фактично банки кредитують економіку лише в мінімальних обсягах, що позначається на промисловості.

На початку року для банків чудовою альтернативою кредитуванню були такі безризикові інструменти, як депозитні сертифікати НБУ та облігації внутрішньої державної позики (ОВДП). Для чого банкам кредитувати підприємства, якщо на початку 2019 року можна було під 18–19% безризиково розміщувати кошти в ОВДП?

Після того, як на ринок ОВДП масово зайшли іноземні інвестори та обвалили дохідність за ними, банки почали поступово переходити в депозитні сертифікати НБУ, що призвело до історичного рекорду в 152 млрд грн залишку депозитних сертифікатів на початок 2020 року і до споживчих кредитів із середньою ефективною ставкою в 50–70% річних.

Хоча НБУ й декларує, що середня ставка за кредитами юридичним особам знизилася до 15%, реальна ставка для підприємств починається від 18% річних. У сусідній Польщі підприємства зараз можуть без проблем брати кошти під 4,5–5% річних, а в деяких інших європейських країнах ставки кредитування знизилися до 2% річних. І європейські підприємства тим самим отримують суттєві конкурентні переваги порівняно з українськими виробниками.

Без запуску масштабного кредитування під ефективні ставки менш як 10% будь-якого приросту реального ВВП у 40% за п'ять років не буде. І тут не допоможуть жодні ініціативи Кабміну щодо вибіркового кредитування малого бізнесу.

Національний банк України, безумовно, може заявити, що для нього головним є не зростання економіки, а ціни, тому він здійснює таргетування інфляції, що сприяло зниженню споживчої інфляції до 5%. Але...

По-перше, кожен може подивитися структуру споживчого набору, за яким розраховують зміну споживчої інфляції, та зрозуміти, наскільки вона далека від реальних витрат домогосподарств. Це призводить до викривлення показника споживчої інфляції.


По-друге, можна поставити собі прості запитання: що краще для економіки — мати 5% споживчої інфляції та 15% зростання доходів чи, може, 10% інфляції та 30% зростання доходів? Що ми таргетуємо — одні з найнижчих у Європі зарплат? Зарплати ж є складовими собівартості всіх товарів і послуг.


По-третє, якщо навіть під час рекордної ревальвації гривні ми маємо 5% споживчої інфляції, то що буде з інфляцією під час девальвації гривні? У нас же, за заявами НБУ, курс ринковий і може коливатися як в один, так і в інший бік. На історичних даних можна легко порахувати, що подорожчання долара на 10% із певним часовим лагом призводить до збільшення споживчої інфляції на 5%.

По-четверте, у НБУ випадково не переймаються запитанням, чому ФРС США вважає забезпечення економічного зростання більш важливим завданням, ніж таргетування інфляції?

По-п'яте, НБУ сподівається, що таргетування інфляції дасть змогу суттєво знизити ставки кредитування, от тільки там забувають, що ставки кредитування залежать від вартості ресурсів, які прямо не залежать від інфляції, а залежать від попиту і пропозиції на ці ресурси. У країні може бути 0% річної інфляції, але водночас ставки за депозитами сягатимуть 15% і більше, і таке в Україні вже було.

Тож виходить, що завдяки такій грошово-кредитній політиці у НБУ на майбутнє закладено суттєвий девальваційний тиск на гривню через вихід нерезидентів — покупців ОВДП. Почне він проявлятися після того, як обсяги виходу перевищать обсяги входу. А це рано чи пізно відбудеться, бо іноземний інвестор, продаючи долари на X гривень для купівлі ОВДП, через деякий час формуватиме попит на валюту в розмірі X+% гривень після продажу ОВДП.

ОВДП

Аналізуючи економічну ситуацію у 2019 році, не можна обійти увагою ситуацію на ринку ОВДП, тим більше, що багато хто звинувачує Мінфін у формуванні боргової піраміди.


Треба розуміти, що розміщення ОВДП є одним із ключових інструментів фінансування дефіциту бюджету й погашення минулих випусків облігацій. Відбувається воно у вигляді аукціонів, і акцептуються найнижчі рівні дохідності із запропонованих. Тому ставки у 18–19% річних на початку 2019 року були вимушеними, бо значну конкуренцію ОВДП складали депозитні сертифікати НБУ, і саме банки були одними із найбільших покупців ОВДП.


Після підключення до Clearstream і масового заходу нерезидентів удалося значно зменшити дохідність завдяки збільшенню попиту від нерезидентів, які нині забезпечують істотну частку попиту під час первинного розміщення ОВДП (116 млрд грн гривневих ОВДП на кінець 2019-го вже тримають нерезиденти).


Багато хто лякає можливим масовим виходом нерезидентів у разі негативної зміни економічної ситуації в Україні/світі та обвалом курсу гривні. Але проблема в тому, що хоча в Україні і функціонує вторинний ринок, на сьогодні немає гравців, які зможуть викупити такий обсяг у нерезидентів. Також треба зазначити, що зайшли окремі фонди, які просто розбавили свої інвестиційні портфелі ще одним інструментом, і тепер вони триматимуть ОВДП до погашення, і питома вага цих ОВДП дуже незначна в їхніх портфелях. 5 млрд дол. українських гривневих ОВДП — це крапля в морі боргових інвестицій.

Головними проблемами на ринку ОВДП під час економічної паніки будуть такі:

— значне зниження попиту на первинному ринку, а у 2020 році заплановано розмістити ОВДП на 231 млрд грн. Хто їх викупить? Безумовно, українські банки заберуть доларові ОВДП, бо фактично Мінфін зараз став монополістом із розміщення валютної надліквідності, а хто викупить гривневі облігації? Українські банки вже не особливо цікавлять гривневі ОВДП із поточною дохідністю в 11% річних;

— істотне збільшення пропозиції на вторинному ринку, що призведе до підвищення ставок за ОВДП як на первинному, так і на вторинному ринку.

Якщо в чомусь Мінфін і звинувачувати, то у такому:

— у відсутності легкого доступу українських резидентів до операцій на ринку ОВДП. Виникає парадоксальна ситуація: будь-який українець може з телефону відкрити рахунок у одного з найкращих брокерів у світі й купувати/продавати облігації провідних країн, а в Україні треба пройти десяток бюрократичних кіл, щоб купити ОВДП. Деякі країни вже давно пішли набагато далі і вже в онлайн-режимі дозволяють своїм громадянам надавати кошти в борг уряду прямо зі своїх карток, а ми й досі обкладаємося купою паперів;

— у 0% оподаткування доходів фізичних осіб за операціями з ОВДП, що призвело до їх використання для легалізації тіньових/кримінальних грошей;

— у дефіцитному бюджеті, який потребує постійного збільшення запозичень.

Слід також зазначити, що Мінфін поступово заміщує валютні зобов'язання гривневими, але 2019-го внаслідок ревальвації така політика призвела фактично до значного збільшення видатків. Так, 15 січня 2019 року були розміщені річні гривневі та доларові облігації, доларові принесли інвестору за рік 7,45% річних у доларах, а гривневі — 41,35% річних завдяки ревальвації гривні. А доходи інвесторів — це і є витрати Мінфіну.

Іноземні інвестиції в Україну

Великі сподівання уряд покладає на прихід іноземних інвестицій в Україну. І тут хочу поставити кілька доволі простих запитань.

Ви інвестували б у країну, уряд якої вам офіційно заявляє, що незалежно від економічних показників вашої діяльності ви втратите за перший рік мінімум 14% своїх інвестицій? Думаю, що ні. Але саме це чують іноземні інвестори, коли бачили наприкінці 2019 року поточний курс гривні до долара й порівнювали його із закладеним у бюджеті. І так, такий прогноз уряду щодо девальвації гривні також підтверджується міжнародним консенсус-прогнозом.

Ви інвестували б у країну, в якій треба витратити майже дев'ять місяців, щоб підключити нове підприємство до електромережі?

Ви інвестували б у країну, в якій споживчий ринок не захищений від контрабанди, яку масово ввозять без сплати мит і ПДВ?

Ви інвестували б у країну, в якій не забезпечують для власних інвесторів чесних, відкритих і зрозумілих правил ведення бізнесу, але водночас обіцяють це іноземним інвесторам?

Ви інвестували б у країну, в якій вам доведеться конкурувати з "чорним" бізнесом? Ви інвестували б у країну, в якій ви найматимете працівників у білу, а ваші конкуренти — без проблем у сіру й чорну?

Чи ви, може, інвестували б у країну, в якій не діє принцип невідворотності покарання за порушення? А контроль за дотриманням законодавства, покарання порушників і є одними із найголовніших функцій держави для забезпечення однакових правил введення бізнесу.

Виходить парадоксальна ситуація: зараз більш ефективно для інвестора побудувати підприємство в сусідній країні ЄС, ніж в Україні, і користуватися безпроблемним доступом до електромереж, доступом до значно дешевшого кредитування, зрозумілими правилами введення бізнесу, безпроблемним завезенням продукції в Україну за Угодою про асоціацію з ЄС. А тіньовики можуть узагалі без проблем забезпечити ввезення в Україну товарів без сплати мита та ПДВ. І найголовніше, що за такою схемою вам буде забезпечено доступ до однієї з найбільших країн у Європі із суттєвими тіньовими доходами.

Безумовно, є кілька секторів економіки, які будуть цікаві для іноземних інвесторів навіть з огляду на вищезазначені проблеми. Наприклад, інвестиції в "зелену" енергетику, попри законодавчі ризики, залишалися одними із найпривабливіших, — тут і найвищий у Європі тариф на продаж "зеленої" енергії захищено від ризику девальвації національної валюти, і навіть забезпечено пільги на ввезення обладнання. У якій іще країні така манна небесна для інвесторів?

Подальша економічна ситуація в Україні значною мірою залежатиме від дій уряду та НБУ. Але якщо продовжиться політика статистів, то, як і прогнозує МВФ, Польща дедалі більше відриватиметься від України за економічним зростанням. За останнім прогнозом МВФ, за наступні п'ять років у Польщі ВВП на душу населення зросте на 5,7 тис. дол., з 14,9 тис. у 2019-му до 20,6 тис. у 2024-му. Водночас в Україні ВВП на душу населення збільшиться лише на 1,4 тис. дол., з 3,6 тис. у 2019-му до 5 тис. у 2024-му. Тобто МВФ прогнозує, що навіть приріст ВВП Польщі на душу населення за п'ять років перевищить абсолютний показник України.

Національною економікою треба займатися, а не просто констатувати показники, в іншому разі економікою вашої країни займатимуться інші держави.



Володимир Компанієць
Економіст
Всі статті автора

21:17, 9.01.2020
https://www.obozrevatel.com/ukr/economics/z-yakoyu-ekonomikoyu-ukraina-pochinae-rik.htm

Далі...

Володимир Тимошенко: «Якщо переді мною ставилася мета, я завжди повинен був її досягти»

На цей раз ми мали розмову з ювіляром, директором Лебединського вищого професійного училища лісового господарства (1986 –2000 роки) Володимиром Аркадійовичем ТИМОШЕНКОМ.

– Володимире Аркадійовичу, перш за все, вітаємо Вас з поважним ювілеєм – 80-річчям від дня народження, яке Ви відсвяткували вчора. Чи віриться Вам, що зозуля накувала вже стільки ось літ?

– І віриться, і не віриться. Та більше віриться, бо ж на цьому довгому вже шляху було всього: дитинство, перекреслене страшною війною, втрата батька, який поліг на полі бою на території Польщі в роки Другої світової війни, післявоєнний голод, відчуття беззахисності, поскільки нас, трьох братів, виховували тільки бабуся та мама, біль за маму, бо та клята війна на певний час позбавила її улюбленої справи – лікарської. Це вже через кілька років по війні вона стала працювати сільською лікаркою. Пригадується один болючий епізод із мого дитинства. В голодну пору 47-го збирав вже на зібраному полі залишки колосків. Раптом об`їждчик, такий собі дужий дядько на баскому коні, шморгонув мене батогом із прикріпленою гайкою на кінці: бач, я розкрадав «соціалістичну власність». Ще довго носив на своєму тілі слід від того удару. Пройшли роки, і він на старості власних літ двічі просив у мене пробачення, коли я відвідував свою малу батьківщину. Та не одержав у мене прощення, адже той біль і досі мені пече.

Отож, від мого народження і до сьогодення – чималий відрізок часу, часто згадується, згадується минуле, тому віриться, що років на життєвому календарі вже чимало.

– Отже, згадується. То ж чим були сповнені дитинство і юність?

– Я тішуся тим, що народився у великому місті на Неві – Ленінграді (тепер Санкт-Петербург). Та недовго довелося там жити: всього рік і п`ять місяців. Звісно, не пам’ятаю того часу. Мої мама і батько почергово їздили у відпустку на їхні малі батьківщини до рідних – у с. Успенка Буринського району на Сумщині (це татова) та у с. Чагово Оратівського району на Вінниччині (мамина). Ось та відпустка батьків у с. Чагово в червні 1941 року стала фатальною. 22 червня фашистська Німеччина розв`язала війну з тодішнім Радянським Союзом. Батько, як офіцер армії (майор), відразу ж пішов на фронт, а мама залишилася у батьківській хаті з нами, дітьми. Моє воєнне дитинство, як і переважної більшості дітей того часу, було голодним і холодним. Але наша дорога матуся робила все, щоб зберегти дітей. Вона не втрачала дух родини, дух українства. Навіть свята у нас були, під час яких ненька одягала нас у гарненьке вбрання і підносила маленькі подаруночки. Наш батько, коли йшов на фронт, заповідав дружині: «Обов`язково у святі Різдв’яні дні, коли народився Володя (8 січня) влаштовуй йому свято». І мама виконувала цей батьків заповіт упродовж усього свого життя. В пам`яті закарбувався мій день народження в 1947 році. Голод, холод. А матуся десь роздобула картоплі, поставила на стіл солоні огірки, поклала окраєць хліба. Зібрала родичів. Вони мене вітали, співаючи українських народних пісень. З роками поступово приходив у дім достаток, а стіл ставав щедрішим.

Ще одним великим святом був для нас Великдень. Мама випікала смачні паски, фарбувала у цибулинні яйця і влаштовувала для нас, її трьох синів, свято. Хоча в той час ідеологія переслідувала тих, хто ходив до церкви, вірив у релігійні свята.

Пригадую, що після війни не відзначали День Перемоги. Солдати, які повернулися з фронтових доріг, не згадували те жахіття, що їм довелося пережити, бо було боляче. Вони намагалися зосереджуватися на проблемах мирного життя, самовіддано працювали на відбудові зруйнованого війною народного господарства, ростили дітей у надії, що ця війна, котра випала на їхню долю, остання. Про це завжди твердила й моя мама в день 9 травня.

Ми ще довго виглядали свого батька з фронту, та цього, на жаль, не сталося. Тож стали для мами її першими помічниками і порадниками. Підтримували чистоту й порядок у хаті і на подвір`ї, доглядали худобу і птицю. Я навіть розводив голубів (було їх до 100 штук). Нас, дітей війни, мама виховувала у повазі до праці і у працелюбності, бути чесними, добрими, справедливими, ввічливими. Це вона робила власними справами, власним поглядом і навіть подихом. Навчала нас житейської мудрості, моральним цінностям, берегти родину. Я з 12 років працював на цегельному заводі. Трудовий стаж зарахували мені з 14 років. До речі, він складає 56 років.

В 1947 році я пішов до першого класу Чагівської семирічки, а в 1954-му – до Великоростівської середньої. По її закінченню освоїв спеціальність «майстер лісового господарства» в Чорноліській лісній школі. Потому працював бригадиром рільничої бригади, лісником у колгоспі «Пам`ять Сталіну».

А потім випурхнув із родинного гніздечка. Сурми покликали до війська – тоді справою честі кожного юнака була служба в лавах армії. Проходив її в м. Житомирі (збіг обставин – під час війни в цьому місті лікувався мій батько, тяжко поранений в одному з боїв).

Після служби вирішив здобути вищу освіту і став студентом Харківського інституту механізації та електрифікації народного господарства. В 1967 році одержав диплом інженера-механіка.

– Володимире Аркадійовичу, Ви з теплотою згадуєте своїх батьків. Більш конкретніше розкажіть про них. Ви ж бережете пам`ять про найрідніших людей?

– Звичайно ж. Це були високоосвічені, інтелігентні люди. Батько, Аркадій Васильович, був кадровим військовим, мама, Марія Степанівна, – лікарем Військово-Медичної академії імені Кірова. Проживали в Ленінграді, але війна порушила всі їхні плани. Обоє з родин селян-середняків.

Батько в юні роки працював на шахтах Донбасу, служив у лавах армії, звідки його направили у військове училище Ленінграда. Закінчив заклад з відзнакою, тож молодого офіцера Аркадія Тимошенка залишили викладачем у ньому.

Мама з Вінниччини на запрошення свого дядька поїхала до міста на Неві. Спочатку працювала робітницею на промислових підприємствах. А в 1934-1938 роках навчалася в медичному закладі при Військово-Медичній академії. Коли його закінчила, її залишили працювати в академії. А в 1938 році Аркадій і Марія поєднали свої долі.

Батько мав мистецькі нахили: добре співав, грав на скрипці, фотографував. У мене й досі зберігаються в архіві його фото, яким більше 80 років. Коли він із мамою і маленькими синами приїжджав у відпустку – чи то в Успенку, чи то в Чагово, збирав довкола себе і сільську молодь, і земляків: нашу сім`ю завжди привітно зустрічали і проводжали, чекаючи на наступний рік.

А страшна війна зруйнувала життя людей. Я вже зазначав, яка ситуація сталася в нашій сім`ї. У важких боях біля Житомира батька тяжко поранила ворожа куля, лікувався у госпіталях цього міста і міста Вінниці. Коли його трішки підняли на ноги, відпустили у Чагово, що знаходилося за 60 кілометрів від Вінниці. Вдома його доліковувала мама. Коли він жив на окупованій території, ніхто з односельців не видав його «новій владі», бо дуже поважали батька. Він же доліковував рани і допомагав людям: шив чоботи, одяг. А як село звільнили радянські війська, батько знову пішов на фронт, але вже в якості рядового солдата. На жаль. Він писав теплі листи мамі і нам, його синам. Мама ретельно зберігала ті листи і вже, коли ми стали дорослими, розділила їх порівну між нами, трьома синами, щоб ми завжди пам`ятали свого батька. В моєму домашньому архіві й досі їх зберігаю.

Ми з мамою не дочекалися з фронтових доріг свого чоловіка і батька. Він загинув у листопаді 1944-го в селі Долгоня Дуклянського району (Польща). В пам`яті закарбувалася картина: мама тремтячими руками тримає папірець, який їй вручила листоноша, і гірко-гірко плаче.

Ставши дорослим, я все шукав батькову могилу. Однак, даремно. З різних архівів, з села Долгоня приходили невтішні відомості. Коли в 2004 році в Україні проходив другий тур виборів Президента, в цей час представником на виборчій дільниці у ВПУ лісового господарства був поляк. Я з ним познайомився і попросив відвідати місце поховання батька, як зазначалося в похоронці. Він виконав моє прохання. Але згодом у листі від нього повідомлялося, що на меморіальній плиті Меморіалу в с. Долгоня прізвище мого батька не значиться.

Моя мама залишилася вдовою у 30 років. Як їй не важко було, але вона, як кажуть, зібрала всі свої сили в кулак і ростила нас, малих. Спочатку працювала в колгоспі за трудодні. Всю роботу в місцевому господарстві тримали на собі вимучені війною жіночі плечі: жінки сіяли, косили, молотили – і все вручну. А ще сім`ю задавлювали натуральні податки. Треба було здавати молоко, м`ясо, яйця, масло.

Лише в 1948 році, коли почала працювати Медівська дільнична лікарня на 15 ліжок, що знаходилася за 5 км від села Чагово, мама відновила свою лікарську діяльність. В ній вона протрудилася до пенсії. Її дуже шанували всі мешканці навколишніх сіл, адже вона врятувала не одне життя, вилікувала багатьох людей.

Мама була невсипущою трудівницею. Давала лад усьому вдома, тримала господарство, ростила і навчала нас, дітей, була відмінним лікарем. А ще встигала вишивати і прясти, шити і в`язати.

Пам`ять про своїх батьків я маю намір зберегти для наступних своїх поколінь. Зараз працюю над книгою «Стежина до світлого життя».

– Володимире Аркадійовичу, Ви задоволені пройденим життєвим і трудовим шляхом? На Ваш погляд, він був вдалим чи не зовсім?

– В цілому задоволений. Звісно, не дивлячись на негаразди, втрати, окремі моменти, що викликали смуток і біль у душі. Якби ще раз довелося ним пройти, пройшов би, але починаючи вже із шкільних років. Я задоволений, що, дякуючи мамі, одержав вищу освіту, знайшов себе у професії, маю чудову родину, безліч друзів, які виручали мене, що проживаю у чарівному Лебедині, який за ці вже майже 53 роки став мені рідним і дорогим.

– То як Ви потрапили до Лебедина?

– Справа випадку. Скажу відверто, про Лебедин я ніколи не чув, не знав, що є таке містечко. А ось, закінчивши інститут, одержав направлення. В ньому зазначалися три графи: місце роботи – м. Лебедин (Сумська область), СПТУ–4; посада – викладач; проживання – житлом забезпечується в гуртожитку. Звісно, спочатку з`явився в обласне управління профтехосвіти (такий був порядок). Його начальник Костянтин Платонович Мендель зустрів мене добре, приязно. Коли побачив мій диплом, а ще купу відзнак за досягнення у спорті (волейболі), сказав: «Я залишаю тебе працювати в управлінні, будеш грати в складі збірної профтехосвіти області».

Але я людина з таким складом характеру: якщо переді мною ставиться мета, я завжди повинен був її досягти. Отож, поїхав до Лебедина. СПТУ-4 тоді очолював Олександр Васильович Гадяцький. Він привітно зустрів мене і мою сім`ю (був одружений і мав сина). Зазначив, що працюватиму викладачем, а далі, посміхаючись, зауважив: «А, можливо, колись і завучем, і директором». Як у воду дивився. «А де ж гуртожиток, куди мені вести своїх?», – запитав я. «Незабаром побудуємо», – відповів Олександр Васильович. Але згодом побудував будинки для співробітників училища на околиці міста в сосновому лісі. В одному з них я й одержав квартиру, де ми й досі мешкаємо з дружиною, де виросли наші сини.

– Мабуть, саме робота в профтехучилищі залишила найзначиміший слід у Вашому житті?

– Саме так. Навчанню і вихованню сільсько­господарських і робітничих кадрів я віддав все життя. Мій педагогічний стаж складає 41 рік. Спочатку вісім років викладав спецпредмети – землерийні машини, трактори, автомобілі, механізація тваринницьких ферм, креслення, теоретична механіка, меліорація, був керівником методоб`єднання механізаторських професій, головою профспілки працівників училища. А з 1975 по 1986 рік працював заступником директора училища з навчально-виробничої роботи, з 1986 по 2000 рік – директором.

– За роки Вашого директорства в училищі зроблено чимало. Все потребувало зусиль, знань, мудрості. Та, мабуть, найважче довелося переорієнтовувати училище в напрямок підготовки ним кадрів для лісового господарства?

– Так, зроблено чимало. Зокрема, побудовано нову їдальню на 450 місць, котельню переведено на газове опалення, капітально переобладнано актову залу, котра стала найкращою в системі профтехосвіти області, обладнано сучасний кабінет української мови та літератури і переведено викладання всіх предметів українською мовою, відкрито нові професії: «лісник-тракторист-водій», «кухар», «машиніст автомобільних кранів» після 11 класів і для демобілізованих юнаків.

Та коли в 1991 році розпався Радянський Союз, відпала потреба в меліоративних кадрах. Я зрозумів це і почав перепрофільовувати училище на необхідний для України лісовий напрямок. Нелегко було переконувати декого там, наверху. Дехто висловлював думку, щоб закрити навчальний заклад. Та все ж знайшлися мудрі і добрі керівники, які підтримали мою ініціативу. Тож, училище у 1997 році отримало ліцензію на підготовку робітничих лісівничих кадрів зі спеціальності «лісник-тракторист, водій категорії «С». Відтоді змінило й назву із СПТУ-34 на професійне училище лісового господарства.

Коли мені виповнилося шістдесят років, керівне кермо передав своєму колишньому учневі, згодом майстру виробничого навчання, викладачеві, старшому майстру Анатолію Трояну. І не помилився. Анатолій Григорович зберігав кращі традиції училища, примножував їх. І у 2003 році перевів училище в статус Вищого. Зарекомендував себе вмілим керівником, тож недаремно жителі міста згодом обрали його міським головою. А після двох каденцій свого головування знову повернувся до рідного училища. Приємно, що він твердо тримає училище на передових позиціях в області, готуючи кваліфіковані кадри. Зміни на позитив відчуваються кожного разу, коли відвідую його. До речі, після виходу на заслужений відпочинок я ще вісім років викладав спецдисципліни лісового напрямку, підготувавши для цього необхідну базу.

– Ви часто навідуєтеся до рідного училища?

– В училищі пройшла значна частина мого життя (з 27 до 68 років). І я залишився йому вірним, які б посади мені не пропонували. А їх надходило чимало, зокрема директором Ворожбянського СПТУ-6, заступником директора Чугуївського меліоративного училища, службу в комітеті держбезпеки СРСР, міським головою, директором заводу верстатних вузлів, заступником керівника обласного управління профтехосвіти, директором спецшколи-інтернату (все це впродовж 1973 – 1980 років). Мабуть, недаремно після чергової пропозиції на підвищення перший секретар райкому Компартії України Леонід Олександрович Яковенко сказав мені: «Ти що, прикипів до училища? Не відірвати тебе від нього». Я горджуся, що моя праця приносила успіхи і досягнення училищу, зміцнювала його матеріально-технічну базу. Тому сьогодні з чистою совістю заходжу до училища. Живу й досі його життям, хвилююся за невдачі, що його іноді переслідують, радію успіхам. Беру участь у різних заходах, зібраннях ветеранів, що проходять 9 травня, 19 серпня, 1 вересня, 2 жовтня, 1 січня, зустрічаюся з керівництвом, колишніми і теперішніми колегами, проводжу профорієнтаційну роботу в школах міста.

– Вашу працю поціновано?

– Так. Нагороджений знаком «Відмінник освіти України», бронзовою медаллю ВДНГ Союзу, медаллю «Ветеран праці», численними Почесними грамотами різних рівнів: Міністерства освіти України, обласного управління профтехосвіти, партійних органів, владних структур місцевого рівня. Подяк – не перелічити.

– Ви задоволені своєю особистою долею?

– Звичайно. У мене прекрасна дружина Ганна Гнатівна. Ще навчаючись в інституті в Харкові, якось підмітив на танцмайданчику у парку Перемоги красиву дівчину, запросив її до танцю. Сподобалась – закрутило у свій вир кохання. Вона працювала тоді вихователем у дитсадку заводу імені Малишева, а родом з Богодухівського ра­йону. 19 квітня 1965 року ми уклали свій шлюб. І ось цього року відзначатимемо 55 років подружнього життя. Дружина була для мене надійним сімейним тилом. А ще вона – трудівниця золота. За все це я їй безмежно вдячний.

– А чи гордитеся синами, невістками, онуками?

– У мене чудові сини. І старший Олександр, і молодший Ігор здобули таку ж професію, як і я. Обидва – інженери-механіки. Мої невісточки: Ірина – вчителька, Наталя – медсестра. Маю чотирьох онуків: Святослав – майстер харчової промисловості, Маринка – фармацевт, Дмитрик – дев`ятикласник, Оленка – навчається в магістратурі СумДУ, на юридичному відділі. На нашу з Ганною Гнатівною радість маємо й малесеньку правнучку Міланочку (це Святославова донечка). Словом, я горджуся своєю родиною і щасливий, що маю власне продовження в дітях і онуках.

– Володимире Аркадійовичу, Ви мали кумира по життю?

– І не одного. По життю – моя дорога мама, Марія Степанівна. Вона залишилася вдовою у 30 років із трьома синами. Але не здалася негараздам, труднощам, навпаки – показувала нам приклад, як долати ті труднощі і жити гідно, по совісті. У спорті (волейболі) – Костянтин Кузьмич Рева, виходець із м. Глухова, багаторазовий чемпіон СРСР, світу, Європи, Олімпійських ігор, Заслужений майстер спорту. За великі заслуги у спорті у 2005 році його ім`я занесено до «Зали слави» найвидатніших волейболістів світу на батьківщині волейболу – м. Халіоніке (США). У кінематографі – актор, кінорежисер Леонід Биков, відомий у всьому світі. Його гра в кінофільмах «Максим Перепелиця», «В бій ідуть тільки «старики», «Ати-бати, йшли солдати» – неперевершена. Шкода, що фатальний випадок рано обірвав його життя.

– Знаємо, що Ви все життя захоплювалися волейболом, майстер спорту з волейболу, грали у складі багатьох команд, розвивали волейбол в училищі, на Лебединщині…

– Так. Це моє хобі. Захопився волейболом у Чагівській школі. Виступав за мо­лодіжні команди Вінницької області. А в армії, в далеких 1961-1962 роках, грав у складі волейбольної команди майстрів спорту за 9-у танкову армію. Навчаючись в інституті, виступав за його збірну команду з волейболу. До речі, вона чотири рази виходила призером першості України серед вузів, була однією із найсильніших у Харкові. Впродовж роботи в училищі активно займався спортом, тренував його волейбольну команду, виступав за збірні СПТУ, Лебедина, обласну команду «Трудові резерви». З 1980-го по 2015-ий був організатором волейбольного турніру «Зустріч поколінь», що проводився щороку. В ньому брали участь 5 – 8 команд різних колективів (вік 15 – 75 років). Складалися вони із школярів, студентів, військових, викладачів, робітників, ветеранів праці. Ігри проходили на спортивній базі училища. За цей час у турнірі взяли участь 171 команда і 1504 учасники. А ще організовував турніри «Зустріч з юністю», «Золоте серце». Словом, 63 роки грав на різних волейбольних майданчиках.

– А чим сповнене Ваше сьогодення?

– Пенсіонерськими справами. Встав, зробив зарядку, попорав невеличке господарство (кури, качки), сходив до магазину, поспілкувався з друзями по телефону, а їх у мене чимало. Із задоволенням цікавлюся справами моїх добрих друзів, з якими продружив, пропрацював, вирішував проблеми не один десяток років. Це Анатолій Васильович Онайко, Іван Михайлович Гурін, Костянтин Якович Хорохорін, Леонід Володимирович Щегорцов, Анатолій Григорович Троян, Борис Кіндратович Білодід, Микола Григорович Сіренко, Валерій Григорович Чалий, Сергій Миколайович Лук`яненко, Олександр Миколайович Огієнко, Олексій Михайлович Гурлай, Віталій Григорович Шапошник, Леонід Васильович Бондар, Іван Степанович Радченко. Приємно, що маю від них і моральну, і матеріальну підтримку. Особливо хочу висловити вдячність директору Сумського обласного центру зайнятості Володимиру Іллічу Підлісному за своєчасну і дієву підтримку мене, як директора у 1998 році.

А влітку разом з дружиною вирушаємо до Червленого, де у нас є земельна ділянка. Вирощуємо овочі, картоплю, збираємо урожай яблук, груш, слив.

Готую до друку третю книгу, в якій маю намір розповісти про свої родинні зв`язки, про батьків, про своє життя. Словом, на пенсії сумувати не доводиться, адже якісь справи завжди знаходяться.

– У Лебедині Ви прожили майже 53 роки. Не шкодуєте? Можливо, хотілося б мешкати у мегаполісі?

– Аж ніяк. Ніколи не шкодував, що так склалася доля. Місто тихе, спокійне, затишне. Мені до вподоби довколишні соснові ліси, а це – чисте повітря. Тут у мене багато друзів, приятелів, тут мої діти проживають. І я щасливий від усього цього.

– З яким настроєм зустрічаєте ювілей?

– З оптимістичним.

А тепер наші традиційні

7 бліц-запитань

– Ви народилися в Різдвяні свята. Любите їх?

– Звичайно ж.

– Ви задоволені сьогоденням?

– Задовольнятися всім – це зупинка. А я не люблю зупинятися, йду вперед.

– Які програми любите дивитися по телебаченню?

– «Зоопарк», «Дача», «Ліс».

– А Ваш улюблений фільм?

– «В бій ідуть одні «старики».

– Ви часто дарували і даруєте квіти дружині?

– На її день народження та на різні свята.

– Ваша улюблена страва?

– Голубці, розсольник і каша з гарбуз-банана.

– Ви й досі водите автомобіль. Це хобі чи необхідність?

– Необхідність.

З ювіляром спілкувалася

Надія Солодовник

http://www.lebedinpress.com.ua/kategorii/novosti/3903-volodimir-timoshenko-yakshcho-peredi-mnoyu-stavilasya-meta-ya-zavzhdi-povinen-buv-jiji-dosyagti

Далі...

Волинянин змайстрував пристрій, який рубає дрова

Василь Мороз із села Оленине Камінь-Каширського району змайстровав дровокола, яким користується понад 10 років.

Чоловіку 43 роки, працює у школі завгоспом і виховує з дружиною трьох прекрасних діток, - пише Полісся.

Каже, живе як всі: працює, тримає господарство, влітку з сім’єю ходить у ліс по ягоди, гриби. Любить полювання. Попри всю свою скромність пан Василь – знаний у своїй стороні шанувальник техніки. Пристрасть до металу у нього, схоже, в крові: його батько був механізатором, тримав кузню.

– Маю горно, кувадла, все необхідне. Любитель-самоучка. Можу викувати новий інструмент, так би мовити з нуля, і підремонтувати плуги чи запчастини до січкарні. Залізо люблю, без того не можу. Уже рука набита, тому виготовити, наприклад, сокиру не становить жодних проблем, – зауважує мій співрозмовник. – Перші спроби були у 9 класі, потім став більше цим займатися і поступово наловчився. А першою роботою була копачка. Довго сидів над нею, але не здався і усе вийшло. За стільки часу вже й складно пригадати, що й у якій кількості робив. В окрузі всі звертаються.

Механізм, який називає дровоколом, Василь Мороз виготовив самостійно, «з голови» (свого часу бачив заводські аналоги на одному з підприємств). Найбільше часу знадобилося для пошуку запчастин, адже не завжди вдавалося підібрати необхідне з першого разу. Навіть доводилося шукати серед металобрухту. Проте загорівся ідеєю і вийшло відносно швидко, хоч і робив поступово. Готовий механізм запрацював відразу, тільки з часом майстер змінив декілька нюансів для зручності.
– У цього дровокола гідравлічна система. Можна сказати, що в ньому запчастин на пів трактора. Але крутить усе електромотор, – зауважує господар, розповідаючи про конструкцію свого винаходу. – Купив мотора, швелера, метал. Зварив раму, припасував колеса. На основі закріпив циліндра, з іншого боку виставив ножа. Збоку встановив мастильного насоса МШ-32, розподільник та електромотор. З’єднав усе мастильними шлангами. Електромотор крутить насоса, мастило качає і завдяки цьому працює увесь механізм.

Майстер підкреслює, що зараз уже багато таких пристроїв роблять і кожен по-своєму унікальний. Однак переважають редукторні дровоколи на одне лезо, у нашого ж героя – гідравлічний і розрубує поліно відразу на 6 частин, а не на 2. Пан Василь переконує, що його механізм не є занадто затратним. Звичайно, колись довелося вкласти кошти у запчастини, аби змайструвати його, однак далі – по мінімуму. Єдина витрата – на електроенергію.

Сама ж швидкість «рубання» дров залежить від спритності того, хто закладає колодки. У будь-якому разі виходить швидше, аніж рубати сокирою, ще й на руки та спину значно легше. Так, наприклад, син пана Василя справляється з причепом дров за пів дня. Техніка потужна, перешкод для неї нема: «бере» будь-який вид деревини. Навіть відходи, обрізи з пеньків перерубує. Винахідник вважає, що потужнішого дровокола поблизу немає. Тим більше, що зараз уся техніка на гідравліці, усі трактори, крани тощо. І робота іде швидше, і значно безпечніший за редукторний, який працює постійно. Тільки встигай закладати поліна – з необережності можна завдати собі травм. А в гідравлічному, каже майстер, колодку поклав, важіль натиснув і тоді спрацювало – розкололо. Якщо не натиснути важіль, то мотор не припиняє роботу, але ніж стоїть на місці.

Загалом дровокол працює тихо і легко транспортується. Натомість любителі пожартувати кажуть, що такий механізм у господарстві наче кухонний комбайн для жінки – незамінний помічник.

ВОЛИНЬ
9 січня, 15:59 

https://visnyk.lutsk.ua/news/ukraine/regions/volyn/46551-volynyanyn-zmaistruvav-prystrii-yakyi-rubaie-drova/

Далі...

«Може, не в Греті справа?»

Ірина МАЦЕПУРА — про вирубку лісів, екологію, консерватизм і популізм

Олександра Кльосова
9 січня, 2020 - 19:35

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Палітра читачів та друзів газети «День» є навдивовижу різноманітною. До нашого «інтелектуального острівця» долучені студенти, історики, вчителі, політики, письменники, громадські діячі й навіть керівники величезних меблевих підприємств. І ми у «Дні» впевнені, що нашим багаторічним читачам і партнерам також є що розказати. Сьогодні маємо розмову з депутатом Закарпатської обласної ради, директором підприємства ТОВ «ВГСМ» Іриною МАЦЕПУРОЮ.

«ІСТОРІЯ ЛІСОЕКСПЛУАТАЦІЇ НЕ ЗНАЄ ДУЖЕ ОЩАДЛИВИХ СПОСОБІВ»

— Тотальна вирубка лісів в Україні, зокрема в Карпатах, — це міф чи правда?

— Тотальна вирубка лісів — це такий вислів, який був символом інформаційної атаки на галузь і почався приблизно два роки тому. Лише лінивий не поширював апокаліптичних яскравих картинок із вирубок тропічних лісів Суматри, вітровалів Ясної в Словаччині, сельових потоків десь у Кабардино-Балкарії. Все це йшло під гаслом — «держава бариг нищить народне багатство». Це доповнювалося різними лозунгами: «Ліс їде в Європу, а ти?», «Норвегія відмовилась від переробки лісу». І вже ніхто не розбирався, звідки були фото вагонів із лісом, і що Норвегія відмовилася від імпорту і переробки тропічних порід деревини, а насправді є одним з лідерів лісозаготівлі та переробки в Європі.

Що стосується історії лісоексплуатації, то вона не знає якихось дуже ощадливих способів. З того часу, як виникла можливість рубати ліси, вони рубалися суцільним способом. Чому? Бо суцільне вирубування лісу є економічно вигідним, і для цього існують всі технології, які створювалися довгі роки. Вибіркові рубки вже відображають сучасну філософію природокористування і є набагато дорожчими і витратнішими в часі.

Згадки про ліси існують з XV ст., але в давні часи ліс використовувався лише для місцевого будівництва і трохи для транспортування солі по воді. Писана історія лісівництва Закарпаття з’являється приблизно у кінці XVII — на поч. XVIII ст. Європа будувалася, була велика потреба у будівельному матеріалі, з’явилася мережа доріг і доступ до лісів, ліс сплавлявся ріками. Виникла професія бокораша, яка проіснувала до 70-х років минулого століття. До речі, їй присвячений прекрасний документальний фільм «Керманичі». Звичайно, в той час не існувало термінів «водозахисні ліси» або «вибіркові рубки». Ліс рубався суцільно десятками і сотнями гектарів. На старих фотографіях ми бачимо тотально знеліснені гори. В XIX ст. лісоексплуатація була дуже активною, правда, і велося активне відновлення лісів. Згідно з тогочасним законодавством, зруби вимагали заліснювати протягом п’яти років. Зустрічається інформація, що станом на 1870 рік хвойні праліси Верхнього Потисся були знищені на 90%. У середині й кінці XIX ст. виникає активна глибока переробка лісу — пилорами, лісохімічні заводи, до 30% жителів Закарпаття працювало в лісовій галузі.

У часи між світовими війнами, коли Закарпаття було в складі Чехословаччини, лісове господарство велося у відповідності до наукових підходів, нормативно було встановлено, що річні обсяги заготівлі не мали перевищувати 1,2 — 1,3 млн куб. м. Власне, цих норм дотримуються і сьогодні.

Однак перші роки Радянської влади на Закарпатті призвели до того, що в науковій літературі називається перерубами. В 1948—1956 роках рубали не встановлену норму, а в рази більше — 7—8 млн куб. м., ні про яку господарність і ощадливі підходи мова просто не йшла. Лише в 1964 році під тиском урядів Угорщини і Чехословаччини плани з вирубування лісів значно зменшили. Тяжка лісова техніка, лісовози не лише рвали ґрунти, а й нещадно поливали їх паливно-мастильними матеріалами. В ті ж часи стали більше уваги приділяти поновленню лісів. Лозунг «Зрубав дерево — посади три» мав трошки єзуїтський характер: коли відбувалися три-п’ятиразові переруби, звичайно, треба було більше і висаджувати. Та і норми висадки лісу були набагато вищими, ніж та кількість дерев, яка доживає до рубки головного користування.

Ми не маємо такого гасла, як у сільському господарстві, — «Хвала рукам, що пахнуть хлібом», але ростити ліс протягом 80—100 років — це важка і почесна справа, бо практично немає в державі лісівників, які рубають ними ж посаджений ліс, це люди єдиної професії, які працюють виключно для наступних поколінь

Лише приблизно з 1995 року, і то, через економічну кризу, коли попит на деревину зменшився, рубки знову ввійшли в норму 1,2—1,3 млн куб. м. Зараз, через більш часті вітровали, можуть досягнути 1,5 млн куб. м., але, загалом, залишаються в межах приросту деревини.

Також треба відзначити, що у зв’язку з такою попередньою експлуатацією лісів багато лісгоспів мають одновікову структуру лісів і можуть призначати в рубку ділянки, які недалеко стоять одна від одної, що і створює видимість тотальних рубок. Наприклад, у Рахівському районі щорічно рубається тисяча гектарів зі ста тисяч лісів. З одного боку, наче небагато — 1%, а з другого, тисяча лісосік по 1 га — це вже тисяча прогалин у лісах.

Можна відзначити, що з XVIII ст. в горах садять не аборигенну породу смереку (ялину), а штучно завезену ялицю, яка спочатку дала прекрасний приріст. Потім її знов висадили, приріст був уже менший. А зараз у горах росте деградоване, хворе третє-четверте покоління цих дерев, яке не витримує ні вітровалів, ні хвороб, ні потепління клімату. І це теж є величезною проблемою. Ці ліси всихають, втрачають свою цінність, рубати їх ніхто не хоче, бо треба будувати дорогу до лісосік, а це вже хворий, дешевий ліс, це економічно себе не виправдовує.
Зараз в усій Європі є епідемія короїда. Всі дружно перестали згадувати про стурбовану громадськість і просто рубають ліси, щоб не допустити великого поширення хвороб. Наприклад, німці лише в цьому році суцільними рубками вирізали 170 тисяч га лісів і ще задекларували 76 мільйонів куб. м пошкодженої деревини (приблизно в рік Німеччина заготовляє 40 млн куб. м лісу, Україна — 16 млн куб. м.). При цьому вони позиціонують цей ліс як здоровий (бо своєчасно заготовлений), промисловість отримала великий додатковий ресурс, і вони отримують прибутки з переробки. Ми традиційно заховали голову в пісок, бо громадськість волає про вирубки, маємо 400 тисяч га хворих лісів і не збираємось їх рубати, бо ніхто не хоче ярлика «варвар». Це дуже велика хвора тема. Але я не лісівник, щоб фахово це описати, це публіцистичний виклад.

Так що тотальна вирубка лісу — це образний виcлів, у який кожен вкладає те, що захоче.

«БІЛЬШИМ ВИКЛИКОМ ДЛЯ ЛІСУ Є ЗМІНА КЛІМАТУ, А НЕ РУБКА ДЕРЕВИНИ»

— Не секрет, що суцільна вирубка лісів призводить до зникнення багатьох видів флори та фауни. Тому в країнах Європи, таких як Чехія, Німеччина чи Швейцарія, перевагу надають вибірковим і поступовим рубкам. Чи є місце подібним тенденціям в Україні?

— Лісова наука знає різні види рубок. З 90-х років минулого століття стали активно відходити від суцільних рубок і застосовувати вибіркові. Що таке вибіркова рубка? З лісу відбираються кращі, пристиглі дерева, чим дається можливість іншим деревам отримати більше сонця, поживних речовин і покращити свій ріст для того, щоб через роки зрубати і їх. Це науково обґрунтований процес догляду за деревиною. Однак дуже часто ми чуємо народну інтерпретацію: забрали кращі дерева, варвари. Суцільні рубки призначаються у випадку спалаху хвороб або після погодних катаклізмів — вітровалів. За десять останніх років у Закарпатті було два великі вітровали. На жаль, ми бачимо, що ліси після вибіркових рубок втрачають опірність вітру і не змогли йому протистояти. Клімат змінюється і є сподівання, що вчені-лісоводи згенерують необхідні знання щодо сучасного догляду за лісом. Так само Європа в різних країнах пережила декілька дуже великих вітровалів, шкодою від яких є пошкодження десятків мільйонів куб. м. деревини.

Щодо флори і фауни. Ліс — живий організм, і більшим викликом для нього є сучасна зміна клімату, а не рубка деревини. Екологи за останні роки значно посилили свої позиції щодо захисту лісів: є заборона трелювати ліс потоками (правда, і більше нічим, але...), заборона заготівлі під час гніздування птахів (правда, в цей же час розмножується і короїд, але...).
До речі, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Санітарних правил в лісах України», яка регламентує вибіркові й суцільні санітарні рубки, прийнята 27.07. 1995 року і підписана прем’єр-міністром Є.К. Марчуком і лише з трьома змінами і доповненнями, діє і донині. Така невелика кількість змін за такий великий період характеризує цей документ як фундаментально підготовлений.

«ЛІСІВНИКИ — ЦЕ ЛЮДИ ЄДИНОЇ ПРОФЕСІЇ, ЯКІ ПРАЦЮЮТЬ ВИКЛЮЧНО ДЛЯ НАСТУПНИХ ПОКОЛІНЬ»

— Згідно з останнім звітом ООН (Special Report on Climate Change and Land), виявляється, що для порятунку планети ліси таки потрібно вирубувати, адже стале лісове господарство у перспективі здатне забезпечити постійне пом’якшення кліматичних змін, зберігаючи і одночасно збільшуючи запаси вуглецю в лісах. Утім, окрім раціональних рубок необхідно також висаджувати дерева. Відомо, що ваше підприємство постійно займається оновленням лісу, залучаючи до цього волонтерів. Чи могли б ви детальніше розповісти про те, як це відбувається?

— Зміни клімату — потепління і зневоднення — весь час змушують вирішувати, як можна захистити землю. Ліс зараз є найбільш адекватним захистом. Тому вирощування лісів і догляд за ними має не лише потенційне промислове значення. Ліси мають дуже багато призначень, і господарське лише одне з них. Ліс має захисну, рекреаційно-оздоровчу, природоохоронну функцію. Ліс регулює циркуляцію води і повітря, виділяє кисень, зв’язує вуглекислоту. Захисні ліси в державі за площею не набагато менші, ніж експлуатаційні. В південних районах країни, наприклад, вони виконують переважно ґрунтозахисні функції.

Однак треба розуміти, що часто лісівників звинувачують у всіх гріхах. Кожна повінь супроводжується в ЗМІ одними і тими самими кліше — вирубали ліс, ось і наслідки. Проте коли внаслідок повені в центрі Лондона або Парижа плавають лебеді, щось не чути, що це наслідок роботи їхніх лісівників.

До речі, в нас випадає до 800—1000 мм опадів, а вчені кажуть, що ліс може затримати лише 100 мм, решта має кудись подітися. Після кожної великої повені призначається Державна комісія з визначення причин. Велика повінь 1998 року пояснювалася тим, що кілька днів безперервно йшов дощ узимку, на той момент уже промерз ґрунт, вода просто стікала в річки, також топився сніг.

Довго інтернетом ходила картинка — одне дерево затримує п’ять тонн вологи. По-перше, не затримує стільки, по-друге, з осені до весни взагалі нічого не затримує. Вода може стекти в лісові озера, знайти собі якісь болота, рови. Але річки за своїм призначенням і є тією гідросистемою, яка відводить воду з гір і зводить її в заплаву річки або несе в більші ріки.

От тут і була причина великої повені в Закарпатті восени приблизно два роки тому. Осінь, ліс вже не має потреби у воді, річка вийшла в заплаву, а там люди і дамбу вже розібрали, бо давно повені не було, і русло захарастили сміттям, та ще колись і заплаву осушили і штучно зменшили. Колись багатоводні роки зараз змінилися маловодними, дощів не так багато, і це природні процеси. До речі, є гарна книга В.Г. Рошко, В.М. Різак «Повінь — явище природне».

Останнім часом дійсно стало більше поміркованих статей на тему сталості лісового господарства, про необхідність рубок лісу, про те, що з віком дерева гірше зв’язують вуглець. І навіть про те, що в карпатських лісах все-таки можна використовувати гусеничну техніку. Тому, що існує указ про заборону трелювання деревини гусеничними тракторами в наших лісах. Правда, всі ці роки ми лиш сором’язливо кажемо, що колісні трактори самі по собі в лісі не їздять, на колеса треба одягати цепи, які рвуть землю не менше гусениць. Але жорна прийняття державних рішень мелють надто повільно, щоб на щось реагувати. Фінські вчені вже довели і опублікували дані про співвідношення гусеничного і колісного навантаження, і ми очікуємо, що протягом якогось десятка років і у нас зреагують на ці дані.

Ще раз підкреслю, що із закінченням виборчих перегонів статей і гасел щодо лісового господарства стало в рази менше, і вже є можливість спокійно обговорювати проблемні питання.

Наше підприємство дійсно щорічно навесні й восени проводить посадкові кампанії згідно з планами, затвердженими лісгоспом. У європейських лісах прийнято дві системи поновлення лісів: природнє поновлення і посадка лісу. Природне поновлення добре тим, що коли ліс відводиться в рубку, в ньому вже є 5-10-річний підріст здорового лісу. Якщо його не пошкодити, то ми отримуємо гарну базу для наступного лісу, який необхідно лише доповнити необхідними породами або кількістю саджанців. Такі ліси краще ростуть і розвиваються.

Якщо ж створюється новий ліс, то ми висаджуємо по 6 тисяч саджанців на гектар. І це тяжка робота: на гірському кам’янистому схилі треба викопати ямку 40 на 40 см, укорінити деревце і притінити його. Тут є ще один міф — кажуть, що в лісі після рубки залишається багато решток деревини. Але при цьому забувають про два аспекти: по-перше, ці залишки захищають молоді деревця від вітру, сонця, морозу і звірів, по-друге, деревина, перегниваючи, дає поживу для росту наступного покоління дерев.

Ми залучаємо для посадок в лісі лише працівників підприємства і їхні сім`ї. Чому так обмежено, без молоді й волонтерів? Лісоексплуатаційні ліси знаходяться доволі далеко в горах. Треба йти високо в гору, тяжко працювати на вологому схилі (бо треба зловити воду і посадити в стислі терміни) — це небагатьом людям під силу. Кожна справа легка з екрану комп’ютера, а викопати в день по 200 ямок — це тяжка праця.

Ми не маємо такого гасла, як у сільському господарстві — «Хвала рукам, що пахнуть хлібом», але ростити ліс протягом 80 — 100 років — це важка і почесна справа, бо практично немає в державі лісівників, які рубають ними ж посаджений ліс, це люди єдиної професії, які працюють виключно для наступних поколінь.

«ІКЕА ДЕКЛАРУВАЛА ВИХІД НА НАШ РИНОК ЛИШЕ ДВІЧІ»

— Уже протягом кількох років українці чекають на відкриття офіційного магазину меблевого гіганта ІКЕА. А поки цього не сталося — прихильники скандинавського стилю і мас-маркетових цін вимушені купувати товари для дому в посередників чи привозити меблі шведського бренда із-за кордону. Як відомо, ваше підприємство співпрацює з ІКЕА, себто поставляє готову меблеву продукцію з українського дерева за кордон, яке ми потім масово повертаємо додому. Чи не здається вам ця тенденція парадоксальною? І розкажіть, будь ласка, детальніше про те, як вдалося вийти на співпрацю з брендом, що має світове ім’я.

— ІКЕА можна розглядати у двох аспектах: як величезні меблеві магазини і як виробника товарів для своїх магазинів. Так, справді, їхнього магазину в Україні немає. З одного боку, цей гігант має високі вимоги до підприємницького клімату в країні, де вона відкриває магазин. Внутрішні стандарти ІКЕА забороняють корупцію і всі інші «непрямі» вирішення конфліктів. З другого боку, звичайно, вони «заміряють» обсяг ринку, на який збираються вийти. І за цифрами виходить так, що економіка росте лише тоді, коли в Україні є влада, яка демонструє демократичні переконання. І не дивно, що ІКЕА декларувала вихід на наш ринок лише двічі.
Щодо ІКЕА як підприємства, яке закуповує в Україні товари для своєї мережі, то в нас є десятки, якщо не сотні, підприємств, які постачають свою продукцію для цієї торговельної марки. Підприємство повинно відповідати всім вимогам щодо виробництва і його культури, соціальних стандартів, вимог охорони праці й природоохоронного законодавства. Це великі додаткові затрати, але і більш гарантований збут. Ми проходимо щорічні аудити, на яких підтверджуємо свою відповідність їхнім стандартам.

Наше підприємство, в різних організаційно-правових формах (тобто були всілякі реорганізації), працює з ІКЕА з 1992 року, і це вже довга співпраця.

Цікаве питання: чому підприємці, які торгують цією торговельною маркою, все привозять з-за кордону, хоча в Україні багато чого випускається? Справа в тому, що ІКЕА має десятки тисяч постачальників, і все можна купити в одному магазині й не шукати щось тут по підприємствах.

«МИ НІКУДИ НЕ ДІНЕМОСЯ ВІД ЗАКОНУ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗАПЕРЕЧЕННЯ»

— У 1959 році швед Стен Густав Тулін винайшов пластикові пакети задля порятунку планети, адже виготовлення паперових торбинок призводило до масової вирубки лісів. За його задумом, пластикові пакети призначалися для багаторазового використання. Однак план Туліна був втілений у життя лише частково, і сьогодні планета зіткнулася з новою екологічною проблемою — пластиком. Отож, світові та вітчизняні бренди знову переходять на паперові пакети, а молодь, що підтримує еко-лайфстайл, активно публікує в соцмережах фото з авоськами. На вашу думку, чому людство ходить по колу? І використання яких пакетів є все-таки меншим злом?

— Людство має добру традицію ходити по колу, одне рятує, що ця спіраль більш-менш іде вгору. Це така собі гегелівська спіраль розвитку в екології: теза (папір колись) — антитеза (пластик зараз) — синтез (папір, але вторинної переробки і точно виникне ще щось.) Ми ж нікуди не дінемося від закону заперечення заперечення. Тому заміна пластику на папір була доволі очевидною. Людство з кожним роком споживає дедалі більше матеріальних цінностей. Минулого століття бурхливо розвивалася нафтохімія та її продукція. А це скиди, викиди, залишки, які важко утилізувати. Економіка розвивається, країни стали багаті, бюджети світових концернів перевищують бюджети середніх країн. Невблаганно настали зміни в природі, яка зазнала тяжкої експлуатації своїх ресурсів, відповідно, настав час змінити підходи і час пошуку нових технологій. Зараз світ, серед інших проблем, шукає і порятунку від пластику.

«МОЖЕ, НЕ В ГРЕТІ СПРАВА?»

— Нещодавно авторитетне американське видання Time присудило Греті Тунберг звання «Людини року». З одного боку, юна шведська екоактивістка збирає армію своїх фанатів по всьому світі, зустрічається з першими особами держав, відомими діячами культури та представниками міжнародних організацій. З іншого — з кожним днем у світі зростає кількість людей, які вважають дівчину жертвою маніпуляцій дорослих і не сприймають її діяльність всерйоз. Яке ваше ставлення до Грети?

— Час від часу в світі «вистрілюють» різні люди, які виявляються, як кажуть, в потрібному місці в потрібний час. Думаю, що Грета Тунберг з цього випадку. Щось нового вона не сказала, але в нинішній кліповій свідомості вже давно працює не ЩО, а ЯК. Підліткова експресія, актуальна тема — все зійшлося. Дивно, звичайно, що практично ніхто не знає прізвища ненабагато старших за Грету молодих учених, які придумали спосіб очищення океану від пластику, в них немає фанатів, з ними не зустрічаються лідери держав і зірки культури. Може, не в Греті справа?

«РИНОК ЗЕМЛІ МАЄ БУТИ»

— Ви як депутат Закарпатської обласної ради як оцінюєте Закон про ринок землі?

— Ринок землі... Тут я можу сказати не як депутат облради, бо Закарпаття малоземельне, і тут ще всі пам’ятають, кому які землі належали, коли ще була приватна власність до радянської влади. З 1998 по 2008 рр. я працювала в аграрному бізнесі й пройшла шлях від розпаювання колгоспних земель і дуже слабких господарств, які обробляли землі ще радянською технікою, до великих потужних аграрних підприємств і сучасної світової аграрної техніки і технології.
Ринок землі має бути. Будь-хто, бажаючи займатися агробізнесом, повинен мати можливість чесно купити землю. Будь-хто з власників землі повинен мати право чесно продати свою землю. Яку філософію закласти в такій державі, як наша? Фермерство? Тоді треба виставити межу в 200—500 га. І знайти охочих цим займатися. За радянської влади колгоспи були більш соціальним проєктом утримання людей на землі, зараз приблизно так утримують і світове фермерство — великими мільярдними дотаціями.

Хто такий український фермер зараз? Це 50—100 га землі, отриманої в постійне користування, з якої практично не платяться податки, така собі самозайнятість. Ці фермери зараз обробляють 3 млн га земель у державі. До речі, таку ж площу обробляють ті п’ять-шість найбільших аграрних підприємств України, які є і великими платниками податків, і мають немалі соціальні програми в селах, де орендують землі. Ще є сотня підприємств, які обробляють від 150 до 15 тисяч гектарів. Решта, приблизно п’ять тисяч підприємств, обробляють від 15 тисяч до 2 тисяч га. Тож щодо нині лайливого слова «латифундист» — треба ще походити по ринку і приміряти, хто це.

В Україні розпайовано 26 млн га колгоспних земель між 7 мільйонами пайовиків. Добра третина вже відійшла в кращі світи, і цими землями розпоряджаються спадкоємці. Орендна плата за ці паї — кілька десятків мільярдів гривень щорічно лише за те, що ви чи ваші родичі були колгоспниками. Не зустрічала точної цифри орендної плати по державі, але думаю, що це приблизно щорічно 35—40 мільярдів селянам, і 10 мільярдів надходить як податок із доходів власників паїв у місцеві бюджети. І цей ринок ще має потенціал для росту.

Допускати чи не допускати іноземців до ринку? Ну, ми вже раз не допустили при приватизації іноземців, в результаті отримали монополізм і олігархат. За бажання і короткої пам`яті можна ще раз наступити на ці граблі.

Думаю, що більшість людей, які хотіли займатися фермерством, — уже ним займаються. Ринок землі не відкриє чогось нового і не змінить структуру аграрного сектора. Однак переконана, що ринок землі дасть поштовх нішевим виробникам: фрукти, овочі, зеленина, малі ферми.
Чи зможе законодавець поставити запобіжники, щоб землю купували лише для обробітку, а не для спекуляцій? Побачимо.

«ГАЗЕТА «ДЕНЬ» — ЦЕ ЛЮБОВ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ»

— Пані Ірино, ви протягом багатьох років є палким шанувальником і активним читачем газети «День». Підтримуєте наші ініціативи, долучаєтеся до фінансування видань «Дня» і розповсюджуєте книжки та газети серед шкіл і підприємств Закарпаття. Поділіться, будь ласка, з читачами історією вашого «роману» з «Днем». З чого все почалося? І чому ви досі з нами?

— Газета «День» — це любов з першого погляду з 1998 року. Мені подобається спокій, консерватизм і фундаментальність газети, актуальність і якесь відсторонене позачасся водночас. Газета ніби і у вихорі подій, але стоїть осторонь, і, виглядає, що має свій проєкт побудови інтелектуального життя в державі або і самої держави, який і втілює, не особливо звертаючи увагу на різні течії і збурення. Роки йдуть, «День» приходить, книжки Бібліотеки щорічно виходять, фотовиставка відбувається, молодь підростає і стажується в Літній школі газети, головний редактор Лариса Олексіївна Івшина — на екрані від «Вікна-Підсумки» і до нинішніх програм, значить, усе добре.

Олександра КЛЬОСОВА
https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo-intervyu/mozhe-ne-v-greti-sprava

Далі...

На Поліссі створять пралісові пам’ятки природи

На території Прип’ятського Полісся виявили багато залишків природних лісів, на основі яких планують створити пралісові пам’ятки природи.

Про це розповіла представниця Українського товариства охорони птахів Ольга Яремченко у Житомирі під час обговорення міжнародного проєкту "Полісся – дика природа без кордонів: збереження одного з найбільших природних регіонів Європи", повідомляє кореспондент Укрінформу.

"Ключові завдання проєкту – зробити природоохоронну оцінку сучасної території Прип’ятського Полісся і визначити особливо цінні для збереження природи ділянки. Ми працюємо у рамках закону про збереження пралісів. Уже побачили, що на Поліссі є багато залишків природних лісів, які зберегли свою функцію пралісів. Вони не відповідають критерію пралісів, оскільки розміщені на болотах і за окремими критеріями оцінюються як мертва деревина. Тому ми ідентифікуємо їх як категорію природних лісів, яких уже знайшли чимало, й працюватимемо над створенням пралісових пам’яток природи", - зауважила Яремченко.

За її словами, також працює велика команда фахівців, які виявляють місця існування рідкісних представників фауни, місця гніздування птахів, міграційних скупчень та локації існування кажанів, щоб створити там охоронні зони.Читайте також: «Древлянський край»: На Житомирщині з'явиться новий туристичний маршрут

У межах проєкту також передбачено покращення управління природно-заповідними територіями, відновлення гідрологічного режиму болотних масивів, які мають міжнародну цінність, та інформаційно-просвітницька кампанія серед населення.

Транскордонний коридор Прип’ятського Полісся охоплює Україну та Білорусь. На території нашої країни – це Волинська, Рівненська, Житомирська та Київська області.

Одна із ключових цілей проєкту "Полісся – дика природа без кордонів: збереження одного з найбільших природних регіонів Європи" – підвищити природоохоронний статус Полісся шляхом подання близько 300 тис. га угідь на номінацію для включення до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

23.12.2019 13:41

https://www.ukrinform.ua/rubric-tourism/2843873-na-polissi-stvorat-pralisovi-pamatki-prirodi.html

Далі...

У «Святих горах» почала діяти система виявлення пожеж

МОНІТОРИНГ На території Національного природного парку «Святі гори» на Донеччині встановили сучасну телевізійну систему раннього виявлення лісових пожеж. Фахівці департаменту екології і природних ресурсів Донецької обласної державної адміністрації та співробітники парку вважають це дуже важливим, оскільки відтепер завдяки телевізійній системі з’явилася змога оперативно реагувати на виникнення задимленості чи вогню на лісових масивах і вживати необхідних відповідних заходів для приборкання пожежі й запобігати її поширенню.

Як уточнили в департаменті екології і природних ресурсів Донецької ОДА, придбання і встановлення телевізійної системи відбулося в межах запровадження автоматизованої системи моніторингу довкілля Донеччини. їх здійснювали за кошти з обласного фонду охорони навколишнього природного середовища.

А тим часом унікальному НПП «Святі гори» періодично загрожують не тільки лісові пожежі. Восени Слов'янська прокуратура висунула звинувачення посадовим особам Лиманського лісового господарства щодо незаконного вирубування тут дерев. Було встановлено, що у 2016—2017 роках у Краснолиманському та Ямпільському лісництвах на території природно-заповідного об'єкта загальнодержавного значення пошкодили 4574 дерева породи сосна. Через ці дії державі заподіяно збитків на суму майже 11,5 мільйона гривень, і прокуратура вимагає їх відшкодування.

Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»
https://ukurier.gov.ua

Далі...