Професор Павло Вакулюк живе неподалік від добре всім відомого пам’ятника чекістам, що на Либідській. Цього разу я помітив на ньому чийсь напис червоною фарбою: «Простіть за Холодний Яр». Я зрозумів ідею: це так, нібито чекісти каються... Відразу пригадав, що десь читав публікації Павла Гавриловича на холодноярську тематику. А коли натиснув на кнопку дзвінка, то застав 87-літнього Заслуженого лісівника України із свіжою газетою «День» у руках. Відразу стало зрозуміло, чому у Павла Вакулюка такий інтерес до Холодного Яру і, взагалі, до нашої історії. Побачивши німе запитання в моєму погляді, лісівник сказав:
- Читаю цю газету з першого року її виходу в світ. Вважаю «День» флагманом української преси. У ній багато матеріалів на історичну тематику, а без знання своєї історії ми взагалі не зможемо йти вперед. Колись я товаришував з холодноярським лісничим Олександром Найдою. Разом з ним я обійшов холодноярські ліси десятки разів! Мало того, що Олександр Андрійович був закоханий у лісівничу справу, він був ще й великим патріотом України. На всіх місцях, пов’язаних з Коліївщиною, він поставив пам’ятні знаки.Захопленість історією і доброзичливість приваблювали до Олександра Андрійовича багатьох. Можете собі уявити рівень його популярності, коли його гостями та слухачами були РасулГамзатов, Олесь Гончар, Наталія Ужвій, Інокентій Смоктуновський... Краєзнавство стало другою професією Олександра Андрійовича. Знав він і про Холодноярську республіку 20-х років, але про це говорити тоді ще не можна було.
- Чи можна сказати, що тема Незалежності і тема українських лісів десь перетинаються? Якщо не помиляюся, у «Большой советской энциклопедии» у розділі «Ліси»була фраза, що ліси СРСР мають велике оборонне значення…
- Якщо народ є господарем своєї території, то це так і є. А якщо перебуває у неволі, то ліс мало рятує. Свого часу я прийняв активну участь у створенні історичного клубу «Холодний Яр», яким тепер керує Роман Коваль. Звісно, ліси Холодного Яру мали оборонне значення, коли там діяли українські повстанці. Мали оборонне значення ліси Карпат та Волині, коли там діяла УПА. А ось мешканців чернігівської Корюківки ліси не врятували. Коли на початку березня 1943 року німці палили це місто (партизани самі спровокували каральну акцію, напавши на тюрму, де були ув’язнені родичі одного з партизанських командирів), то кілька сотень партизан Федорова стояли в селі Тихоновичі і навіть не спробували напасти на есесівців та врятувати бодай частину мешканців міста.Могли б зробитихочякийсьпрохід, відволікти ворога стріляниною… Спалення Корюківки є найбільшою, найжорстокішоюкаральною акцією по винищенню мирного населення у роки Другої світової війні. Партизани визволили з тюрми біля півсотні людей, зате потім у вогні загинуло понад 7 тисяч корюківчан. Для порівняння: у чеському селі Лідіце було знищено 320 чоловік, а у білоруській Хатині 149 чоловік. Сам Федоров про цей випадок зовсім не згадує у своїй книзі «Підпільний обком діє». І зрозуміло чому. Було б дуже багато запитань до партизанського керівництва.
- Над чим ви зараз працюєте?
- Хочу видати книгу «Лісовими стежками України». Я 65 років віддав лісовому господарстві і мені є що сказати людям. Книга вже набрана, але видати поки не можу через відсутність коштів. А ще хочу видати «Історію лісового господарства України» у співавторстві з Миколою Медведем – колишнім заступником голови Держкомлісгоспу України.
- Ви таки тяжієте до історії…
- Ну, не лише до історії. Підготував і довідник для працівників лісового господарства майже на 700 сторінок. Там буде все, що необхідно в роботі. Але без вивчення своєї історії нам і справді важко буде рухатися вперед. Чим більше ми знаємо, тим більше помилок можемо виправити або просто не допустити їх. Історія лісового господарства України потрібна точно так, як і історія визвольних змагань чи, скажімо, історія флоту. Ось ви звертали увагу на велику кількість ярів на Канівщині?
- Так, бував там, бачив.
- Це пояснюється тим, що в 1820-1840 роках по всій Україні почали будувати цукрові заводи. Для палива потрібен був ліс, тому упродовж невеликого часу з’явилося багато суцільних рубок. Були вони і в інших місцях, але там, де рельєф рівнинний, яри майже не утворювалися. А ось на Канівщині місцевість дуже горбиста, тому яри там утворювалися дуже швидко. Вирішити цю проблему було дуже непросто, тому була спеціально створена Канівська лісомеліоративна станція для заліснення ярів. Ми будували навколо ярів затримуючі земляні вали, донні загати, залізобетонні водоспуски. Врятували від ерозії 14 тисяч гектарів ріллі. Знаєте, тоді щорічно понад 2 мільйони кубометрів землі виносилося в Дніпро... Якось я був свідком, як під час зливи, прямо на наших очах утворився яр! Тому краще було б проблему не створювати, ніж потімотак довго і з такими величезними фінансовими затратами лікувати нашу зранену землю... Але в період будівництва цукрових заводів, після громадянської війни та Другої світової було знищено багато лісових насаджень. Ось чому потрібна «Історія лісового господарства України» - щоб ми і наші нащадки краще знали минуле, вивчали тенденції і могли планувати майбутнє.
- Помітно, причому, незалежно від регіону, що в лісах стало менше порядку. Нерідко молоді посадки гинуть, тому що відсутній догляд за ними. Інколи можуть зрубати відносно молоде соснове насадження, якому б ще років 10-15 стояти і радувати око людини, натомість у лісівників довго не доходять руки до цілих всихаючих масивів, які треба зрізати якомога швидше і посадити там молодий ліс. Цього ж неможливо приховати, бо ліси займають велику територію і всі «гріхи» лісників на видноті…
- Українські ліси тепер переживають нелегкі часи. У господарствах немає ніякого порядку. А чому? Та тому, що відсутня будь-яка політика в цій галузі. Пригадую часи, коли міністром лісового господарства України був Борис Лук’янов. Це була людина з великої літери – талановита і мудра, ентузіаст своєї справи,патріот лісу. Тому й була епоха порядку, відносно тривалий період розквіту лісового господарства. Тепер таких фахівців немає... Років п’ять тому головою Державного агентства лісових ресурсів призначили Віктора Сівця від Партії регіонів. Той думав про що завгодно, тільки не про ліс. Найкращі насадження вирубувалися заради збагачення окремих осіб. Тепер керує лісовою політикою Олександр Ковальчук. Це мій земляк, родом з Верхівні. Він узагалі не має лісової освіти, лише агрономічну. Ні по лінії лісового господарства, ні по лінії екології нічого не читав і не робив. Це взагалі хибна політика, коли насичують лісову галузь нефахівцями... Так якби ж у Ковальчука хоч зацікавлення лісом було! Коли його запитали, чи знає він Павла Вакулюка, - Ковальчук відповів: «А хто це такий?» Він не знає односельчанина, з-під пера якого вийшло 32 книги з лісового господарства, 524 наукові публікації! Ну, добре, припустимо, лісом він ніколи не цікавився, тому й не знає… Але ж мене нагородили медаллю «Гордість Ружинщини», причому медаллю №1! У фільми «Заповіт матері», присвяченому Голодомору, 50% ефірного часу займають мої розповіді. Я багато друкувався в нашій газеті «Ружинська земля» - писав про топоніміку краю та про історію Надросся. Це я до того, що в районі мене знають. Принаймні, люди, які цікавляться історією краю, життям земляків… І якщо Ковальчук нічого не чув про мене, то можете уявити його загальний культурний рівень. Є багато різних рецептів порятунку лісу, але я підказав би найефективніший: виховувати лісівників-патріотів! Cаме вони повинні стежити за тим, щоб у нашій галузі працювали лише ті, кому дорогий український ліс, хто любить рідну землю.
Сергій ЛАЩЕНКО
0 коммент.:
Дописати коментар