Екс-директор департаменту аналізу та прогнозування грошово-кредитного ринку НБУ Сергій Кораблін в статті для «Дзеркала тижня. Україна» констатує, що як свідчать останні 20 років, у кожне чергове піке українська економіка вирушає слідом за падінням світових цін на сировину.
«Отут ми й хапаємося за рятувальний парашут Фонду [МВФ]...
На рисунку наведено динаміку світових цін на пшеницю — один із найважливіших експортних товарів України. Період: січень 1996 р. — червень 2016-го. Пшеницю обрано лише як приклад. Замість неї можна взяти будь-який інший ключовий продукт вітчизняного експорту: сталь, аміак, соняшникову олію, кукурудзу, сою тощо.
У кожній із цих груп цінова амплітуда та її окремі фази по-своєму унікальні. Однак загальний профіль їхніх цінових злетів і падінь аналогічний тому, що спостерігається на ринку пшениці: провал наприкінці 90-х, відновлення після 2000-го, різкий злет у 2007–2008 рр., круте піке у 2008–2009-му, підйом у 2010-му та, нарешті, затяжний спад після 2012 р.
Сумістивши цю картину з періодами наших звернень за кредитами МВФ, можна зробити кілька простих, але дуже цікавих висновків.
Насамперед виявляється, що допомога Фонду нам потрібна виключно при падінні світової кон`юнктури на сировину. Причому обсяг його підтримки залежить від тривалості та глибини цього падіння. Так, у 1996-му, 1997-му та 1998 р. було укладено три програми поспіль — світові ціни на пшеницю тоді впали у 2,5 разу. Потреба у двох останніх програмах 2014-го і 2015 р., знову-таки, збіглася з таким самим провалом цін на зерно (2,3 разу після пікових значень у 2012 р.).
<…> Запитання "Що робити?" — риторичне, оскільки відповідь на нього всім добре відома: позбуватися сировинного вірусу. Те, що ним уражені бідні країни, ні для кого не є секретом. Як і той факт, що саме вони — незмінні пацієнти МВФ. Інша річ, що вголос про це згадувати не прийнято. Публічно кажуть про країни з ринками, що формуються. Однак ця політкоректність не завжди доречна, тому що легко вводить в оману, натякаючи, що цим країнам треба лише копіювати манери країн з розвиненими ринками. Але те, що в них зовсім інший технологічний уклад, виробничі цикли та фінансові можливості, зазвичай не кажуть.
Недивно, що МВФ за таких умов перетворився на валютну швидку допомогу на сировинній периферії. При цьому його рецепти досить прості: менше їсти та більше працювати. Щоправда, чого не знає й сам Фонд — кому потрібна праця, коли немає попиту на її продукцію?!
Отже, пульс своїм бідним клієнтам Фонд зазвичай реанімує. Але самостійно вони починають дихати тільки у разі відновлення сировинної кон`юнктури. Коли ж та стає досить високою, пацієнти залишають програму реабілітації як цілком здорові. Але тільки тимчасово — допоки їх знову не звалить напад сировинної анемії.
Чи відомо про це МВФ? Так. Але всі дискусії на цю тему незмінно переводяться з економічної площини в... юридичну: Фонд не займається програмами виробничого розвитку, це не його профіль.
Чи знають про це в уряді та НБУ? Повинні знати. Але там дедалі частіше пов`язують наше майбутнє із… сільським господарством. Не з авіабудівниками, ракетниками або електронниками, а з аграріями. І тому сьогодні наші державні (!) банки, не знаючи, куди подіти мільярди гривень, дають їх у борг (!!)… Національному банку (!!!). За що той платить їм... по 15,5% (!) річних. А нещодавно — і всі 20%. З повітря — за рахунок емісії. Отаке антикризове ноу-хау. Одна лише халепа — заводу "Антонова" на сьогодні бракує коштів для виконання зарубіжних замовлень.
Всі уроки криз, пройдених за чверть століття, ми звели не до боротьби за технологічні переваги, а до... відмови від них. Тому, опиняючись у черговий раз біля сировинної безодні, починаємо нарікати на безвихідність ситуації. І зіштовхуємо в неї найбільш безпорадних. При цьому не перестаємо засмучуватися безжалісністю реформ, які вимагають жертв. Чи все так безнадійно? Та ні. Далеко не всі — покірливі статисти.
Нехай і локально, але робляться зусилля, щоб витягти країну з сировинної трясовини. Наочний приклад — заборона на вивезення необробленого лісу та важка боротьба за дотримання цієї норми. Парламентський комітет із промислової політики намагається створити агентство зі страхування технологічного експорту, аналоги якого повсюдно працюють не тільки в індустріальному світі, а й у наших найближчих сусідів.
Сенс цих ініціатив простий: забезпечити тому самому заводу "Антонова" вільний доступ до прийнятних кредитів і страхової підтримки держави. Це — мінімальний фінансовий пакет в арсеналі всіх наших конкурентів, які тотально тиснуть на вітчизняну продукцію як на зовнішніх ринках, так і на нашому внутрішньому. Подібні проекти — можливість масового створення робочих місць не лише в наших технологічних сегментах, а й у суміжних із ними галузях. Якби ми займалися ними раніше, то, можливо, не було би проблем ні з вугільними копанками, ні з бурштиновими шурфами. Як, утім, і трагедій у Донбасі та Криму», - зауважує С. Кораблін.
27.08.2016, 09:00
0 коммент.:
Дописати коментар