- Чільна ознака розселення людей у горах — розкиданість сіл і присілків, — розповідає голова Верховинської районної ради іван ШКіНДЮК. — У низинних районах поселення зазвичай компактні — від хати до хати якихось 20—30 метрів. У горах же люди селилися через різні причини не лише в низинах, а й на пагорбах і висотах. Тож так склалось історично, що є в нас села з окраїнами, віддаленими від їхнього центру на 5—10 кілометрів. Оскільки ж чимало присілків розташовано на крутосхилах, то дістатися до них можна лише пішки або верхи. Про налагодження транспортного сполучення годі й казати. Нерідко дитині, щоби сісти в автобус і під’їхати до школи, треба пройти кілька кілометрів від домівки. Та й не завше той транспорт їздить — на гірських дорогах швидко ламається. Аби купити собі хліба у крамниці чи придбати інші продукти й товари, потрібно витратити годину-другу на шлях лише в один бік.
Але що говорити про сполучення між присілками й хуторами одного села, коли в нас і дороги між селами — регіонального й місцевого значення — нерідко геть розбиті. Так, безумовно, у 2015—2016 рр. в області врешті зрушили з місця проблему ремонту доріг. Та це стосується переважно автошляхів центрального й регіонального значення, які насамперед упорядковують. Зокрема на Верховинщині частково відремонтували одну регіональну дорогу Р-24 «Кам’янець-Подільський — Татарів». Магістраль на Косів зробили нормальною. Віримо, що невдовзі добротна автотраса проляже й до Яремчаѕ А тим часом і дорога Р-62 «Криворівня — Чернівці» — теж у вкрай жахливому стані.
- Завдяки поліпшенню хоча б цих доріг туристична привабливість вашого краю, як слід сподіватися, зросте?
— Щоби цілковито розкрити інвестиційний, туристичний потенціал Верховинщини, треба впорядкувати хоча б деякі з місцевих шляхів. Та до цього дійде не скоро за того давно узвичаєного в нашій державі залишкового принципу фінансування гірських районів. Тим часом до чого я веду?
Що умови життя в нашій місцевості потребують особливого підходу в державній політиці щодо гірських територій, відмінного від того, що діє стосовно низинних районів. Скажімо, крім усього іншого, в горах ще й надто мало продуктивної землі, тобто площ, придатних для вирощування сільгоспкультур, а родючих ррунтів — і поготів. А це теж накладає свій відбиток на життя-буття горян.
інший тут і клімат, як співав поет. Опалювальний сезон починається ще у вересні й нерідко триває аж до середини травня. А оскільки район ще й не газифіковано, то питання заготівлі дров для обігріву жител та приміщень установ, організацій, підприємств, зокрема закладів освіти, медицини й культури, набуває чи не первинної значимості.
- І задоволення цієї насущної потреби, мабуть, вносить свою лепту у вирубування лісів у Карпатах?
— Я б не сказав, що заготівля дров для місцевих потреб призводить до масового винищування гірських деревостанів. Не знаю, як де, але на Верховинщині існує належний контроль за діяльністю лісогосподарств та пилорам. Втім, проблеми є, бо людям треба жити і заготовляти дров на зиму тут треба більше, ніж жителям рівнинних місцевостей. Ми, звісно, працюємо над тим, аби переводити район і на опалення з використанням електроенергії. Правда, досі ми не мали відповідного енергозабезпечення для цього. Але тепер, до завершення року, сподіваюся, здамо з Божою поміччю лінію на 110 тисяч кіловат, що дозволить частково перевести установи, організації, житлові будівлі на електричний обігрів, якщо це буде доцільно за такої цінової політики на електроенергію. Для простих жителів така новація дасть можливість, окрім усього іншого, і скористатися субсидіями.
Та наразі рубають дроваѕ Втім, у тому вирубуванні немає нічого страшного, якщо воно в межах санітарної норми. Адже це одне з правил догляду за лісами. Деревостани ж ростуть і коли досягають віку 80 років і вище, то їх уже потрібно ретельно обстежувати й вибраковувати ті дерева, які починають гнити чи всихати. і це потрібно робити вчасно, щоби в лісах не виникали непрохідні буреломи. Проте, з другого боку, є в нас і унікальні насадження у важкодоступних місцях — праліси, оази незайманої природи, куди не ступала нога лісоруба. Є й так звані старовікові масиви (від 100 років), які добре збереглися. Тож маємо подбати про те, щоби зберегти їх у первісному вигляді й передати у спадщину своїм наступникам. Бо то легені Європи, запорука екологічно чистого довкілля.
- Кажучи про потребу особливого підходу в соціальній політиці держави до гірських районів, ви мали на увазі ще щось, окрім відповідного статусу, який нині й мають верховинці?
— У ст. 3 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні», в якому ідеться про соціальні гарантії, чітко занотовано, що фінансування з державної скарбниці заселених місцевостей у горах має бути іншим, ніж на рівнинних територіях, — збільшене. Та наразі цю статтю виконують лише стосовно виплат зарплат і пенсій. Тоді як, скажімо, субвенції на функціонування сфер охорони здоров’я й освіти виділяють згідно із загальним правилом — відповідно на одного жителя та учня. Територіально ж Верховинщина досить обширна, причому, як уже казав, населені пункти розкидані, віддалені від адмінцентрів. Це, до речі, й зумовило свого часу щедрий розвиток освітянської й медичної інфраструктур. А кількість населення, в тому числі й школярів, порівняно низька. і чим менше людей — тим менше й коштів. Приміром, лише на виплату заробітку працівникам цих сфер бракує 5 млн.
Правда, цього року до перших класів у районі пішло більше дітей, ніж торік. У нас усе ще спостерігається природний приріст населення, чого не скажеш про рівнинні райони. Але це не рятує ситуації з огляду на кількість медичних та освітянських установ. Тим часом позашкільні і дошкільні заклади цілковито на шиї місцевих бюджетів. А ще ж маємо помагати ФАПам, сільським амбулаторіям, дбати про належний соціальний захист малозабезпечених та людей особливих категорій...
Ось ви питаєте, що я ще маю на увазі. А я вам наведу приклад нашого с. Перехресного. Зазвичай наші села досить велелюдні — в середньому в них проживає від півтори тисячі осіб. А в цьому — всього 600 жителів. і воно унікальне тим, що розташоване на горі, де немає ні лісу, ні води, — їх треба доставляти туди знизу. Звісно, немає з ним і транспортного сполучення. Важко там жити, чимало вже виїхало звідти. Та решта провадить свої труди і дні, як звикли з діда-прадіда. І діти там народжуються талановиті — недавно сам пересвідчився в цьому, побувавши на огляді художньої самодіяльності в Будинку культури. Хіба не завдання держави — створити для цих горян належні умови для проживання? Такі, як і в рівнинній місцевості. Не можна думати чи й казати, що там, у глибинці, живуть, мовляв, якісь затуркані люди, що нічого доброго звідти не може бути. Ми ж не знаємо, де народяться майбутні генії нації — на Дніпрі чи в Карпатах. Шевченко ж, наприклад, не в сім’ї багатія з’явився на світ. Зрештою, сам Ісус Христос прийшов на землю, по суті, в бідній родині. Отже, маємо в кожній дитині вбачати генія, а в кожній людині — творіння Боже і прийдешнє нашої держави.
- Якщо досі держава нічого не зробила для поліпшення умов проживання у високогір’ї, то чи змінить ситуацію на краще адміністративно-територіальна реформа?
— Варто пам’ятати, що навіть коли перетворення в Україні, пов’язані з так званою децентралізацією влади, й відбудуться, то бюджети об’єднаних територіальних громад добре наповнюватимуться лише там, де буде вдосталь жителів і розвинута інфраструктура, де буде, отже, доволі робочих місць. А нічого такого в нас на цей час немає. і коли в умовах «дистанції великих розмірів» між селами ліквідуємо сільради і штучно зіб’ємо віддалені громади в гурти, чи зможемо утримувати всюди хоч би навчальні заклади? Бо якщо в селі зникне школа, воно стане приреченим на вимирання. і навпаки, доки вона існуватиме, доти й село житиме.
Хіба людина винна, що народилася в горах? Хіба ми вибираємо місце народження? Хіба діти горян не мають права на відповідну освіту? Чим вони гірші від тих, хто народився в івано-Франківську чи Києві. Вони так само мають право на освіту дошкільну, середню, позашкільну. Так само люди, які тут проживають, мають право і на належне медичне обслуговування й культурний відпочинок. Отож за великим рахунком, чи не знищуємо село цією так званою реформою? Якщо зараз позакриваємо школи, садки, будинки культури, сільради, аптеки, амбулаторії чи ФАПи, то люди повиїжджають із таких сіл, як з територій, на яких не можна проживати.
Однозначно, що цього робити не можна. До реформування й фінансування гірських районів має бути інший підхід. і це не є щось таке, що неможливо зробити. Цим шляхом свого часу пройшла Америка — там зберегли спосіб життя й автентику гірських народів апачі. Так зробили в Австрії. А в Польщі навіть зберегли райони з попереднім адміністративно-територіальним устроєм, і навіть при тому, що вони там ще менші за чисельністю, ніж у нас, — до 20 тисяч жителів. Отже, за належної політичної волі могли б і в Україні піти на таке.
Причому багато для того й не треба. Скажімо, завдяки чому люди виживали в горах? Ніхто ж не ходив пішки 10–15 км, щоби купити хліба щодня чи й хоча би двічі на тиждень. Це нереально. Тому горяни мусили все мати на місці, навіть свій хліб, а не ходити за ним до крамниці за тридев’ять земель. Так було споконвіку. В колишньому Союзі це розуміли, тому вирівнювали ситуацію відповідною дотацією. Тоді горяни, по суті, жили-поживали собі завдяки розведенню ВРХ й овець. Нині ж вівчарство в горах зникло. Чому? Бо низькі закупівельні ціни на продукцію тваринництва. Чому низькі? Бо ніхто не вивчає цього питання. Збут продукції є. Але немає підтримки її виробників з боку держави, зокрема особистих селянських господарств. Для них мала б бути стабілізаційна дотація, яка б давала можливість займатися тим промислом з прибутком, а не зі збитками. Адже то екологічно чисте молоко, м’ясо, шкіра, вовна. Та якщо закупівельна ціна — 18-25 грн. за кілограм живої ваги, то про що можна говорити? Навіть якби давали й 30 грн., то все одно це була б нерентабельна справа. Але люди мусять займатися тим, щоби вижити.
Тим-то домагаємося й тієї дотації, й інших життєво необхідних преференцій для горян. Але то проблема не самої Верховинщини, а всіх гірських районів. Утім, це проблема українського села загалом. і її потрібно розв’язувати негайно, хоч і поступово, може, й повільно, зате неухильно. З боку держави має бути також сприяння у формуванні та функціонуванні належної соціальної інфраструктури, дорожнього господарства. Має бути створено відповідні умови, аби люди могли працювати й заробляти, а не змушені виїжджати в пошуках заробітку до інших регіонів чи за кордон.
- Чи десь порушуєте ці питання на вищому рівні в державі?
— Безперечно. Ухвалюємо на сесії районної ради відповідні звернення й безпосередньо вдаємося до Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів. Зокрема лише в жовтні я мав особисті зустрічі зі спікером парламенту Андрієм Парубієм, віце-прем’єром Геннадієм Зубком, під час яких порушував питання про необхідність підтримки гірських районів. А ще в березні цього року ми, представники горян із чотирьох областей України — крім Прикарпаття, ще зі Львівщини, Буковини й Закарпаття, — об’єднались і створили «Форум народовладдя», очолювати який доручили мені. і вже невдовзі наша делегація дала прес-брифінг у стінах Верховної Ради, який допоміг нам організувати й провести голова парламентської фракції «Самопоміч» Олег Березюк, — ми вичерпно розповіли тоді про проблеми гірських районів.
Тоді ж зустрічалися із заступниками міністрів: фінансів — Сергієм Марченком та освіти і науки — Павлом Хобзеєм, а ще раніше — з міністром освіти і науки Лілією Гриневич. Спілкувались і з міністром охорони здоров’я Уляною Супрун. Були і в міністра інфраструктури Володимира Омеляна, з яким обговорили стан доріг, мостів на Верховинщині та порушили перед ним питання про виділення коштів з Держбюджету на їхній ремонт. Розмовляли і з народним депутатом України Миколою Княжицьким — він сприяє нам у тому, щоби належно впорядкувати Криворівню та всебічно допомагає в розвитку інфраструктури нашого району. Підкреслю, що всюди вникають у наші проблеми, й відповідальні посадові особи допомагають вирішити ті чи інші питання якщо не субвенцією з Держбюджету, то іншим способом. Але щоби комплексно підходити до розвитку гірських територій, має бути ухвалено парламентом програму державного сприяння цій справі — ми зійшлися на цьому з А. Парубієм. Або ж принаймні відповідна постанова Кабміну.
Отже, питання порушуємо й гадаємо, що до нас прислухаються, бо цей край треба зберегти й розвивати. Головне — збереження звичаїв, традицій, фольклору, того, що дійшло до нас із давніх-давен дохристиянської доби, бо то дух не лише Гуцульщини, а й української нації, дух теперішньої земної цивілізації.
- Іване Юрійовичу, як вважаєте, що потрібно зробити насамперед, аби Верховинщина змогла невдовзі, кажучи по-протокольному, системно підвищувати свої соціально-економічні показники?
— Перед тим, як будувати хату, накреслюють проект. Так само й тут має бути сформульовано підсумкову мету тих чи інших змін-перетворень у державі. Тоді було б набагато легше об’єднати народ на здобуття матеріальних благ, на розбудову держави та розвиток її територій.
Василь МОРОЗ, газета "Галичина"
0 коммент.:
Дописати коментар