Україна не змогла сконсолідуватися довкола єдиної національної стратегії.
Багато чинників визначають глибину нинішньої соціально-економічної кризи — зовнішня агресія, "згортання" промисловості, трудова міграція, нескінченні та невдалі реформи. Однак на перше місце я би поставив безпрецедентне падіння рівня державного управління. Крім патріотично свідомої громадськості, не бачу жодної потужної сили, яка могла би повернути процеси у зворотний бік.
В історії людства з античних часів збереглася мрія про меритократію — владу найкращих, порядок, який передбачає прихід до влади найбільш гідних, чудових людей. Особливого сенсу це прагнення набрало під час Великої французької революції, коли було створено спеціальні інституції, які мали забезпечити меритократію. Безумовно, ми можемо розуміти поняття "найкращі" інакше, ніж французи 200 років тому, але в українських реаліях "влада гідних" стає не мрією — нагальною потребою.
Коли ми замислюємося над черговими світовими рейтингами, в яких місце України нас зовсім не тішить (наприклад, за індексом економічної свободи Україна недавно оцінена як остання серед 44 країн Європи), нам зрозумілі причини такого стану справ. І труднощі переходу від радянського до сучасного життя, і відсутність історичного досвіду власної державності, і величезні потрясіння, революції — спочатку Помаранчева, потім Гідності, що коштувала країні багатьох жертв, і війна з тимчасовою втратою територій із їхнім людським та промисловим потенціалом, — усе це не стимулювало до впевнених кроків поступу. Але таких ментальних деформацій в інститутах влади, що відбулися за останній період, такого рівня зниження професіоналізму, державницьких позицій та персональної відповідальності, — повірте моєму досвіду, я працював у п'ятьох урядах на різних рівнях, був депутатом парламенту п'яти скликань, — я не бачив ніколи.
Абсолютно погоджуюся з президентом Литви Далею Грибаускайте, яка зауважила, що низька ефективність державного управління, корупція, нездатність українських політиків об'єднатися становлять загрози, котрі треба розглядати не менш серйозно, ніж зовнішню агресію.
Безумовно, проблеми державного управління даються взнаки з початку 90-х. У спадок від радянських часів залишилася надцентралізація, що не лише обмежувала фінансову й адміністративну самостійність регіонів, а пригнічувала ініціативу взагалі. Такі базові для громадян демократичної незалежної країни поняття, як національна свідомість, пріоритет захисту вітчизняних інтересів, високий патріотизм, також мали сформуватися в повному обсязі, в сучасному розумінні.
Але наша багата на таланти земля буквально з перших днів Незалежності висунула нових менеджерів, які встигли пройти потужну школу управління, проявили значні патріотичні та моральні якості. Вони прагнули самостійної роботи і готові були відповідати за свої справи. До речі, практика багатьох вітчизняних управлінців повністю спростовує твердження нинішньої влади, що раніше були "невдалі часи", і всі досягнення почалися з неї.
Не задля самореклами, — оскільки уряд, який я очолював у 2001—2002 рр., працював на засадах злагодженої команди і позитивної спадкоємності, — зауважу, що нам вдалося реструктурувати державний борг країни на вигідних умовах Паризького клубу кредиторів, а йшлося про мільярди доларів США; домогтися, що газовий борг РФ у розмірі 1, 342 млрд дол. був зафіксований не як державний, а як корпоративний; вийти на зростання ВВП, за підсумками 2001 р., на 9%. Це була доволі складна робота, яка стала успішною завдяки державницькому підходу. З кожним членом кабміну ми вели тоді принципову розмову: "Треба розуміти, за стінами будівлі на Грушевського закінчуються партійні та фракційні інтереси і залишається лише один — державний".
Відтоді багато що змінилося. Переконаний, якби вдалося здійснити перехід до нової якості державної влади, побудований на позитивній спадкоємності, повазі до інституційної пам'яті, системному стратегічному підході, коли "час" не закінчується разом із каденцією уряду, а послідовно триває у вигляді розвитку середньо- та довгострокових стратегічних програм, — ситуація у країні була б інша.
За всі ці роки Україна не змогла сконсолідуватися довкола єдиної національної стратегії, яка мусить виконуватися, незалежно від складу парламенту, уряду та прізвища президента, — це одна з причин того стану, в якому ми перебуваємо зараз.
Мені пощастило товаришувати з видатним державним діячем Республіки Литва Альгірдасом Бразаускасом. На початку 2000-х я був із візитом у Вільнюсі, і він зізнався, що його дуже турбує ситуація в Україні. Він сказав те, що я запам'ятав на все життя: "Ми (Литва) готуємося до вступу в ЄС із великими проблемами: реституція власності, земельна реформа, закриття атомної станції (а атомна енергетика давала близько 60% електроенергії). Зараз у Литві проходять вибори в парламент, і між усіма суб'єктами виборів є негласне табу: ніхто у виборчій кампанії не дозволяє використати національні проблеми в інтересах політичної конкуренції та боротьби за рейтинги. Цим ми від вас дуже відрізняємося. Бо ви досі не можете консолідуватися довкола ключових завдань. Політичною кон'юнктурою ви берете в заручники загальнонаціональні інтереси".
Правду А.Бразаускаса підтверджує кожен день нашого життя. Неконсолідованість, непослідовність, неготовність до стратегічної роботи, хаотичний рух замість системності прийняття рішень і жорсткого контролю за їх виконанням, — на жаль, це найяскравіші мазки на масштабному полотні так званого сучасного державного управління.
Найпростіший спосіб проаналізувати, чи відповідає якість вищого менеджменту потребам часу, — це вияснити, яке місце найважливіші проблеми сучасного життя посідають у порядку денному чинної влади.
Ділова громада гучно б'є на сполох: незабаром у країні нікому буде працювати. За даними експертів об'єднань роботодавців, Україна швидко втрачає трудовий потенціал. Лише за оптимістичними підрахунками, за кордоном працює 6—7 млн наших співвітчизників — чоловіків 35—40 років, молодих сімей. Сусідні країни максимально активізують політику залучення до себе українців — трудових мігрантів. Тим часом поодинокі інвестори, які хочуть запустити виробництво в Україні, зіштовхуються з нестачею робітників та фахівців. Хто на державному рівні готує програми заохочення працевлаштування в рідній країні? Ретельно рахує населення і мігрантів, проводить перепис? (За стандартами ООН, перепис населення має відбуватися не рідше одного разу на 10 років, в Україні ж він востаннє проводився у 2001 р.) Хто шукає стимули повернення трудових мігрантів додому? Відповідей немає.
Паралельно розвиваються не менш небезпечні процеси: стрімко зменшується чисельність населення. За рівнем народжуваності Україна перебуває на 172 місці у світі. ВООЗ включила країну в топ-10 держав за темпами зменшення чисельності населення. За
2017 р. "зникло" близько 200 тис. людей — населення одного обласного центру, такого, як, наприклад, Луцьк (за січень 2018р. — 21,5 тис.). Чи готує держава стратегічні програми подолання демографічної кризи? Чи виносить їх на розгляд Кабінету міністрів, РНБОУ? Питання, так би мовити, зайві.
Проблеми, які справді є доленосними для держави і можуть позначитися на перспективах її існування вже найближчим часом, навіть не в розробці влади, не стають предметом широких громадських дискусій у пресі, на ТБ, на круглих столах. Популізм, дрібна політична метушня, імітація серйозної роботи і справжніх реформ — ось що часто ховається за нинішніми управлінськими підходами.
У чому причина? Думаю, в неготовності влади залишити комфортну зону зручних для себе і легко нав'язуваних народу стереотипів про "перемоги" та "зради", у неспроможності зрозуміти глибину назрілих завдань, у неготовності вирішити їх у найбільш ефективний сучасний системний спосіб, у небажанні відступитися від спокуси отримати вигоду — комерційну чи публічну — для себе особисто.
Але складне сучасне життя не терпить імітацій. Вони призводять лише до поглиблення кризи. Ось і проголосований недавно парламентом закон щодо медицини не може називатися реформою. Він не дає відповідей на запитання, як буде забезпечено перехід до охорони здоров'я нової якості, до страхової медицини, де з'являться ресурси, кадри, як подолаємо поширені й підступні хвороби, що буде зроблено для покращення демографічних показників.
Розпочати треба було з чесної діагностики. Нині дані доводиться черпати переважно із закордонних джерел. За даними Європейського регіонального бюро Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), середня тривалість життя в Україні на 9 років нижча, ніж у країнах Європейського Союзу. За станом здоров'я громадян Україна посідає одне з найнижчих рейтингових місць у європейському регіоні, а у світі — 99-те місці серед 145-ти взятих до оцінки країн.
Думка роботодавців, експертів є такою: так звана медична реформа — одна з найбільш невдалих, вона потребує негайного доопрацювання. Вже ухвалений закон необхідно доповнити чіткою державною програмою реалізації, із урахуванням ресурсів, кадрового забезпечення, платоспроможності людей, прогнозу наслідків, впливу на окремі категорії громадян, механізмом подолання корупційних схем у медицині.
Є ще таке питання — чи можлива професійна реформа, коли міністерство охорони здоров'я на етапі підготовки і впровадження кардинальних змін працює без міністра? Над нами сміються інші держави, Україна перетворилася на країну "виконуючих обов'язки", — тут тривалий час немає глави Державної фіскальної служби, Фонду держмайна, Державної служби зайнятості, міністерства агрополітики, багатьох державних компаній… Це не просто "проколи" кадрової політики, це вияви низькопробної конкуренції політико-фінансових груп, підкилимної боротьби за призначення відданих людей — за будь-яку ціну: хоч війна, хоч потоп… Якщо посадовець не впевнений у своїй посаді, чи можна очікувати від нього високої ефективності? Тим більше коли йдеться не просто про поточну роботу — про розробку стратегії за кожним напрямом?
Було багато пропозицій до закону про державну службу, йшлося про конкурси, тестування тощо, але, на жаль, на практиці все залишається без змін. Конкурси часто заполітизовані, непрозорі, без чітких критеріїв, із наперед відомим результатом. Досвід, знання, державницькі позиції часто-густо залишаються поза увагою.
Якби було відкрито справжні соціальні ліфти і молоді, амбітні, освічені люди отримали можливість набиратися досвіду на державній службі, якби в основу кадрової політики лягли принципи меритократії — професіоналізму, моральності, служіння державному інтересу та патріотизму, а не партійна та кланова належність, торгівля портфелями та перерозподіл грошових потоків, — ми б нині не говорили про катастрофічне падіння рівня державного управління.
Є аксіомою: формування влади за "принципами" особистої відданості, комерційних інтересів або кумівства має зникнули навіть не тому, що воно застаріле й неетичне, а тому, що це згубно, з погляду національної безпеки, збереження нашої державності. Я сам не люблю пафосних висловлювань, але вимушений сказати: люди, які йдуть у владу, повинні мати державу в серці, для них зробити щось для Батьківщини має бути найвищою метою життя, більшою за багатство і славу. Що, перевелися такі в Україні? Не вірю… Інша річ, що їх не чути за балаканиною циніків і популістів …
Темою для анекдотів стали так звані "варяги" у владі. Безперечно, високопрофесійний менеджер з-за кордону здатен сприяти виведенню з кризи окремої сфери. Але ключовим тут є слово "високопрофесійний", а не будь-якій фахівець із іноземним паспортом! На жаль, таких прикладів ми майже не бачили. Додамо необізнаність із українськими реаліями, — це може кепсько прислужитися фахівцеві, зробити його заручником місцевих політичних ігор. Хіба ж кадрова політика — це ігри? Хіба не наше домашнє завдання — виховати власних менеджерів високого ґатунку, вибудувати національну систему підготовки кадрів державного управління? Переконаний, навіть освічені й талановиті мають пройти всі сходинки цієї непростої школи, і будь-якій першій посаді повинні передувати ретельна підготовка та нагромадження досвіду.
Мушу сказати про ще одне явище, котре роз'їдає державну систему зсередини. За аналогією з тіньовою економікою, його можна назвати тіньовим державним управлінням. Завдяки йому трапляються ситуації, коли в публічному просторі обговорюється один законопроект, а до голосування подається інший; з'являються непотрібні, а інколи — шкідливі нормативні документи, які відкидають нас назад і забирають неабиякі сили на виправлення становища. Це означає, що в самій системі ухвалення державних рішень у нас панує апарат політичних лобістів корупційного спрямування, горезвісних "смотрящих" або інших "тіньовиків" від управління. Це абсолютно неприпустимо, це завдає непоправної шкоди українським державним інтересам.
Ми постійно чуємо від можновладців численні переможні реляції з приводу незначних економічних показників і неодноразово закликали припинити це шкідливе популістське дійство. Тим часом економічне зростання у
2017 р. якщо й було, то дуже незначне, на рівні 2,5% (падіння ВВП у 2014—2015рр. становило близько 17%).
Однак не тільки економічні показники розглядали на своєму з'їзді наприкінці 2017 р. промисловці та підприємці, — у порядку денному значилася тема економічного патріотизму.
Чому ми вимушені концентрувати на цьому увагу? На жаль, є дуже багато прикладів у діяльності і державних структур, і конкретних відповідальних виконавців, коли цей вирішальний, з погляду національних інтересів, принцип втрачається, коли гостро бракує відповідальності у питаннях розвитку економіки, розуміння цінності робочого місця, необхідності формувати майбутнє України на основі власного потенціалу.
Так, у країні домінує масовий імпорт, хоча є всі умови для виробництва аналогічної конкурентоспроможної продукції. Ці тенденції за останній період набули загрозливих масштабів. Спостерігається масовий імпорт мінеральних добрив, коли хімічна галузь практично стоїть. Оновлення рухомого складу Укрзалізниці відбувається не за рахунок потужного вітчизняного транспортного машинобудування, а через спробу закупівлі секонд-хенду в державах ЄС.
Промисловці і підприємці — за міжнародну співпрацю, однак розуміють: вона має бути виваженою, бо інакше фінансуються робочі місця за кордоном і поповнюються закордонні бюджети. Необхідна сучасна промислова політика, модернізація, локалізація виробництва, імпортозаміщення, що становить суть національної економічної безпеки.
Про трудову міграцію ми вже говорили, але в країні поширюється й міграція бізнесу. Це пов'язано з неспроможністю держави захистити право приватної власності, право інвестора, акціонера за принципом верховенства права, рівності всіх перед законом. Останній рейтинг за показником захисту права приватної власності: серед 137 держав, які були досліджені, Україна посідає
128 місце. Це прямий наслідок корупції, недосконалої правової системи.
Нинішнє рейдерство вирізняється цинічністю, прямим зв'язком із правоохоронними структурами. Бізнесу вкрай важко, якщо взагалі — можливо, довести свою правоту в судах і повернути відчужене. І хоч у листопаді 2017 р. було ухвалено закон про захист бізнесу від тиску силовиків, перелому в протистоянні рейдерству не сталося.
У світі поширена практика оцінювати держслужбовця за рівнем корисного впливу на сферу вітчизняного виробництва. Дипломат працює над тим, як експортерам вийти на нові ринки, чиновник економічного підрозділу адміністрації — як підприємцю спростити процедуру отримання дозволів та ліцензій, фінансист — як зробити доступнішими кредити тощо. Вимір ефективності праці фахівців, із якими щодня має справу бізнес, повинен залежати від успіху останнього, саме в цьому суть економічного патріотизму. Якщо бізнесу, що чесно працює, заподіяно шкоди, прямих збитків, якщо йому не вдалося отримати заплановану вигоду, — чиновник повинен нести адміністративну, а то й кримінальну відповідальність.
Саме такій підхід — в основі "Платформи економічного патріотизму", ухваленої на ХV з'їзді УСПП. Документ ставить завдання забезпечити захист прав власника та інвестора, подолати рейдерство, покращити податкову політику, запобігти монополізації ринків. Його кінцева мета амбітна — вже найближчими роками забезпечити зростання ВВП на 7—8%, інакше країні загрожує втрата індустріального, інноваційного розвитку, перетворення на агросировинний придаток світу. Історично доведений факт: жодна країна без розвиненої промисловості, необхідної кількості сучасних робочих місць не здатна забезпечити своєму народові достойний рівень життя. Ділова спільнота закликає бізнес і владу об'єднатися навколо стратегії економічного розвитку, відкинувши політичні та особисті інтереси.
Безумовно, однією з принципових рис сучасного державного управління є його вміння побудувати комунікації з громадянським суспільством, з організаціями, асоціаціями, експертами, їх численними об'єднаннями.
Без прозорого конструктивного діалогу з громадськістю, з ефективним зворотним зв'язком, без взаємовідповідального двостороннього партнерства з бізнесом державі не вдасться вирішити складні реформаторські завдання. Чесний діалог із бізнесом додасть владі інтелектуального та організаційного ресурсу, забезпечить необхідну підтримку і рекрутинг прихильників, збудує місток довіри між нею та підприємцями й населенням. Не забудьмо: нікому, навіть найгеніальнішим реформаторам, не під силу здійснити серйозні зміни без опори на суспільство та його довіри.
На жаль, падіння якості та рівня державного управління, про яке сьогодні йдеться, не просто опускає нас на нижчі позиції в міжнародних рейтингах чи створює неприємні іміджеві проблеми, — це може коштувати нам країни. Сьогодні є всі підстави говорити про втрату фактора суб'єктності, коли держава розглядається у світі не як суб'єкт міжнародних відносин, що здатний захищати свої інтереси цивілізованими методами у балансі з інтересами партнерів, а як певний полігон, на якому змагаються глобальні конкуренти. Це дуже небезпечний стан.
У світі все жорстко, — тут поважають упевнені, ефективні, конкурентоспроможні країни. В такі держави інвестують, із ними готові реалізовувати проекти будь-якої складності, налагоджувати партнерство, створювати союзи, в тому числі з колективної безпеки. І не поважають — неконсолідованих, без власної стратегії, політичної волі, злодійкуватих. Вибір за нами.
Багато чинників визначають глибину нинішньої соціально-економічної кризи — зовнішня агресія, "згортання" промисловості, трудова міграція, нескінченні та невдалі реформи. Однак на перше місце я би поставив безпрецедентне падіння рівня державного управління. Крім патріотично свідомої громадськості, не бачу жодної потужної сили, яка могла би повернути процеси у зворотний бік.
В історії людства з античних часів збереглася мрія про меритократію — владу найкращих, порядок, який передбачає прихід до влади найбільш гідних, чудових людей. Особливого сенсу це прагнення набрало під час Великої французької революції, коли було створено спеціальні інституції, які мали забезпечити меритократію. Безумовно, ми можемо розуміти поняття "найкращі" інакше, ніж французи 200 років тому, але в українських реаліях "влада гідних" стає не мрією — нагальною потребою.
Коли ми замислюємося над черговими світовими рейтингами, в яких місце України нас зовсім не тішить (наприклад, за індексом економічної свободи Україна недавно оцінена як остання серед 44 країн Європи), нам зрозумілі причини такого стану справ. І труднощі переходу від радянського до сучасного життя, і відсутність історичного досвіду власної державності, і величезні потрясіння, революції — спочатку Помаранчева, потім Гідності, що коштувала країні багатьох жертв, і війна з тимчасовою втратою територій із їхнім людським та промисловим потенціалом, — усе це не стимулювало до впевнених кроків поступу. Але таких ментальних деформацій в інститутах влади, що відбулися за останній період, такого рівня зниження професіоналізму, державницьких позицій та персональної відповідальності, — повірте моєму досвіду, я працював у п'ятьох урядах на різних рівнях, був депутатом парламенту п'яти скликань, — я не бачив ніколи.
Абсолютно погоджуюся з президентом Литви Далею Грибаускайте, яка зауважила, що низька ефективність державного управління, корупція, нездатність українських політиків об'єднатися становлять загрози, котрі треба розглядати не менш серйозно, ніж зовнішню агресію.
Безумовно, проблеми державного управління даються взнаки з початку 90-х. У спадок від радянських часів залишилася надцентралізація, що не лише обмежувала фінансову й адміністративну самостійність регіонів, а пригнічувала ініціативу взагалі. Такі базові для громадян демократичної незалежної країни поняття, як національна свідомість, пріоритет захисту вітчизняних інтересів, високий патріотизм, також мали сформуватися в повному обсязі, в сучасному розумінні.
Але наша багата на таланти земля буквально з перших днів Незалежності висунула нових менеджерів, які встигли пройти потужну школу управління, проявили значні патріотичні та моральні якості. Вони прагнули самостійної роботи і готові були відповідати за свої справи. До речі, практика багатьох вітчизняних управлінців повністю спростовує твердження нинішньої влади, що раніше були "невдалі часи", і всі досягнення почалися з неї.
Не задля самореклами, — оскільки уряд, який я очолював у 2001—2002 рр., працював на засадах злагодженої команди і позитивної спадкоємності, — зауважу, що нам вдалося реструктурувати державний борг країни на вигідних умовах Паризького клубу кредиторів, а йшлося про мільярди доларів США; домогтися, що газовий борг РФ у розмірі 1, 342 млрд дол. був зафіксований не як державний, а як корпоративний; вийти на зростання ВВП, за підсумками 2001 р., на 9%. Це була доволі складна робота, яка стала успішною завдяки державницькому підходу. З кожним членом кабміну ми вели тоді принципову розмову: "Треба розуміти, за стінами будівлі на Грушевського закінчуються партійні та фракційні інтереси і залишається лише один — державний".
Відтоді багато що змінилося. Переконаний, якби вдалося здійснити перехід до нової якості державної влади, побудований на позитивній спадкоємності, повазі до інституційної пам'яті, системному стратегічному підході, коли "час" не закінчується разом із каденцією уряду, а послідовно триває у вигляді розвитку середньо- та довгострокових стратегічних програм, — ситуація у країні була б інша.
За всі ці роки Україна не змогла сконсолідуватися довкола єдиної національної стратегії, яка мусить виконуватися, незалежно від складу парламенту, уряду та прізвища президента, — це одна з причин того стану, в якому ми перебуваємо зараз.
Мені пощастило товаришувати з видатним державним діячем Республіки Литва Альгірдасом Бразаускасом. На початку 2000-х я був із візитом у Вільнюсі, і він зізнався, що його дуже турбує ситуація в Україні. Він сказав те, що я запам'ятав на все життя: "Ми (Литва) готуємося до вступу в ЄС із великими проблемами: реституція власності, земельна реформа, закриття атомної станції (а атомна енергетика давала близько 60% електроенергії). Зараз у Литві проходять вибори в парламент, і між усіма суб'єктами виборів є негласне табу: ніхто у виборчій кампанії не дозволяє використати національні проблеми в інтересах політичної конкуренції та боротьби за рейтинги. Цим ми від вас дуже відрізняємося. Бо ви досі не можете консолідуватися довкола ключових завдань. Політичною кон'юнктурою ви берете в заручники загальнонаціональні інтереси".
Правду А.Бразаускаса підтверджує кожен день нашого життя. Неконсолідованість, непослідовність, неготовність до стратегічної роботи, хаотичний рух замість системності прийняття рішень і жорсткого контролю за їх виконанням, — на жаль, це найяскравіші мазки на масштабному полотні так званого сучасного державного управління.
Найпростіший спосіб проаналізувати, чи відповідає якість вищого менеджменту потребам часу, — це вияснити, яке місце найважливіші проблеми сучасного життя посідають у порядку денному чинної влади.
Ділова громада гучно б'є на сполох: незабаром у країні нікому буде працювати. За даними експертів об'єднань роботодавців, Україна швидко втрачає трудовий потенціал. Лише за оптимістичними підрахунками, за кордоном працює 6—7 млн наших співвітчизників — чоловіків 35—40 років, молодих сімей. Сусідні країни максимально активізують політику залучення до себе українців — трудових мігрантів. Тим часом поодинокі інвестори, які хочуть запустити виробництво в Україні, зіштовхуються з нестачею робітників та фахівців. Хто на державному рівні готує програми заохочення працевлаштування в рідній країні? Ретельно рахує населення і мігрантів, проводить перепис? (За стандартами ООН, перепис населення має відбуватися не рідше одного разу на 10 років, в Україні ж він востаннє проводився у 2001 р.) Хто шукає стимули повернення трудових мігрантів додому? Відповідей немає.
Паралельно розвиваються не менш небезпечні процеси: стрімко зменшується чисельність населення. За рівнем народжуваності Україна перебуває на 172 місці у світі. ВООЗ включила країну в топ-10 держав за темпами зменшення чисельності населення. За
2017 р. "зникло" близько 200 тис. людей — населення одного обласного центру, такого, як, наприклад, Луцьк (за січень 2018р. — 21,5 тис.). Чи готує держава стратегічні програми подолання демографічної кризи? Чи виносить їх на розгляд Кабінету міністрів, РНБОУ? Питання, так би мовити, зайві.
Проблеми, які справді є доленосними для держави і можуть позначитися на перспективах її існування вже найближчим часом, навіть не в розробці влади, не стають предметом широких громадських дискусій у пресі, на ТБ, на круглих столах. Популізм, дрібна політична метушня, імітація серйозної роботи і справжніх реформ — ось що часто ховається за нинішніми управлінськими підходами.
У чому причина? Думаю, в неготовності влади залишити комфортну зону зручних для себе і легко нав'язуваних народу стереотипів про "перемоги" та "зради", у неспроможності зрозуміти глибину назрілих завдань, у неготовності вирішити їх у найбільш ефективний сучасний системний спосіб, у небажанні відступитися від спокуси отримати вигоду — комерційну чи публічну — для себе особисто.
Але складне сучасне життя не терпить імітацій. Вони призводять лише до поглиблення кризи. Ось і проголосований недавно парламентом закон щодо медицини не може називатися реформою. Він не дає відповідей на запитання, як буде забезпечено перехід до охорони здоров'я нової якості, до страхової медицини, де з'являться ресурси, кадри, як подолаємо поширені й підступні хвороби, що буде зроблено для покращення демографічних показників.
Розпочати треба було з чесної діагностики. Нині дані доводиться черпати переважно із закордонних джерел. За даними Європейського регіонального бюро Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), середня тривалість життя в Україні на 9 років нижча, ніж у країнах Європейського Союзу. За станом здоров'я громадян Україна посідає одне з найнижчих рейтингових місць у європейському регіоні, а у світі — 99-те місці серед 145-ти взятих до оцінки країн.
Думка роботодавців, експертів є такою: так звана медична реформа — одна з найбільш невдалих, вона потребує негайного доопрацювання. Вже ухвалений закон необхідно доповнити чіткою державною програмою реалізації, із урахуванням ресурсів, кадрового забезпечення, платоспроможності людей, прогнозу наслідків, впливу на окремі категорії громадян, механізмом подолання корупційних схем у медицині.
Є ще таке питання — чи можлива професійна реформа, коли міністерство охорони здоров'я на етапі підготовки і впровадження кардинальних змін працює без міністра? Над нами сміються інші держави, Україна перетворилася на країну "виконуючих обов'язки", — тут тривалий час немає глави Державної фіскальної служби, Фонду держмайна, Державної служби зайнятості, міністерства агрополітики, багатьох державних компаній… Це не просто "проколи" кадрової політики, це вияви низькопробної конкуренції політико-фінансових груп, підкилимної боротьби за призначення відданих людей — за будь-яку ціну: хоч війна, хоч потоп… Якщо посадовець не впевнений у своїй посаді, чи можна очікувати від нього високої ефективності? Тим більше коли йдеться не просто про поточну роботу — про розробку стратегії за кожним напрямом?
Було багато пропозицій до закону про державну службу, йшлося про конкурси, тестування тощо, але, на жаль, на практиці все залишається без змін. Конкурси часто заполітизовані, непрозорі, без чітких критеріїв, із наперед відомим результатом. Досвід, знання, державницькі позиції часто-густо залишаються поза увагою.
Якби було відкрито справжні соціальні ліфти і молоді, амбітні, освічені люди отримали можливість набиратися досвіду на державній службі, якби в основу кадрової політики лягли принципи меритократії — професіоналізму, моральності, служіння державному інтересу та патріотизму, а не партійна та кланова належність, торгівля портфелями та перерозподіл грошових потоків, — ми б нині не говорили про катастрофічне падіння рівня державного управління.
Є аксіомою: формування влади за "принципами" особистої відданості, комерційних інтересів або кумівства має зникнули навіть не тому, що воно застаріле й неетичне, а тому, що це згубно, з погляду національної безпеки, збереження нашої державності. Я сам не люблю пафосних висловлювань, але вимушений сказати: люди, які йдуть у владу, повинні мати державу в серці, для них зробити щось для Батьківщини має бути найвищою метою життя, більшою за багатство і славу. Що, перевелися такі в Україні? Не вірю… Інша річ, що їх не чути за балаканиною циніків і популістів …
Темою для анекдотів стали так звані "варяги" у владі. Безперечно, високопрофесійний менеджер з-за кордону здатен сприяти виведенню з кризи окремої сфери. Але ключовим тут є слово "високопрофесійний", а не будь-якій фахівець із іноземним паспортом! На жаль, таких прикладів ми майже не бачили. Додамо необізнаність із українськими реаліями, — це може кепсько прислужитися фахівцеві, зробити його заручником місцевих політичних ігор. Хіба ж кадрова політика — це ігри? Хіба не наше домашнє завдання — виховати власних менеджерів високого ґатунку, вибудувати національну систему підготовки кадрів державного управління? Переконаний, навіть освічені й талановиті мають пройти всі сходинки цієї непростої школи, і будь-якій першій посаді повинні передувати ретельна підготовка та нагромадження досвіду.
Мушу сказати про ще одне явище, котре роз'їдає державну систему зсередини. За аналогією з тіньовою економікою, його можна назвати тіньовим державним управлінням. Завдяки йому трапляються ситуації, коли в публічному просторі обговорюється один законопроект, а до голосування подається інший; з'являються непотрібні, а інколи — шкідливі нормативні документи, які відкидають нас назад і забирають неабиякі сили на виправлення становища. Це означає, що в самій системі ухвалення державних рішень у нас панує апарат політичних лобістів корупційного спрямування, горезвісних "смотрящих" або інших "тіньовиків" від управління. Це абсолютно неприпустимо, це завдає непоправної шкоди українським державним інтересам.
Ми постійно чуємо від можновладців численні переможні реляції з приводу незначних економічних показників і неодноразово закликали припинити це шкідливе популістське дійство. Тим часом економічне зростання у
2017 р. якщо й було, то дуже незначне, на рівні 2,5% (падіння ВВП у 2014—2015рр. становило близько 17%).
Однак не тільки економічні показники розглядали на своєму з'їзді наприкінці 2017 р. промисловці та підприємці, — у порядку денному значилася тема економічного патріотизму.
Чому ми вимушені концентрувати на цьому увагу? На жаль, є дуже багато прикладів у діяльності і державних структур, і конкретних відповідальних виконавців, коли цей вирішальний, з погляду національних інтересів, принцип втрачається, коли гостро бракує відповідальності у питаннях розвитку економіки, розуміння цінності робочого місця, необхідності формувати майбутнє України на основі власного потенціалу.
Так, у країні домінує масовий імпорт, хоча є всі умови для виробництва аналогічної конкурентоспроможної продукції. Ці тенденції за останній період набули загрозливих масштабів. Спостерігається масовий імпорт мінеральних добрив, коли хімічна галузь практично стоїть. Оновлення рухомого складу Укрзалізниці відбувається не за рахунок потужного вітчизняного транспортного машинобудування, а через спробу закупівлі секонд-хенду в державах ЄС.
Промисловці і підприємці — за міжнародну співпрацю, однак розуміють: вона має бути виваженою, бо інакше фінансуються робочі місця за кордоном і поповнюються закордонні бюджети. Необхідна сучасна промислова політика, модернізація, локалізація виробництва, імпортозаміщення, що становить суть національної економічної безпеки.
Про трудову міграцію ми вже говорили, але в країні поширюється й міграція бізнесу. Це пов'язано з неспроможністю держави захистити право приватної власності, право інвестора, акціонера за принципом верховенства права, рівності всіх перед законом. Останній рейтинг за показником захисту права приватної власності: серед 137 держав, які були досліджені, Україна посідає
128 місце. Це прямий наслідок корупції, недосконалої правової системи.
Нинішнє рейдерство вирізняється цинічністю, прямим зв'язком із правоохоронними структурами. Бізнесу вкрай важко, якщо взагалі — можливо, довести свою правоту в судах і повернути відчужене. І хоч у листопаді 2017 р. було ухвалено закон про захист бізнесу від тиску силовиків, перелому в протистоянні рейдерству не сталося.
У світі поширена практика оцінювати держслужбовця за рівнем корисного впливу на сферу вітчизняного виробництва. Дипломат працює над тим, як експортерам вийти на нові ринки, чиновник економічного підрозділу адміністрації — як підприємцю спростити процедуру отримання дозволів та ліцензій, фінансист — як зробити доступнішими кредити тощо. Вимір ефективності праці фахівців, із якими щодня має справу бізнес, повинен залежати від успіху останнього, саме в цьому суть економічного патріотизму. Якщо бізнесу, що чесно працює, заподіяно шкоди, прямих збитків, якщо йому не вдалося отримати заплановану вигоду, — чиновник повинен нести адміністративну, а то й кримінальну відповідальність.
Саме такій підхід — в основі "Платформи економічного патріотизму", ухваленої на ХV з'їзді УСПП. Документ ставить завдання забезпечити захист прав власника та інвестора, подолати рейдерство, покращити податкову політику, запобігти монополізації ринків. Його кінцева мета амбітна — вже найближчими роками забезпечити зростання ВВП на 7—8%, інакше країні загрожує втрата індустріального, інноваційного розвитку, перетворення на агросировинний придаток світу. Історично доведений факт: жодна країна без розвиненої промисловості, необхідної кількості сучасних робочих місць не здатна забезпечити своєму народові достойний рівень життя. Ділова спільнота закликає бізнес і владу об'єднатися навколо стратегії економічного розвитку, відкинувши політичні та особисті інтереси.
Безумовно, однією з принципових рис сучасного державного управління є його вміння побудувати комунікації з громадянським суспільством, з організаціями, асоціаціями, експертами, їх численними об'єднаннями.
Без прозорого конструктивного діалогу з громадськістю, з ефективним зворотним зв'язком, без взаємовідповідального двостороннього партнерства з бізнесом державі не вдасться вирішити складні реформаторські завдання. Чесний діалог із бізнесом додасть владі інтелектуального та організаційного ресурсу, забезпечить необхідну підтримку і рекрутинг прихильників, збудує місток довіри між нею та підприємцями й населенням. Не забудьмо: нікому, навіть найгеніальнішим реформаторам, не під силу здійснити серйозні зміни без опори на суспільство та його довіри.
На жаль, падіння якості та рівня державного управління, про яке сьогодні йдеться, не просто опускає нас на нижчі позиції в міжнародних рейтингах чи створює неприємні іміджеві проблеми, — це може коштувати нам країни. Сьогодні є всі підстави говорити про втрату фактора суб'єктності, коли держава розглядається у світі не як суб'єкт міжнародних відносин, що здатний захищати свої інтереси цивілізованими методами у балансі з інтересами партнерів, а як певний полігон, на якому змагаються глобальні конкуренти. Це дуже небезпечний стан.
У світі все жорстко, — тут поважають упевнені, ефективні, конкурентоспроможні країни. В такі держави інвестують, із ними готові реалізовувати проекти будь-якої складності, налагоджувати партнерство, створювати союзи, в тому числі з колективної безпеки. І не поважають — неконсолідованих, без власної стратегії, політичної волі, злодійкуватих. Вибір за нами.
Анатолій Кінах
президент УСПП, голова Антикризової ради громадських організацій України
