Люди і вчинки
-Ти дійсно вважаєш, що наш народ хоче змін, – запитав мене Іван – кремезний чоловік середніх років, вигляд якого промовисто говорив, що його робота, м’яко кажучи, не зовсім у правовому полі, – поїдь зі мною, і я тобі покажу таке, після якого ти перестанеш вірити в здоровий глузд.
Але спочатку відступ (не без моралі) про наші світоглядні цінності. Ледве не щодня з екранів телебачення, з різноманітних інтерактивних студій більшості телеканалів, в інформаційних програмах чуємо експертні, а інколи й не дуже, фахові думки, про обов’язкове реформування всіх галузей та сфер вітчизняної економіки, ринку праці, словом всього того, що на кожному кроці оточує нас.
Це цілком зрозуміло, адже не є секретом реальний стан економіки, сфери соціального захисту населення, охорони здоров’я, освіти. Невміння, а в більшості випадків небажання щось змінювати у нашій державі особами, які отримали мандат довіри від виборців, високопосадовців всіх рівнів, призвело до непоправних результатів. Економіка, незважаючи на переможні реляції урядовців, перебуває в глибокій стагнації, такі сфери, як медична, знищена. Зрозуміло, для кардинальних змін потрібна неабияка політична воля, має бути сформована чітка стратегія розвитку держави. Однак цього немає. Українська економіка є класичною сировинною, на зразок країн третього світу, переробна галузь майже відсутня.
Масове, безконтрольне вирубування лісів, видобуток природних копалин набули таких форм, що подекуди, й не безпідставно, виникають невтішні думки, а що далі, яка перспектива цієї держави, населення, нас з вами?
Невже ті, що активно грабують, розкрадають Україну, причому на всіх рівнях, від пересічного різноробочого, сільського голови, депутата обласної, чи Верховної Ради, прокурора та судді, від голови місцевої адміністрації, керівників лісгоспів, власників кар’єрів, до високопосадовців, що на Банковій та на Грушевського, живуть одним днем й керуються простим й примітивним гаслом: «Користуючись моментом, бери все, що можна, а що далі – не турбує..»?
Повторюсь, у цьому масовому грабунку задіяні ледве чи не всі українці… Ліс з кореня ріжуть не депутати, а прості звальники, камінь рубають не особисто начальник кар’єру, чи голова адміністрації, а простий Микола, чи Петро, ваш, сусід, брат…
Цілком логічне запитання, а чи хочуть саме ось ці прості, пересічні громадяни змін у своєму житті, змін в державі, щоб дійсно тут нарешті почали проводити справжні, дієві реформи? Ще донедавна я щиро вважав, що так. Що через злодійкуватих посадовців наша держава перебуває на межі колапсу, а простим громадянам просто не дають можливість навіть спробувати щось змінити.
Зустріч з однією цікавою особою, й те що вона мені продемонструвала, навіяло абсолютно протилежні думки.
Курс на БНР?
-Ти дійсно вважаєш, що наш народ хоче змін, – запитав мене Іван – кремезний чоловік середніх років, вигляд якого промовисто говорив, що його робота, м’яко кажучи, не зовсім у правовому полі, – поїдь зі мною, і я тобі покажу таке, після якого ти перестанеш вірити в здоровий глузд.
-Це куди? – здивовано запитав я, – на Донбас? – Донбасом мене здивуєш…
-Ні, не туди, в інше місце, у так звану БНР.
-Що за БНР, – все ніяк не переставав я дивуватися словам співрозмовника.
-Бурштинова Народна Республіка, – відповів чоловік, і його очі на мить загорілися моторошним, дещо оскаженілим вогником, – там як дикий Захід, там все є, буде про що написати, – завершив агітаційну промову земляк.
І ось ми вирушили у неблизьку подорож до північно-західних районів Житомирщини, саме там, як і на Рівненщині та Волині, старателі ледве чи не з усієї України добувають сонячне каміння.
-Тут доволі бідні села, – взяв слово мій гід, – навіть порівняно з тим, що я бачив на Донеччині…
-Ти був на війні? – запитав я.
-Так, 72 бригада, ну а зараз ти бачиш де я, – відповів Іван. – Побудеш пару днів, поговориш з людьми, побачиш всю кухню із середини, правда, чи варто про все писати – сам вирішуй, сам розумієш, якщо у нас в Україні щось є, то це сто відсотків комусь потрібно й приносить прибуток, і це стосується не лише незаконного видобутку бурштину, чи євроблях…
Прибувши у маленьке, напівзруйноване численними економічними «покращеннями» поліське село, відразу у вічі впали дві речі: мальовнича природа – ошатний, величавий, ніби у казках, дубовий ліс та наявність ледве чи не на кожному подвір’ї дорогих мотоциклів та квадроциклів з напівпричепами.
-Ось цей ліс, – взяв слово Іван, – тягнеться майже до Білорусі, вона тут недалеко, кілометрів так 30 по прямій…
-Гарний ліс, – відповідаю, – як на картинці.
-А у тому лісі – місячний пейзаж, – перебив мене Іван, – ні грибів, ні ягід, нічого вже не знайдеш, все спаскуджено, перерито, яма на ямі, скільки корів місцеві втратили там, важко сказати, але найсмішніше, якщо смішно, інше, самі місцеві ті ями й копають у пошуках швидкого заробітку, продовжив Іван, – півдня у холодній воді, так важко працювати, щоб потім так легко все те пропити. Ти зверни увагу, в цьому селі всі копають, всі мають дорогу техніку, “кавасакі”, “ямахи” й подібне, але ніхто не ремонтує своїх хат, вони скоро просто заваляться, однак дивує інше: чи не в кожній хаті поставлені нові склопакети… Хата наскрізь світиться від дірок, але склопакет та “ямаха” за 10 тисяч долярів… Що ще потрібно? – резюмував Іван.
-Дійсно, контраст відчутний, поряд – дорогі речі й навколо руїни, дивне поєднання.
– Це зараз посеред дня тихо, нікого немає, а от коли буде темно, ти побачиш Хрещатик, але не в Києві, а тут, а як зайдеш до магазину, ти там побачиш такий асортимент, що не в кожному супермаркеті столиці побачиш, одним словом: «блєск і ніщіта», – підсумував Іван.
Він з бетеера падав й не розбився, а тут – якась хата…
Автівка зупинилася біля занедбаної старої сільської хати, біля якої, ледве тримаючись на ногах стояв худий, сильно на підпитку, на вигляд середніх років чоловік.
Помешкання деяких копачів бурштину.
Фото автора
-Гарєлку привьоз, – запитав господар будинку.
-Й тобі привіт, – відповів Іван, – ми тут не на довго, все привіз, що ти просив.
-А, ну харашо, заходцє, – пробурмотів господар, й незграбно чіпляючись за стіну хати, спробував хвацько переступити доволі високий поріг. – Серьога мене зваць, – раптово промовив чоловік й впав у темні сіні…
-З вами все гаразд? – запитав я, підскочивши до Сергія.
– Та перестань, – відповів Іван, – він з бетеера падав й не розбився, а тут якась хата. Обидва чоловіки голосно зареготали.
– Яка бригада? – запитав я.
– Брігада, яка брігада.., – почав вдивлятися у мене Серьога, – ти про шо?
-Український камуфляж на тобі, тому й питаю, – спробував відповісти я.
-А, ти про єто, – махнув сильно розбитою рукою Серьога, – 79, тьху ти, 72 брігада, в розвєдке був, – відповів господар хати, – Луганський аеропорт обаранялі… Абаранялі-абаранялі, а потом все г*мном закінчилось, – промовив ветеран, – а ти тожє гдета біл, бачу по морді й очам, що дурній, як і мі, – запитав Серьога криво посміхнувшись.
-Так, в добровольчому підрозділі, – пояснив я.
-А-а-а, я вашого брата всєгда уважав, не було б вас, не було б України, ну це я так думаю, – промовив господар, – й потиснув мені руку.
На вулиці швидко темніло, поодиноке, далеке гавкання собак, нагадувало мені, що я знаходжусь все ж не у вимерлому селі.
-Все тихо? – взяв слово Іван.
-Так як всєгда, он у панєдзельнік одного жмура віловілі з ями, походу камєнь вєлікій найшов, начав всєм росказувать, алє до хати не прійшов, утопілі його, хто – нє ізвєстно, – взяв слово Серьога, наливши собі повну чарку оковитої, – дурдом й гроші погублять Україну, це я давно всєм гаварю, – резюмував ветеран, закусивши, викачаним у сірий пил салом.
-Бог дасть день, Бог дасть піщу, – промовив Іван й наказав всім йти на «бокову», оскільки підйом мав бути ще задовго до світанку.
Збудив мене сильний гул двигунів за вікном, на мить подумалось, що знову на Донбасі, а на вулиці проїжджає колона ЗСУ. Виглянувши у вікно, я побачив сотні вогнів від фар авто та мотоциклів, які рухалися по старій, вимощеній камінням, «німецькій», як казав Серьога, дорозі.
-Ну все, почалося, – сонно промовив Іван, заварюючи чай, – зараз буде саме цікаве, ти головне уважно дивись й нікого ні про не запитуй.
Взявши три рибальські сачки, ми рушили в ніч
Попивши нашвидкоруч ледве теплого чаю, взявши три рибальські сачки, ми рушили в ніч.
І відразу влились в колону, якої, здавалося, не було ні кінця, ні краю. Перед нами їхали пара на мотоциклі: жінка, тримаючись однією рукою за сидіння, іншою тримала два сачки, а далі попереду така ж картина….
–Це всі туди їдуть, – запитав я, – на бурштин?
-Нє, на рібалку, – спробував пожартувати Серьога, – ну а куда?
-Слухай мене,- почувся глос Івана, – як приїдемо – будь поряд і мовчи, оскільки тут чужих не люблять, а визначають хто свій, хто – чужий по акценту, тут (послухай Серьогу) – як у білорусів – «калі-булі».
-Сам ти «калі-булі», – огризнувся Серьога, – ти також балякаєш, як той дурєнь із тєлєвізора.
-Це як, – запитав я.
-Грамотно, – він має на увазі, відповів Іван.
Дорога пролягала густим лісом, їхали ми хвилин 35-40. Раптом вся колона зупинилася, з автівок почали виходити люди, щось жваво обговорюючи.
-Блок-пост, – промовив Іван, – ми всі – місцеві, раптом щось – Серьога, тобі слово.
-Добрє, – промовив Серьога й почав опускати скло автівки.
Прохолодне, запашне повітря відразу наповнило салон задушливого авто, на вулиці хтось сперечався, ледве чи не до бійки. Раптом машина, яка стояло перед нами, розвернулася й поїхала геть…
До вікна підійшов жвавий чоловік в українському пікселі.
-Мєсниє? – запитав. – Аткуда будзєцє?
-Пєця пєрєстань! – взяв слово Серьога. – Сєпари мі, что нє узнал?
Пєця і Серьога почали голосно реготати, – ну харашо, – пробубонів Пєця, – праєзжайтє, мєнтов сєгодня нєту.
Автівка поволі рушила повз імпровізований блок-пост, на якому майорів український прапор, трохи поодаль горіло яскраве вогнище, навколо якого сиділо декілька так званих «бійців самооборони».
Проїхавши ще з кілометр, авто різко звернуло з лісової дороги прямо в густий ліс. Замовк двигун.
-На місці, – промовив Іван, – санітарна зупинка, далі – за сачки й вперед!
Мовчки покинувши вже теплий салон авто та взявши свої знаряддя праці, ми заглибилися у ліс, десь позаду та спереду було чутно розмови шукачів скарбів.
“Чьотко паділіл Украіну на украінцев і тєх, хто намі кєрує”
-От ти кажеш про реформи, – раптово прорізався голос Івана, – запитай Серьогу, й не лише його, а всіх цих людей, чи потрібні ті реформи їм, – даю слово, вони тобі скажуть, що ні. Легалізація видубутку? Ну от, Серьога, що ти скажеш?
-Лєгалізація? – відгукнувся Серьога, ніби тільки що прокинувся, – а зачєм она мнє? Сам падумай, я взял, накапал жменю янтаря, продал і пару днєй атдихаю…
-Бухаєш, – перебив його Іван.
–Какая разніца? – відповів Серьога, – дажє єслі і так, патом снова, нада дєньги – за сачок і у лєс, і так постоянно, зачєм мнє твая лєгалізація, кто меня такого на работу вазьмоц, про зарплату я вообще малчу, ана сто процентов будет намного меншєй от таво, шо я нєспєша за пару часов сєбє наловлю…. А дєржава, Україна… я єйо люблю, но послє вайни я чьотко паділіл Украіну на украінцев і тєх, хто намі кєрує – ані как цє сєпари, дажє хуже. Хваціц уже, я наваєвался…. Україна мнє дала янтарь – я єго ловлю, і всьо, хваціц о політіке…
Ось такі думки людини, яка побувала в пеклі війни… Чи має вона право на таку точку зору, чи є у цих словах раціональне зерно? Дискусійне твердження. Однак, якщо відкинути емоції, патріотизм й багато того, що зрештою робить нас українців, то так…
Дійсно, навіщо всім цим бурштинокопачам легалізація? Вони за день мають в рази більше, ніж українські заробітчани у Польші, чи Німеччині. Навіщо легалізовувати те, що знищить їх великий заробіток? Державні інтереси? Важко назвати всіх цих людей не патріотами, української символіки я тут бачив не менше ніж на Донбасі, просто у кожного своє розуміння «патріотизму». Воно дещо має такі вивернуті форми й зміст.
З такими нелегкими роздумами ми поступово прийшли до так званого «клондайку» – місця де відбувається сам промисел.
Площа з розміром декілька футбольних полів освічувалась потужними прожекторами, кругом працювали сотні людей, гули помпи.
Підійшовши ближче ми зупинилися.
-Далі йти не можна, – промовив Іван, – чекаємо до сьомої ранку, нам дадуть “відмашку” й побіжимо до водяних потоків ближче – до помп мити камінь, а поки що стоїмо, куримо.
Затягнувшись цигарками, хлопці замовкли, всі уважно дивились, як за півсотні метрів від нас працювали старателі на помпі. Один запускав довгий рукав глибоко під землю, інші два підтримували довгу металеву палицю, до якої кріпився пожежний рукав, інші старанно просіювали сітку.
Ми стояли в оточенні ста чоловік, як мінімум. Чоловіки, жінки, підлітки, здавалось, тут були ледве чи не всі вікові категорії, окрім малолітніх дітей. Вони всі були напружені, ніби спринтери перед сигнальним пострілом про старт забігу. Об’єднані однією метою – швидкого збагачення…
Жінка з переляканими очима поступово йшла під воду
Раптом вся ця величезна маса людей побігла вперед, прямо у рукотворне болото й багно. Одна жінка, перечепившись, упала до холодного водяного брудного потоку. Рівчак, який на перший погляд здавався неглибоким (по кісточки), виявився завглибшки понад метр, жінка відразу -по пояс – пішла під воду, спробувала вилізти, але сира глина затягувала її наче білоруська трясовина.
Подавши держак від сачки спробував її витягти. Нелегко це було зробити, тим часом жінка з переляканими очима поступово йшла під воду.
-Давай разом, – вигукнув Іван, – і, взявшись обома руками за сачок, ми почали поступово рятувати жінку від загибелі. Підбігло ще двоє чоловіків, наш Серьога, і ми уп’ятьох ледве її витягли. Жінка була майже повністю в багні, без чобіт (засмоктала глина), її руки тряслись від пережитого шоку.
-Нормально так з’їздили, – прокоментував щойно пережите один незнайомий рятівник, – казав же, навіщог сюди їхати, лише бензин спалили….
-Та треба було її тут зазишити, – пожартував інший незнайомець, – а через пару мільйонів років наші предки відкопали б бабу в янтарі із з сачком в руках і просто б ох*ли, від того, що знайшли…
-Да, на пару соцєнь тісяч долярів була б находка, – відгукнувся Сєрьога.
-Так дорага мєня ещьо нікто нє ацєнівал, – раптово відгукнулась щойно врятована.
-Таку ціну будете мати через 40 мільйонів років, не зараз, – знову пожартував незнайомець.
-Вібрасуєм єйо назад, – пожартував Серьога, – работаєм на пєрспєктіву…
Всі учасники рятівної місії почали голосно сміятись, щойно пережитий стрес зовсім затьмарив саму причину нашого перебування у цьому небезпечному місці.
Поступово всі розбрелись по «клондайку» в пошуках сонячного каміння.
Брудно-сіра вода, яка потоками лилась від помп до рукотворного умовного озера, тхнула сирою глиною, корінням, мокрим деревом. Всі були зайняті пошуками, дрібні темно-коричниві маленькі камінці то тут то там пропливали на поверхні води.
-Все – відбій, – дав команду Іван, – пора додому, видно, як серед дня, більше нам не можна, зараз коптер запустять – пряму трансляцію Авакову, трішки наловили й досить.
-А на помпах хто стоїть? – поцікавився я.
Такі прості як ти, просто ті помпи належать певним особам, яких не варто згадувати, та й сам цей «клондайк» за чутками також належить чи то народному депутату, чи начальнику обласної міліції, не знаю, таке кажуть, – відповів Іван, згортаючи свій сачок.
-А тепер дай мені відповідь, чи реально в цій державі щось змінити, якщо всі у цьому зав’язані, бурштин – це лише одна сотня від того всього безпрєдєла, що твориться в Україні? І взагалі, – продовжив Іван, – доки біля скриньок будуть барани – доти там у кабінетах будуть вовки…
На цілком гострі й влучні слова земляка відразу я не зміг знайти відповідь. У мене її просто на той час не було…
Дійсно, як можна подолати те, у чому ледве чи не всі беруть пряму участь? Чи можна здолати корупцію, даючи при цьому хабарі, чи можна побороти злодійство грабежом? Чи можна побороти хворобу хворобою? Питання риторичні.
Перестати торгувати майбутнім своєї держави, майбутнім своїх дітей!
Злодії, корупціонери, що засіли ледве чи не на всіх щаблях – це не прибульці марсіяни, це не іноземці з умовного Сомалі, чи Ірану, це не Путін, ні – це все українці. Це наші сусіди, знайомі, комусь навіть рідня.
Доведені до крайньої межі зубожіння, українці стали легкою наживою у брудних справах політиків, які, використовуючи бідність, як механізм, грабують Україну, нас з вами ще більше, причому нашими ж руками… Це вищий рівень цинізму й нахабності….
А українці… А що українці?
Їм байдуже, вони щиро переконані, що для них мають все зробити.
Не з них має йти початок фундаментальних змін… Ні, нехай спершу сусід/керівник/депутат/президент (потрібне підкреслити) зміниться, поверне свої мільйони, фабрики й тому подібне.
А я що? Я нічого не маю, я просто мовчки ріжу ліс/копаю бурштин/захоплюю межу в сусіда. Це все вони, не я…
Чи є перспективи у всіх нас, в Україні?
Є, якщо зміни почати із себе, та чи реально це, чи хочемо ми цього?
І все ж таки, маю глибоке переконання, що шанси в Україні є. Однак, вони є, за умови приходу до влади людей, яким по справжньому болить все те, що відбувається навколо них, людей, які мають чіткий план розвитку держави, людей, які не забруднені в різноманітних політичних корупційних ігрищах, тіньових схемах тощо. Саме вони, прийшовши до владного керма, будуть здатні зламати цю ганебну систему, яка наче ракова пухлина роз’їдає державний механізм.
А тепер найголовніше: прихід цих фахових людей залежить від нас з вами. Ми нарешті повинні перестати торгувати майбутнім своєї держави, майбутнім своїх дітей.
На чергових виборів до всіх рівнів рад, стоячи біля виборчих скриньок, ми повинні чітко розуміти, що саме тут і зараз вирішується майбутнє, що саме від нашого вибору, нашої відповідальності перед своїм майбутнім залежить, хто знову займе владні кабінети.
Тож наша доля у наших руках.
Слава Україні!
Роман ФЕДЬКО, учасник АТО
Фото із сайту zhitomir-online.com
