Свято лісу на Закарпатті чекає на гостей (АНОНС)

У неділю, 16 вересня, в м. Берегово у рамках всеукраїнських заходів до Дня працівників лісового господарства України відбудеться масштабне свято, яке буде присвячено дітям та праці лісівників.

Початок роботи всіх майданчиків: 13.00.

В урочистих заходах візьмуть участь: трудові колективи лісівників з усіх куточків Закарпаття, представники влади, учні шкільних лісництв та ГО «FORZA».

На гостей свята чекають цікаві та динамічні конкурси, майстер-класи, ігри, конкурси та призи тощо. Маленькі учасники заходу матимуть змогу самостійно навчитися висаджувати дерева з закритою коринневою системою, виготовляти шпаківні та годівнички з натурального дерева, а опісля розмалюють їх екологічними фарбами, а на дорослих чекає виставка художників Закарпаття, насичена захоплююча творча програма на головній сцені, незабутній марш красунь з Ужгородського ансамблю Мажореток-барабанщиць і вишуканих підтягнутих працівників державної лісової охорони під супроводом оркестру і багато іншого.

Для гостей буде виконано Гімн лісівників від театру «Шарж» українською та угорською мовами під танцювальний супровід колективу «Корпорація друзів». А ще на гостей працівників «зелених легенів» чекає особливий гість із оксамитовим голосом.

Ліси в Закарпатській області зростають на площі 695,8 тис. гектарах, лісистість краю становить 52 %. Щороку лісівники висаджують понад 10 мільйонів саджанців та сіянців. І основною метою діяльності Закарпатського ОУЛМГ є збереження лісів, охорона їх від пожеж, захист від шкідників і хвороб, посилення водозахисних, санітарно-гігієнічних, оздоровчих та інших корисних властивостей з метою охорони здоров’я людей і поліпшення навколишнього природного середовища.

Відтак, у третю неділю вересня всі, чия робота має хоч якесь відношення до зелених гаїв, дубрав, смерічників, хащі, відзначають своє професійне свято. Хто ці люди?

• лісівники; 
• робочі зеленого господарства – лісокультурниці;
• вальники;
• працівники державної лісової охорони;
• співробітники деревообробних підприємств і т.п.

Головна мета свята працівників лісової галузі – це пропагування позитивного відношення до лісу, його важливості у житті людини, зближення лісівників із громадськістю та популяризація професії лісівника як такої.

Увага! Для гостей введений дрес-код – ті гості, які прийдуть у зеленому одязі або матимуть елемент зеленого, отримають подарунок!

Безумовно, не обійдеться і без офіційних привітань та концертно-розважальної програми.


Місце проведення: Берегово, центр міста – площа Кошута

2018-09-08 

https://clipnews.info/2018/09/sviato-lisu-na-zakarpatti-chekaie-na-hostei-anons/

Далі...

Пожар в лесу рядом со Святогорском не удается потушить

Рядом со Святогорском продолжается борьба с пожаром. По телефону Владимир Рыбалкин руководитель общественной организации «Стоп Коррупция» рассказал, что огонь пока не удается полностью потушить. Работают сотрудники ДСНС из Славянска и Лимана. К тушению пожара подключились обычные жители.

Из-за ветра пожар быстрее распространяется. Когда пожар удастся потушить, по словам Владимира Рыбакина, никто точно не знает.
Руководитель общественной организации призывает всех, кто может подключиться к спасению леса от огня.

Пт, 2018-09-07 22:56

http://slavinfo.dn.ua/novosti/895800

Далі...

Тихая охота: нашел грибы – поделись с государством

Как сообщает портал Press.lv, грибы в латвийских лесах можно собирать уже в апреле, но традиционно в начале сентября в пригородных электричках и автобусах появляются люди в резиновых сапогах, плащах, с ведрами и корзинами.

Они отправляются на тихую охоту. Но микологи (специалисты по грибам) заявляют, что из–за нынешнего засушливого лета особого урожая не предвидится, так как засуха повредила грибницу. Необходимы затяжные ливни, чтобы ситуация восстановилась.

Лето может пойти на рекорд

Календарное лето, как известно, заканчивается 31 августа. Но существует такое понятие как «метеорологические лето». Оно начинается, когда среднесуточная температура воздуха превышает +15 градусов. Так вот, во многих местах Латвии, в том числе и в окрестностях Риги, оно началось 7 мая и до сих пор еще не закончилось. А ведь дольше всего, вплоть до 10–12 сентября, оно продолжалось в 1967, 2002 и 2009 годах.

Самым долгим в истории метеонаблюдений пока остается лето 2002 года, когда оно продлилось 107 дней — с 27 мая до 10 сентября. Нынешнее лето отметилось также и жаркой погодой. Только в июле было побито 23 рекорда жары, в том числе в Айнажи 30 июля зарегистрирована температура +33,7 градуса, что является рекордом для этой метеостанции.

Волны жары отмечались и в августе. При этом дождей было на удивление мало. С весны на большей части страны продолжается засуха. В этом году только в январе и апреле количество осадков достигло нормы. В Министерстве земледелия подсчитали размер убытков сельскохозяйственников. Они составили 300 млн. евро. Выгорели посевы и трава. Что уж тогда говорить о грибах.

Остается только ждать дождей. Знатоки считают, что если они не нагрянут, то придется собирать грибы где–то возле болот либо разгребать листья и мох в более–менее сырых местах. Не случайно первые лисички, которые продавались на рижском Центральном рынке еще в конце июня, заметно подорожали с 8 евро за литр в прошлом году до 13 евро за литр в нынешнем. Но пока особым предложением грибники похвастаться не могут. Лесные дары предлагали один–два продавца.

Боровиков же, которыми в прошлом году были буквально завалены прилавки, в этом году почти нет. Прежде всего должна восстановиться грибница, а для этого нужны дожди. Только тогда можно будет думать и о походе в лес за грибами.

Налоговики напоминают

Но при этом в отдельных случаях придется поделиться с государством. Традиционно в начале сентября Служба государственных доходов предупреждает тех, кто собирает грибы с целью последующей продажи. И если вы за год на этом заработаете 3 000 евро, тогда надо зарегистрироваться как самозанятое лицо и заплатить 23% подоходного налога от этой суммы, внеся деньги на указанный налоговиками счет в Государственной кассе с 1 марта до 1 июня 2019 года.

Подобное правило действует уже несколько лет, но в СГД так и не сообщили, какую сумму налогов они собрали с честно зарегистрировавшихся грибников и сколько вообще в стране таких энтузиастов. Ведь проконтролировать количество собранного урожая невозможно. Единственное, что налоговики могут сделать, так это проверять перекупщиков.

Во всех случаях, когда физическое лицо закупает грибы или другие дары леса, оно должно быть зарегистрировано как персона, занимающаяся хозяйственной деятельностью. В свою очередь, если физическое лицо закупает товар от имени юридического лица, у него должен быть договор с фирмой.

От закупщика всегда могут потребовать ведомость, где обозначены фамилия, имя и персональный код человека, который продает собранные дары леса, название товара, мера и количество, а также сумма, выплачиваемая наличными деньгами.

СГД призывает людей, которые передают упомянутые товары, обращать внимание на то, дает ли закупщик поставить подпись в списке выплат, правильны ли указанные о нем данные, соответствует ли указанная информация в списке выплат фактическому количеству переданных товаров, а также соответствует ли указанная сумма выплаченной.

Но продавцам в свою очередь надо помнить, что если они продали грибов на сумму более 300 евро, то их данные будут автоматически переданы скупщиком в СГД. В минувшие годы латвийские лисички и прочие грибы активно скупались литовцами. В этом году они пока выжидают, оценивая обстановку.

Как вести себя в лесу

У каждого грибника имеются свои охотничьи угодья, местонахождение которых он посторонним не раскрывает. В государственных лесах грибы можно собирать свободно. Но вот если земля частная, тогда владелец леса имеет право запретить чужим людям гулять по своей территории. На огороженной или имеющей запрещающие знаки частной земле необходимо спрашивать разрешения у владельца на вход.

Она обозначается знаками, табличками, надписями и другими выбранными владельцем средствами так, чтобы прохождение границы по местности было однозначно понятно всем. Например, обваливший неухоженный забор ограждением не считается.

Также запрещено заходить и на военные объекты. К ним относится, к примеру, территория Адажского полигона, которая традиционно славится своими грибными местами. Из года в год пресс–служба Национальных вооруженных сил Латвии напоминает, что запрещено заходить и заезжать на территорию Адажского полигона без согласования с администрацией.

Нахождение на Адажском полигоне угрожает жизни и здоровью. Это мешает проведению военных учений. Устанавливаются соответствующие запрещающие знаки. Во время стрельб по периметру дежурит патруль. Военные пока предупреждают грибников, но последним надо помнить, что их могут оштрафовать за проникновение на военный объект на сумму до 2 000 евро.

Но и в обычном лесу надо правильно вести себя. В нынешнее засушливое лето достаточно было одной спички, чтобы случился пожар. Пожароопасный период еще не закончился, поэтому нельзя разжигать огонь, бросать окурки — словом, делать то, что может привести к пожару. Разумеется, в лесу нельзя мусорить.

Владельцам собак следует помнить, что четвероногого любимца нельзя отпускать с поводка — в лесу есть не только другие грибники и ягодники, но и представители охотничьих обществ.

Берегите грибницу

Но правила тихой охоты распространяются и на сами грибы. Не стоит срывать слишком маленькие грибочки. Лучше пусть они подрастут и порадуют кого–то другого. Для того чтобы собрать хороший урожай, заглядывайте под каждый листик и куст. Часто подберезовики и лисички прячутся под опавшими листьями. Для удобства можно найти палку средней длины и с ее помощью приподнимать траву и листочки.

Складывайте каждую единицу в лукошко очень осторожно. Иначе рискуете не довезти урожай до места назначения. Более крупные и твердые кладите на дно корзины, более хрупкие сверху. Перед тем как опустить гриб в корзину, необходимо очистить его от грязи и слизи. У некоторых пластинчатых грибов ножку сразу удаляют.

Эта опасная свинушка

Из примерно 1 100 встречающихся в нашем государстве съедобными являются 300 видов, 30 — ядовиты. Поэтому если вы слабо разбираетесь в грибах, лучше не рисковать и неизвестные образцы не собирать. К примеру, ту же бледную поганку — смертельный гриб — легко перепутать при отстутствии ножки с желтой сыроежкой. Но есть и грибы, которые раньше считались съедобными, но после тщательных исследований оказались ядовитыми.

К ним относится весьма распространенная свинушка, которую в Латвии можно найти чуть ли не в каждом лесу. Еще во времена СССР специалистами было установлено, что эти грибы способны продуцировать и накапливать мускарин. Этот же токсин содержится в мухоморах.

Кроме прочего, учеными было установлено, что свинушки накапливают яд неравномерно: в некоторых районах содержание в них мускарина было минимальным, в то время как в других местах они содержали столько токсина, что вполне могли сравняться с поганками.

В последнее время исследователи узнали, что в составе этих малоприятных грибов содержится не только мускарин, так как тяжелые повреждения почек и печени его действием не объяснить. Что это, пока неясно. Но полученных сведений хватает, чтобы с уверенностью заявить о том, что свинушка — ядовитый гриб!

Кроме того, дальнейшие опыты еще раз доказали уникальную его способность к накоплению токсинов из окружающей среды. Так, если в пределах досягаемости есть хотя бы одна автомобильная дорога, то в мякоти этого гриба будет столько свинца, кадмия и мышьяка, что его употребление в пищу однозначно опасно для жизни.

8 сентября, 05:00
www.press.lv
http://www.gorod.lv/novosti/297212-tihaya-ohota-nashel-griby-podelis-s-gosudarstvom

Далі...

В Днепре горел лес. ВТДЕО

7 сентября в 12:35 в Службу спасения «101» поступило сообщение о пожаре, который произошел на территории Обуховского лесничества, квартал №28 ГП «Днепропетровское лесное хозяйство» города Днепр, Амур-Нижнеднепровский район, Полтавское шоссе.
По указанному адресу были направлены пожарные 1, 3, 4 государственных пожарно-спасательных частей Главного управления ГСЧС Украины в Днепропетровской области и городская пожарная команда.

Прибыв на место, спасатели установили, что пожар возник в лесном массиве. Горела подстилка старой вырубки хвойного леса на площади 3 га

В 15:58 огонь был локализован и в 17:39 ликвидирован.

Погибших и пострадавших нет.

Причина пожара устанавливается правоохранительными органами.

К ликвидации пожара привлечено 22 человека личного состава и 5 единиц пожарно-спасательной техники Главного управления ГСЧС Украины в Днепропетровской области. От ГП «Днепропетровское лесное хозяйство» привлечено 9 сотрудников и 3 единицы техники.
Видео с места пожара смотрите здесь:

http://kstati.dp.ua/content/v-dnepre-gorel-les-video

Далі...

Ліс принишк, сокири чути...

або «Не дамо рубати наше майбутнє!»

Дехто вперто ратує за відхилення мораторію на вивезення лісу-кругляка, однак Верховна Рада України вкотре продемонструвала тверду позицію у цій справі: народні депутати зініціювали законопроект про кримінальну відповідальність за контрабанду лісу-кругляка. Але поки що майже весь ліс України перебуває... у тіні! Невідомо, хто дає дозволи на його вирубку. Але ж рубають і вивозять. Цікава ситуація — експортуємо дрова, а наші зарубіжні партнери отримують ділову деревину. За вітчизняною статистикою, експорту лісу-кругляка фактично немає, діє ж заборона! Але існує експорт дров та інших лісоматеріалів. Коли ж порівняти з аналогічною статистикою ЄС, побачимо, що до Румунії, Польщі, Німеччини імпортується ліс-кругляк.

Фото туриста, який побував у Карпатах.

Фото з сайту http://Iviv.vgorode.ua

У серпні мешканці Левківки, що в Новоархангельському районі, разом із працівниками Торговицького лісництва та секретарем тамтешньої сільської ради Наталією Терновенко упіймали браконьєрів, серед яких, напевно, найважливішою персоною виявився... депутат районної ради.

Люди сподіваються, що поліції буде важко зберегти імідж захисника закону і заступника громади, якщо вона не наважиться на висновки щодо затриманих в левківській посадці «лісорубів» або якщо вирішить спустити на гальмах інцидент, який набув широкого розголосу і в області, і за її межами.



Такі наслідки «роботи» тих, для кого нажива — понад усе.



Наталія Терновенко (крайня праворуч) з односельцями на оновленій зупинці.

Хто у засідці сидить

Місцеві жителі стверджують, що припинили не одноразову браконьєрську акцію, а один з етапів масової вирубки. Кажуть, що керівник упійманих на гарячому дроворубів має в лісі значно масштабніші бізнес-інтереси, у виробничому порядку дає наряди бригадам браконьєрів, котрі то там, то в іншому місці нищать ліс. Цікаво, як після свідчень очевидців, після задокументованих фактів «депутат із сокирою» доводитиме колегам, керівництву райради, партії, яку представляє на місці, що він тут «не при дєлах»? А він, як свідчить практика таких викриттів, обов’язково це робитиме.

«Уже сьогодні запевняє, що опинився на місці вирубки під Левківкою з тією ж метою, що й ми, — припинити беззаконня, — каже Наталія Терновенко. — А тим часом місцеві мешканці склали для сільської ради список осіб, які рубають навколишні насадження і заробляють на цьому чималі гроші. Поки що в ньому десять осіб. Але і без переліку я знаю, хто це робить. І всі знають, бо досить розгорнути районну газету і почитати, хто продає дрова (до речі, кубометр дров із лісництва коштує 315 гривень, а браконьєри правлять 460, і народ ведеться. — Авт.). І нікого не цікавлять ні правда, ні дерева, ні екологія, ні майбутнє наших дітей. Мислення байдужого обивателя, як логіка хабарника, проста: хай завтра ліс не росте, аби сьогодні з’їсти бутерброд з дорогою ковбасою!

...Лежить і «обростає мохом» у поліції та екологічній інспекції справа про затримання в Іванівці цього само району браконьєрів, котрі, згідно з офіційним протоколом, зрубали навесні 2018-го дерев на 1 млн 900 тис. грн. Відповідно до «Порядку відшкодування шкоди і нарахування збитків» штраф за одне зрубане дерево становить від 1000 до 1500 грн. Це скільки ж пеньків виявили на місці незаконної іванівської вирубки? Виявляється, вандалізм можна припинити, обрубати (мовою проблеми) під корінь — варто лише розкрити місцеву газету і вчитатися в текст оголошення. Але Україна, зокрема Новоархангельщина, поступово перетворюється на пустелю, поки рвачі, в т. ч. — депутати, (конкретно цей, до речі, — член постійної комісії з питань депутатської етики, регламенту і законності) махають направо-наліво сокирою і багатіють на краденому в людей, котрі дали їм повноваження.

Кліматичні зміни — не вигадка

Кажуть, притягнути до відповідальності «короїдів» з пилками важко, бо лісосмуги нікому не належать.

«Та немає у нас в Україні нічийної землі, — обурюється Наталія Терновенко. — Після розпаювання, реформування колгоспів земля пішла або в приватну, або залишилася в державній власності. Чому державне — нічийне? Держава функціонує в інтересах громадян, а їхні інтереси захищає, приміром, прокуратура. І якщо державі байдуже від того, що її територія перетворюється на Сахару, з цим треба щось робити... Кліматичні зміни — не вигадка. Спитайте у людей на селі, скільки раніше після тижневих дощів трималася волога у землі? Скажуть — тиждень. Нещодавно днів шість-сім лило як з відра, а через три дні земля в полі висохла на каменюку, бо дерева, котрі затримували вологу, пішли на дрова і «конвертувалися» в гривні чи долари в гаманці такого, як наш Га-Га (прізвисько місцевого депутата-«санітара лісосмуг». — Авт.)».

На запитання, чим нині займається чоловік, застуканий біля Левківки з речовими доказами своєї «діяльності на благо народу України», поки, як треба думати, ведеться слідство, інший депутат райради, Сергій Шевчук, відповідає: «Та, швидше за все, продовжує проріджувати посадки. У таких, як він, немає совісті, котра зазвичай змушує людину вибачатися за скоєне, виправляти помилки. Місцеві бачать, що машини, які возять дрова попід дворами, й далі курсують... Утім, ми все зробимо, щоб довести цю справу до логічного завершення і створити бодай юридичний прецедент, щоб напрацювати механізм покарання браконьєрів. У хлопців з Левківки, які викликали поліцію на місце вирубки, очі горіли. Вони вірять у справедливий суд, сподіваються на справедливість у державі. Їх не можна розчаровувати»...

Чи страшний тепер Га-Га

Сповнена рішучості, бажання довести справу до кінця Наталія Терновенко нині ініціює відповідні звернення до обласної і місцевої адміністрацій, прокуратури. Це не перша гучна справа, не перший оприлюднений нею конфлікт, в якому з одного боку — посадовці без совісті, але з «дахом», а з другого — громада, яку обійшли, обманули, обікрали. Вона не боїться шукати правди.

«Виділена мені порція страху вичерпана 21 листопада 2014 року, коли в двері нашої квартири подзвонили військові і мовчки дивилися на мене, не знаючи, як сказати гірку правду...» — пояснює вона. Тоді їй принесли трагічну звістку. Молодший сержант Микола Томак,1982 р. н., рідний брат Наталії, після поранення під Майорськом повернувся на передову і 21 листопада загинув під час обстрілу з «Градів»... Увесь період тяжких боїв на Донбасі сестра і мама провели в очікуванні дзвінка. Що живий, що здоровий...

«Кінець 2014-го і півроку 2015-го я провела на антидепресантах та заспокійливих, — пригадує жінка. — Мало що пам’ятаю. Потім добрі люди допомогли вибратися з емоційної прірви. До листопада 2014 року я вишивала намистом... Але мені тепер не до того. Я — інша... Чи страшний мені тепер Га-Га? Чи Микола з побратимами віддали життя за те, щоб ми нині боялися сказати слово проти тих, хто відбирає в наших дітей майбутнє?»

Не ті врожаї?

Наталія звертається до односельців: «Пам’ятаєте стихію 1 липня 2017 року? Масове руйнування дахів будинків?! Й далі закриватимемо очі на знищення лісосмуг? Хтось із вас хоче побачити торнадо на території Новоархангельського району? Останнім часом одноосібники та фермери скаржаться на зниження врожайності. Та невже? А інформація про те, що знищення лісосмуги знижує врожайність на два-три центнера з гектара вам ні про що не говорить? Посушливе літо (зниження вологості повітря та ґрунтів), зниження рівня води не додумаєтеся пов’язати зі знищенням лісосмуг? Мріємо про пустелю? Вам «незручно» зробити зауваження «чорним лісорубам», бо ви їх знаєте (кум, сват, брат)? Або — «не хочеться зв’язуватися...» А втрачати стабільний дохід від паю чи іншої земельної ділянки вам зручно? А руйнування стихією будинків вас не лякає? Чи ви піклуєтеся про добробут «чорних лісорубів»? Прокиньтеся нарешті! Телефонуйте в поліцію —«102», на урядову «гарячу лінію» — 1545, у Державну екологічну інспекцію України — (044) 521 20 38, повідомляйте про всі випадки вирубки, не бійтеся давати свідчення. Затримуйте машини з лісом, самих «лісорубів», фотографуйте і викликайте поліцію. Хто хоче долучитися до нашої оперативної групи реагування, звертайтеся до депутатів Торговицької сільської ради: Терновенко Наталії, Шевчука Сергія та Сухоярського Володимира. Їм же повідомляйте про осіб, які займаються незаконною вирубкою та про місця вирубки... При повній бездіяльності правоохоронних органів та байдужості влади тільки громада зможе разом зупинити знищення лісосмуг!»

...Нині в Наталії Терновенко відпустка. Як людина, в якої вистачає справ і поза кабінетом, а грошей менше, ніж в простого «чорного лісоруба», вона проводить її не на Гаваях. Фарбує торговицькі зупинки, ходить в поліцію, щоб там не забули про злодіїв і браконьєрів. Одне слово, ділова така відпустка. Хочеться, щоб цей ентузіазм і ця, без перебільшення, самопожертва були підтримані земляками і дали очікуваний результат. Бо люди його чекають! Бо люди вже інші!

Олег ШВЕРНЕНКО.

Фото Олександра БУРКУНА.

Кіровоградська область.

.. http://www.golos.com.ua/article/307292

Далі...

Звіт управління лісового господарства. ВІДЕО

Далі...

Глава полиции Киевской области Ценов награжден активистами дипломом "Лесоруб года", – СМИ

Сегодня, 7 сентября, у здания Главного управления Национальной полиции Украины в Киевской области, представители общины Приирпенья при поддержке киевской общественной организации "Народ против коррупции" провели флешмоб "Почему ГУ Национальной полиции Киевской области покрывает беззаконие в Приирпенье?".

Об этом сообщило интернет-издание "Голос.ua", передает NewsOboz.org со ссылкой на Gazeta.ua.

Акция проводилась с целью привлечения внимание общественности и государственного руководства к бездействию главы полиции Киевской области Дмитрия Ценова. А именно - игнорирование со стороны полиции противозаконных действий застройщиков в Приирпенье, а также "крышевание" правоохранителями "титушек", которые применяют силовые методы против мирных граждан. Активисты использовали срубленное дерево, топор, кирпич, строительное снаряжение как символы уничтожения десятков тысяч деревьев в Киевской области.

Выступавшие во время флешмоба отметили, что правоохранительные органы годами не реагируют на запросы граждан по фактам:

- избиения активистов;
- безнаказанной вырубке зеленых зон;
- игнорирования полицией нарушений генерального плана и государственных строительных норм;
- систематического хищения местного бюджета чиновниками;
- сокрытия местными властями публичной информации от общества.

В завершение флешмоба активисты приготовили для начальника ГУ Нацполиции в Киевской области Ценова подарки сатирического значения: диплом "Лесоруб года" вместе с пнем и топором за бездействие, из-за которого уничтожены сотни гектаров леса Киевской области, а также диплом "Строитель года" с комплектом профессионального реквизита строителя за то, что полиция не реагирует на обращения местных жителей о незаконном возведение многоквартирных жилых зданий на месте зеленых зон Приирпенья.

Сам Ценов не вышел к активистам - дипломы были переданы его подчиненным, а реквизит "строителя" оставлен возле здания полиции.

Этим мероприятием участники намеревались вынудить правоохранительные органы должным образом реагировать на обращения общества о систематических нарушениях законодательства в Приирпенье. В случае дальнейшего игнорирования запросов граждан активисты намерены организовать масштабную акцию возле здания Министерства внутренних дел Украины и обратиться к министру Арсену Авакову.

07.09.2018 22:52 

http://newsoboz.org/obshchestvo/glava-politsii-kievskoy-oblasti-tsenov-nagrazhden-aktivistami-07092018191245

Далі...

Країна застиглих реформ

До 30-річчя Вашингтонського консенсусу.

Поточний рік по-своєму унікальний.

За сумним збігом обставин на нього припадає 10-річчя початку глобальної кризи 2008–2009 рр. і 20-річчя серпневого дефолту в Росії (1998 р.). Обидві ці події залишили глибокий слід у вітчизняній історії, запам'ятавшись валютними, фінансовими й економічними потрясіннями. Причому у 2009 р. Україна поставила чи не світовий антирекорд — падіння її ВВП (-14,8%) виявилося одним з найзначніших за час Великої рецесії.

Водночас нинішній рік — ще й переддень 30-річчя знаменитого Вашингтонського консенсусу, який став прологом не тільки до цих двох "ювілеїв", але й до ряду вкрай суперечливих уявлень про успішну економічну політику. У 1989 році Дж. Вільямсон сформулював 10 її постулатів, відкарбувавши в них, за його ж словами, домінуючий погляд тодішнього політичного Вашингтона: Конгресу США, американської адміністрації, міжнародних фінансових організацій, провідних мозкових центрів.

Сьогодні ці правила загальновідомі: бюджетна дисципліна, податкова реформа (у т.ч. низькі ставки й широка податкова база), фінансова лібералізація, єдиний конкурентний курс валюти, лібералізація зовнішньої торгівлі, прямі іноземні інвестиції, приватизація, дерегуляція, захист прав власності.

Неоліберальна революція

Формально цей набір був адресований країнам Латинської Америки, що заплуталися в бюджетних дефіцитах, боргах, високій інфляції й спорадичній девальвації своїх валют. Але в ширшому контексті йшлося про базові принципи ринкової економіки, якій тоді ще протистояв Радянський Союз з його директивним господарством. І хоча пізніше Дж. Вільямсон не раз зазначав довільність прочитання його постулатів, головне, що їх об'єднувало — за його ж визнанням — "капіталізм вільного ринку".

І це не дивно. Тому що межа 1980–1990 рр. була його зоряним часом: радянська економіка хиталася, Союз тріщав, Холодну війну він програв, Варшавський договір сипався, а "гласність" з "перебудовою" закінчилися зростанням цін, порожніми прилавками й масовою деморалізацією. Натомість Захід, що оговтався від стагфляції 1970-х, здавався на цьому тлі осередком благополуччя, досвіду й знань. При цьому рецепт його успіху, відлитий в 10 принципах Вашингтонського консенсусу, видавався напрочуд простим і логічним.

За зауваженням М.Найма, усі 1990-ті пройшли під знаком абсолютного й беззаперечного домінування ідей Консенсусу. І хоча їх інтерпретація могла варіюватися, "це був цілком чіткий і концентрований погляд на те, що мають робити бідні країни для розвитку своїх економік і здобуття соціального благополуччя".

У більшості країн його сприйняли як керівництво до дії. У тій же Латинській Америці перейшли до жорсткої фіскальної й монетарної політики, скоротили з 5 до 2% ВВП бюджетні дефіцити, знизили до однозначних рівнів інфляцію, учетверо — торгові тарифи, відмовилися від цільового кредитування виробництва, у шість разів збільшили прямі іноземні інвестиції, скасували валютний контроль і контроль над операціями поточного рахунку. Упродовж 1988–1997 рр. у регіоні було приватизовано понад 800 компаній, включаючи банки, електростанції, системи телекомунікацій і водопостачання, а також дороги й установи охорони здоров'я.

Результати, однак, виявилися несподівано скромними, а в подеколи — бентежними. Так, щорічні темпи зростання реального ВВП у Латинській Америці хоча й досягли 3%, що було краще, ніж 2%, які спостерігалися під час "втраченого десятиліття" (1980-ті роки), але залишалися значно меншими за 5% (і більше), що мали місце у 1960–1970-х роках. При цьому в регіоні зросло безробіття, посилилася соціальна нерівність і розчарування в реформах. Бідність залишалася звичайним явищем. Соціологічні опитування свідчили про соціальну несправедливість, у частині як розподілу доходів і добробуту, так і освіті, зайнятості й участі в політичному житті.

Ця статистика — частина доповіді Комісії з економічних реформ і нерівності в Латинській Америці (2001 р.), підготовленої за підтримки Фонду Карнегі за міжнародний мир (США) і Міжамериканського діалогу (США). Доповідь також містила ряд рекомендацій, яких, на думку його авторів, явно не вистачало Вашингтонському консенсусу. Йшлося, зокрема, про згладжування економічних циклів, стабілізаційні фонди, систему соціального захисту, освіту для бідних, підвищення оподаткування багатих для підтримки незаможних, оподаткування зарубіжних (офшорних) активів, фінансову і правову підтримку малого бізнесу, захист найманої праці. Зрозуміло, що реалізація цих пропозицій потребувала не слабкої, а сильної держави, що явно суперечило базовій ідеї Консенсусу, який, на думку авторів доповіді, "не приніс очікуваних результатів".

Особливою фішкою доповіді виявився останній, т.зв. "+1 інструмент", який передбачав "зниження протекціонізму багатих країн". Зазначалося, що вони захищають свої ринки штучними бар'єрами, зокрема в агробізнесі. Це посилює злиденність і нерівність у їхніх бідних сусідів, хоча в ідеалі багаті країни мали б відкритися для їхніх товарів. Так, усупереч лібералізації аграрних ринків більшістю латиноамериканських економік, країни ОЄСР витрачали (на момент виходу доповіді) понад 360 млрд дол. для захисту своїх фермерів, чия частка в сукупній робочій силі становила всього 5%. У ЄС і США щорічно на підтримку одного фермера йшло близько 19 тис. дол. При цьому захист надавався трудомісткому сільгоспвиробництву, у якому легко могла спеціалізуватися Латинська Америка.

Не дивно, що доповідь називалася "Суперечливий Вашингтон" (Washington Contentious).

Шокова терапія

У постсоціалістичній Європі неоліберальний мейнстрим початку 1990-х був переважно пов'язаний з "шоковою терапією", яка доповнила Консенсус своїм власним "+1 інструментом" — шоковою швидкістю трансформацій. Можна довго сперечатися про те, наскільки вдалим був підхід Л.Бальцеровича, але не можна заперечувати, що на його батьківщині — у Польщі — він виявився загалом успішним. Тому значна частина експертів продовжує стверджувати, що провали інших перехідних економік пояснювалися низькою швидкістю їхніх реформ (О. Гаврилишин, 2016 р.). Або, іншими словами, малою порцією "шоку".

На цьому тлі примітна думка Г.Колодка (2005 р.), який зазначав, що у 1989–1993 рр. Польща пережила "шок без терапії" через "брутальне порушення основних правил прагматизму й раціональності", що виявилося у відсутності поваги до розвитку ринкових інститутів, надмірній і надто швидкій лібералізації торгівлі й недостатності стимулювання зростання.

Така оцінка тим серйозніша, що до ринкових реформ Польща була підготовлена непорівнянно краще за багатьох її сусідів. У ній, наприклад, і при соціалізмі існував приватний бізнес і кооперативи, значна частина сільськогосподарських земель перебувала у власності селян, у 1960-х були легалізовані банківські валютні рахунки й відсотки за ними. Для поїздки на Захід було достатньо заплатити 5 доларів. Завдяки цьому ще в 1964 р. один з майбутніх ідейних натхненників "Солідарності" 18-річий А.Міхнік міг проїздом з Парижа заїхати у Відень на радіостанцію "Вільна Європа". У країні збереглися навички ринкового регулювання: на початковому етапі "шокової терапії" було використано Торговельний кодекс 1934 року. Була доступною і західна університетська освіта — сам Л.Бальцерович здобув її на початку 1970-х у Сполучених Штатах.

Не дивно, що Польща залишилася одним з флагманів перехідних економік Європи. Тим часом їх наступне "розшарування" виявилося результатом не стільки ринкових реформ, як складного геополітичного розмежування. Згідно з ним країни на захід від колишнього Союзу, включаючи Прибалтику, були визнані частиною європейської культури, історії й загального європейського майбутнього. Східні ж їхні сусіди залишилися в орбіті правонаступника СРСР — Росії. Наскільки далекосяжним, серйозним і жорстким був цей розподіл, показали Придністров'я, Абхазія, Південна Осетія, Крим і Донбас.

Без урахування цієї геополітичної сегрегації не можна розглядати ні постсоціалістичної історії, ні переходу до ринку, ні його результатів. Вона ж проливає світло й на списання Польщі 50% її зовнішнього боргу (1991 р.) з подальшою реструктуризацією її боргу західним банкам (1994 р.). Для своїх потенційних членів ЄС уже в 1989 р. ініціював програму технічної допомоги PHARE. Першими її отримувачами стали Польща й Угорщина. А для країн СНД і Монголії була запропонована програма TACIS. Нещодавно стало відомо, що на початку 1990-х прем'єр-міністр Великої Британії Дж.Мейджор обговорював можливість членства в ЄС і Росії. Однак його європейські колеги порадили не озвучувати таких ідей, зауваживши про загрозу домінування в Європі бідної ядерної держави.

В умовах такого "вільного ринку" ретельно відібрані єврокандидати знайшли особливі мотиви, умови й цілі для своїх реформ. У якийсь момент їх почав відкрито координувати Брюссель, і за вуаллю "шокової терапії" проступив Брюссельський консенсус — глобальна угода про умови й послідовність надання членства спочатку в НАТО, а потім і в ЄС. Вступивши до нього у 2004 р., Польща стала щорічно отримувати до 9 млрд євро зі структурних фондів ЄС. У 2014–2020 рр. їй з них мали виділити ще 86 млрд євро. ЄС, таким чином, заплатив і продовжує платити своїм новим членам за їхні реформи. Таким чином усі пов'язані з ними ризики виявилися непогано застрахованими. Чого не можна сказати про їхніх східних сусідів.

За визнанням екс-голови центробанку Польщі (М.Белька), цільовий рівень інфляції в Польщі варто було б встановити вище за 2,5%, однак то була "ціна вступу до Євросоюзу". Що, очевидно, стосується і відмови від валютного регулювання з контролем над рухом капіталу. Сьогоднішні надходження зі структурних фондів ЄС з лишком компенсують їх скасування — у нових членах Євросоюзу їх обсяги доходять до 3–4% ВВП. Забери цю допомогу, і деякі економіки почнуть падати. Цей феномен добре відомий. Інша річ, що він не афішується. Саме тому такі країни, як Литва, особливо стурбовані Brexit — вихід Великої Британії неминуче стисне бюджет ЄС і відповідні перспективи зростання його країн-реципієнтів.

Мимоволі виникає питання, якщо це — "вільний ринок", то що тоді державне регулювання, яке досягло міжнародного масштабу?

500 днів

Інтелектуальною відповіддю колишнього Союзу на "шокову терапію" стала "Програма 500 днів" Г.Явлінського. Саме стільки, за версією її авторів, вистачило б для створення ринку, на який у Заходу пішло кількасот років. Хоч яка курйозна ця думка, однак саме вона на початку 1990-х сяяла на вістрі економічного мейнстриму. Пізніші застереження про умовність строку програми, безперечно, лукавство. Усі кроки в ній були прописані мало не по місяцях. Її просував шанований академік С.Шаталін. Її розіслали для опрацювання по всій союзній вертикалі.

Серйозних альтернатив цим поглядам не було. Та й хто б їм заперечив в умовах державного монотеїзму? Не дивно, що в критичний момент ідея "великого ринкового стрибка" виявилася настільки ж затребуваною, як і "заряджена вода" А.Чумака з телегіпнозом О.Кашпіровського.

Олії до вогню підливали надії на зовнішню допомогу. За словами Дж.Сакса, радника уряду Є.Гайдара, у 1992 р. G-7 і МВФ обіцяли 24 млрд дол. Росії і ще 20 млрд іншим союзним республікам. Усього їм було обіцяно понад 100 млрд дол. Після чого, за запевненням МВФ, мало початися економічне зростання у 4%. У 1993 р. вже нова американська адміністрація обіцяла Росії новий фінансовий пакет в 28 млрд. Але з усього цього, за словами Дж.Сакса, країна до кінця 1993 р. отримала тільки 4 млрд.

Програма уряду Є.Гайдара хоча й конкурувала з "500 днями", але за їх теоретичні рамки не виходила. Її результат, помножений на радянські реалії й відсутність зовнішньої допомоги, перевершив усі очікування: в 1990-х ВВП Росії впав на 38,8%. При цьому чашу ринкового причастя з нею випили всі члени СНД. Найгіркішою вона виявилася в України — глибина її спаду сягнула 60%. Такого світ не знав і в роки Великої депресії.

Відповідальності за той провал ніхто на себе не взяв. Ні в частині теорії, ні практики. Але, на відміну від опонентів, "команда Гайдара" виявилася єдиною, що прямо заявила про успішно досягнуту мету. Так, за словами Б. Чубайса, "заставні аукціони створили політичну базу для безповоротного розгрому комуністів на виборах 1996 року". І він же продовжив: "А уявлення про справедливість у народу ми зламали ще ваучерною приватизацією". У цьому з ним погодився А.Кох: "Прощання з радянським культом справедливості … це була плата за ринкові реформи. І за приватизацію, зокрема".

Що ж стосується допомоги у вигляді "умовно кажучи, плану Маршалла", яку Є.Гайдар просив у тодішнього держсекретаря США Дж.Бейкера, то вона, як відомо, не надійшла. Уже в 1993 р. представник Держдепу США в країнах СНД С.Телбот проголосив свою знамениту фразу — "менше шоку, більше терапії". Російський міністр фінансів Б.Федоров сказав, що це "удар ножем у спину". Дж.Сакс додав, що "лезо ще й прокрутили". Щоправда, значно пізніше він зізнався: "Ми поклали хворого на операційний стіл, розкрили йому грудну клітку, але в нього виявилася інша анатомія".

Реформи другого покоління

До кінця 1990-х Вашингтонський консенсус встигли охрестити "ринковим фундаменталізмом" (Дж.Сорос). Його проблеми були змушені визнати й МВФ зі Світовим банком. Після азійської кризи 1997–1998 рр., втечі західного капіталу з країн, що розвиваються, дефолту Росії й потрясінь у Бразилії, Україні, Перу та інших країнах приховувати очевидне вже не мало сенсу. У Фонді заговорили про "реформи другого покоління", звернувшись до терміна, запропонованого М.Наймом.

Останній звернув увагу, що "стале економічне зростання потребує сильних державних інститутів". Але їх країнам, що розвиваються, зазвичай і не вистачає. Отже, "небезпека надто сильних держав майже миттєво змінилася небезпекою надто слабких держав". І якщо в авторів Консенсусу тривогу викликала надмірна інфляція, то через 10 років виявилося, що проблемою є слабка держава, неспроможна захистити закон, боротися з корупцією та проводити реформи.

При цьому "макроекономічна ортодоксія" виявилася не панацеєю, а лише підходом до вирішення більш складних завдань. Тому що за всієї важливості вона не забезпечила "підручниками школи" й "ліками лікарні". Стало очевидним, що її треба доповнити розвитком соціальних інститутів — як державних, так і ринкових.

Консенсус недооцінив і ризики глобалізації. Його постулати відносно дерегуляції та торговельної/фінансової лібералізації виходили виключно з позитивних очікувань. Тоді як тільки за п'ять років (1994–1999 рр.) системні кризи відбулися в 10 країнах із середніми доходами, ставши для всіх цілковитим шоком.

Аналогічні аргументи лунали й у відомій критиці Дж. Стігліца, який вказував на "провали" і ринку, і держави. Внаслідок чого необхідність полягала в їх спільному розвитку, а не у відмові від державного регулювання як такого. Його знаменитий "Пост-вашингтонський консенсус" майорів дотепами на адресу МВФ і Світового банку, для яких просто не було б місця, якби ринок справді був "досконалим". При цьому він перейнявся резонним питанням, чому реформи в Росії супроводжувалися спадом і подвоєнням нерівності в доходах, хоча її економіка вважалася дуже неефективною й при переході до ринку мала б розквітнути.

Багато хто також зазначав, що Китай уник такої долі, обравши іншу стратегію реформ. Ефективність його еволюційного переходу до ринку була самоочевидною. На цьому тлі виконавчий директор МВФ М.Камдессю був змушений визнати, що для проведення реформ у перехідних економіках "не було ні належного досвіду, ні чіткого плану дій" (1999 р.). Із цим важко не погодитися. Як, утім, і з тим, що міжнародні організації взагалі не мали компетенції та повноважень для вирішення завдань такого масштабу.

Підбиваючи підсумки 1990-х, Д.Родрік констатував, що кампанія з приватизації, дерегуляції та лібералізації виявилася, "можливо, найпотужнішою за всю історію людства". Причому захоплення ними, як і свобода, надана капіталу, явно перевершили очікування Дж.Вільямсона. Однак після десятиліття ринкового ентузіазму у Вашингтонський консенсус більше ніхто не вірив. Його підсумки були такі, що вже йшлося "не про те, живий він чи мертвий, а чим його замінити". Сам Дж.Вільямсон визнав, що колишня єдність — основа Консенсусу — випарувалася.

Д.Родрік не приховував свого скепсису з приводу універсальних правил "згори-донизу". "Стабілізувати, приватизувати та лібералізувати" стало мантрою покоління технократів, які набили руку на світі, що розвивається, і політиках, яких вони консультували". 

Критикуючи цей підхід, він вдало підбив підсумки дебатів кінця 1990-х, описавши нову, "поліпшену", версію Вашингтонського консенсусу. В останній до початкових 10 принципів додалася ще одна десятка: корпоративне управління, боротьба з корупцією, гнучкий ринок праці, правила СОТ, фінансова звітність і стандарти, обережна лібералізація операцій з капіталом, незалежність центрального банку та таргетування інфляції, система соціального захисту, скорочення бідності.

Неважко помітити, що "розширена" версія Консенсусу відображає практично всі аспекти сьогоднішнього співробітництва України з МВФ. Не менш примітний і той факт, що до неї потрапило таргетування інфляції. Тому що тільки в умовах ринку, близького до досконалого, центральний банк може ставити одну-єдину мету — цінову стабільність. Однак, наскільки далекі ці уявлення від реальності, показала Велика рецесія (2007–2009 рр.).

Велика неоліберальна криза

Якщо в Україні дотепер немає офіційного пояснення причин її 60-відсоткового падіння в 1990-х, а також криз у 2008–2009 і 2014–2015 рр., то в США причини Великої рецесії були озвучені вже 2011-го. Спеціально створеній Національній комісії вистачило двох років для висновку, що до кризи призвели політика надмірної лібералізації, дефекти ринкового саморегулювання і дефіцит державного контролю. Йшлося, зокрема, про провали у фінансовому регулюванні та нагляді, недоліки корпоративного управління й ризик-менеджменту, надмірні інвестиційні ризики, вади позабіржових деривативів, розгубленість держави. (Примітно, що М.Найм ще 1999 р. припустив можливість початку чергової кризи у фінансовій сфері однієї з провідних країн світу, зуваживши, що вона до нього не буде готова.)

У ході Великої рецесії ВВП США впав на 4,3%, ціни на житло — на 30%, індекс ділової активності Standard & Poor's — на 57%, безробіття зросло вдвічі. В епіцентрі проблем лежав дерегульований фінансовий сектор. За логікою неоліберальної доктрини всього цього просто не могло бути. Тим паче, у США. Але вже коли сталося, то долю ринку мав вирішувати сам ринок: неплатоспроможні компанії та банки треба було банкрутити, великий бізнес — дробити, а державний бізнес — продавати, причому переважно іноземним інвесторам (наприклад, з Китаю, якщо вони виявилися успішнішими). Американський мінфін мав дотримуватися бюджетної дисципліни та рівня держборгу. А ФРС (центробанк) — стояти від нього якнайдалі.

Та на практиці все вийшло навпаки. Держава стала рятувати найбільші корпорації; націоналізувала бізнес, який обрушив глобальні ринки; збільшила дефіцит бюджету, держборг та емісію грошей. У рамках першої стабілізаційної програми мінфіну (TARP, 2008–2010) на ці цілі пішло 438 млрд дол., з яких понад 60% отримали всього 12 корпорацій: одна страхова (AIG), вісім найбільших банків і три автокомпанії (General Motors, Chrysler, Ford, — останній, щоправда, грошей не потребував). Якщо всі ці кошти держава повернула собі через два роки, то її другий пакет (закон ARRA, 2009–2012) був фактично безоплатним. У його рамках 840 млрд дол. виділялися на зниження податкового тягаря, фінансування інфраструктури та науки, захист малозабезпечених, охорону здоров'я, освіту, енергетичні та природоохоронні проекти.

Основним джерелом цього фінансового потоку була ФРС. Її монетарна політика повністю змінилася: емісія линула рікою; відсоткові ставки майже обнулили; їх "прив'язали" до безробіття; де-факто підняли цільову інфляцію; ФРС зобов'язалася кредитувати бюджет і небанківські корпорації, ввела цільове фінансування тощо. Економічна реанімація США тривала дев'ять (!) років — з жовтня 2008-го по жовтень 2017-го. Причому "нетрадиційна" бюджетна та монетарна політики залишалися в силі й після закінчення рецесії в червні 2009 р. За цей час баланс ФРС виріс у 5 разів, монетарна база — у 4,5 р., держборг — майже вдвічі, його відношення до ВВП — з 62,8 до 102,3%.

"Виявилося", що економічною метою держави є не дерегуляція та приватизація, а стабільне зростання. У 2011 р. виконавчий директор МВФ Д.Стросс-Кан визнав, що Вашингтонський консенсус "залишився позаду", а маятник економічної думки й практики хитнувся — нехай і небагато — але від ринку до держави. З ним важко сперечатися, тим паче, що антикризову політику США скопіювали практично всі провідні економіки світу. А Банк Англії та Європейський центральний банк дотепер проводять "нестандартну" монетарну політику.

Протекціонізм vs Консенсус

Провідні економіки не стали повертатися до неоліберальних ідей Консенсусу й після виходу з кризи. Ось уже кілька років увесь світ спостерігає за боротьбою ЄС з мігрантами та їх виселенням за межі Європи. При цьому вживають заходів, з неоліберального погляду сюрреалістичних. Зовнішні кордони ЄС обносять рядами колючого дроту. Причому одного ряду часом виявляється замало. Виникають загородження й між членами ЄС, відкликаються посли, на кордон висилаються армійські підрозділи. Згадують про паспортний контроль усередині Шенгенської зони. Платять мігрантам, аби ті залишили Європу. Зупиняється транспорт, щоб попередити їхній приїзд. Частина європейських країн відмовляється приймати мігрантів у рамках раніше узгоджених квот. Їм за це погрожують скасуванням субсидій з бюджету ЄС. Укладається угода з Туреччиною щодо висилання на її територію нелегалів. Ціна питання — обіцянка членства в ЄС плюс 3 млрд євро. Лунають пропозиції про створення цілої серії таких таборів за межами ЄС із єдиною метою — захистити "вільну Європу".

Найрадикальніше на цьому тлі рішення — Brexit. У Великій Британії не приховують, що однією з головних його причин став неконтрольований приплив іноземців. Аргумент досить дивний, якщо зважити, що йдеться про колиску вільного ринку й класичної політекономії, батьківщину М.Тетчер і натхнені нею неоліберальні теорії, включаючи Вашингтонський консенсус.

На іншому березі Атлантики погрожують добудовою "Великої американської стіни", аби повністю відгородитися від Мексики. Та обурена. Але чує, що її змусять платити за дві тисячі кілометрів, що залишилися. США виходять із проекту Транстихоокеанського партнерства. Вимагають перегляду Північноамериканської зони вільної торгівлі. Президент США обурюється й наполягає на симетричному відкритті ринків. Піднімає тарифи на сталь (10%) і алюміній (25%). ЄС, Китай і Туреччина відповідають контрзаходами. Для Туреччини ситуація патова. Її ліра девальвує на третину, а з початку 2018 р. — на 60%. Міжнародний капітал нервує. Згадують про Bank of America, який розгледів симптоми кризи 1998 року. Того самого, який змусив МВФ визнати доречність контролю над рухом капіталу.

* * *

Україна ж тим часом продовжує свою нескінченну низку "радикальних ринкових реформ". Їх лейтмотив незмінний. Чуємо, як і 30 років тому, усе про ту саму Тріаду — приватизацію, дерегуляцію, лібералізацію. Дотримуючись її, країна ніяк не досягне дореформених обсягів виробництва. З урахуванням же еміграції, неясно, коли це станеться взагалі. Спад, що ознаменував перехід до ринку, удвічі глибший та довший за Велику депресію 1930-х. У країні немає інститутів розвитку, показники її зростання та інвестицій — нижче від середньосвітових, її залишає молодь, доходи впали до межі найзлиденніших країн. Гривня перманентно девальвує. У держави очевидні проблеми з управлінням, боргом, пенсіями та територіальним суверенітетом. Зовнішні кредитори вимагають продажу лісу-сирцю та сільськогосподарських земель. ЄС при цьому оголошує доктрину "сировинної дипломатії" і шукає доступ до природних ресурсів третіх країн. Українська влада декларує боротьбу з корупцією, валютну лібералізацію та мільйони доларів на своїх офшорних рахунках. Як, утім, і готівкою.

Міжнародні кредитори від цього явно не в захваті. Вони намагаються виправити власні помилки 1990-х, коли в Україні, згідно з Дж.Хеллманом, Д. Кауфманом та Г.Джонсом, сталося "захоплення держави" — приватизація політичних функцій бізнесом. Цей феномен був описаний ними на порозі нульових при аналізі проблем перехідних економік. "Усього за десятиліття страх перед державою-левіафаном змінився зрослою увагою до олігархів, спроможних "захопити державу" і змінювати політику, регуляторне та законодавче середовище на свою користь, генеруючи концентровану ренту за рахунок іншої економіки". В Україні рівень такого захоплення за їхньою трибальною шкалою (низький, середній, високий) оцінювався як високий, у півтора разу більший за середній за вибіркою з 18 перехідних країн.

За таких умов найкращі наміри Консенсусу автоматично вивертаються навиворіт. Як, утім, і спроби раціонального держрегулювання. Що не дивно, тому що йдеться не просто про корупцію, а монопольний капітал, який захоплює політичні висоти й третирує все суспільство. У термінології Д.Аджемоглу та Дж.А.Робінсона, таке захоплення породжує "екстрактивні інститути" — систему економічної та політичної влади, яка повністю вбиває надії на суспільне процвітання. Чи впораємося ми з цією спадщиною реформ 1990-х та яким чином, допоки неясно. Але те, що зробити це без перегляду низки їх базових постулатів не вдасться, — цілком очевидно.

P.S. Один із авторів концепції "захоплення держави" (state capture) — Д.Кауфман — був першим головою місії Світового банку в Україні й завдяки цьому мав непогане уявлення про хід і результати її "радикальних структурних реформ".

https://dt.ua/macrolevel/krayina-zastiglih-reform-287791_.html

Далі...

Земля в "законі"

Сім законодавчих "чудес" земельної реформи в Україні, яких не повинно бути.

Успіх земельної реформи в Україні багато в чому залежить від відповідного, науково обґрунтованого земельного законодавства.

За роки незалежності було багато спроб створити таке законодавство. На жаль, історія правового забезпечення земельної реформи в нашій країні знає чимало законотворчих ініціатив, реалізація яких давала можливість вирішити деякі складні питання реформування земельних відносин, але з грубим порушенням логіки законотворення, визнаних світовою юридичною думкою закономірностей правового регулювання суспільних відносин та інших тонкощів правознавства. Такі законодавчі ініціативи нерідко обставлялися як прорив, своєрідне законодавче чудо, яке неодмінно ощасливить маси. І хоча багато з них допомогли вирішити певні земельні питання або хоча б знизити пов'язану із ними соціальну напругу, однак через свою правову суперечливість породили такі побічні юридичні ефекти, наслідки яких із змінним успіхом "лікуються" до цього часу.

Чудо перше: на тобі те, не знаю що

У далекому 1992-му новопризначений прем'єр-міністр України прийшов у парламент і спокусив народних депутатів привабливою пропозицією: я швидко побудую в Україні все, що ви хочете, але за умови, що ви дасте Кабінету міністрів України право приймати рішення, які матимуть силу закону. І Рада не встояла. Ухваленим нашвидкуруч законом Кабміну на шість місяців було надане право видавати декрети, які заміняли закони. І уряд одразу поринув у "декретну" роботу. Одним із перших став прийнятий 26 грудня 1992 р. Декрет КМУ "Про приватизацію земельних ділянок", який переслідував благу мету: відразу, одним махом, без зайвих бюрократичних процедур передати громадянам України безоплатно у приватну власність усі ті земельні ділянки, які вони набули у користування за радянських часів. І дійсно, декретом було встановлено спрощений порядок набуття права приватної власності на землю українськими громадянами.

Відповідно до ст. 1 декрету сільські, селищні та міські ради народних депутатів повинні були забезпечити безплатну передачу протягом 1993 р. громадянам України у приватну власність земельних ділянок, наданих їм у користування для ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, у межах норм, установлених Земельним кодексом України. Оскільки виконання землевпорядних робіт і виготовлення державних актів на землю потребували багато часу і коштів і з урахуванням масовості приватизації земельних ділянок громадянами України, ст. 3 декрету було встановлено, що право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для зазначених цілей, посвідчувалося відповідною радою народних депутатів, про що робився запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю в майбутньому. Тобто право приватної власності на землю виникало у даної категорії громадян України не з моменту отримання державного акта на землю, виготовлення якого відкладалося на потім, а з моменту прийняття радою рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність громадянина і підтверджувалося випискою з протоколу сесійного засідання ради. Причому, як передбачено у ст. 4 декрету, громадяни України, які набули таким чином у власність земельні ділянки, мали право продавати або іншими способами відчужувати їх навіть без наявності державного акта на землю.

Велика кількість громадян України стали відповідно до норм зазначеного декрету Кабміну власниками земельних ділянок без їх обміру та отримання державного акта на землю. З них значна частина і досі не отримала такого акта на приватизовані земельні ділянки. Оскільки ст. 6 декрету було призупинено дію ст. 23 Земельного кодексу України (в редакції від 13 березня 1992 р.), котрою як обов'язкова умова виникнення в особи права власності на землю вимагалася наявність державного акта на землю, то із введенням у дію 1 січня 2002 р. нині чинного Земельного кодексу України зазначена норма декрету втратила чинність. Але "декретні" ділянки є у власності багатьох громадян, особливо у сільській місцевості. Щоб розпорядитися цими ділянками, їх власники мають спочатку зареєструвати їх у Державному земельному кадастрі, а право власності — у Державному реєстрі прав. Однак при вчиненні цих дій дуже багатьох власників ділянок очікував сюрприз: з'ясовувалося, що їхня земельна ділянка має інший розмір, ніж той, що визначила відповідна рада у своєму рішенні, поспіхом виконуючи вимоги декрету.

Чудо друге: "двоголове" право власності на землю

При спробі реформувати земельні відносини на початку української незалежності (1991–1992 рр.) стало зрозуміло, що без демонополізації земельної власності держави та надання аграріям права приватної власності на лани будь-який значний поступ у розвитку села є неможливим. Однак, за іронією долі, розробку законодавчих пропозицій щодо роздержавлення сільськогосподарських угідь доручили тим, хто, як кажуть, на генетичному рівні не сприймав ринкових нововведень у земельному законодавстві, — колишнім головам колгоспів і співчуваючим їм "червоним директорам" державних підприємств, які пройшли до парламенту у радянські часи і кількісно домінували у депутатському корпусі. Тому вони відмовилися від використання відшліфованих протягом тисячоліть закономірностей правового регулювання відносин земельної власності та запропонували власну "унікальну" юридичну розробку — право колективної власності на землю. Запроваджений Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р. інститут права колективної власності на землю виявився двоголовим "мутантом", оскільки передбачав належність одного права колективної власності на землю двом конкуруючим між собою суб'єктам — колективним сільськогосподарським підприємствам (КСП) як юридичним особам і членам цих господарств — фізичним особам, яким ця ж земля вважалася переданою у їх спільну власність, що є різновидом приватної власності.

Безперечно, ці два власники жорстко конкурували між собою за право власності на одні і ті ж земельні масиви. Спочатку у цьому протистоянні домінували колективні господарства в особі їхніх керівників, які блокували будь-яке здійснення земельних прав членами господарств. І тільки з виходом 3 грудня 1999 р. чергового указу президента Л.Кучми — "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" — фортуна змилостивилася над селянами: вони змогли переоформити свої умовні земельні частки (паї) в реальні земельні ділянки, право власності на які підтверджували державні акти. Біда тільки у тому, що селянам — членам КСП належала на праві спільної власності вся земля КСП, а на земельні паї вони отримали лише її частину — орні землі. А такі землі колишньої колективної власності, як сінокоси та пасовища, господарські двори, польові дороги, полезахисні лісосмуги, інші несільськогосподарські угіддя, стали нічийними і з часом перейшли у категорію земель із невизначеним правовим режимом. Безперечно, нічийні землі використовуються без оформлення прав на них, але не селянами, а сільськогосподарськими підприємствами — правонаступниками КСП. Однак останнім часом юристи, які обслуговують потреби таких агровиробників, стали доводити, що селяни-пайовики ніяких прав на колишні колективні землі не мають, бо такі права буцімто перейшли до правонаступників КСП. Отже, перед законодавцем постало непросте завдання, які відсікти одну голову права колективної власності на землю з тим, щоб захистити законні права селян на неї.

Чудо третє: передам в оренду… гарну думку

Указом "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" було рекомендовано селянам — власникам земельних часток (паїв) і керівникам КСП укладати договори оренди таких паїв. На його виконання Держкомзем України видав 17 січня 2000 р. наказ №5 "Про затвердження Типової форми договору оренди земельної частки (паю)". І діло ніби пішло. На основі цієї типової форми мільйони селян передали свої паї в оренду своїм же КСП.

Однак біда в тому, що пай являє собою умовну земельну ділянку, тобто таку частину земель КСП, яка не має меж, а місце її розташування на землях КСП невідоме. Саме тому власник паю не може її використовувати чи передавати в оренду до встановлення її меж на місцевості, тобто до трансформації її у земельну ділянку. Адже сформовані протягом останніх двох тисяч років розвитку юриспруденції, починаючи з часів римського класичного цивільного права і завершуючи сучасним періодом розвитку людства, правова теорія та юридична практика визнають об'єктом оренди лише річ (об'єкт), яка має індивідуально визначені риси та яка є неспоживною (не припиняє свого існування в процесі використання). Наприклад, в оренду можна передати автомобіль, годинник, квартиру. Однак не може бути об'єктом оренди літр (більше чи менше) води, тонна зерна, 100 гривень чи будь-яка інша сума грошей, оскільки вони не мають рис індивідуально визначеної речі. Для передачі іншій особі води, зерна, грошей правова наука і практика напрацювали інші види договорів, які й успішно використовуються. Тому передача в оренду паю — це те ж саме, що й передача в оренду гарної думки.

Чудо четверте: закон, що каже неправду

Рівно 20 років в Україні діяло Положення про порядок ведення державного земельного кадастру, затверджене постановою Кабінету міністрів ще12 січня 1993 р., але самого земельного кадастру не було (бо те, що було, кадастром назвати важко). І от 1 січня 2013 р. набув чинності Закон України "Про Державний земельний кадастр", яким уперше у вітчизняній історії запроваджений справжній, досить надійний земельний кадастр як офіційна база даних про землю. Ведення цього кадастру базується на встановлених законом підвищених вимогах до точності визначення меж, конфігурації та площі земельної ділянки як об'єкта кадастрового обліку. Вони такі високі, що якщо взяти та переорати трактором межі всіх зареєстрованих у кадастрі земельних ділянок, то озброєний сучасними електронними приладами сертифікований землевпорядник, використовуючи відомості державного земельного кадастру, відновить межі таких ділянок на місцевості дуже швидко та з точністю майже до сантиметра. Для цього Земельний кодекс України доповнено новою статтею 79-1 "Формування земельної ділянки як об'єкта цивільних прав", якою й впроваджене у законодавство поняття сформованої земельної ділянки, якою є ділянка з точно проміряними та зафіксованими у кадастрі у паперовій та електронній формах координатами ліній проходження її меж. Про сформованість земельної ділянки свідчить наявність у неї кадастрового номера. Власне, ділянки й стають сформованими після їх реєстрації у кадастрі. А це має велике значення: адже тільки власники сформованих земельних ділянок можуть їх дарувати, продавати, обмінювати, передавати в оренду та вчиняти інші дозволені законом правочини.

Однак до запровадження Державного земельного кадастру в Україні були надані громадянам та юридичним особам мільйони земельних ділянок з дуже невисокою точністю виміру меж і конфігурації ділянок або й без такого виміру. Такі земельні ділянки або ж не мають кадастрового номера, або ж він запроектований землевпорядником, але не зафіксований у кадастрі. Саме тому величезна кількість "старих" земельних ділянок накладаються одна на одну, "заходять" на дороги, озера, річки, а то й в інші райони та області. А деякі з них навіть "втекли" за державний кордон України. Однак, завершуючи написання проекту закону про Державний земельний кадастр, його автори, мабуть втомившись, довго не могли придумати слово для позначення у законодавстві назви несформованих земельних ділянок. І змучені кризою жанру, вони у п. 2 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону "Про Державний земельний кадастр" записали таке: "Земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера". На жаль, це положення закону не відповідає правовій дійсності, оскільки спростовується іншими його положеннями. По-перше, тільки власники земельних ділянок, які зареєстровані у Державному земельному кадастрі, можуть їх продавати, дарувати, міняти, передавати в оренду чи заставу. Якщо ж земельна ділянка не зареєстрована у кадастрі та реєстрі прав, то її власник (користувач) повинен здійснити таку реєстрацію. Для цього йому потрібно буде звернутися до сертифікованого землевпорядника для проведення обміру земельної ділянки та розробки відповідної землевпорядної документації.

По-друге, у процесі проведення обміру земельної ділянки може виявитися, що у тому місці, де вона розташована, є в наявності не 1 га землі, як це записано у колись прийнятому рішенні органу влади про її надання громадянину, а тільки 0,9 га або й менше. Таке часто має місце, якщо на певній території неправомірно було виділено більше земельних ділянок, ніж дозволяє площа самої території. На жаль, у таких випадках права на земельні ділянки збережуть лише ті з їх власників і користувачів, відомості про земельні ділянки яких занесені до Державного земельного кадастру. Для решти діятиме правило "хто раніше встав, того й валянки". Іншими словами, хто зареєстрував свою ділянку у Державному земельному кадастрі, той імовірніше збереже свою ділянку у визначеному розмірі, а хто має ділянку без кадастрового номера, ризикує втратити її частину або й усю ділянку. Отже, не все, про що говориться у Законі "Про Державний земельний кадастр", є правдою.

Чудо п'яте: земля від Діда Мороза

Прийнятою 28 червня 1996 р. Конституцією Українипередбачена поява в нашій країні нового власника земель — територіальних громад сіл, селищ і міст, яким земля має належати на праві комунальної власності. Однак звідки територіальні громади могли взяти землю, якщо всі землі України вже мали своїх власників — державу, громадян та юридичних осіб? Відповідь на це запитання було дано прийнятим 5 лютого 2004 р. Законом України "Про розмежування земель державної та комунальної власності". Зокрема, закон встановив, що держава повинна "поділитися" з територіальними громадами частиною своїх земель, які й мають перейти у їхню комунальну власність. Для цього землевпорядні організації повинні були за бюджетні кошти розробити землевпорядну документацію щодо розмежування кожної земельної ділянки. Однак механізм розмежування земель державної та комунальної власності був настільки громіздким і, головне, недешевим, що за вісім років дії цього закону було розмежовано лише 5% (!) земель, запланованих до такого розмежування. Стало зрозуміло, що механізм розмежування земель державної та комунальної власності потрібно спростити та здешевити.

Що ж робити? І тут за справу взялися "законопроектні винахідники". Вони розробили, а Верховна Рада 6 вересня 2012 р. ухвалила Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності", яким Закон "Про розмежування земель державної власності" був скасований, а землі державної власності — проголошені такими, що розмежовані в ніч з 31 грудня 2012 р. на 1 січня 2013 р. (!). Однак, провівши Діда Мороза та Снігуроньку, держава та територіальні громади, прочитавши закон на свіжу голову, зрозуміли, що їм таки потрібно проводити розмежування земель на землі державної та землі комунальної власності, але тепер його не можуть називати розмежуванням. Просто, як і передбачав скасований закон, їм потрібно відшукувати у відповідних бюджетах кошти на проведення землевпорядних робіт, на підставі яких певні земельні ділянки державної власності перейдуть у власність комунальну. В цьому й полягає суть новорічного подарунка для громад від Діда Мороза.

Правда, один справжній подарунок Дід Мороз усе-таки приніс для земельних посадовців: їм уже не потрібно звітувати нагору про перебіг розмежування земель: воно ж нібито проведене.

Чудо шосте: земля, ув'язнена законом

Земля і закон приречені жити в гармонії. Вона запрограмована Конституцією України, яка гласить: земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави і може бути у державній, комунальній і приватній власності. Більш того, багатовіковий світовий досвід переконливо доводить, що тільки приватна власність на землю забезпечує найбільш ефективне і раціональне її використання. Цю істину вважають незаперечною і в нашій країні, забезпечивши приватизацію 75% сільськогосподарських угідь і закріпивши у Земельному кодексі України правомочності власника землі не тільки володіти і користуватися, а й розпоряджатися землею. Все нібито як у людей. Проте надані кодексом власникам землі права ним же й були заморожені. Не всі і ніби не надовго. Земельним кодексом було встановлено, що протягом трьох років з моменту введення його у дію (це сталося 1 січня 2002 р.) права власників сільськогосподарських земель щодо їх відчуження були призупинені до прийняття ряду інших земельних законів (про земельний кадастр, про викуп землі державою, про ринок землі тощо). Цього терміну було більш ніж достатньо, щоб зняти з приватних земель усі юридичні пута.

Та не склалося: з наближенням завершення трирічного періоду мораторій подовжили ще на два роки. А потім таке подовження відбулося ще вісім разів (у 2006-му, 2008-му, 2010-му, 2011-му, 2012-му, 2015-му, 2016-му і 2017 р.), а види земель сільськогосподарського призначення та перелік заборонених дій щодо них постійно розширювалися. Причому кожного разу, коли подовжувалася дія мораторію, депутати та посадовці майже урочисто обіцяли, що це відбувається востаннє. Але потім про обіцянки забували. І жоден із них не поніс юридичної відповідальності за обман суспільства. Покарано лише землю, яка перебуває в "ув'язненні" мораторію вже майже 16 років, а дехто виступає за довічний термін такого "ув'язнення". Отже, в Україні закон став не партнером, а в'язницею для землі. Вона, на жаль, продовжує відбувати 16-річний термін, хоча й рветься на волю.

Чудо сьоме: зарегуляція в образі дерегуляції

Тривала дія земельного мораторію загнала селян — власників паїв у своєрідну юридичну резервацію, з якої вони зможуть вирватися тільки після скасування мораторію. А віддані сторожі резервації — сільськогосподарські підприємства-орендарі, будучи спокушеними дешевою орендою землі, весь час намагаються не лише не допустити скасування мораторію, а й звузити "межі свободи" власників паїв, обмежуючи земельні права селян — орендодавців паїв і розширюючи за рахунок цього свої права на орендовані землі.

Однією з таких спроб було намагання прийняти закон, спрямований на встановлення досить великого мінімального строку оренди землі — від 10 до 25 років. Однак кілька внесених на розгляд Верховною Радою законопроектів про встановлення такого мінімального строку не пройшли: вже дуже очевидними були їхня несправедливість щодо селян — власників землі та невідповідність Конституції України, яка в ст. 22 проголошує, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Адже встановлення законом мінімального строку орендної плати навіть у сім років обмежує право селянина — власника землі домовлятися про, скажімо, 5-річний чи ще менший строк оренди. Більший строк оренди вигідний орендарям, а менший — орендодавцям. Тому останні у співпраці з деякими законотворцями вирішили вчинити дуже непорядно. Коли був підготовлений проект закону, спрямований на довгоочікуване спрощення ведення агробізнесу шляхом скасування надмірних, необґрунтованих правових обмежень і дозволів на ведення сільськогосподарського виробництва (проект закону про дерегуляцію господарської діяльності), вони заховали у самій середині цього досить об'ємного законопроекту положення про встановлення мінімального строку оренди у сім років. Однак встановлення такого строку є проявом не дерегуляції певної господарської діяльності, а навпаки, посиленням її регуляції. Виходить, що в законопроект про дерегуляцію вклеїли положення про зарегуляцію господарської діяльності з оренди землі. Оскільки дерегуляція в аграрній сфері була дуже назрілою, то Верховна Рада 12 лютого 2015 р. прийняла цей законопроект, не звернувши уваги на недоречну вставку. І з квітня 2015-го укладення договору оренди землі на строк менш як сім років стало незаконним.

Чи допомогла ця сумнівна законодавча новела орендарям сільськогосподарської землі? Ні. Не бажаючи укладати договори оренди землі на тривалі терміни, якими "консервувалася" б низька орендна плата, селяни почали передавати свої наділи в оренду агровиробниками неофіційно — без укладення договорів оренди. Відтак, стали беззахисними перед орендарями, а орендарі — перед різного роду рейдерами. Тому хотіли як краще для себе, а вийшло якнайгірше для всіх.

Таким чином, закономірності права, як і закони природи, не можна обійти. Будучи недотриманими або порушеними при конструюванні земельних законопроектів, закономірності права починають "мстити" відразу після прийняття їх як законів. І такою помстою є не тільки недосягнення мети закону, а й поява таких відхилень у розвитку земельних відносин, що призводять до порушення прав і законних інтересів як їх учасників, так і суспільства в цілому. На наш погляд, з метою підвищення якості законодавчих актів доцільно нарешті ухвалити закон України "Про закони та інші нормативно-правові акти", яким слід встановити додаткові законопроектні фільтри, що надійно відсіюватимуть законопроектний непотріб.

https://dt.ua/macrolevel/zemlya-v-zakoni-287788_.html

Далі...

Про митарство і митарів

Події в ДФСУ — лише епізод бурхливих стосунків президента й прем'єра. 

Багатомісячна битва за сфери впливу, яку подавали громадськості як боротьбу з контрабандою і реформування митниці, мала закінчитися однозначною перемогою президента й повною капітуляцією прем'єра.

За інформацією ДТ, масенджери в.о. глави фіскальної служби М.Продана було зламано, відкрився доступ для всіх зацікавлених правоохоронців до його листування з 2012 р. Це був останній і більш ніж переконливий аргумент як для самого Продана, так і для прем'єра, що цю битву їм не виграти. Щоправда, низка доручень від президента в листуванні теж є, але це піна в потоці справжньої каламутної води. Продана з-під удару вивели так красиво, наскільки це було можливим. Нібито звільнився сам, і лише тому що хоче брати участь у конкурсі на пост голови Державної фіскальної служби (ДФСУ), який ще навіть не оголосили й невідомо, коли це буде. На пост виконуючого обов'язки глави ДФСУ на Банковій погодили Сергія Білана, не за особисті заслуги, хоча він аксакал фіскальної служби, а просто тому, що він єдиний міг стати в.о. у ситуації, що склалася. А крім того, Білан не чужа людина Турчинову, а Турчинов усе ще не далекий президентові. Але в останній момент Гройсман нібито погоджене рішення поміняв, призначивши керівником Олександра Власова. Чи то кінь прем'єра поніс, чи то він сам брикнув, невідомо. Важливе інше — кандидатуру Власова йому порадив сам Продан. Що докорінно змінює загальне уявлення про розміщення сил у грі.

Та президент підстрахувався, ще в липні поспішивши заповнити посаду заступника міністра фінансів з питань податкової і митної політики, що майже два роки була вільною. Нагадаємо, саме через те, що не призначили Бугримову на цю позицію, екс-міністр Данилюк вступив у публічну конфронтацію з прем'єром, після чого його зняли з посади. Нині ж питання вирішилося миттєво. Але не тому, що президент несподівано затурбувався реформуванням ДФСУ й проблемами митниці. Просто захотів поставити запобіжник, щоб у потрібний момент у темі митниці в прем'єра пробки вибило, і розімкнувся ланцюг, якщо напруга в мережі зростатиме, а проводка почне плавитися.

Адміністратор "схем"

Олександр Власов, людина з фіскально-митної системи, але він людина не цієї системи. Так, він багато років працював серед фіскалів і митників, але здебільшого як співробітник внутрішньої безпеки. Есбеушник і вебешник, який ніколи не втрачав зв'язків зі своєю малою батьківщиною на Володимирській. Не податківець і не митник. Він той, хто, за відгуками колег, однієї рукою ловив дрібних хабарників і закривав ліві схеми, створені в обхід рішень керівництва, а другою — створював і підтримував схеми, цим же керівництвом схвалені.

Керувати фіскальною службою він де-юре не може, бо на момент звільнення Продана не був заступником голови ДФСУ. А згідно з законом "Про центральні органи виконавчої влади" у разі відсутності керівника центрального органу виконавчої влади або неможливості здійснювати свої повноваження з інших причин, його обов'язки виконує один із заступників відповідно до встановленого керівником центрального органу виконавчої влади розподілу обов'язків. Іншими словами, не голова Одеської митниці й уже тим більше, не відсторонений на час розслідування голова Одеської митниці.

А Власова відсторонили від виконання обов'язків не далі як 22 серпня цього року через кримінальну справу про незаконне провезення через Одеську митницю 37 контейнерів із нерозмитненим товаром на суму 154 млн грн. Справа голосна, одна з найбільших операцій не тільки цього року, а взагалі за останні роки. Є відеозапис із митного поста, що зафіксувала, як сторонні за сприяння співробітників митниці без будь-якого оформлення вивозять десятки контейнерів. Припустити, що це відбувалося за спиною Власова, складно, але можна. Люди з системи стверджують, що митницею він по суті не керував, на роботі бував нечасто, всім опікувалися його заступники. Але навіть якщо він не причетний до самої схеми, це не знімає з нього відповідальності як з керівника, який за ідеєю на цей пост прийшов робити все, аби таких схем не було. Особливо, коли йдеться про одну з найбільш корумпованих митниць країни.

Навіщо Продан власноручно відсторонив Власова, якого потім же порекомендував на своє місце? Є кілька причин.

По-перше, скоріш за все, Продан злякався масштабу операції і можливих претензій до керівництва всієї служби, а не тільки конкретної митниці. Серед фігурантів справи такі кити контрабанди, як екс-митник Денис Амінєв і прокурор Сергій Сердюк. Публічні розбірки між ГПУ й ДФСУ, чиї люди більше винуваті, закінчилися низкою відсторонень співробітників на час слідства. Та й до особистої зустрічі Гройсмана з Порошенком Продан і своєї долі не знав, не те щоб ще й Власова грудьми закривати! Не виключено, правда, що Продан порекомендував Власова (який поки що проходить у справі як свідок) на пост в.о. голови ДФСУ, щоб захистити від подальших нападок з боку правоохоронців. Розслідування за цією справою проводитиме підрозділ внутрішньої безпеки центрального апарату ДФСУ. Немає сумнівів, що слідчі й так були б лояльні до Власова, у минулому вебешника, але нині, коли він фактично став керівником усієї служби, слідство проти нього точно зайде в глухий кут.

По-друге, рішення про призначення Власова приймав не Продан, а прем'єр. І Власов — це не тільки спроба відмовити президентові, це ще й контроль одного з основних плацдармів переговорів президента з прем'єром.

Мало віриться, що відкритий і незалежний конкурс на посаду голови фіскальної служби відбудеться до виборів. А навіть якщо так, то занадто вже ця посада важлива для влади, щоб допустити до штурвала випадкову людину. Ми добре пам'ятаємо конкурс, за результатами якого головою став Р.Насіров, про його прозорість і незалежність досі легенди складають. До закінчення ще не оголошеного конкурсу біля керма буде Власов, і він точно не працюватиме над реформою служби й удосконалюванням митниці. У це не вірять навіть люди, які роками працюють у системі. Саме Власов свого часу завалив "чорні сотні" (одне з помпезних починань уряду) — сформовані з представників різних силових структур загони з упіймання контрабандистів. Вихлоп від їхньої діяльності з самого початку уперто тяжів до нуля й дуже швидко про "чорні сотні" навіть згадувати перестали. Тому що питань до їхньої роботи набагато більше, ніж відповідей. Особливо не попіаришся.

Зате на Одеській митниці за Власова хронічне хабарництво розквітло буйним цвітом. У лютому цього року було порушено справу про хабарництво проти п'яти співробітників митниці. У серпні під слідством опинилися семеро, що нібито зловживали службовим становищем і сприяли ухилянню від сплати податків при розмитненні. Тіньові тарифи Одеської митниці — секрет Полішинеля, можливостей домовиться безліч, акції й знижки для постійних замовників. Хороший клієнтоорієнтований бізнес з погляду організації і підтримки схем.

Адвокат диявола

Сергій Верланов, призначений заступником в.о. міністра фінансів з фіскальних питань, — повна протилежність Власова. У минулому юрист Pricewaterhousecoopers, партнер у юридичній фірмі Sayenko Kharenko. Людина, яка довгий час працювала по один бік барикад з бізнесом і відверто бажає продовжити цю діяльність на новому місці. От тільки інтереси бізнесу й держави далеко не завжди збігаються, особливо в Україні, де позамежна частка олігархічного бізнесу. Верланов стверджує, що готовий до конструктивної роботи з податковим комітетом і особисто з Ніною Южаніною. Але досвіду чиновника й бюрократа йому явно бракує, і Ніна Петрівна напевно цим скористається, їй же досвіду не позичати.

Верланов уже озвучив привселюдно, на чому він планує сконцентруватися у своїй роботі. Ні, реформування ДФСУ не пріоритет, усі ці переходи до сервісних служб не на часі. Боротьбу з контрабандою, за версією Верланова, якщо не закінчено, то вона на фінішній прямій. І зростання митних платежів в останні місяці він уважає результатом саме цієї боротьби, а не наслідком девальвації гривні, до якої безпосередньо причетне Міністерство фінансів. Адвокат — це назавжди.

Пріоритети Верланова збігаються з президентськими до непристойності — введення податку на виведений капітал і створення органу з надповноваженнями для розслідування економічних злочинів. Податок на виведений капітал, який має замінити податок на прибуток, президент пообіцяв бізнесу ввести вже з наступного року, подавши від свого імені відповідний законопроект. Мінфін відразу взяв під козирок і кинувся шукати в спорожнілому Держказначействі компенсатори для недонадходжень після нової реформи податків. Пролом, який треба чимсь заповнити, чималий, за різними оцінками від 38 до 45 млрд грн. Але хто шукає, той завжди знайде. За даними ДТ, під ніж підуть не тільки витрати на адмінапарат і стипендії, але й на доходи місцевих бюджетів. Мінфіну не дає спокою, що регіони з початку року тільки на депозити поклали приблизно 20 млрд грн, а в Держбюджеті доводиться регулярно скребти по засіках. Загалом, місцевим бюджетам сказали готуватися до гіршого. Це при тому, що скасування податку на прибуток і так відніме в них понад 7 млрд надходжень, і тут ніхто компенсаторів шукати не планує.

Та головний бюджетний виклик, пов'язаний з податком на виведений капітал, — це складність планування надходжень, адже бізнес сам вирішуватиме, коли й скільки заплатить у Держказначейство. Враховуючи, що й без цього проблема планування доходів держбюджету для України одна з основних, а цей рік продемонстрував повну неспроможність системи держфінансів працювати злагоджено й точно, далі буде тільки гірше.

Кажучи про створення служби, яка б розслідувала економічні злочини, Верланов на словах готовий шукати якийсь компроміс між пропонованою Мінфіном Службою фінансових розслідувань і президентським бюро. Але його варіант компромісу по суті — це президентське бюро, але з іншою назвою. Розслідування всіх без винятку економічних злочинів, вихід служби з підпорядкування Мінфіну, та і будь-якому іншому міністерству, залучення старих кадрів з податкової міліції, військових, оперативно-розшукові функції з усіма наслідками. За версією Верланова штат служби має бути до трьох тисяч людей, при цьому аналітичну роботу в ній мають виконувати від сили 100—200 співробітників. Отака аналітична служба.

Питання реформування самої фіскальної служби, на думку Верланова, впирається в потребу зробити низку законодавчих змін, які самостійно Мінфін прийняти не може й "активно співпрацюватиме в цьому напрямі з парламентським податковим комітетом". Та й узагалі, навіщо щось реформувати? Є електронний кабінет платника, що вам ще треба? Беріть, користуйтеся.

Очевидно, що рухатися до єдиної мети Верланов із Власовим поки що не мають наміру. ДФСУ продовжить працювати в штатному режимі, контролюючи напрями легальних і тіньових потоків, а Мінфін продовжить удавати, що служба йому підзвітна, і він її контролює, особливо не втручаючись в те, що відбувається. Про жодне реальне реформування митниці й створення сервісної фіскальної служби не йтиметься, кадрову вертикаль не зміцнять, ланцюжки тіньових потоків розімкнуть по дрібницях, митницю не модернізують тощо.

Президент і прем'єр як подружжя в розлученні, яке ніяк не роз'їдеться і змушене ділити спільну однокімнатну квартиру. Можете собі уявити обстановку в цьому житлі. І, зважаючи на все, прем'єр зрозумів те, що президент давно знав, — без прем'єра президентські вибори не виграти. Прем'єр президентові потрібен, адже саме він просуває і приймає потрібні рішення, імітує реформи, перерозподіляє потоки, а головне — забезпечує підтримку мажоритарників, що кують перемогу Порошенка на округах.

Події в ДФСУ — лише епізод бурхливих стосунків президента й прем'єра. Порошенко переконаний, що Гройсман усім зобов'язаний йому — і спікерством, і прем'єрством. Тому щоразу повинен слухняно приносити кинутий патик. Гройсман так не вважає й заживо лягати в піраміду Петра Олексійовича не має наміру, збираючись довго й щасливо пожити в українській політиці. Але без підконтрольних силовиків (а навіть Аваков, що примкнув до оголошеної "боротьби з контрабандою", відразу ж поспішив зустрітися з Грицаком і дати сигнал: "це не я!") воювати з чинним президентом украй складно. Особливо людині, яка точно не святіша за Папу Римського. Порошенко хоче перемоги за всяку ціну і йому потрібен важіль уряду. Гройсман за всяку ціну хоче не забруднитися в цій кампанії. Торги тривають.

https://dt.ua/internal/pro-mitarstvo-i-mitariv-287803_.html

Далі...