Знайомтесь – влада України

Люди часто використовують слово «влада» в найрізноманітніших контекстах.

«Влада винна… влада не спрацювала, влада не народна» – це з критичного репертуару. «Влада працює…, влада виправляє ситуацію… не можна все вадити на владу» – це з репертуару позитивно-виправдовувального.

Думаю всім нам корисно ще раз усвідомити – а що, власне, являє собою влада України? Як вона побудована і функціонує? 

Наскільки вона єдина чи суперечлива?
Хто і за що в цій владі відповідає?
Кому конкретно ми повинні адресувати свої претензії чи схвалення?

Я підкреслено не кажу – українська влада. На думку багатьох, і мою також, сьогодні вона є далеко не українською за сутністю і духом. Тому нейтральне визначення – влада України – буде коректним.

Тема ця складна і багатоаспектна. Спробуємо почати її досліджувати.

Влада як універсальне явище

Перемагає сильніший

У природі та суспільстві існують різноманітні закономірності. Серед них є всезагальні. Вони проявляються і у природному житті, і у соціальному.

Наприклад, це закон домінування.

Він полягає у тому, що завжди щось або хтось є сильнішим за іншого і таким чином панує над ним, підкорює його. Найбільш виразно цей закон діє в природі.
Отже, в основі домінування лежить сила. 

Сила буває різною – груба фізична, або витончена – наприклад, сила слова.
Груба сила нав’язує, примушує, ламає, карає за непослух.

Влада, що заснована на грубій силі, є влада диктаторська. В більш м’яких варіантах – авторитарна, коли сила прикривається видимістю демократичності.

Такій владі підкорюються вимушено, зі страху постраждати за непослух. У крайньому випадку – добровільно-примусово, як невесело жартують жертви такої влади, відчуваючи себе приниженими від такого підкорення.

Влада, що заснована на витонченій силі – це влада авторитету, влада захоплення, любові. В основі подібної влади – магнетизм того, кому ми підкорюємося.

А такій владі підкоряються охоче, по-справжньому добровільно, навіть радісно, відчуваючи себе щасливим від такого підкорення.


Вищі та нижчі в ієрархії стосунків

Недарма видатних письменників, поетів, філософів, митців часто називають володарями дум свого покоління. Коли мільйони людей їх читають, любуються їхніми творами, прислухаються до їхніх думок, позицій, оцінок, поділяють їх і тим самим добровільно та свідомо підкоряються їхньому магнетизмові, їхній владі. 

Владі яскравого таланту, глибокого розуму, великої душі.

А як безмірно ми іноді підкорюємося владі коханої людини – буквально розчиняючись в ній і перетворюючись в її добровільного та щасливого раба.

У соціумі влада історично виникла разом з першими паростками суспільних відносин у ті прадавні часи, коли перші люди гуртувалися у перші спільноти.

І природно, що влада у групах прадавніх людей все ще була по суті тваринною, тобто, заснованою на перевазі сили, агресії, волі того, хто ставав вожаком і вмів нав’язати своє панування іншим членам групи.

Пройшли віки. Людство зробило величезний ривок в своєму розвиткові. 

Але закон домінування (інакше – закон влади) продовжує працювати скрізь. 

Він має безліч форм та різновидів. 

І сьогодні бачимо такі форми влади, заснованої на грубій силі примусу, які були колись, у дикунські часи – нібито й не було сторіч розвитку. 

Бачимо і те, що цивілізація сформувала зовсім інші за рівнем розвитку, вищі форми влади – в яких втілені здобутки людства у царині суспільних відносин та державного життя.

Оптимальним варіантом влади є поєднання сили і розуму. Про такий варіант, зокрема, й українське народне прислів’я: «Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє».

Влада держави

Сильніший примушує

Держава як форма співжиття великих мас виникла з необхідності координації та впорядкування життєдіяльності тих, хто існував на даній території і був членом великої спільноти – племені, народності, народу.

А як скоординувати тих, у кого є власні потреби, інтереси та уявлення? Хто керується у своїх діях власними цілями? Як впорядкувати взаємодію окремих людей, їх малих, середніх та великих спільнот на території спільного проживання?
Словом, як розумно і безпечно організувати тих, хто воліє то в ліс, а то по дрова?

Для початку – тільки силою і волею. 

Саме вони забезпечують примус, якщо хтось не підкоряється волі держави.

Сильна держава починається з того, що держава може і повинна розвиватися, маючи для цього чіткий план і сильну волю до його виконання.

Сильна держава може і повинна за необхідності примусити будь-кого виконувати конституцію і закони, які тримають правовий каркас держави.

Без цих основ ефективна діяльність держави неможлива.

Тому юристи без усіляких недомовок чітко формулюють, що за своєю сутністю державна влада заснована на примушуванні, насильстві. 

Але для держави є справжня біда, якщо вона постійно повинна головним чином примушувати своїх громадян робити те, що вважає за потрібне.

Держава, яка, окрім примусу, не має в своєму розпорядженні інших засобів та методів впливу на своїх громадян, є слабкою та нещасною. Адже лише на примусі нічого не побудуєш. Це чудово знає будь-яка сім’я і будь-який трудовий колектив.

Тому важливими засобами впливу на громадян є авторитет держави в очах своїх громадян та їх любов до неї.

Підйом патріотичного духу в державі пов’язаний саме з цими двома почуттями – повагою до своєї держави і позитивними почуттями до неї. Повага можлива тільки тоді, коли держава для громадян є авторитетною та гідною. А вершиною позитивних почуттів є любов до своєї держави – якщо вона цю любов заслуговує.

Про це необхідно пам’ятати, аналізуючи стан справ у державі Україна. 

Тому запитаймо себе – як проявлялися за минулі чверть сторіччя в Незалежній Україні і як проявляються сьогодні всі п’ять факторів влади: воля, сила, розум, авторитет і любов? 

Наскільки держава є розумною, вольовою і сильною в своїй діяльності, якою мірою вона є авторитетною та улюбленою для української нації та народу України?

Влада цілісна та розподілена

Історично в будь-якій країні влада держави виникала як цілісна. 

Це була первинна, нерозвинена цілісність. Вона втілювалася у всевладді першої особи держави. Державець, володар був одночасно джерелом правил та законів, вимагав їх виконання та судив у випадку непослуху. Отже, законодавчу, виконавчу та судову функцію (владу) він уособлював у своїй персоні.

І нині це прямо чи опосередковано відбувається в авторитарних і, тим більше, диктаторських політичних режимах.

Але з часом мислителі давніх часів більш глибоко почали аналізувати сутність влади і ставити питання про найбільш ефективну її форму. 

Тож, почали приходити до висновку, що зосередження влади в одному місці (в одних руках) є недостатньо ефективним, бо приводить до деформацій влади і виникнення зловживань.

Саме так висловився французький філософ Шарль Монтеск’є, якому приписується авторство концепції розподілу влади: «Усяка людина, що має владу, схильна нею зловживати».


Платон і Аристотель (фреска Рафаеля) 

 
Монтеск’є висловив закономірність, яка проявляється більш широко. Влада як соціально-політичне і міжособистісне явище має закладену у своїй природі схильність до розширення зони свого впливу. Мала влада прагне стати середньою, середня – великою. А велика – всеосяжною, абсолютною. 

Ця властивість експансії, підкорення дедалі більшої кількості об’єктів є не стільки проявом злої волі володарів, скільки проявом природи, сутності влади.

За 2 тисячі років до Монтеск’є, в часи античності, учень Сократа, видатний давньогрецький філософ Платон, захопився ідеєю створення ідеальної держави. І у результаті філософського, логічного аналізу прийшов до висновку, що в ідеальній державі основні її функції мають бути розділеними, їх мають виконувати різні органи, а, відповідно, й особи, що ці органи очолять.
Платон виокремив функції управління (тобто, висловлюючись сучасною мовою, – виконавчої влади), законодавства, суддівства та військової справи.

Не дивно, що Платон виокремив військову справу з виконавчої влади – адже в його часи війни були частими і забирали значний час життя держави.

Як бачимо, перший розподіл державної влади було накреслено ще античними мислителями. Бо, услід за Платоном, інший античний філософський геній Аристотель також рекомендував розподіл державної влади на законодавчу, посадову (виконавчу) та судову.

Однак, тирани часів Платона та Аристотеля не могли прислухатися до мудрих пропозицій філософів. Адже сутність будь-якої тиранії – прагнення до одноосібної влади, заснованої на багнетах і без підтримки армії, силових структур, приреченої на падіння.

Тому в історії людства проглядаються дві тенденції. Одна з них – намагання певних політичних сил та осіб оволодіти усією повнотою державної влади і сконцентрувати її в руках однієї людини – тирана, диктатора, автократа.

Друга – постійна робота всього політикуму, суспільства, громадськості над тим, щоб державну владу раціонально розподілити таким чином, щоб, з одного боку, забезпечити стабільність та розвиток держави, а з іншого боку, убезпечити громадян даної держави від утисків, свавілля вищих посадових осіб, від небезпеки перетворення демократії на диктатуру.

Принцип єдності влади чи її поділу?

Піраміда влади

Усі, хто жили в часи СРСР, пам’ятають, що радянська держава та її ідеологи сповідували так званий принцип єдності влади. 

У чому він проявлявся?

СРСР мала всі формальні установи (інституції), які повинна була мати демократична держава – парламент (Верховна Рада), уряд і судову систему. Але всіх їх об’єднувало (за тогочасною комуністичною ідеологією та правовою радянською теорією) правління комуністичної партії.
«Об’єднувало» – це м’яко сказано. Безконтрольне і всевладне правління компартії всі три гілки державної влади СРСР не об’єднувало, а підминало, примушувало коритися, цементувало в стані покори волі вузької групи правителів та їхнього вождя.

«Єдність» гілок державної влади СРСР на практиці перетворилося на всевладдя компартійного апарату на чолі з політбюро ЦК КПРС і зосередилося персонально в руках Генерального (першого) секретаря, який свавільно міг робити практично все, що йому здавалося необхідним. Отже, в СРСР про жодну самостійність кожної з трьох гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової – не йшлося.

А формально демократичний, але по суті антидемократичний, державний устрій СРСР на практиці перетворився на тиранічний диктаторський режим, який зі середини ХХ сторіччя після смерті Сталіна нібито трохи пом’якшувався й еволюціонував в бік менш кривавого тоталітарного, потім ще більш помірного – автократичного. 

Низка керівників СРСР – Ленін, Сталін, Хрущов, Брежнєв, Андропов, Черненко, Горбачов – це портретна галерея політиків, в руках яких сім десятиріч була зосереджена безмежна влада над народами СРСР і які також еволюціонували разом з радянським політичним режимом в бік послаблення і занепаду. 

Криваві диктатори Ленін і Сталін в середині ХХ сторіччя змінилися волюнтаристом Хрущовим, маразматиком Брежнєвим, автократом Андроповим, ніяким Черненком і слабохарактерним Горбачовим, на якому у 1991 році радянська імперія і закінчила своє існування у ХХ сторіччі. Висуваючи кожного наступного правителя СРСР, який був ще більш бездарним, ніж попередник, історія ніби сміялася над самою сутністю одноосібного правління в сучасній державі.

Радянський режим так званої «єдності» державної влади (а по суті диктатури) існував цілих 70 років – і це в той час, коли європейська та північноамериканська політико-правова наука вже повним ходом більше, ніж два сторіччя розробляла теорію розподілу державної влади і впроваджувала її в практику державного будівництва.

Підхопивши ідею від Платона та Аристотеля, англійський філософ Джон Локк понад 200 років тому знову акцентував увагу європейських мислителів та політиків на необхідності будувати державу на принципі поділу влади на три гілки. А остаточно оформив цю теорію у першій половині 18 сторіччя французький мислитель Шарль-Луї де Монтеск’є, за яким і закріпилася репутація автора цієї концепції.

Монтеск’є акцентував увагу на тому, що державна влада повинна не просто поділитися на три гілки, а мати такі повноваження, які дозволили б кожній гілці, з одного боку, виконувати свої функції, з другого боку, оборонятися від двох інших гілок влади, а з третього боку, мати можливість впливати на дві інші гілки влади – нехай і обмежено.

Це так звана теорія стримування та противаг – коли кожна з трьох гілок стримує інші гілки, щоб вони не змогли узурпувати всю повноту державної влади, і сама є противагою небезпеці узурпації.

Узурпація, загарбання всієї повноти державної влади – це жахлива загроза, яка стоїть потенційно перед кожною державою. І в ХХ та ХХІ сторіччях моральне та інституційне здоров’я будь-якої держави оцінюється по тому, наскільки міцно державна влада даної країни сповідує та практично побудована на принципі її поділу на три порівняно незалежні гілки.
Демократичні держави сучасного світу беззастережно стоять на принципі поділу державної влади і в практиці державного будівництва з тією чи іншою мірою успішності реалізують систему стримувань та противаг трьох гілок державної влади.

Вибір України – демократія чи диктатура?

Історично влада в тих державних утвореннях, які існували на території сучасної України, еволюціонувала разом з плином часу.

Київські князі, як і державці більшості тогочасних країн світу, були одноосібними володарями, хоча й допускали елементи демократії – наприклад – у вигляді народного віча.

Паростки демократичного устрою особливо виразно проявилися в козацькі часи. А на Січі за одностайним висновком істориків взагалі існував демократичний тип влади.

У принципово важливому політико-правовому документі під назвою «Правовий уклад та Конституції стосовно прав і вольностей війська Запорозького, укладеного між Пилипом Орликом новообраним гетьманом війська Запорозького і генеральною старшиною, полковниками, а рівно ж, і самим військом Запорозьким…» 1710 року фактично були втілені ідеї розподілу влади і запровадження системи стримувань та противаг.

Ясновельможний гетьман та Генеральна Рада у цьому документі були конституйовані як важливі партнери у здійсненні влади над козацькими масами.

Демократичні традиції були притаманні українській ментальності. І коли на початку ХХ сторіччя інший ясновельможний гетьман – П. Скоропадський – намагався змінити демократичний устрій на авторитарний, це у нього практично не вийшло – з різних причин.

29 квітня 1918 р. були прийняті «Закони про тимчасовий державний устрій України», які давали можливість зосередити в руках гетьмана всю повноту державної влади. Як обґрунтовував це сам П. Скоропадський – в інтересах здійснення реформ.

Звучить ця історично віддалена від нас фраза дуже знайомо – адже нині в Україні багато що намагаються виправдати «інтересами реформ».

У період Гетьманату уряд як виконавча гілка та всі генеральні судді на чолі з порядкуючим (главою) – судова гілка – призначалися гетьманом.

Через вісім десятиріч подібні повноваження просив і на деякий час отримав прем’єр-міністр незалежної України Леонід Кучма на початку своєї прем’єрської діяльності, коли його декрети отримали статус законів.

А між цими датами було 7 десятиріч комуністичної диктатури у складі СРСР.

Однак, ідеї демократизму були такими міцними в українській ментальності, що коли Микола Міхновський у 1905 році опублікував проект «Основного Закону Самостійної України», в якому відобразилися ідеї розподілу державної влади.

Через 13 років Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, в якій зафіксувала три гілки влади – Всенародні збори, Раду міністрів, Генеральний суд УНР.

Тож коли на фініші так званої «перебудови» розпочалася політико-правова трансформація соціалістичної Української СРСР в незалежну державу Україна, уже в перших політичних документах принцип поділу влади був проголошеним.

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, в якій було чітко проголошено: «Державна влада в Республіці (в Українській РСР) здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову».

Коли у 1996 році була прийнята Конституція України, цей принцип було конституційно закріплено таким формулюванням: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України».

Отже, на зорі Незалежності народ, а за ним і політикум України здійснили свій вибір, заклавши в конституційний проект держави поділ влади і тим самим однозначно висловившись за демократію.

Однак, пам’ятаймо прислів’я – гладко було на папері, та забули про яри, а по ним ходить.
Українські президенти намагалися – кожен по-своєму – принцип поділу влади скорегувати намаганнями приростити до себе стільки додаткової влади, скільки це вдавалося.

Моделі поділу влади

Концепція поділу влади не є одномірною. Вона передбачає різні варіанти – президентську республіку, парламентську, або змішану.

У президентській республіці глава держави має найбільше повноважень, насамперед, у виконавчій владі, чим зменшує обсяг повноважень головного органу виконавчої влади – Кабінету міністрів. Вагомо впливає він і на законодавчу та судову гілки влади.
У парламентській республіці більша частина влади зосереджена в парламенті, який формує уряд, і фактично керує ним, оскільки глава партії, яка набрала більшість на парламентських виборах, автоматично стає главою Кабінету міністрів.

У змішаній моделі можливі два варіанти – президентсько-парламентська чи парламентсько-президентська республіка. 

Залежно від того, яке слово стоїть першим у цьому словосполученні, у тієї інституції більша частка повноважень, значить, і влади.

Україна має змішану систему державного устрою. А от яку саме – проаналізуймо.

Державна влада України: структура

В Україні тільки дві державні інституції мають прямий найвищий мандат на владу від народу – оскільки кожна з них обирається прямим всезагальним голосуванням.

Це – президент України та парламент – Верховна Рада України.

Парламент є вищим органом законодавчої влади. Він формує уряд, який є головним органом виконавчої влади.

Звідси ясно, що, згідно з Конституцією України, законодавча влада в Україні є вищою стосовно виконавчої.

Судова гілка влади є системою судів, увінчаною двома головними судами – Верховним судом України та Конституційним судом України.

Отже, всі ці три гілки влади – законодавча, виконавча і судова – складають структуру державної влади.

Але ж є інституція, яка очолює державу. І називається цей глава держави – президент України.
То до якої гілки влади зарахуємо президента? До виконавчої? Ні.

Адже, є прем’єр-міністр України, який очолює виконавчу владу.

Ясно, що до законодавчої чи судової гілок влади його також зарахувати не можна.

То що, президент – над усіма? Він – найголовніший?

Відповідь на це питання міститься у функціях, якими наділені всі головні інституції та посадовці країни.

Державна влада України: функції

У кожної гілки державної влади України є свої функції. Головними з цих функцій кожна гілка влади виконує свої конституційні повноваження і тим самим виправдовує своє існування.
Іншими функціями кожна дана гілка влади обмежує інші гілки в їхніх можливих намаганнях розширити свої повноваження, отримати більшу владу.

Третіми функціями дана гілка влади прагне впливати на інші гілки, тим самим зміцнюючи свої позиції в системі державної влади України.

Кожну гілку заповнюють політики та чиновники, які люблять владу.

Ось, наприклад, законодавча гілка – Верховна Рада України. Які її головні функції?

По-перше – затверджувати Конституцію і закони. Жоден інший орган країни, жодна інша гілка влади не має повноважень це робити.

По друге – затверджувати Державний бюджет України, чим реалізовувати свою фінансову функцію. Без прийняття Державного бюджету управління державними фінансами може здійснюватися тільки в так званому «ручному» щоденному режимі, без плану і гарантій, що є загрозою для нормального фінансування всіх видатків держави, насамперед, соціальних.

По-третє – ВРУ бере дуже вагому участь у так званій установчій функції, яка полягає в установленні важливих інституцій. Передовсім – уряду України. 

Реалізує цю функцію Верховна Рада наступним чином.

Коаліція депутатських фракцій, яка офіційно утворює парламентську більшість у складі від 226 і більше народних депутатів, вносить на розгляд президентові України кандидатуру прем’єр-міністра України. Пропозиції щодо кандидатур на посади міністрів та інших голів центральних органів виконавчої влади України формуються також коаліцією, подаються президентові та прем’єр-міністрові і, в кінцевому підсумку, призначаються Верховною Радою України.

Президент України має право подати і подає на розгляд Верховної Ради України низку ключових посадовців уряду. Але про це трохи пізніше.

ВРУ має право затвердити резолюцію недовіри уряду і тим самим відправити його у відставку. Якщо в результаті чергових чи позачергових виборів формується нове скликання Верховної Ради України, то Кабінет міністрів України складає перед новообраною Верховною Радою України свої повноваження, продовжуючи виконувати свої функції уже в статусі «виконуючих обов’язки» до формування нового складу КМУ.

ВРУ бере участь у формуванні судової гілки влади, подаючи свої кандидатури (третину) до складу Конституційного суду України.

Ще Верховна Рада України має контрольну функцію.

Тож, коли ми кажемо, що влада, зокрема, законодавча, працює добре чи недопрацьовує, то повинні чітко розуміти, що мова повинна йти про те, наскільки правильні та своєчасні закони приймає ВРУ, наскільки обґрунтовано вона затверджує склад уряду – високопрофесійного чи не дуже – наскільки сильні кандидатури подає до складу Конституційного суду України, наскільки прискіпливо контролює стан справ.

Виконавча гілка влади – кабінет міністрів України (КМУ) – здійснює безпосереднє державне управління, організовує виконання законів, програми уряду. Його розпорядчо-управлінська діяльність підзвітна Верховній Раді України, тому уряд звітує перед нею.
Здавалось би, прем’єр-міністр України є посадовою особою нижчою, ніж голова Верховної Ради України.

Але в українських реаліях не все так просто й однозначно, як у теорії і правових документах.
Ось просте питання – чому тоді голова Верховної Ради України Володимир Гройсман з таким задоволенням змінив крісло глави законодавчої влади на крісло глави виконавчої влади? Вона ж, по ідеї, є підпорядкованою владі законодавчій?

Чому ж так прагнути з вищого, нібито, крісла в, нібито, нижче?

А відповідь проста. 

У руках глави уряду – реальна влада, реальні фінансові потоки, реальне управління. А в руках голови ВРУ – все не напряму, все через закони, процедури, які можуть гальмуватися, а можуть і не виконуватися.

Тож, коли ми забажаємо оцінити – гарно чи погано працює виконавча влада – ми повинні оцінити реальний стан економіки, наші зарплати, пенсії, стипендії, інші соціальні виплати, наші тарифи тощо.

Судова гілка влади здійснює охорону прав і правосуддя, тож, за теорією, повинна бути незалежною, підпорядкованою не чиїмось впливам, а лише букві та духу Конституції і законам України.

Довічність обрання суддів, їх недоторканість – це інструменти, які виробила практика демократичних держав для того, щоб суддівська гілка влади гідно виконувала свою функцію.
На жаль, в Україні саме суддівська гілка чи не найбільше скомпрометувала себе і стала справжнім гніздом корупції.

Тим не менше, теоретично судова система України має чималі конституційні права і здатна при бажанні вагомо впливати на стан справ у державі.

А практично це неможливо через те, що одні судді слабкі, інші – на «гачку» правоохоронних органів, треті – корумповані, четверті – у меншості.

Президент України, як глава держави, має хоча й обмежені, але вельми значні повноваження. Так, саме він подає на затвердження Верховної Ради України кандидатури прем’єр-міністра, міністр оборони та міністра закордонних справ, а також голови Служби безпеки.

Президент має право як підпису законів України, так і вето на законопроекти, прийняті Верховною Радою. Може й достроково розпустити Верховну Раду, якщо для цього будуть підстави, сформульовані в Конституції України.

Противагою Верховної Ради України є її право оголосити процедуру імпічменту (позбавлення посади) президентові України, хоча це зробити на сьогодні майже неможливо – нема чіткого закону щодо такої процедури.

Президент має об’єднувати діяльність усіх гілок влади, гарантувати відповідність їхній дій Конституції України.

Глава держави також має представницьку функцію – уособлює державу в зовнішніх відносинах.
Кожен президент України – і чинний не виняток – роблять усе можливе, щоб додати до своїх конституційних повноважень ще трохи реальної влади – хай і не підкріпленої офіційними повноваженнями.

Л. Кучма та В. Янукович мали майже необмежену владу, бо зуміли свого часу наполягти на президентсько-парламентській моделі організації державної влади.

В. Ющенко та П. Порошенко здійснювали (а П. Порошенко продовжує здійснювати) свої повноваження в умовах парламентсько-президентської моделі влади.

Те саме стосується всіх прем’єрів, голів ВРУ, Верховного та Конституційного судів України, міністрів, нардепів, інших високопосадовців, які мали змогу кожен свого часу і на своєму місці, в рамках своєї гілки влади здійснювати державну владу України.

Всі, хто йде в політику, хочуть влади. Тільки дуже небагато тих, хто робить її інструментом перетворень, потрібних країні, нації, народові.

Але народ та історія оголосять свій вердикт кожному – в інтересах кого і чого кожен з них владарював, як ефективно здійснював свої повноваження, наскільки повно і цілеспрямовано діяв в інтересах держави, суспільства, громадян?

Ось тоді і побачимо, чим стане для кожного з політиків України їхня посада – п’єдесталом для майбутніх пам’ятників чи стовпом ганьби?

Як яскраво висловилась Анна Сталь, вищі посади схожі на круті скелі: лише тільки орли та плазуни долають їх.

Плазунів у нашому політикумі надмір. З орлами – туго.

Тож і державна влада у виконанні плазунів є приземленою і безкрилою.

А державна влада України, що колись може стати українською державною владою, терпляче чекає власних орлів та свого крилатого сміливого здійснення. Тоді й зійде сонце над українською державою.

08/11/2016 автор: Віктор Рибаченко, Київ. Спеціально для «Час і Події»
номер #2016-32 

http://www.chasipodii.net/article/17339/