Наскільки ефективно зараз працює волинська владна еліта? Навіщо голова Волинської ОДА Володимир Гунчик відвідує селище Заболоття? Яку справу, розпочату Борисом Клімчуком, вдалося завершити? Яку систему було побудовано на Волині Богданом Колісником? Що відбувається в обласній лісовій галузі після того, як нею керує Олександр Кватирко? Чому Володимир Бондар називає своїм учителем Антона Кривицького і про що нагадує нинішньому голові обласної ради Ігореві Палиці? Чи сучасна українська політика справді може також асоціюватися з дрімучим лісом? Яка парадигма майбутнього українського успіху?
На ці та ряд інших запитань відверто відповідає Володимир Бондар, який свого часу очолював Волинську обласну державну адміністрацію, був народним депутатом України. А зараз він, голова фракції БПП «Солідарність» у Волинській облраді, – заступник голови Державного агентства лісових ресурсів.
«Це нині рятівне коло»
– Володимире Нальковичу, дозвольте знову привітати Вас на рідній Волині. У столиці не жалкуєте, що, хоч і очолюєте фракцію БПП «Солідарність» у Волинській облраді, але мусили покинути Луцьк як місто постійного проживання? Думаєте остаточно зосередитися на загальноукраїнській проблематиці лісового господарства, оскільки обіймаєте посаду заступника Голови Державного агентства лісових ресурсів України?
-Сама робота в Києві мені не нова. Може, на початках трохи незвична була праця в Державній агенції лісових ресурсів. Але на сьогодні я вже знайомий значною мірою із проблематикою, напрямками. Ряд подібних питань, звичайно, доводилося вирішувати й раніше, зокрема коли працював головою Волинської ОДА. Тому ця робота для мене цікава, потрібна. Вона захоплює. Маю бажання надалі працювати. Нічого кардинально змінювати не збираюся.
-Здається, тільки унікально байдужі співвітчизники чи ті, кого образно називають політичними сліпцями, не волають «SOS» із приводу того, що робиться з українськими лісами. Достатньо аналітиків, які стверджують, що справжня стратегія розвитку цієї галузі полягає (за незначними винятками, що тільки підтверджують правило), у їх знищенні. Погоджуєтеся з такою песимістичною констатацією? Що Ви намагаєтеся робити, аби втілилася в життя заповідь наших предків: «Бережіть ліси – вони ще нам знадобляться»?
– Ми намагаємося повністю виконувати цю заповідь. Адже праця лісівників, усупереч думкам, про які ви згадували, спрямована якраз на збереження лісів. Я можу професійно сперечатися з будь-ким, хто стверджує протилежне. Не погоджуюся з тезою, що ситуація в лісах критична, що їх вирубують. Так, вона складна. Але це зумовлено не рубками і таке інше. По-перше, наведу деяку статистику, яку не заперечиш. У нас сьогодні проростає 4 куби деревини на гектар площі. Тобто в Україні – 40 мільйонів кубів проростає щороку. Рубаємо десь порядку 20 мільйонів. Тобто, виростає удвічі більше, ніж вирубуємо.Тож насправді площі українських лісів збільшуються. Це стосується й кубатури. Ліси проростають і природнім шляхом, і завдяки насаджуванню лісових культур. Тому можна стверджувати, що у нас хижацького ставлення до лісу нема.
Я розумію, що ліс, з одного боку, – природне багатство, ресурс, він росте достатньо довго. Кожне дерево має свій вік. Скажімо, для сосни понад 100 років – це період, коли вона трухлявіє, починає падати, стає джерелом хвороб, шкідників. Це дерево відмирає. Але на його місці має вирости нове. І цей процес безперервний.
Ліси вирубують, безперечно. Існує деревопереробна промисловість. Людство потребує виробів із деревини, їх використовує. І з цим нічого не вдієш. Але якщо до процесу ставитися дбайливо, з розумінням, то лісів не буде ставати менше.
– Європа не «викручує» руки Україні, вимагаючи не вдаватися до мораторію на вивезення лісу-кругляка? Хіба таку деревину не можна переробляти в себе, щоб потім пропонувати на експорт не сировину, а вироби, які користується попитом у тому ж таки ЄС?
– Могли б переробляти у себе. Але не забувайте про те, що діють закони економіки. Вони об’єктивні. Там, де є попит, – туди й рухається економіка. Тому спробуймо проаналізувати. Під час введення мораторію на вивезення деревини чомусь відмовилися послухати, точніше – почути, фахівців. Діяли тільки політичними методами, «закидали шапками»: ліс вирубується, треба терміново щось робити, введемо мораторій – і все. Але мораторій не впливає на процес вирубки лісу! Ліс вирубують не тому, що його вивозять чи не вивозять. По-друге, щоб ввести мораторій, потрібно було задіяти і всі чинники, які дозволили б зайти в Україну інвестиціям для глибокої переробки деревини. Цього не сталося. У результаті ми нагромадили в Україні велику кількість ресурсу, який переробляти не можемо, не маємо можливості.Біля 25 відсотків деревини (це середньостатистичний показник), яку ми виставляємо на аукціони, не забирають. Особливо це стосується сосни, хвойних порід. Ми з великим зусиллям сьогодні переводимо цю деревину у дрова, в низькосортну сировину. Тому що нема можливості її продати як якісну деревину. Хіба це державницький підхід?
– Ваше запитання риторичне. Але хотілося б почути у цьому сенсі і про ситуацію у контексті Волині.
– В окремих випадках, їх немало – і це правда, треба справді волати «SOS». Я не кажу, що ми маємо, склавши руки, дивитися за проблематикою. Але що стосується Волині, то я ризикну стверджувати: та система, яка ще була побудована Богданом Колісником, сьогодні дала свої результати.
– У чому вони проявляються?
-Сьогодні Волинь – одна з небагатьох областей, яка практично у кожному лісгоспі має переробку. Це нині рятівне коло, за яке ми можемо зачепитися. Переробки в такому обсязі нема ні в Житомирській, ні в Київських областях, де величезні лісгоспи. Тому й лісгоспи на Волині – з фінансами, вони розвинуті, мають перспективу, можуть ефективно працювати. Порівняно недавно призначено нового керівника – Олександра Кватирка. Йому ставили багато політичних питань. Але я не бачу діяльності Волинського управління проблем із економічної точки зору. Воно динамічно розвивається. Є робочі питання, які в більшості вирішуються. Я не бачу критичних проблем щодо більшості лісгоспів. Є з них сильні,є такі, які треба «підтягнути». Тобто, йдеться про нормальний процес та ефективне керівництво. Тому, оскільки Волинь виглядає на фоні інших областей досить пристойно, мені це імпонує.
Коли маски зняті
– Українську політику нерідко називають дрімучим лісом. Пане Володимире, маєте багатий досвід політика і владця. Ви були одним із лідерів крайової структури КУНу, організатором і керівником обласної організації пинзениківської ПРП, перебували в лавах ющенківської «Нашої України», очолювали Волинську обласну державну адміністрацію, були народним депутатом, очолюєте фракцію президентської «Солідарності» в облраді … На якій посаді, коли вдавалося найбільш повно використати потенціал свого «Я»?
– Складно сказати, наскільки це вдавалося та вдається. Коли йдеш на ту чи іншу посаду, завжди мусиш бути готовим до виконання обов’язків, завдань, які постають перед тобою. Має бути розуміння викликів. Вони складаються з двох чинників: якщо є попередній досвід, то він «нанизується» на вирішення питань того чи іншого характеру. По-друге, йдеться й про відповідність особистих якостей. Думаю, що досвіду для вирішення питань державного плану на достатньо серйозному рівні мені сьогодні не бракує. Адже мені як держслужбовцю доводилося працювати від самого низу. Так, як радив колись нині покійний Антон Федорович Кривицький. Він, вважаю, був мудрим і добрим моїм учителем (маю на увазі управлінську роботу). Вдячно згадую цю людину. Так-от, Антон Кривицький казав: треба, перш за все, пройти найнижчу ланку, що розуміти суть самого процесу. А тоді, на наступному етапі, на якому б рівні ти не був, тобі неважко буде приймати рішення, воно охопить усі ланки та буде ефективним. Ну а далі – воля, інші моменти.
– У тому числі, очевидно, – й мотиваційні, враховуючи специфіку політичного моменту. Ви завше були відвертим, навіть тоді, коли газетярі, загалом працівники ЗМІ намагалися спровокувати, загнати у «глухий кут». Тож хотілося б почути Вашу думку щодо нинішньої ситуації в Україні. Ви теж не заперечуєте максими, начебто кожна наступна влада якщо не виявляється гіршою за попередню, то принаймні не вчиться на злочинних помилках збанкрутілої політичної, владної, з дозволу сказати, еліти? Історія вчить тому, що нічому не вчить?
– Ситуація у владі у нас справді доволі складна. І вона такою буде протягом певного часу. Не залежно від політичних переконань тих людей, у чиїх руках нині опинилися владні важелі. Тут є декілька чинників. Аналізуючи ситуацію загалом, перейдімо до конкретики.
Думаю, не заперечите, що українська державність формувалася та розвивається у досить складних умовах. Напевне, ця аксіома, що стосується кожної державності. Але українська ситуація ще складніша.Ще перед збройною агресією, російська потуга заповнила нашу державу своїми кадрами, які штучно, системно створювали проблеми. Згадаймо, зрештою, зовсім недавній приклад: було підірвано автомобіль і вбито полковника-розвідника, людину, яка виконувала, наскільки розумію, дуже серйозні функції в українській розвідці. Кожен день приносить нам якесь горе. І це – маленькі штрихи.
– Хоча, погодьтеся, війна імперії зла проти України триває фактично безперервно. Чи то за царату, чи за комуно-радянського режиму. У формі системного фізичного та духовного нищення, розстрілів та поміщення у концтабори кращих із кращих, голодоморів, репресій, використання українців як «гарматне м’ясо» під час спроб поневолення інших народів…А зараз путінський кремлівський режим фактично зняв маску і пішов проти України й українців ва-банк.
– Там, де маски зняті, – це одна частина проблеми. Це тільки верхня частина айсбергу. Нам здається, що все потрібно зробити в один день, досить швидко. Кожен Президент, Прем’єр, народний депутат є уособленням бачень проблем населенням. Ні для кого не секрет, що парламент – віддзеркалення суспільства. Не таємниця, що навіть зараз, у момент війни з Російською імперією, понад 30 відсотків громадян України мають проросійські настрої. Це ще м’яко кажучи. Людям багато чого не подобається… І такий самий склад Верховної Ради. Всі рішення проходять через цю призму, через фактор суспільного компромісу. Останній відображається у законах, у поведінці врешті-решт. Ми оглядаємося, не можемо рухатися так, як би нам хотілося. На превеликий жаль. У тому числі – для мене.
Коли я прийшов у парламент, мені спочатку здавалося, що під силу майже все. Тоді був великий національний підйом. Але коли почав спілкуватися з іншими народними депутатами, переконався, що вони мислять по-різному, часто – зовсім інакше. І це – українські громадяни, вони мають право на своє розуміння ситуації. Так є. Ми змушені рухатися невеликими кроками та жити постійно в умовах суспільного компромісу.
– Так чи інакше – це аксіома: краще погана влада, ніж стан некерованості, хаосу. Але нині наяву, що низка політичних структур найрізноманітнішого спектру де-факто (вільно чи невільно) розхитує ситуацію. У тому числі – в реалізації алгоритму третього Майдану.
– Знаєте, Майдан – це відповідь на діяльність чи бездіяльність влади, яка приводить суспільство до краху. Я не заперечую того, що і сьогоднішню владу є за що критикувати, бо зробила далеко не все, що мала б зробити. Та мусимо бачити й об’єктивну сторону. Адже позитивних зрушень, які іноді вперто не помічають, справді багато. Не берімо до уваги навіть безвіз, хоча це не дрібниця. Але важливо інше, суттєвіше: Україна зафіксувала свій цивілізаційний рух. Для мене це не просто рух у Європу. Я б у цьому сенсі дуже довго думав би, чи варто там бути Україні як частині Європейського Союзу.Наша держава задекларувала і крок за крок стверджує свій цивілізаційний вибір. Ми створюємо нову систему судочинства, правоохоронних органів… Нам важко. Подивіться на систему реформування поліції, як це складно відбувається. Але ж відбувається! І це – позитив. Не все вдається, щось випадає. Я не виправдовую невдач. Критикувати владу потрібно. Але не для того, щоб розвалювати державні устої.
Сьогодні в умовах війни ми можемо по-різному ставитися до Президента, голосувати за нього чи ні. Але мусимо всі зрозуміти: в умовах війни повинна бути людина, яка приймає рішення. Іншого не дано, якщо хочемо жити в Українській державі. Тому сьогодні нашому суспільству вкрай потрібна консолідація. Не навколо особи, осіб, а навколо цінностей, навколо базових принципів.
– Цю рятівну здатність до сконсолідованості українська політична нація продемонструвала під час першого туру президентських виборів у травні 2014-го, зумівши обрати Главу держави. Не заважаючи на різні «але», Петро Порошенко став найоптимальнішою кандидатурою за екстремальних умов війни. Причому свій вибір зробили не люди минулого, як іноді називають зациклених на мертвих ідеологемах осіб похилого віку, а люди молоді, за якими – майбутнє.
Про сучасну волинську владу
– Але наразі залишмо в спокої центральну владу. Хотілося б почути Ваші міркування з приводу волинської влади, її ефективності. Ви спілкуєтеся з головою ОДА Володимиром Гунчиком, головою облради Ігорем Палицею?
– Виступав і завжди буду виступати за те, щоб стосунки між представницькою і виконавчою місцевими владою були якомога конструктивніші. Ми розуміємо політичну складову. Зрозуміло, є питання, в яких не можна знайти компроміс. Ті чи інші політичні сили мають свою систему базових підходів. Якщо ви, скажімо, націоналіст, а хтось інший – соціаліст, то не переконаєте його.
– Але при цьому мусимо пам’ятати, що ми – громадяни України, не зважаючи на різні політичні погляди.
– 99 відсотків вирішення питань можуть не стосуватися вашої ідеологічної, політичної спрямованості! Це, зокрема, питання господарського характеру. Можна не приймати політичних заяв і в них десь розходитися. Але щодо всіх інших потрібно шукати компроміс. Я неодноразово говорив і голові обласної державної адміністрації, й голові обласної ради, що на Волині треба йти до пошуку компромісу. Думаю, що в багатьох випадках це вдається. В окремих випадках є питання, де мені хотілося б знайти більше компромісу. Буду закликати до цього завжди.
Я більше спілкуюся (це не секрет) із виконавчою владою. Виходячи також і з того, що представляю і відповідну фракцію в обласній раді. Вважаю роботу виконавчої влади Волині достатньо конструктивною, серйозною та глибокою. Сьогодні дуже багато зроблено. От я представляю в облраді округ із Ратнівського району. Бідний поліський регіон, буквально під Білоруссю. Скільки позитивних моментів тому, що виконавча влада, починаючи від Володимира Петровича Гунчика, своєчасно втрутилася. Голова ОДА впродовж останнього часу зумів побувати тільки у «моєму» окрузі разів п’ять.
Ми разом із головою облдержадміністрації побували у всіх сім’ях загиблих «атовців». Волинський губернатор завжди, де б не був, передовсім цікавиться тим, як влада дбає про допомогу сім’ям загиблих воїнів, які захищали Україну від російських окупантів. І це принципово, тому що йдеться про наш святий обов’язок, не залежно від політичних переконань.
– Ви в обласній раді представляєте специфічне містечко чи велике село…
– Заболоття – колишній райцентр. І цим уже наче запрограмовано його долю. Але, тим не менше, нам вдалося повністю відновити так звану другу районну лікарню, яку раніше хотіли закрити. Наразі це досить сучасна медична установа. І ще один момент: великого значення надаємо будівництву доріг. Так, це болюче питання, його проблематично вирішувати. Але нам вдається вкладати кошти в цю позицію. Завершили будівництво, розпочате ще нині покійним Борисом Клімчуком, спортивного комплексу в Заболоттівській школі-інтернаті для дітей з вадами розвитку. Там хороший педагогічний колектив, прекрасна школа. Активну участь у будівництві комплексу взяли і Служба безпеки України, і влада. Відкриття цього спортивного залу відбулося за участі голови Волинської ОДА Володимира Гунчика.
Це тільки одне селище. А таких, де наяву – позитивні результати спільної праці голів облдержадміністрації, райдержадміністрації, районної ради, дуже багато в області. Такі питання важливі для розвитку регіонів. Принагідно нагадаю, що в самому Ратнівському районі вдалося відкрити новий, один із найкращих, дитсадок (у селі Видраниця), хочемо відкрити садочок у Жиричах. Перекрили дахи в багатьох школах. У тому числі – в селі Нова Гута, що в «моєму» окрузі. І це, зверніть увагу, стосується питання діяльності тільки протягом двох років для невеличкого регіону. Це те, що дає сьогодні волинськавлада людям. А помножте на 64 округи – і зрозумійте, які колосальні результати.
– Унаслідок об’єднання зусиль. Але, будьмо чесні, далеко не всі депутати облради так працюють у «своїх» округах, як Володимир Бондар. Та й облрада часто нагадує міні-парламент, де вирують політичні баталії, відбувається «перетягування» обранців у більшість. Та при цьому не вирішуються в інтересах більшості жителів насущні питання соціально-економічного плану.
– Ви знаєте, більшість завжди є в кожній раді – від місцевої до Верховної. Більшість завжди буде намагатися добитися ухвалення свого рішення. Я про це казав голові обласної ради. І не втомлюватимуся повторювати: більшість повинна почути позицію меншості. Ми ж, всі депутати, обрані людьми. Хіба це нормально, коли відбувається «шапкозакидання», коли дві-три політичні сили зібрали «міжособойчик» (а всіх інших нібито й нема). В нас іноді виходить, що рішення приймають 33 депутати (це мінімально необхідна для ухвалення кількість голосів), а не 64. Але ж коли є 64 депутати – це набагато ширша позиція. Я нагадую і депутатському корпусу, й голові обласної ради Ігореві Палиці, що рада – це не адміністрація. Не повинно бути таких імперативних рішень. Це ж рада – від слова радитися, чути думку людей. Коли ми так побудуємо діяльність ради, то, думаю, вона буде на порядок ефективнішою.
– Щодо ради – зрозуміло. А якби Вам запропонували очолити облдержадміністрацію (а це не зовсім гіпотетично, оскільки є досвід і впливові друзі), погодилися б?
– В політиці немає умовного способу. Або «так», або «ні». Розумієте, я вважаю, що зараз обласна влада на Волині, і зокрема – голова ОДА Володимир Гунчик, працює достатньо ефективно. Зі свого боку, я можу тільки в міру своїх можливостей допомагати вирішувати ті питання, які перед нею стоять. Нема потреби сьогодні казати: ми були б кращі чи гірші на тій чи іншій посаді. Говорю так, оскільки був в іпостасі голови облдержадміністрації. У кожного керівника ОДА є свої умови, у яких він приймає рішення. Комусь начебто легше, комусь складніше. Але суспільство за будь-яких умов вимагає конкретних рішень.
Звичайно, як я вже говорив вище, кожну владу треба критикувати. В тому числі – й нашу, місцеву. Але ця критика повинна допомагати приймати більш глибокі рішення. Є багато питань на Волині, які якраз і потребують таких рішень. Скажімо у питанні колишнього Шацького технікуму, а нині коледжу. Ми цю проблему вже обговорювали з головою ОДА, сьогодні (інтерв’ю записувалося 28 червня, – В.В.)будемо обговорювати з головою облради. У Шацькому коледжі готують фахівців виключно для лісової галузі. Раніше заклад перебув у відповідному галузевому підпорядкуванні. Але з настанням Болонського процесу його передали до Міністерства освіти і науки. А МОН не знаходить державного фінансування для таких закладів. І Шацький коледж мають намір передати до місцевого бюджету. Це велика проблема! За рахунок місцевого бюджету не можна навіть профтехосвіту утримати. Не кажучи вже про коледж лісового господарства.
– Треба сказати відверто: таке перепідпорядкування – прямий шлях до ліквідації чи, якщо бути ще точнішим, до знищення цього навчального закладу?
– Абсолютно! Якщо так станеться, буде знищено цю позицію. Галузь недоотримає підготовлених фахівців першого та другого рівня. А в умовах безвізового режиму, який введено 11 червня, значна частина робочої сили (особливо в прикордонних районах) буде «відпливати» за кордон. Це об’єктивний процес. І якщо ми сьогодні не вирішимо, як зберегти такі заклади (всього їх 8), як Шацький коледж, то ми втратимо тих людей, які могли б завтра працювати в лісовій галузі. Тут нас мають підтримати голови обласних рад, адже освіта ці навчальні заклади не прийме, а місцева влада не зможе фінансувати.Вихід із ситуації відомий: ці заклади потрібно передати до лісової галузі.
Сьогодні третина території Волині – ліси. Велика частина населення зайнята в лісовому господарстві. Обласна влада (і ОДА, й облради) зацікавлені, щоб такі люди були, щоб галузь розвивалася. Бо це – й податки, й розвиток економіки. Але сьогодні ми готові в галузі знайтикошти, попри відсутність фінансування, щоб такі заклади, як Шацький коледж, функціонували.
Аксіома українсько-польських стосунків
– Торкаючись начебто суто обласної проблематики, не можна оминути й події, яку у Польщі називають «Волинською різнею», а в Україні «Волинською трагедією». На хвилі реанімації польського шовінізму, імперської ностальгії, Волинь намагаються
використати у контексті протистояння, яке нагнітається певними політиками. Причому – як у сусідній державі, так і відомою третьою стороною, у час, коли триває війна на сході. 11 липня, очевидно, стане щеоднією віхою на шляху втрати Україною та Польщею добросусідських відносин. Вас такі реалії та тенденції не непокоять?
– Хочу пригадати Шевченкову істину: «В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля». Ми не можемо жити з баченням російського чи польського обивателя. У нас – свої герої і своє бачення історії. Польща повинна нас почути. До того ж ця тенденція, про яку ви говорила, все-таки не є визначальною в сусідній державі. Кажу так, бо знаю, оскільки маю багато добрих знайомих у Польщі. Така ситуація нав’язана, вона інспірована грою на великопольських імперських настроях. Це повинні зрозуміти і самі поляки.
Водночас ми повинні керуватися не якимись міфічними принципами, перевагами вступу кудись, а розуміти, що ми – українці. Пам’ять про наших предків – основа, на якій маємо будувати свою політику. Ми – мирна нація і не йдемо завойовувати чиїхось земель. Але маємо сказати всім нашим сусідам із заходу, сходу, півдня та півночі: на своїй землі ми самі будемо господарями. «Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці», – як сказано в нашому Гімні. Так, можливо, багато чого ми робимо недосконало, у нас не випрацювана державотворча традиція, не сформовані управлінські еліти. Ми вв’язані у війну – гібридну, збройну, інформаційну. Взагалі, скажімо чесно, всі сусіди зацікавлені в послабленні, а не посиленні України. Ми складно, але вириваємосяз «зачарованого кола», поступ – наяву.
Ще раз акцентую увагу, що дуже хотів би, аби українці усвідомили: ніякі тимчасові поступки комусь не приведуть нас у кінцевому варіанті до процвітання. Ніхто не поважає того, хто не шанує батька і матір, ігнорує свою історію.
– Світ поважає силу.
-…і позицію. У нас має бути своя принципова позиція. Так, треба визнати: нам Польща у багато чому допомогла, підтримала. Так само, як і Україна допомагала Польщі (пригадаймо у цьому сенсі і збройне братство під час спільного спротиву більшовикам). Мусимо казати полякам словами їхнього героя (хай у нас різне ставлення до нього) Юзефа Пілсудського: «Немає вільної Польщі без вільної України».Це аксіома українсько-польських стосунків. Навіть якщо подивитися фільм не зовсім проукраїнського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем» на основі роману зовсім не проукраїнського письменника Генрика Сенкевича, то там переконливо звучить тема: спочатку була зруйнована Україна, а потім – незалежна Польща.
– Як і не менш актуальне нагадування-попередження Тараса Шевченка в посланні «І мертвим, і живим…»: «А чванитесь, що ми Польщу Колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила». Як і його подальша констатація, що не втрачає актуальності зараз: «Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають». Вона стосується і сучасних вітчизняних , з дозволу сказати, «вершителів доль». Вам доводиться жити в середовищі політикуму. Чого ніколи нікому (і собі) не прощаєте? Чи, можливо, керуєтеся християнськими приписами, згідно з якими ворогів треба любити, а після гріхів – каятися? Що поціновуєте передовсім у людях?
– Я не ділю людей на пересічних і «вершителів доль», як кажете. А поціновую передовсім щирість, як і силу слова. Якщо люди тиснуть один одному руки, дивляться один одному у вічі та про щось домовляються, зокрема – про життєві принципи, ці люди повинні їх дотримуватися, ніколи не відходити у сторону. Людяність, системність, щирість – передовсім. А також я поціновую, люблю командну гру. Я – командна людина, ніколи не грав сам. Я не з тих, чий життєвий стиль – бути одинаком. Мені дуже імпонує, коли поряд – однодумці, щирі, віддані, добрі. Це стосується як роботи, так і родини. У сім’ї мають бути, мені здається, довірливі, добрі, щирі, зрештою – й командні стосунки. Звичайно, за умови панування почуттів любові та дружби.
Парадигма успіху
– Справа політичного прогнозу невдячна. Тим паче, за нинішніх реалій. Однак все-таки хотілося б почути Вашу думку з приводу подальшого розвитку ситуації в Україні.
– По-перше, нам не буде просто. Це однозначно. Той, хто вибирає шлях незалежності, має усвідомлювати, що він простим не буває. З нами будуть боротися. Перед цією небезпекою маємо виглядати достойно.
Так, будуть суворі виклики, які треба сприймати з розумінням. У ніякому разі не легковажити. Ми надто легковажили питаннями обороноздатності країни. На превеликий жаль. З цього приводу можу зробити закид і собі. Мені здавалося, що ніколи не стане можливою окупація частини території України. Ці ілюзії розбиті. Як у свідомості тих, хто приймає рішення, представляє владу, так і громадян нашої держави. За свободу доводиться платити дорогу ціну. Розвиток майбутнього залежить від кожного з нас, нашої здатності сконсолідуватися перед викликами. І в ніякому разі не треба панікувати. Маємо бути максимально зібрані.Паніку потрібно мінімалізувати. Тільки у такий спосіб можемо мати парадигму успіху.
А викликів буде багато і зі сходу, і з заходу. Українець українцеві повинен бути братом. Мусимо спільно, разом боронити наш дім – нашу державу. Ми повинні знайти у собі силу для національного примирення, дбаючи про українську мову, сприймати мовне різноманіття. Могутня українська політична нація вже сформувалася. У цьому я ще раз переконався, коли нещодавно побував у Харкові. Сподівався, скажу відверто, побачити «совкове», тяжке для проживання місто. Але те, що побачив, у доброму розумінні здивувало. Українськомовні вивіски, багато української символіки. Місто – охайне, зелене, красиве, сучасне. Місто патріотів України. Принаймні я у цьому переконався, ще раз підкреслюю, під час безпосереднього спілкування з багатьма людьми. Вони себе чітко, однозначно протиставляють «русскому миру» та російській парадигмі.
Мусимо відчувати свою єдність як українська політична нація. Іншого нам не дано, щоб давати відсіч ворогові. Звідки б той не був.
-Кажуть, Всевишній дає/допускає стільки випробувань людині, нації, скільки вони здатні витримати. Тож справді маємо не нарікати, а бути пліч-о-пліч, аби не програти, не втратити свого шансу на місце під сонцем у контексті світової спільноти. Це стосується кожного з нас, аби не зрадити Україну, зрештою – себе. До речі, який принцип допомагає Вам торувати життєвий шлях, залишатися собою?
– Маю свою систему цінностей, переконань.І стараюся їй не зраджувати. Якщойти з цією системою, під силу виконувати будь-якізавдання. Як особистого, так і громадянського, політичногоспрямування. Треба бути відданимтим принципам, якітобі дали батьки, з якимитивиріс, ізякимисформувався як людина, як особистість. Тодітобіжити легко, просто. Адже утверджуєш те, у що віриш. Коли ж тобі доводиться торгувати своїми принципами, ти після цього перестаєш бути людиною.
Так, із моєю системою цінностей можна сперечатися. Можливо, у чомусь помиляюся. Але я так живу. Мене так навчили жити батьки, суспільство. Я свої принципи формував, виховував у різних, часто непростих ситуаціях. Тому й живу у згоді з собою.
– Василь Сухомлинський колись говорив про право учня на помилку. А в житті ми до останнього подиху учні. Звісно, концептуально не маємо права помилятися стосовно визначального – Бог, Україна, батьки, діти… Але наразі мусимо завершувати розмову. Тожна останок – побажання Володимира Бондара землякам-волинянам у цю доленосну історичну мить, яким є сьогодення.
– Волинь є цивілізаційно-духовною колискою, що б не говорили скептики, доброї, оптимістичної української впевненості у майбутньому. Волинянам судилося пройти крізь складний історичний час, при цьому не втративши волелюбності, стійкості в переконаннях, християнської вдачі, українськості, доброзичливості.
Мені дуже хочеться, щоб наші душевний спокій, доброзичливість стали притаманними для всієї України. Дай Боже, аби мир і спокій завше панували в нашому краї, в кожній оселі, в кожній душі, щоб не гинули наші люди… Хочу побажати затишку та благополуччя усім сім’ям, Божого благословення всім волинянам. Хай любов до ближнього єднає всіх нас – як на рідній Волині зокрема, так і загалом в усій Україні.
Спілкувався Віктор Вербич
https://pravda.lutsk.ua/володимир-бондар-нам-не-буде-просто/
На ці та ряд інших запитань відверто відповідає Володимир Бондар, який свого часу очолював Волинську обласну державну адміністрацію, був народним депутатом України. А зараз він, голова фракції БПП «Солідарність» у Волинській облраді, – заступник голови Державного агентства лісових ресурсів.
«Це нині рятівне коло»
– Володимире Нальковичу, дозвольте знову привітати Вас на рідній Волині. У столиці не жалкуєте, що, хоч і очолюєте фракцію БПП «Солідарність» у Волинській облраді, але мусили покинути Луцьк як місто постійного проживання? Думаєте остаточно зосередитися на загальноукраїнській проблематиці лісового господарства, оскільки обіймаєте посаду заступника Голови Державного агентства лісових ресурсів України?
-Сама робота в Києві мені не нова. Може, на початках трохи незвична була праця в Державній агенції лісових ресурсів. Але на сьогодні я вже знайомий значною мірою із проблематикою, напрямками. Ряд подібних питань, звичайно, доводилося вирішувати й раніше, зокрема коли працював головою Волинської ОДА. Тому ця робота для мене цікава, потрібна. Вона захоплює. Маю бажання надалі працювати. Нічого кардинально змінювати не збираюся.
-Здається, тільки унікально байдужі співвітчизники чи ті, кого образно називають політичними сліпцями, не волають «SOS» із приводу того, що робиться з українськими лісами. Достатньо аналітиків, які стверджують, що справжня стратегія розвитку цієї галузі полягає (за незначними винятками, що тільки підтверджують правило), у їх знищенні. Погоджуєтеся з такою песимістичною констатацією? Що Ви намагаєтеся робити, аби втілилася в життя заповідь наших предків: «Бережіть ліси – вони ще нам знадобляться»?
– Ми намагаємося повністю виконувати цю заповідь. Адже праця лісівників, усупереч думкам, про які ви згадували, спрямована якраз на збереження лісів. Я можу професійно сперечатися з будь-ким, хто стверджує протилежне. Не погоджуюся з тезою, що ситуація в лісах критична, що їх вирубують. Так, вона складна. Але це зумовлено не рубками і таке інше. По-перше, наведу деяку статистику, яку не заперечиш. У нас сьогодні проростає 4 куби деревини на гектар площі. Тобто в Україні – 40 мільйонів кубів проростає щороку. Рубаємо десь порядку 20 мільйонів. Тобто, виростає удвічі більше, ніж вирубуємо.Тож насправді площі українських лісів збільшуються. Це стосується й кубатури. Ліси проростають і природнім шляхом, і завдяки насаджуванню лісових культур. Тому можна стверджувати, що у нас хижацького ставлення до лісу нема.
Я розумію, що ліс, з одного боку, – природне багатство, ресурс, він росте достатньо довго. Кожне дерево має свій вік. Скажімо, для сосни понад 100 років – це період, коли вона трухлявіє, починає падати, стає джерелом хвороб, шкідників. Це дерево відмирає. Але на його місці має вирости нове. І цей процес безперервний.
Ліси вирубують, безперечно. Існує деревопереробна промисловість. Людство потребує виробів із деревини, їх використовує. І з цим нічого не вдієш. Але якщо до процесу ставитися дбайливо, з розумінням, то лісів не буде ставати менше.
– Європа не «викручує» руки Україні, вимагаючи не вдаватися до мораторію на вивезення лісу-кругляка? Хіба таку деревину не можна переробляти в себе, щоб потім пропонувати на експорт не сировину, а вироби, які користується попитом у тому ж таки ЄС?
– Могли б переробляти у себе. Але не забувайте про те, що діють закони економіки. Вони об’єктивні. Там, де є попит, – туди й рухається економіка. Тому спробуймо проаналізувати. Під час введення мораторію на вивезення деревини чомусь відмовилися послухати, точніше – почути, фахівців. Діяли тільки політичними методами, «закидали шапками»: ліс вирубується, треба терміново щось робити, введемо мораторій – і все. Але мораторій не впливає на процес вирубки лісу! Ліс вирубують не тому, що його вивозять чи не вивозять. По-друге, щоб ввести мораторій, потрібно було задіяти і всі чинники, які дозволили б зайти в Україну інвестиціям для глибокої переробки деревини. Цього не сталося. У результаті ми нагромадили в Україні велику кількість ресурсу, який переробляти не можемо, не маємо можливості.Біля 25 відсотків деревини (це середньостатистичний показник), яку ми виставляємо на аукціони, не забирають. Особливо це стосується сосни, хвойних порід. Ми з великим зусиллям сьогодні переводимо цю деревину у дрова, в низькосортну сировину. Тому що нема можливості її продати як якісну деревину. Хіба це державницький підхід?
– Ваше запитання риторичне. Але хотілося б почути у цьому сенсі і про ситуацію у контексті Волині.
– В окремих випадках, їх немало – і це правда, треба справді волати «SOS». Я не кажу, що ми маємо, склавши руки, дивитися за проблематикою. Але що стосується Волині, то я ризикну стверджувати: та система, яка ще була побудована Богданом Колісником, сьогодні дала свої результати.
– У чому вони проявляються?
-Сьогодні Волинь – одна з небагатьох областей, яка практично у кожному лісгоспі має переробку. Це нині рятівне коло, за яке ми можемо зачепитися. Переробки в такому обсязі нема ні в Житомирській, ні в Київських областях, де величезні лісгоспи. Тому й лісгоспи на Волині – з фінансами, вони розвинуті, мають перспективу, можуть ефективно працювати. Порівняно недавно призначено нового керівника – Олександра Кватирка. Йому ставили багато політичних питань. Але я не бачу діяльності Волинського управління проблем із економічної точки зору. Воно динамічно розвивається. Є робочі питання, які в більшості вирішуються. Я не бачу критичних проблем щодо більшості лісгоспів. Є з них сильні,є такі, які треба «підтягнути». Тобто, йдеться про нормальний процес та ефективне керівництво. Тому, оскільки Волинь виглядає на фоні інших областей досить пристойно, мені це імпонує.
Коли маски зняті
– Українську політику нерідко називають дрімучим лісом. Пане Володимире, маєте багатий досвід політика і владця. Ви були одним із лідерів крайової структури КУНу, організатором і керівником обласної організації пинзениківської ПРП, перебували в лавах ющенківської «Нашої України», очолювали Волинську обласну державну адміністрацію, були народним депутатом, очолюєте фракцію президентської «Солідарності» в облраді … На якій посаді, коли вдавалося найбільш повно використати потенціал свого «Я»?
– Складно сказати, наскільки це вдавалося та вдається. Коли йдеш на ту чи іншу посаду, завжди мусиш бути готовим до виконання обов’язків, завдань, які постають перед тобою. Має бути розуміння викликів. Вони складаються з двох чинників: якщо є попередній досвід, то він «нанизується» на вирішення питань того чи іншого характеру. По-друге, йдеться й про відповідність особистих якостей. Думаю, що досвіду для вирішення питань державного плану на достатньо серйозному рівні мені сьогодні не бракує. Адже мені як держслужбовцю доводилося працювати від самого низу. Так, як радив колись нині покійний Антон Федорович Кривицький. Він, вважаю, був мудрим і добрим моїм учителем (маю на увазі управлінську роботу). Вдячно згадую цю людину. Так-от, Антон Кривицький казав: треба, перш за все, пройти найнижчу ланку, що розуміти суть самого процесу. А тоді, на наступному етапі, на якому б рівні ти не був, тобі неважко буде приймати рішення, воно охопить усі ланки та буде ефективним. Ну а далі – воля, інші моменти.
– У тому числі, очевидно, – й мотиваційні, враховуючи специфіку політичного моменту. Ви завше були відвертим, навіть тоді, коли газетярі, загалом працівники ЗМІ намагалися спровокувати, загнати у «глухий кут». Тож хотілося б почути Вашу думку щодо нинішньої ситуації в Україні. Ви теж не заперечуєте максими, начебто кожна наступна влада якщо не виявляється гіршою за попередню, то принаймні не вчиться на злочинних помилках збанкрутілої політичної, владної, з дозволу сказати, еліти? Історія вчить тому, що нічому не вчить?
– Ситуація у владі у нас справді доволі складна. І вона такою буде протягом певного часу. Не залежно від політичних переконань тих людей, у чиїх руках нині опинилися владні важелі. Тут є декілька чинників. Аналізуючи ситуацію загалом, перейдімо до конкретики.
Думаю, не заперечите, що українська державність формувалася та розвивається у досить складних умовах. Напевне, ця аксіома, що стосується кожної державності. Але українська ситуація ще складніша.Ще перед збройною агресією, російська потуга заповнила нашу державу своїми кадрами, які штучно, системно створювали проблеми. Згадаймо, зрештою, зовсім недавній приклад: було підірвано автомобіль і вбито полковника-розвідника, людину, яка виконувала, наскільки розумію, дуже серйозні функції в українській розвідці. Кожен день приносить нам якесь горе. І це – маленькі штрихи.
– Хоча, погодьтеся, війна імперії зла проти України триває фактично безперервно. Чи то за царату, чи за комуно-радянського режиму. У формі системного фізичного та духовного нищення, розстрілів та поміщення у концтабори кращих із кращих, голодоморів, репресій, використання українців як «гарматне м’ясо» під час спроб поневолення інших народів…А зараз путінський кремлівський режим фактично зняв маску і пішов проти України й українців ва-банк.
– Там, де маски зняті, – це одна частина проблеми. Це тільки верхня частина айсбергу. Нам здається, що все потрібно зробити в один день, досить швидко. Кожен Президент, Прем’єр, народний депутат є уособленням бачень проблем населенням. Ні для кого не секрет, що парламент – віддзеркалення суспільства. Не таємниця, що навіть зараз, у момент війни з Російською імперією, понад 30 відсотків громадян України мають проросійські настрої. Це ще м’яко кажучи. Людям багато чого не подобається… І такий самий склад Верховної Ради. Всі рішення проходять через цю призму, через фактор суспільного компромісу. Останній відображається у законах, у поведінці врешті-решт. Ми оглядаємося, не можемо рухатися так, як би нам хотілося. На превеликий жаль. У тому числі – для мене.
Коли я прийшов у парламент, мені спочатку здавалося, що під силу майже все. Тоді був великий національний підйом. Але коли почав спілкуватися з іншими народними депутатами, переконався, що вони мислять по-різному, часто – зовсім інакше. І це – українські громадяни, вони мають право на своє розуміння ситуації. Так є. Ми змушені рухатися невеликими кроками та жити постійно в умовах суспільного компромісу.
– Так чи інакше – це аксіома: краще погана влада, ніж стан некерованості, хаосу. Але нині наяву, що низка політичних структур найрізноманітнішого спектру де-факто (вільно чи невільно) розхитує ситуацію. У тому числі – в реалізації алгоритму третього Майдану.
– Знаєте, Майдан – це відповідь на діяльність чи бездіяльність влади, яка приводить суспільство до краху. Я не заперечую того, що і сьогоднішню владу є за що критикувати, бо зробила далеко не все, що мала б зробити. Та мусимо бачити й об’єктивну сторону. Адже позитивних зрушень, які іноді вперто не помічають, справді багато. Не берімо до уваги навіть безвіз, хоча це не дрібниця. Але важливо інше, суттєвіше: Україна зафіксувала свій цивілізаційний рух. Для мене це не просто рух у Європу. Я б у цьому сенсі дуже довго думав би, чи варто там бути Україні як частині Європейського Союзу.Наша держава задекларувала і крок за крок стверджує свій цивілізаційний вибір. Ми створюємо нову систему судочинства, правоохоронних органів… Нам важко. Подивіться на систему реформування поліції, як це складно відбувається. Але ж відбувається! І це – позитив. Не все вдається, щось випадає. Я не виправдовую невдач. Критикувати владу потрібно. Але не для того, щоб розвалювати державні устої.
Сьогодні в умовах війни ми можемо по-різному ставитися до Президента, голосувати за нього чи ні. Але мусимо всі зрозуміти: в умовах війни повинна бути людина, яка приймає рішення. Іншого не дано, якщо хочемо жити в Українській державі. Тому сьогодні нашому суспільству вкрай потрібна консолідація. Не навколо особи, осіб, а навколо цінностей, навколо базових принципів.
– Цю рятівну здатність до сконсолідованості українська політична нація продемонструвала під час першого туру президентських виборів у травні 2014-го, зумівши обрати Главу держави. Не заважаючи на різні «але», Петро Порошенко став найоптимальнішою кандидатурою за екстремальних умов війни. Причому свій вибір зробили не люди минулого, як іноді називають зациклених на мертвих ідеологемах осіб похилого віку, а люди молоді, за якими – майбутнє.
Про сучасну волинську владу
– Але наразі залишмо в спокої центральну владу. Хотілося б почути Ваші міркування з приводу волинської влади, її ефективності. Ви спілкуєтеся з головою ОДА Володимиром Гунчиком, головою облради Ігорем Палицею?
– Виступав і завжди буду виступати за те, щоб стосунки між представницькою і виконавчою місцевими владою були якомога конструктивніші. Ми розуміємо політичну складову. Зрозуміло, є питання, в яких не можна знайти компроміс. Ті чи інші політичні сили мають свою систему базових підходів. Якщо ви, скажімо, націоналіст, а хтось інший – соціаліст, то не переконаєте його.
– Але при цьому мусимо пам’ятати, що ми – громадяни України, не зважаючи на різні політичні погляди.
– 99 відсотків вирішення питань можуть не стосуватися вашої ідеологічної, політичної спрямованості! Це, зокрема, питання господарського характеру. Можна не приймати політичних заяв і в них десь розходитися. Але щодо всіх інших потрібно шукати компроміс. Я неодноразово говорив і голові обласної державної адміністрації, й голові обласної ради, що на Волині треба йти до пошуку компромісу. Думаю, що в багатьох випадках це вдається. В окремих випадках є питання, де мені хотілося б знайти більше компромісу. Буду закликати до цього завжди.
Я більше спілкуюся (це не секрет) із виконавчою владою. Виходячи також і з того, що представляю і відповідну фракцію в обласній раді. Вважаю роботу виконавчої влади Волині достатньо конструктивною, серйозною та глибокою. Сьогодні дуже багато зроблено. От я представляю в облраді округ із Ратнівського району. Бідний поліський регіон, буквально під Білоруссю. Скільки позитивних моментів тому, що виконавча влада, починаючи від Володимира Петровича Гунчика, своєчасно втрутилася. Голова ОДА впродовж останнього часу зумів побувати тільки у «моєму» окрузі разів п’ять.
Ми разом із головою облдержадміністрації побували у всіх сім’ях загиблих «атовців». Волинський губернатор завжди, де б не був, передовсім цікавиться тим, як влада дбає про допомогу сім’ям загиблих воїнів, які захищали Україну від російських окупантів. І це принципово, тому що йдеться про наш святий обов’язок, не залежно від політичних переконань.
– Ви в обласній раді представляєте специфічне містечко чи велике село…
– Заболоття – колишній райцентр. І цим уже наче запрограмовано його долю. Але, тим не менше, нам вдалося повністю відновити так звану другу районну лікарню, яку раніше хотіли закрити. Наразі це досить сучасна медична установа. І ще один момент: великого значення надаємо будівництву доріг. Так, це болюче питання, його проблематично вирішувати. Але нам вдається вкладати кошти в цю позицію. Завершили будівництво, розпочате ще нині покійним Борисом Клімчуком, спортивного комплексу в Заболоттівській школі-інтернаті для дітей з вадами розвитку. Там хороший педагогічний колектив, прекрасна школа. Активну участь у будівництві комплексу взяли і Служба безпеки України, і влада. Відкриття цього спортивного залу відбулося за участі голови Волинської ОДА Володимира Гунчика.
Це тільки одне селище. А таких, де наяву – позитивні результати спільної праці голів облдержадміністрації, райдержадміністрації, районної ради, дуже багато в області. Такі питання важливі для розвитку регіонів. Принагідно нагадаю, що в самому Ратнівському районі вдалося відкрити новий, один із найкращих, дитсадок (у селі Видраниця), хочемо відкрити садочок у Жиричах. Перекрили дахи в багатьох школах. У тому числі – в селі Нова Гута, що в «моєму» окрузі. І це, зверніть увагу, стосується питання діяльності тільки протягом двох років для невеличкого регіону. Це те, що дає сьогодні волинськавлада людям. А помножте на 64 округи – і зрозумійте, які колосальні результати.
– Унаслідок об’єднання зусиль. Але, будьмо чесні, далеко не всі депутати облради так працюють у «своїх» округах, як Володимир Бондар. Та й облрада часто нагадує міні-парламент, де вирують політичні баталії, відбувається «перетягування» обранців у більшість. Та при цьому не вирішуються в інтересах більшості жителів насущні питання соціально-економічного плану.
– Ви знаєте, більшість завжди є в кожній раді – від місцевої до Верховної. Більшість завжди буде намагатися добитися ухвалення свого рішення. Я про це казав голові обласної ради. І не втомлюватимуся повторювати: більшість повинна почути позицію меншості. Ми ж, всі депутати, обрані людьми. Хіба це нормально, коли відбувається «шапкозакидання», коли дві-три політичні сили зібрали «міжособойчик» (а всіх інших нібито й нема). В нас іноді виходить, що рішення приймають 33 депутати (це мінімально необхідна для ухвалення кількість голосів), а не 64. Але ж коли є 64 депутати – це набагато ширша позиція. Я нагадую і депутатському корпусу, й голові обласної ради Ігореві Палиці, що рада – це не адміністрація. Не повинно бути таких імперативних рішень. Це ж рада – від слова радитися, чути думку людей. Коли ми так побудуємо діяльність ради, то, думаю, вона буде на порядок ефективнішою.
– Щодо ради – зрозуміло. А якби Вам запропонували очолити облдержадміністрацію (а це не зовсім гіпотетично, оскільки є досвід і впливові друзі), погодилися б?
– В політиці немає умовного способу. Або «так», або «ні». Розумієте, я вважаю, що зараз обласна влада на Волині, і зокрема – голова ОДА Володимир Гунчик, працює достатньо ефективно. Зі свого боку, я можу тільки в міру своїх можливостей допомагати вирішувати ті питання, які перед нею стоять. Нема потреби сьогодні казати: ми були б кращі чи гірші на тій чи іншій посаді. Говорю так, оскільки був в іпостасі голови облдержадміністрації. У кожного керівника ОДА є свої умови, у яких він приймає рішення. Комусь начебто легше, комусь складніше. Але суспільство за будь-яких умов вимагає конкретних рішень.
Звичайно, як я вже говорив вище, кожну владу треба критикувати. В тому числі – й нашу, місцеву. Але ця критика повинна допомагати приймати більш глибокі рішення. Є багато питань на Волині, які якраз і потребують таких рішень. Скажімо у питанні колишнього Шацького технікуму, а нині коледжу. Ми цю проблему вже обговорювали з головою ОДА, сьогодні (інтерв’ю записувалося 28 червня, – В.В.)будемо обговорювати з головою облради. У Шацькому коледжі готують фахівців виключно для лісової галузі. Раніше заклад перебув у відповідному галузевому підпорядкуванні. Але з настанням Болонського процесу його передали до Міністерства освіти і науки. А МОН не знаходить державного фінансування для таких закладів. І Шацький коледж мають намір передати до місцевого бюджету. Це велика проблема! За рахунок місцевого бюджету не можна навіть профтехосвіту утримати. Не кажучи вже про коледж лісового господарства.
– Треба сказати відверто: таке перепідпорядкування – прямий шлях до ліквідації чи, якщо бути ще точнішим, до знищення цього навчального закладу?
– Абсолютно! Якщо так станеться, буде знищено цю позицію. Галузь недоотримає підготовлених фахівців першого та другого рівня. А в умовах безвізового режиму, який введено 11 червня, значна частина робочої сили (особливо в прикордонних районах) буде «відпливати» за кордон. Це об’єктивний процес. І якщо ми сьогодні не вирішимо, як зберегти такі заклади (всього їх 8), як Шацький коледж, то ми втратимо тих людей, які могли б завтра працювати в лісовій галузі. Тут нас мають підтримати голови обласних рад, адже освіта ці навчальні заклади не прийме, а місцева влада не зможе фінансувати.Вихід із ситуації відомий: ці заклади потрібно передати до лісової галузі.
Сьогодні третина території Волині – ліси. Велика частина населення зайнята в лісовому господарстві. Обласна влада (і ОДА, й облради) зацікавлені, щоб такі люди були, щоб галузь розвивалася. Бо це – й податки, й розвиток економіки. Але сьогодні ми готові в галузі знайтикошти, попри відсутність фінансування, щоб такі заклади, як Шацький коледж, функціонували.
Аксіома українсько-польських стосунків
– Торкаючись начебто суто обласної проблематики, не можна оминути й події, яку у Польщі називають «Волинською різнею», а в Україні «Волинською трагедією». На хвилі реанімації польського шовінізму, імперської ностальгії, Волинь намагаються
використати у контексті протистояння, яке нагнітається певними політиками. Причому – як у сусідній державі, так і відомою третьою стороною, у час, коли триває війна на сході. 11 липня, очевидно, стане щеоднією віхою на шляху втрати Україною та Польщею добросусідських відносин. Вас такі реалії та тенденції не непокоять?
– Хочу пригадати Шевченкову істину: «В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля». Ми не можемо жити з баченням російського чи польського обивателя. У нас – свої герої і своє бачення історії. Польща повинна нас почути. До того ж ця тенденція, про яку ви говорила, все-таки не є визначальною в сусідній державі. Кажу так, бо знаю, оскільки маю багато добрих знайомих у Польщі. Така ситуація нав’язана, вона інспірована грою на великопольських імперських настроях. Це повинні зрозуміти і самі поляки.
Водночас ми повинні керуватися не якимись міфічними принципами, перевагами вступу кудись, а розуміти, що ми – українці. Пам’ять про наших предків – основа, на якій маємо будувати свою політику. Ми – мирна нація і не йдемо завойовувати чиїхось земель. Але маємо сказати всім нашим сусідам із заходу, сходу, півдня та півночі: на своїй землі ми самі будемо господарями. «Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці», – як сказано в нашому Гімні. Так, можливо, багато чого ми робимо недосконало, у нас не випрацювана державотворча традиція, не сформовані управлінські еліти. Ми вв’язані у війну – гібридну, збройну, інформаційну. Взагалі, скажімо чесно, всі сусіди зацікавлені в послабленні, а не посиленні України. Ми складно, але вириваємосяз «зачарованого кола», поступ – наяву.
Ще раз акцентую увагу, що дуже хотів би, аби українці усвідомили: ніякі тимчасові поступки комусь не приведуть нас у кінцевому варіанті до процвітання. Ніхто не поважає того, хто не шанує батька і матір, ігнорує свою історію.
– Світ поважає силу.
-…і позицію. У нас має бути своя принципова позиція. Так, треба визнати: нам Польща у багато чому допомогла, підтримала. Так само, як і Україна допомагала Польщі (пригадаймо у цьому сенсі і збройне братство під час спільного спротиву більшовикам). Мусимо казати полякам словами їхнього героя (хай у нас різне ставлення до нього) Юзефа Пілсудського: «Немає вільної Польщі без вільної України».Це аксіома українсько-польських стосунків. Навіть якщо подивитися фільм не зовсім проукраїнського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем» на основі роману зовсім не проукраїнського письменника Генрика Сенкевича, то там переконливо звучить тема: спочатку була зруйнована Україна, а потім – незалежна Польща.
– Як і не менш актуальне нагадування-попередження Тараса Шевченка в посланні «І мертвим, і живим…»: «А чванитесь, що ми Польщу Колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила». Як і його подальша констатація, що не втрачає актуальності зараз: «Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають». Вона стосується і сучасних вітчизняних , з дозволу сказати, «вершителів доль». Вам доводиться жити в середовищі політикуму. Чого ніколи нікому (і собі) не прощаєте? Чи, можливо, керуєтеся християнськими приписами, згідно з якими ворогів треба любити, а після гріхів – каятися? Що поціновуєте передовсім у людях?
– Я не ділю людей на пересічних і «вершителів доль», як кажете. А поціновую передовсім щирість, як і силу слова. Якщо люди тиснуть один одному руки, дивляться один одному у вічі та про щось домовляються, зокрема – про життєві принципи, ці люди повинні їх дотримуватися, ніколи не відходити у сторону. Людяність, системність, щирість – передовсім. А також я поціновую, люблю командну гру. Я – командна людина, ніколи не грав сам. Я не з тих, чий життєвий стиль – бути одинаком. Мені дуже імпонує, коли поряд – однодумці, щирі, віддані, добрі. Це стосується як роботи, так і родини. У сім’ї мають бути, мені здається, довірливі, добрі, щирі, зрештою – й командні стосунки. Звичайно, за умови панування почуттів любові та дружби.
Парадигма успіху
– Справа політичного прогнозу невдячна. Тим паче, за нинішніх реалій. Однак все-таки хотілося б почути Вашу думку з приводу подальшого розвитку ситуації в Україні.
– По-перше, нам не буде просто. Це однозначно. Той, хто вибирає шлях незалежності, має усвідомлювати, що він простим не буває. З нами будуть боротися. Перед цією небезпекою маємо виглядати достойно.
Так, будуть суворі виклики, які треба сприймати з розумінням. У ніякому разі не легковажити. Ми надто легковажили питаннями обороноздатності країни. На превеликий жаль. З цього приводу можу зробити закид і собі. Мені здавалося, що ніколи не стане можливою окупація частини території України. Ці ілюзії розбиті. Як у свідомості тих, хто приймає рішення, представляє владу, так і громадян нашої держави. За свободу доводиться платити дорогу ціну. Розвиток майбутнього залежить від кожного з нас, нашої здатності сконсолідуватися перед викликами. І в ніякому разі не треба панікувати. Маємо бути максимально зібрані.Паніку потрібно мінімалізувати. Тільки у такий спосіб можемо мати парадигму успіху.
А викликів буде багато і зі сходу, і з заходу. Українець українцеві повинен бути братом. Мусимо спільно, разом боронити наш дім – нашу державу. Ми повинні знайти у собі силу для національного примирення, дбаючи про українську мову, сприймати мовне різноманіття. Могутня українська політична нація вже сформувалася. У цьому я ще раз переконався, коли нещодавно побував у Харкові. Сподівався, скажу відверто, побачити «совкове», тяжке для проживання місто. Але те, що побачив, у доброму розумінні здивувало. Українськомовні вивіски, багато української символіки. Місто – охайне, зелене, красиве, сучасне. Місто патріотів України. Принаймні я у цьому переконався, ще раз підкреслюю, під час безпосереднього спілкування з багатьма людьми. Вони себе чітко, однозначно протиставляють «русскому миру» та російській парадигмі.
Мусимо відчувати свою єдність як українська політична нація. Іншого нам не дано, щоб давати відсіч ворогові. Звідки б той не був.
-Кажуть, Всевишній дає/допускає стільки випробувань людині, нації, скільки вони здатні витримати. Тож справді маємо не нарікати, а бути пліч-о-пліч, аби не програти, не втратити свого шансу на місце під сонцем у контексті світової спільноти. Це стосується кожного з нас, аби не зрадити Україну, зрештою – себе. До речі, який принцип допомагає Вам торувати життєвий шлях, залишатися собою?
– Маю свою систему цінностей, переконань.І стараюся їй не зраджувати. Якщойти з цією системою, під силу виконувати будь-якізавдання. Як особистого, так і громадянського, політичногоспрямування. Треба бути відданимтим принципам, якітобі дали батьки, з якимитивиріс, ізякимисформувався як людина, як особистість. Тодітобіжити легко, просто. Адже утверджуєш те, у що віриш. Коли ж тобі доводиться торгувати своїми принципами, ти після цього перестаєш бути людиною.
Так, із моєю системою цінностей можна сперечатися. Можливо, у чомусь помиляюся. Але я так живу. Мене так навчили жити батьки, суспільство. Я свої принципи формував, виховував у різних, часто непростих ситуаціях. Тому й живу у згоді з собою.
– Василь Сухомлинський колись говорив про право учня на помилку. А в житті ми до останнього подиху учні. Звісно, концептуально не маємо права помилятися стосовно визначального – Бог, Україна, батьки, діти… Але наразі мусимо завершувати розмову. Тожна останок – побажання Володимира Бондара землякам-волинянам у цю доленосну історичну мить, яким є сьогодення.
– Волинь є цивілізаційно-духовною колискою, що б не говорили скептики, доброї, оптимістичної української впевненості у майбутньому. Волинянам судилося пройти крізь складний історичний час, при цьому не втративши волелюбності, стійкості в переконаннях, християнської вдачі, українськості, доброзичливості.
Мені дуже хочеться, щоб наші душевний спокій, доброзичливість стали притаманними для всієї України. Дай Боже, аби мир і спокій завше панували в нашому краї, в кожній оселі, в кожній душі, щоб не гинули наші люди… Хочу побажати затишку та благополуччя усім сім’ям, Божого благословення всім волинянам. Хай любов до ближнього єднає всіх нас – як на рідній Волині зокрема, так і загалом в усій Україні.
Спілкувався Віктор Вербич
https://pravda.lutsk.ua/володимир-бондар-нам-не-буде-просто/
0 коммент.:
Дописати коментар