ПІД ВИГЛЯДОМ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ

влада обвалила лісову галузь в Україні

ЛІС І РЕФОРМУВАННЯ

Державні ліси мають покривати свої видатки з власних доходів

Орест ФУРДИЧКО

Таємниці реформування "лісових відносин" в Україні

РЕФОРМАЦІЯ, ДЕГРАДАЦІЯ ЧИ ПРОФАНАЦІЯ?

Як Держлісагентство хоче реформувати лісову галузь

ЧИНОВНИКИ ПРОТИ ЛІСІВНИКІВ

Кому вигідний фінансовий саботаж лісгоспів?

Показ дописів із міткою ОСОБИСТІСТЬ. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою ОСОБИСТІСТЬ. Показати всі дописи

09 січня 2020

Пам’яті Олександри Василівни Дудко


Президія Товариства лісівників України висловлює щирі співчуття родині, близьким, колегам, друзям Олександри Василівни Дудко – директора ДП «Семенівське лісове господарство», заслуженого працівника лісового господарства України з приводу її передчасної смерті

Непоправне горе прийшло до дружної родини лісівників Чернігівщини – на 61-му році життя раптово померла заслужений працівник лісового господарства України Олександра Василівна Дудко, котра багато років очолювала один з найуспішніших лісгоспів – державне підприємство «Семенівське лісове господарство».

Переступила поріг вічності чуйна, доброзичлива жінка, яка до останнього удару свого турботливого серця залишалася вірною лісовій справі, жила клопотами лісівників, жителів віддаленого Семенівського району, області. Будучи членом районної організації Спілки жінок України, Олександра Василівна постійно турбувалася про дітей-сиріт, підтримувала обдарованих дітей, допомагала в їхньому навчанні та працевлаштуванні. Від її теплого материнського серця почався професійний вибір багатьох лісівників району, області, України.

Народилася Олександра Василівна на Волині, її дитинство минало в тісному спілкуванні з природою, бо батько працював лісником, а мати – робітницею в лісі. Це й зумовило професійний вибір юної волинянки. Закінчивши Шацький лісовий технікум, працювала в Добрянському держлісгоспі майстром лісу, потім навчалася в Українській сільськогосподарській академії. За розподілом приїхала до Новгород-Сіверського лісгоспу на посаду майстра, далі працювала помічником лісничого, лісничим. А в неповні сорок літ Олександра Василівна Дудко отримала гідну оцінку керівництва галузі – очолила посаду директора Семенівського державного лісгоспу, розвитку якого віддала понад двадцять років життя.

Ще зовсім недавно лісівники Чернігівщини, дружний колектив Семенівського лісгоспу відзначали повнозерне шістдесятиліття цієї енергійної жінки, люблячої матері, вірної дружини, талановитого організатора лісової галузі. І ось невблаганна смерть забрала від нас Людину справді з великої літери. Та світлу пам’ять про неї і її невмирущі справи ніколи не забудуть вдячні прийдешні покоління.

Лісівники Чернігівщини висловлюють рідним та близьким покійної Олександри Василівни Дудко слова щирої скорботи і співчуття.

Детальніше про даний матеріал за наступним посиланням:chernigivlis.gov.ua/novini/ne-stalo-oleksandri-vasilivni-dudko/

26 грудня 2019

Підсумкове інтерв’ю: Володимир Бондар про «Патріотів Волині», нового губернатора та реформу лісової галузі

Добігає кінця непростий і переломний для нашої країни рік – 2019. В Україні змінився президент, Уряд, парламент. Не оминули зміни й Волинь. Відтак у новий 2020 рік ми входимо з очікуванням результатів від цих радикальних змін. Ймовірно, готуються до них і волинські політики, яких у наступному році очікує важлива подія – місцеві вибори. 

Про підсумки 2019 і плани та прогнози на 2020 «Волинь.Правді» поспілкувалася з досить цікавим волинським політиком Володимиром Бондарем. Цікавий він не тільки тому, що донедавна очолював Держлісагентство України, а ліс – це дуже болюча тема для волинян, а й тому, що створив нову фракцію «Патріоти Волині», до якої увійшли деякі депутати Волиньради.

«МЕНЕ ПОКЛИКАВ ПРЕЗИДЕНТ І СКАЗАВ, ЩО Є ПРОПОЗИЦІЯ», – ВОЛОДИМИР БОНДАР ПРО ПОХІД У ВЕЛИКУ ПОЛІТИКУ

Волинянин Володимир Бондар у досить молодому віці очолив Волинську облдержадміністрацію, йому на момент призначення було лише 36 років. Та маючи на той час чималий досвід роботи на державній службі, продемонстрував на цій посаді високі результати. За час головування Володимира Бондаря Волинь могла похизуватися істотним залученням інвестицій у область. Втім, протриматися на цій посаді молодий політик зміг менше трьох років.

«Що тоді стало причиною вашого звільнення? Ви самі пішли, чи Вас попросили?», – запитуємо.

«Рішення йти з посади такого рівня рідко приймає людина самостійно. В більшості випадків приймає рішення президент. І в моєму випадку саме так і було», – пригадує Володимир Бондар.

В той час саме відбулися вибори, і партія «Наша Україна», яку на Волині той час представляв Володимир Налькович, показала не той результат, на який розраховувала. У зв’язку з цим ряд обласних керівників по Україні поміняли, в тому числі й очільника Волинської ОДА.
«Як з’ясувалося, причина була зовсім не в керівнику. Причина була зовсім інша і набагато глибша. Мені запропонували роботу в Києві. Я відмовився від тої роботи і пізніше пішов на іншу. Мені запропонували три заступники міністра, на вибір. Але кожен із варіантів в силу різних обставин для мене був неприйнятним. А потім мене покликав президент Віктор Ющенко і сказав, що є пропозиція попрацювати радником президента. І я погодився», – розповідає як зайняв таку високу посаду Володимир Бондар.



Володимир Налькович працював радником президента Віктора Ющенка з 2008 по 2010 рік. Сьогодні ж у президента України Володимира Зеленського політична ситуація набагато складніша, ніж була у Віктора Ющенка.

«Якби Ви зараз мали можливість давати поради президенту, які б три найважливіші поради Ви дали Володимиру Олександровичу?», – запитуємо у колишнього радника президента.

«По-перше, Володимир Зеленський має бути президентом всієї України. Він повинен розуміти ситуацію не тільки виборця, близького йому по духу, він повинен розуміти ситуацію в усій Україні і відповідним чином приймати рішення. По-друге, Володимир Зеленський повинен розуміти, що Росія ніколи не буде Україні другом чи рівним. Росія завжди буде бачити себе в кращому випадку «старшим братом», в гіршому випадку – ворогом України», – переконаний Володимир Бондар.

Політик нагадує відому тезу, що будь-які договори, укладені з Росією, не варті паперу, на якому написані. Разом з тим наголошує, що сьогодні Україна не має достатньо військової потужності, аби ефективно протистояти Росії. На думку Володимира Нальковича, Україна повинна розуміти, що всю свою могутність Росія буде використовувати не для захисту інтересів України. Володимир Бондар вважає, що саме з таких позицій потрібно будувати зовнішню політику.



«Також я би не шукав на його місці «відьом», особливо там, де їх нема, а намагався б будувати Україну з чистого листа. З тими хто може, не залежно від того, хто з них де працював до того. А до тих, хто себе дискредитував, безперечно має бути й відповідна реакція, але вона має бути персоніфікована, і відповідальність має наставати за конкретні провини», – вважає політик.
Депутат Волиньради переконує, що не можна сьогодні створювати внутрішнє протистояння у суспільстві, адже ні до чого доброго воно не призведе, навпаки, може мати більш глобальні і далекосяжні наслідки.

«Я Б НЕ НАЗИВАВ ЦЕ НЕДОВІРОЮ», – ВОЛОДИМИР БОНДАР ПРО ВІДНОСИНИ З НОВИМ ГУБЕРНАТОРОМ ВОЛИНІ

Волиньрада з недовірою поставилася до нового губернатора Юрія Погуляйка. На позачерговій сесії депутати скерували звернення до президента України з проханням не призначати на найвищу посаду у Волинській області вихідця зі східних регіонів України. Волиняни завмерли в очікування чергового протистояння Волинської облдержадміністрації та Волиньради.

«Ви в тому числі проголосували проти цього призначення. Чим аргументуєте своє голосування і як плануєте подальшу співпрацю з Волинською ОДА? Чи зустрічалися Ви вже з Юрієм Погуляйком, якщо так, то про що говорили?», – цікавимося у політика.

«Це не була недовіра, тому що нічого конкретного Юрію Погуляйку ніхто закинути не міг і не закидав. Я знаю позицію більшості депутатів. Вони вважали, що президент міг би запропонувати місцеву кандидатуру на посаду голови Волинської обласної державної адміністрації», переконує Володимир Бондар.

Володимир Налькович каже, що депутатам здавалося, що у випадку призначення на пост волинянина, адміністрація буде працювати більш ефективно з перших же днів. Відтак, враховуючи те, що Юрій Погуляйко не є жителем області, депутатам здавалося, що ситуація потребуватиме якогось часу, щоб нова людина вникла у ситуацію та призначила заступниками компетентних людей. Політик вважає, що саме тому обласна рада прийняла такого роду звернення до президента.

«Я би не назвав це недовірою. На разі президент прийняв своє рішення, Волинська обласна рада після того не збиралася і ніяких демаршів не робила і, на скільки я розумію, робити не збирається. Юрій Погуляйко брав участь у засіданнях робочих органів ради, зокрема, ми пересікалися на бюджетній комісії», – переконує Володимир Бондар.

На думку Володимира Нальковича, команда Юрія Погуляйка активно працює, але оцінювати її роботу дуже рано. Політик переконаний, що треба дати час, аби Юрій Погуляйко і його команда набули б якоїсь публічності на Волині.

«Я думаю, що негативу чи деструктиву з боку обласної ради по відношенню до облдержадміністрації немає на разі. Як буде далі – будемо бачити. Це все буде залежати від результатів роботи, бажання працювати і можливостей приймати спільні рішення», – заявив депутат облради.



КОВЕЛЬСЬКИЙ КАР’ЄР: БІЛЬШЕ ШКОДИ ЧИ КОРИСТІ?

Наразі однією із проблем волинян є погіршення екологічної ситуації в області, зокрема й пересихання Світязя. На фоні цього Волиньрада проголосувала за надання дозволу підприємству «Укрзалізниці» на розробку піщаного кар’єру у Ковельському районі, що також може мати свої негативні наслідки для екології Волині. Володимир Бондар так коментує неоднозначне рішення ради.

«Ситуація складна. І цей кар’єр довгий час працював без ліцензії. Я не знаю у який спосіб була отримана ліцензія. Для області ситуація навколо кар’єру не є такою, яка би давала однозначний позитив», – вважає депутат облради.

За словами Володимира Бондара, він з колегами пропонували на сесії обласної ради розібратися, чому підприємства, які належать «Укрзалізниці» і сплачують податки не на місцях, а в центрі, взагалі функціонують на Волині, і чи справді у них є всі дозвільні документи та механізми, які б давали їм можливість розробляти наші надра.

«Але рада вирішила по-іншому, їм надали можливість працювати. Хай вони працюють, якщо це відповідає закону і здоровому глузду. А я думаю, що рада повинна здійснювати контроль і моніторинг над діяльністю такого роду підприємств для того, щоб розуміти, приносять вони для громади більше користі, чи збитків», – зазначає Володимир Бондар.

«ЯКЩО УРЯД НЕ СХАМЕНЕТЬСЯ, ЧАСИ НАСТАНУТЬ ДУЖЕ НЕДОБРІ», – ВОЛОДИМИР БОНДАР ПРО СИТУАЦІЮ У ЛІСОВІЙ ГАЛУЗІ

Система державного управління досить складна і неповоротка. А ось політичні перипетії в Україні змінюються дуже швидко. Волинянин Володимир Бондар очолив досить серйозну установу, Державне агентство лісових ресурсів, в час каденції так званого «технократичного» Уряду, або ж «Уряду реформаторів» на чолі з Володимиром Гройсманом. Та реформи Гройсмана, розповідає Володимир Бондар, навпаки погіршили і без того непросту ситуацію у лісовій галузі.

«Мені здається, що уряд Володимира Гройсмана, як і уряд Арсенія Яценюка, робили по відношенні до лісової галузі величезну помилку. Ми багато чого маємо реформувати у суспільстві, і лісова галузь не виключення. І як один так і другий Уряд пробував це робити. Але ми чомусь не цінуємо думку наших фахівців, а цінуємо думку іноземців і міжнародних експертів», – звертає увагу Володимир Бондар та пояснює, чому успішні кейси реформ в інших країнах не завжди спрацьовують в Україні.

«І один й інший уряди намагалися робити реформування лісової галузі за шаблонами, за якими реформували лісову галузь у інших пострадянських країнах. Але ситуація в Україні відрізняється від ситуації в ряді інших пострадянських країн декількома принциповими речами. По-перше, Україна географічно знаходиться в різних зонах, починаючи від густозаселених Карпатських лісів на Заході, завершуючи практично пустелями на Півдні і Сході», – пояснює ексголовний лісівник України.

Володимир Бондар розповідає, що ведення лісового господарства має свою специфіку у різних зонах. Тому реформувати його так, як це відбувалося у невеличких Словенії чи Латвії, у великій Україні не можна. Крім того, у розвинених країнах, які реформувалися, від 50 до 70% лісів перебувають у приватній власності.. В Україні ліс перебуває виключно у державній власності. Володимир Налькович нагадує, що українські експерти давно працювали над реформою лісового господарства. І дійшли висновку, що нам найближча польська модель, яка передбачає приватизацію по кластерах і роботу найманих бригад для обслуговування лісового господарства.



«В питаннях лісозаготівель, доставки і переробки – мав би діяти приватний бізнес. А в питаннях власності на ліси і веденні лісового господарства, в тих питаннях, якими займаються сьогодні держлісгоспи, якраз мала б залишатися державна власність на ліси і державна система управління. Така модель пропонувалася і навіть були урядові рішення щодо імплементації цієї моделі. Але далі рішень ситуація не пішла», – розповідає колишній керівник Держлісагентства.

На думку Володимира Бондаря, те, що пропонується впровадити з року в рік, абсолютно не підходить лісовій галузі України.

«Якщо в уряді Яценюка хоча б велася дискусія, то з урядом Гроймсана ми не змогли знайти узгодженої позиції, внаслідок чого ситуація у лісовій галузі лише погіршувалася і продовжує погіршуватися сьогодні. Сприяє цьому і світова криза цін на лісоматеріали. І на сьогодні позитивних прогнозів щодо лісової галузі це не складає. Якщо Уряд не схаменеться і не почне підтримувати лісову галузь, мені здається, що часи настануть дуже недобрі», – застерігає Володимир Бондар.

У Волинській області ліс займає значну нішу у структурі економіки. Керує волинськими лісами досить молодий менеджер Олександр Кватирко, оцінку роботі якого волиняни дають дуже по-різному. Запитуємо, як би оцінив ефективність свого колишнього підлеглого екскерівник Держлісагентства.

«У роботі будь-якого керівника можна знайти як позитиви так і негативи. Є речі, над якими можна працювати, а є речі, які вирішувати складніше. Звісно, що є як позитиви так і недоліки у роботі Олександра Кватирка. Я особисто вважаю його одним із найбільш ефективних менеджерів серед керівників обласного рівня в Україні. Олександр Кватирко як менеджер, враховуючи його здатність організувати роботу, був одним із найбільш досвідчених керівників у той час, коли нам співпрацювати. Це моя суб’єктивна думка, але вона побудована не на якихось емоційних позиціях, а на аналізі проробленої цим керівником роботи в області», – переконаний Володимир Бондар.

На переконання Володимира Нальковича, лісова галузь у цих складних умовах на Волині працює досить системно, ефективно і передбачувано. Політик не береться прогнозувати як буде розвиватися ситуація у лісовій галузі далі, але вважає, що криза буде поглиблюватися однозначно.

«ПАТРІОТИ ВОЛИНІ» – ЦЕ ШВИДШЕ ІДЕЯ, НІЖ ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ



На минулій черговій сесії Волинської обласної ради Володимир Бондар вразив всіх волинян несподіваним рішенням – депутат оголосив про створення нової депутатської групи «Патріоти Волині», до якої увійшли деякі представники колишньої фракції «Солідарності». Політик розповів «Волинь.Правді» які і чому виникла така ідея.

Ми поцікавилися чому Володимир Бондар з однодумцями вирішили створювати нову фракцію – «Патріоти Волині», а не лишилися у складі оновленої команди колишнього президента Петра Порошенка «Європейська Солідарність».

«Ми й не входили до команди Петра Порошенка, і, якщо чесно, нас туди не особливо то й кликали. В останній час, щоправда, лунали пропозиції щодо вступу, але я скептично ставлюся до перспектив цієї партії на Волині, хоча, бажаю їм успіху. Також хочу наголосити, що від ідеологічних засад, на яких ми стояли раніше, ми не відмовляємося», – пояснив Володимир Налькович.

Політик вважає Петра Порошенка найкращим президентом з тих, які були, з точки зору ефективності досягнутих результатів.

«Так, у нього були рішення, які сьогодні піддаються критиці. І таких рішень було немало. Але з точки зору досягнутого результату ніхто сьогодні не може похвалитися вищими показниками, ніж Петро Порошенко. Це правда», – переконує Володимир Бондар.

Депутат вважає, що «Європейська Солідарність» не змогла стати тією політичною силою, яка б могла ефективно стояти на захисті тих принципів та ідеалів, які нею декларуються. Розповідає, що вирішили працювати з колегами в іншому форматі. Оскільки депутати облради представляють інтереси громад місцевого рівня та виборців, які їх обрали, то прийняли рішення сконцентруватися якраз на цьому.

«Іноді позиція партійна суперечить твоїй позиції громадянській. І щоб не входити перед виборами в таку ситуацію, ми вирішили сконцентрувати свою увагу на тій області, де ми власне і живемо і для кого ми працюємо. Тому зібралися однодумці, депутати-мажоритарники, які можуть вкласти свій інтелектуальний чи робочий ресурс задля розвитку того регіону, з якого вони були обрані депутатами. З нашою точки зору, цей регіональний патріотизм і є домінуючим для нашої сьогоднішньої діяльності», – розповідає Володимир Бондар.

На його думку, така позиція близька багатьом людям, і не роз’єднує за ідеологічним принципом та не кличе на барикади з різних сторін. Володимир Налькович передбачає, що об’єднання «Патріоти Волині» буде створене не тільки в обласній раді, а й в інших органах місцевого самоврядування на Волині.

«Це на разі не партія, на разі це швидше ідея, більше схожа до громадського руху. Це просто об’єднання депутатів. Можливо, ми й подивимося на цю ідею ширше», – акцентує увагу Володимир Бондар та додає, що долучитися до його команди можуть всі люди, які зацікавлені в роботі на благо свого населеного пункту, району та області, адже «Патріоти Волині» завжди відкриті до спілкування та ідей ззовні.


«Назва вашої групи «Патріоти Волині», це ніби як приціл виключно на місцевий рівень. Можливо, плануєте балотуватися на мера Луцька? Чи де Ви себе бачите в українській політиці у наступні 5 років? Можливо, зможемо Вас побачити у великій політиці?», – цікавимось у лідера «Патріотів Волині».

«Час виборів розставляє все на свої місця. Я думаю, що до того часу варто говорити лише про напрямок, у якому потрібно працювати. Ми на разі не знаємо, коли будуть відбуватися вибори і за яким законом. Коли це стає відомо, тоді, як правило, і розставляються крапки над «і», – запевняє Володимир Бондар та додає, що на сьогодні не має амбіцій балотуватися.
Володимир Налькович, як член бюджетної комісії Волиньради, нагадує, що в області надзвичайно складна бюджетна ситуація. На сьогодні депутати повинні знайти можливості, аби підтримати волинські міста і села та людей, які там працюють.

«З бюджетом нам на найближчий період часу буде досить складно. Виходячи з цього, нам необхідно знайти можливості для розвитку наших територій. Якщо уряд перестане займатися незрозумілими з точки зору економіки діями, а почне приймати рішення, спрямовані на економічний розвиток територій, то й ми знайдемо можливості для розвитку. А вже тоді можна буде приймати рішення куди, як, з ким рухатися і кого підтримувати», – переконаний Володимир Бондар.

На завершення Володимир Налькович підбив підсумок 2019 року та висловив свої побажання на рік 2020.

«Ми з певною тривогою входимо в наступний рік. Багато чого від попередньої стратегії розвитку зруйнували, а нічого нового не запропонували. Наразі немає моделі як вирішувати ті чи інші питання. Я би дуже сподівався, що період звикання для нової влади минув і сьогодні президент, який має всю повноту влади в державі, може запропонувати стратегію розвитку як внутрішнього потенціалу так і зовнішніх позицій. Позиція подивитися Путіну в очі – це не є стратегія розвитку України», – переконаний Володимир Бондар.

На переконання політика, Україна повинна мати чіткі стратегічні принципи свого руху на міжнародній арені і чітко їх дотримуватися.

«Мені б хотілося, щоб популізм і непрофесіоналізм в органах державної влади закінчився і владу сформували люди, які є політично відповідальними і грамотними у своїх напрямках для того, щоб забезпечити Україні рух вперед. Хочеться вірити, що ми зможемо це зробити без революційних ситуацій чи інших потрясінь. Якщо це вдасться зробити за рахунок системного аналізу – є сподівання, що наступний рік буде все таки кращим. Надія на це завжди має бути. Також напередодні новорічно-різдвяних свят хотів би привітати українців та побажати миру, достатку і родинного затишку!», – підсумував Володимир Налькович.

Роман Колюхов

https://pravda.volyn.ua/pidsumkove-interv-iu-volodymyr-bondar-pro-patriotiv-volyni-novoho-hubernatora-ta-reformu-lisovoi-haluzi/

06 грудня 2019

Чи не єдина ефективна галузь


Інтерв’ю Миколи Шершуна.

Тема лісового господарства останнім часом користується особливою увагою у суспільстві. Прикро, що часто вона стає приводом для різних маніпуляцій та спекуляцій громадською думкою. А реальна оцінка ситуації та перспектив тих, хто фахово розбирається в проблематиці, не викликає належного резонансу, як різні «псевдодослідження іноземних фахівців-експертів».

Сьогоднішня розмова з доктором економічних наук, колишнім головою Державного комітету лісового господарства України Миколою Шершуном – це спроба професійної оцінки нинішньої ситуацію у лісовому господарстві України, досвід минулого і пошук перспективи у майбутньому.

– Миколо Харитоновичу, тема реформування лісового господарства для Вас не нова. Зрештою, саме Ви обрали проєвропейський курс змін у лісовій галузі. А чи потрібні саме сьогодні ті реформи взагалі?

– Переконаний, що реформувати галузь потрібно відповідно до сучасних вимог та реалій. Це має бути чіткий, добре продуманий, виважений план дій. Він має принести якісні зміни для лісової галузі, а для цього, у першу чергу, необхідно знайти порозуміння на всіх рівнях. Реформування лісової галузі має відбуватися разом із іншими реформами в країні, зважаючи на процеси децентралізації, в контексті інтеграції України до європейської спільноти. Для цього необхідно чітко визначити цілі та методи проведення і врегулювати зміни з діючою нормативно-правовою базою. Зрештою, вивчити досвід тих, хто вже реформувався.

– Саме за Вашого керівництва у державних лісогосподарських підприємствах по­чали запроваджувати електронний метод обліку деревини, що тоді спонукало до таких змін?

– Питання підвищення авторитету лісової галузі було і досі лишається актуальним. Досягти цього можна лише шляхом відкритості і прозорості у роботі на всіх етапах. Єдина автоматизована система, яка повністю відображає рух лісопродукції з лісосіки до споживача, дозволяє уникнути зловживань і крадіжок. Це однозначно позитивно впливає на поліпшення іміджу галузі. Тому ми й почали впроваджувати метод електронного обліку деревини.

Насправді, нічого нового не вигадали. Це досвід, який перейняли у наших польських колег. У результаті, отримали раціональне використання і більший вихід ділової деревини. Саме у Рівненській області, на базі Дубенського та Сарненського лісгоспів були запущені пілотні проекти, щоб вивчити всі особливості такої роботи. Вони на практиці довели ефективність польської моделі господарювання, звісно з поправками на наші особливості. Тобто розуміючи необхідність змін, ми вивчали досвід тих, хто вже пройшов цей шлях, а не просто малювали плани на папері.

– Але це не єдині зміни, які Ви свого часу пропонували і на яких наполягали?

– Ще один мій крок, який не відразу знайшов підтримку і розуміння – це відокремлення від роботи лісогосподарських підприємств деревообробних цехів. З подальшою їх приватизацією і переходом у приватну власність. Ідея про те, що приватний господар буде більш ефективно і раціонально використовувати сировину свого часу знайшла схвалення і підтримку колегії Міністерства лісового господарства на чолі з Валерієм Івановичем Самоплавським. І сьогодні ті, хто тоді повірили в цю ініціативу, досягли успіху: мають сучасні, конкурентні деревообробні підприємства.

Ще одна ініціатива, яка теж має позитивний ефект – це відмова від нижніх складів. Якщо порахувати, то їх утримання забирає на себе 25% бюджету лісгоспу. Тому їх ліквідація, організація проміжних складів дозволять отримати значний економічний ефект. Це також сприяло розбудові лісотранспортної мережі, адже, щоб забрати лісопродукцію з лісу потрібно зручні під’їзди. На сьогодні, будівництво лісових доріг – це перспективний напрямок, який дозволяє раціонально використовувати ресурсний потенціал, ефективно охороняти ліси від пожеж, виконувати весь комплекс робіт із оздоровлення лісів.

– Ви неодноразово озвучували свої пропозиції щодо можливих змін у лісовому господарстві серед урядовців, науковців, на засіданнях круглих столів тощо. На чому наголошували, у першу чергу?

– Проблематика лісового господарства, особливості роботи галузі, де виробничі цикли вимірюються століттями, має знайти розуміння у владного керівництва. Лише тоді будуть ефективні, спрямовані на розвиток, партнерські відносини між Урядом і лісівниками. Ми вже сьогодні не раз згадували сусідню Польщу. Так от там держава не стоїть осторонь лісівничих проблем: з бюджету фінансується розбудова лісотранспортної мережі, відбувається оптимізація податкової системи.

Розуміння з боку держави, дозволило у Польщі створити спеціальний Лісовий фонд, до якого надходить частина відрахувань від продажу деревини тощо. Гроші з фонду спрямовуються на ведення лісового господарства у тих лісгоспах, де недостатньо власних фінансів, на впровадження новітніх технологій, наукові дослідження, оцінку стану лісових насаджень тощо. Тобто, безпосередньо на лісогосподарську діяльність, підтримку наукових розробок. Водночас українські лісівники, сплачуючи 75% прибутку в бюджет, за власні кошти будують дороги, оновлюють основні технічні засоби і, в результаті, отримують нові податки.
Досвід польських лісівників корисний і для України, однак вивчати його і робити висновки повинні не лише лісівники, а й урядовці.

– Отже, напрямки для розвитку лісового господарства є, потрібна лише політична воля для їх запровадження?

– Прикро, що на сьогодні держава підходить до оцінки роботи лісівників з позиції побільше взяти і нічого не дати. Урядовці і чиновники забувають про те, що найголовніший чинник, від якого залежить наше майбутнє, – це екологічний. Катастрофічна ситуація у лісовому господарстві на Сході і Півдні країни, масове всихання соснових насаджень на півночі, всихання ялинників у Карпатах – це проблеми не лише лісового господарства, це питання екологічної безпеки держави. Прикро, що нині про них говорять переважно лісівники, які самотужки шукають шляхи їх вирішення: підтримують внутрішніми резервами колег, у співпраці з науковцями намагаються шукати шляхи боротьби з всиханням та шкідниками тощо.

– Проте лісівники зараз, як ніколи, зазнають критики з різних боків.

– Реально оцінити правильність тих чи інших рішень можуть лише фахівці. А зараз вже пішла мода на критику і голосні заяви. Однак я переконаний, що на сьогодні лісове господарство – це чи не єдина галузь, яка пропри все, ефективно працює. Про це свідчать площі, на яких здійснюється лісовідновлення, створюються нові ліси. І найголовніше – лісове господарство хоче розвиватися: лісівники вчаться новому, вони готові впроваджувати сучасні методи та підходи у роботі, співпрацюють з науковцями, шукають можливості збільшувати лісистість країни. І про це треба максимально інформувати суспільство для розуміння усіх процесів, що відбуваються.

– Тобто потенціал для розвитку у галузі є. Чого ж тоді бракує?

– На мою думку, лісове господарство, яке має перебувати виключно у державній власності має встановити чіткі правила взаємодії з власне самою державою, яку наразі представляє Уряд. Ця галузь має значний екологічний, економічний та соціальний потенціал, відтак можливості для збільшення лісистості країни, розвитку глибинної переробки деревини та лісових ресурсів на ринку України. Як результат, поліпшення екологічної ситуації, створення нових робочих місць, збільшення надходжень до місцевих бюджетів.

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Шершун Микола Харитонович народився 26 жовтня 1951 р. Упродовж 1975–1978 рр. був лісничим Решуцького лісництва.

В 1978–1979 рр. обіймав посаду головного лісничого Дубенського лісгоспзагу, а з 1979 до 1988 р. – директора Рокитнівського лісгоспзагу.

З 1988 р. до 2002 р. директор Державного лісогосподарського об’єднання «Рівнеліс».
У 2010 р. очолював Державний комітет лісового господарства України. Крім того, він є головою Рівненської обласної організації Товариства лісівників України, Рівненської обласної Федерації профспілок України, керує Рівненською обласною організацією Народної партії.
Тричі обирався депутатом Верховної Ради України: І (1990–1994), ІV (2002–2006) та VI (2007 – 2012) скликань.

Доктор економічних наук, член-кореспондент Академії екологічних наук України, керівник Поліського центру агроекології і природокористування та адаптації аграрного виробництва до змін клімату Інституту агроекології та природокористування НААНУ.

Один зі здобутків Миколи Шершуна – це створення на Рівненщині унікального для України Музею лісу.

Газета «Природа і суспільство» існує завдяки Миколі Шершуну, який був її ідейним натхненником і засновником.

Газета “Природа і суспільство”
https://ekoinform.com.ua/?p=5693

03 грудня 2019

Був у мене друг-лісничий...

Учора ввечері, вже пізньої пори, коли час лягати спати, а мене, начебто, хто у плечі штовхнув. Було зрозуміло: десь у душі моїй стрепнувся птах пам'яті...

Я враз згадав, що саме цими днями – числа 26, 27-го листопада, день народження у мого друга дитинства і школи – Федька Сайчука. Що ж це я не привітав його, не обмовився? Адже йому 70! І так гостро мені хочеться задзвонити побратиму, аж язик свербить. Думаю, що через день-два відрапортуватися зі своїми щирими й сердечними привітаннями-побажаннями, як зараз оце є, ще терпимо, а ось пізніше - зась. Знічев’я кручу телефона в руках, відшукав навіть у списку мобільного його цифри набору. Але темінь за вікном навіть у столиці така загрозлива… А як же ж у його лісі?

Ні, приймаю остаточне рішення: зв’яжуся з ним уранці. Приємне зроблю одразу після світанку. О шостій уже чаклую над трубкою мобільного. Таки дочікуюся семи тридцяти, а, мо’, все-таки відпочиває чоловік. Запускаю набір і чую: «Поза зоною досяжності…»

І тут мені у свідомість стрельнув холодний здогад. Телефоную у наш із ним рідний Джурин, так би сказати, моєму персональному кадрово-інформаційному диспетчеру по малій батьківщині, дружині двоюрідного брата Василя Євдокимовича – Валентині Сергіївній Сайчук, котра все і про всіх знає. Завжди оповідує мені про останні новини рідної сторони. Я тільки почав було розповідати про дзвінок Федору, вона швидко й каже:

-Господи, як же ж забула я тобі розповісти… Ось уже рік, як немає твого друга-школярика. Від нас їздили люди на прощання. Похоронений у тому селі, де жив і багато років працював лісничим… Серце не витримало…

Ось так. І до сімдесяти не дотягнув неборак… Як же ж шкода…

Для мене Федя, не просто рідний-брат пастушок, з яким ми кожне літо проводили в полі. Починаючи буквально з першого класу школи… Рідніший за брата, бо жили ми не просто хата в хату, а ніби одним життям. Хоча уже з малолітства разюче відрізнялися один від одного. Я все носився із книгами. Не розставався з ними і в полі. А ось Хфедь…

Він був глибоко хазяйською, старанною дитиною. Напевне, що з пелюшок дбав про те, аби насмикати з колгоспного поля трішки свіженької люцерни, принести кроликам, яких тримав у загаті. Батько його, дядько Василь, Василь Микитович, був старшим чабаном колгоспної отари. На ньому за городами, серед поля утримувалося в кошарі кілька сотень крикливих овець, яких він пас ледве не цілорічно. Ось навесні, як ми виганяли худобу у поле, за Федьковою рогатою молочницею вже плелося маленьке ягнятко, яке йому дарував з вівчарника батько. «Баанчик», як ковтаючи проблемну для нього букву у вимові, називав свого вихованця мій малий сусіда, від світанку й до ночі підгодовувався з його з рук і кращими польовими дарами, і яблучком, хлібом. Та, власне, ягнятко росло у нашій хлопчачо-дівочій команді пастушків. Усе розуміло, як розумний безприв'язний пес, лише не розмовляло. Ми починаємо грати ножика, цур-палки, або й карти, баранчик з нами в одній, або іншій команді. З коровами він, сказати б, пасеться лише умовно. Насправді живе нашими проблемами. Доглянутий, виплеканий, росте мовби на дріжджах. І щорічно під перше вересня за нами ходить уже не маленька овечка, а великий опасистий баран. Толковий, навіть би сказати, розумний.

Перед останньою серпневою неділею Хведько буре свого «баанчика» на налигач і прямує в центр села, в єврейське містечко. Веде його до обійстя старого єврея Волька. Сам уміло торгується з живодером. А у вихідний, маючи повну кишеню грошей, сам купляє собі на ринку новенькі кірзові чоботи, фуфайку, можливо, й нового портфеля і книги. Сам себе одягає…

І тут на авансцену виходить мій заздрісник батько.

-Бачив як потрібно вміти жити, - кричить до нас із мамою в обійсті, після того, як Федь здасть на м'ясо чергового свого вихованця. - Як Федько! Хитро і уміло. Засвітало лишень, а він уже з мішечком у полі свіженького клеверу нарве, кукурудзи наламає. Вівцю за літо вигодує. Заробить гроші і сам на себе скупиться. А твій? - нищівно і вороже дорікає матері. – Твій всю ніч на печі книжки читає… Гас палить, ще хати спалити може… Ти ж поглянь, що він уже сліпне. Подивись, як очима моргає…

А далі йдуть провісні батькові слова: «ВІН ДУМАЄ. ЩО З КНИЖОК ХЛІБ БУДЕ ЇСТИ…»

Цю рокову його фразу я ніколи не забуду…

Навчалися ми з Федьком в одному класі і були суперниками… Особливо ж у математиці.

А у дев’ятий клас мій друг не пішов. Просто таки кудись пропав зненацька. Сусіди-Сайчуки нікому не хотіли говорити, куди хлопчак подався на навчання. Перед цим передувала одна важлива подія в їхній дружній родині. Заміж вийшла старша сестра Федя – Ірина. Вона закінчила фізико-математичний факультет Вінницького педінституту і вийшла заміж за хлопця з сусіднього села Івана Бабія. Почала вчителювати у нашій середній школі.

Бабій прийшов у сусіди до нас не сам, а, сказати б, буквально в’їхав на величезних купах спиляних старезних дубів, які згромадилися і на обійсті, і під воротьми. Бо Іван уже працював десь… лісничим… Найболючіше на це зреагував, звісно ж, мій заздрісний батько:

-Бачив, як потрібно багатіти? Мабуть, нову хату будуть зводити. А ти читай свої книжки…

Напевне, під новий рік об’явився на канікули й Хведько і мені таки потайки зізнався:

-Навчаюся на лісничого у Сторожинецькому лісо-технічному технікумі…

-А де це? - з цікавістю запитую.

-Буковина? Чув про таку? Там, де ростуть смереки…

З тих пір для мене Федько щось підхмарне. У вічно густому, чистому запаху ялиць і всякої хвої. Маленький божок...

А ось я уже працюю в редакції Шаргородської районної газети. Їду на чергову студентську сесію на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Григоровича Шевченка. Дістався до залізничного вокзалу у Жмеринці. З труднощами придбав у касі квиток на нічний поїзд до столиці, заглядаю до зали пасажирів і зустрічаю мого друга Федька. Сідаємо погомоніти.

Федір Васильович мешкає у селі Пеньківка (це та, де розкинулася чималенька залізнична станція Ярошенка) Шаргородського району. Кілометрів за тридцять від нашого Джурина. Він уже давно, майже після закінчення технікуму, обіймає там посаду лісничого. Приємно роздобрів. Хвалиться, що живе дуже добре. Всі довколишні ліси й округи в його підпорядкуванні. Тримає декілька корів, ледве не ферму свиней. Одне слово, нічого не бракує. Навчає дітей. Багатіє...

-А навіщо тобі той університет? - враз каже мені в обличчя. – Ти ж і без нього толковий хлопець. Хіба ти в тій газеті без додаткової науки не напишеш про ліс і про поле? Про вивезення гною на ниву? А це їхати на сесію, мучатись на іспитах. Треба ж і гроші тратити щоразу… Вам же ж гуртожитків не виділяють?

-Не виділяють, - відповідаю. – Але справжнім журналістом не станеш ніколи, якщо не будеш вчитися, збагачуватись новими знаннями, розширювати власний крузозір…

Федько з того відверто й глузливо сміється. Мовляв, вернеш казна що…

-От мені мого технікуму вистачає на всі оберти життя, - робить тут, у станційному залі, багатозначний публічний висновок для себе. - І так вважаю, що проґавив, змарнував у Сторожинцях, у Прикарпатті кілька років життя…

Минає ще, напевне, з десяток літ. Я уже мешкаю у Києві, працюю в газеті «Сільські вісті». Якось звідкілясь повертаюся із журналістського відрядження і на тобі – обличчя в обличчя зіштовхуюсь на сходах головного двірця чугунки з другом дитинства Федею Сайчуком. Він у ладній дублянці, пижиковій шапці. Такий собі статечний і середньостатистичний начальничок районного поштибу. З вигляду, явно не бідує…

-Ти що тут поробляєш? – весело запитую цього разу я, позаяк знаходимось, начебто, на моїй території. – А хто ж ліси стереже?

-А нафіга їх стерегти, - так же грайливо каже у відповідь лісничий. – Усе росте-приростає, а ми лише контролюємо…

Через кілька хвилин мій ровесник зізнається. Викликали раз-вдруге до лісгоспзагу (здається, до Могилів-Подільського) і заявили: для того, щоб надалі залишатися на посаді лісничого, йому конче треба закінчувати лісотетхнічний факультет Української сільгоспакадемії. І той, хто, пригадуєте, сміявся над тим, що я здобуваю вищу освіту в дещо молодшому віці, змушений був записуватися в студенти під років п'ятдесят…

-Та це таке навчання, - робив глибокодумний висновок, - тільки біда грошам. Уже декілька років вожу доцентам з професорами самогон, який сам і жену, та свинячі ноги на холодець… Такий бартер за поганеньку трійку у заліковці… І нікуди не дінешся...




Хоча від людей, із преси добре знаю, що мій дорогий Хфедір Васильович був на диво вправним господарем у лісі. Сказати б, не споживач і не транжир, а знаний примножувач дібров і гаїв. Мав не одну він у своїх володіннях "маточну" ділянку, де висівав із зернини - жолудя і дуби, і інші лісові культури. Умів підняти громадськість на посадку нових плантацій. Уже майже зрілими стоять, набираються сили його персональні ліси...

Востаннє із Федором Васильовичем Сайчуком бачилися ми у травні 2006 року, коли в рідному Джурині відзначали сорокаріччя нашого потужного (1966 року) випуску школи. Тоді аж 120 десяти- і одинадцятикласників отримали атестаи зрілості. Федя все розпитував мене, як живу-поживаю, готуюся до виходу на пенсію. Подарував я йому тоді оберемок своїх книг. Чи прочитав він їх? Відповісти не можу.

Років із чотири тому він зателефонував якось, попросив знайти лікаря для старшого брата Петра, який у його лісництві все життя також трудився лісником. Федору важко було розмовляти, він явно розтягував слова: був після інфаркта.

Що ж ти, Хфедоре, Федю!
Царство тобі небесне!

27 жовтня 2019

Вітання з Днем народження начальника Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства



Вельмишановний Валерію Івановичу!

У день Вашого народження прийміть наші сердечні вітання від колективу Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства!

Знають Вас всі і глибокого шанують ! Ви підняли Закарпатське лісове господарство на новий рівень, ліси ростуть, а люди, які стоять за Вами знають, що мають надійний тил і лісового керманича, вони впевнені у завтрашньому дні.

Ліс – це життя, добробут та стратегічний ресурс Закарпаття на нашої Батьківщини, це золото, яке ви захищаєте і дбаєте про нього. І Ви, як справжній господар та батько дбаєте з любов’ю про його відновлення, охорону та збереження. Адже Ваш принцип : зрубав одне дерево – посади два!

Нехай Ваша щодення праця на благо нашого закарпатського лісу та людей, які населяють край дає всім на землі можливість дихати чистим повітрям, насолоджуватися життям та допомагати Вам і всій лісовій родині!

Бажаємо Вам міцного, як дуб здоров’я і душевного спокою, гармонії, порядних і щирих людей на життєвому шляху, друзів, на яких можна спертися та подальших успіхів на посаді начальника Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства!

З глибокою і щирою повагою,

колектив Закарпатського ОУЛМГ

11 жовтня 2019

Лісівничий Сабадир



У своє 70-ліття є цікавим співрозмовником у багатьох царинах, але всі теми закінчуються проблемами лісу.

У лютому 2014-го нашого ювіляра побачив по телевізору син, зателефонував і сказав: «Тату, якого біса ти лазиш на барикадах з фотоапаратом!?». Дійсно, що там робити спеціалісту лісового господарства – не деревину ж вивчати, з якої ті барикади зроблені. Спробую пояснити. Коли я спитав пана Анатолія про життєве кредо, очікував почути щось на кшталт: праця, наполегливість, бути собою. Та ні – «Головне – щоб мир був», – так відповів. Коли є мир і проблеми вирішуються швидше. Тільки за мир треба час від часу воювати.

На захисті дипломної роботи (лісогосподарський факультет УСГА) завзятого хлопця помітив і запам’ятав голова екзаменаційної комісії – міністр лісового господарства Борис Лук’янов. А чого ж не помітити – до лісівничої кар’єри, Анатолій відслужив два роки в армії та був монтажником-висотником – робоче місце на висоті 25–30 метрів, взимку нівроку. Гарт мав. Тож із розсадника скоро був запрошений на роботу до міністерства в управління механізації. Чи знав тоді Анатолій Сабадир, що 35 років пропрацює на різних посадах у міністерстві при 11 очільниках лісової галузі?

Серед рідних працівників лісу не було, він перший. Мабуть, доля почала скеровувати ще тоді, коли вчителька у школі показала враженому першачкові, як під кілок висіваються дерева. Коли біля жолудя підкладала полинь – відлякувати мишей.

Згодом, та гірка трава, яку в народі називають чорнобилем, зробила 1986 рік знаковим. Спочатку сталася світла подія – 9 квітня народилася донька Надія. Потім – біблійний апокаліпсис: «І велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин…»

Багато спеціалістів лісівничої галузі (досвід, знання, дисципліна) були задіяні в організації робіт з ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи. Серед них – Анатолій Сабадир. Разом із Борисом Паламарчуком були відрядження до Сиктивкара, Йошкар-Оли, Ухти, Целінограда, Ліди.

Обшивали техніку спецматеріалами для зменшення впливу радіації. Доставили техніку для перевезення будівельних конструкцій та садивного матеріалу. Організовували вирубування коридору для газопроводу від Боярки до Славутича. Багато побудували житла для лісівників – переселенців із чорнобильських теренів.

У квітні 1987 року Міністром лісового господарства України стає 35-річний Валерій Самоплавський. У співпраці з ним, Анатолій Сабадир із колегами, впровадив у роботу дослідну партію лісопосадкових автоматів касетного типу – сезонний наробіток тільки одного у 1987–88 роках складав 32 га. Завдяки цьому 750 солдатів були вивільнені від небезпечної роботи на забруднених територіях – зберегли здоров’я на радість матерям, донькам, дружинам.

Разом із директором тростянецького насіннєвого заводу була розроблена технологія дражування насіння головних лісоутворюючих порід. Це насіння обробляли мікродобривами, закатували у гранули і в 1987–89 роках робили аеросів та наземний (разом із головним лісничим Валентиною Островською). Багато співпрацювали з Володимиром Жуковим – директором Чорнобильського лісгоспу. У 1987 році в Зоні було посаджено 12 га лісу.

Зараз Анатолій Іванович Сабадир – Заслужений лісівник України – щедро ділиться своїм багатющим досвідом: в інтернеті, журналах-газетах зацікавлені знайдуть змістовні, аналітичні, з таблицями матеріали про ліс. Був свідком – автобус прямує на лісівничий захід у Тетерівський лісгосп – Сабадир стає у проході та читає повноцінну лекцію, як першокурсникам, для журналістського молодняка про засади лісівничої науки, встигаючи подавати репліки про річки та лісові насадження, що миготіли за вікном.

Анатолій Сабадир, коли говорив про «Мир – на усій землі», пояснив, що це загальна мрія. А ціль – посприяти людям жити у здоровому середовищі, яке може забезпечити ліс на родючій землі з чистою водою. Ще є локальна мета – достукатися до нової влади, що у лісовій галузі мають працювати фахівці.

Анатоліє Івановичу, зичимо Вам здоров’я, добробуту в родині. Та системно узагальнити для світової лісівничої науки свої ґрунтовні знан­ня та досвід й побільше спогадів для історії записати.

Віктор ПОДЕНКО,
фото автора,
Газета “Природа і суспільство”

02 жовтня 2019

Микола Тимченко: "Лісове господарство - справа почесна і важка"





Недаремно в народі кажуть, що дерево пізнають по тому, що воно родить, а людину – по тому, що вона робить. Саме справи розкривають сутність людини, розповідаючи про неї красномовніше за будь-які слова. І від того, який багаж у людини за плечима, залежить, наскільки легким є її життєвий шлях. Адже якщо працюєш з душею та самовіддачею, то й результат не забариться.

Традиційно у третю неділю вересня в Україні відзначають професійне свято – День працівника лісу. Особливо в цей день хочеться згадати людину, яка 28 років працювала майстром лісу в Козинському лісництві – Миколу Васильовича Тимченка.

В інтерв’ю кореспонденту «Козинської громади» Микола Васильович з гордістю розповідає про своїх батьків, які життя віддали лісу. Мати Миколи Васильовича була лісокультурницею, батько – водієм. Ще з босоногого дитинства майбутній працівник лісу успадковував любов до зеленого дива природи. Бо що може бути цікавішим, ніж побачити лісопосадки, створені власними руками, через 20–30 років. Вже тоді, з першими трудовими мозолями збагнув ціну людської праці, усвідомивши, скільки титанічних зусиль приховує за собою безмежжя лісових просторів.

– Щоб виростити ліс, потрібно не менше 100 років. У мене було 720 гектарів лісу, я знав кожен гектар. Кожні 10 років робиться рубка. Догляд за лісом необхідний протягом багатьох років, від посадки до переходу у стиглий деревостан, – розповідає Микола Васильович.

Ліс – це і звірі, цілюще зілля, ягоди, гриби, джерела, птахи, рослини. Ліс має економічне значення, це передусім деревина. І ще – лісові дороги, джерела, туристичні маршрути та стежки і багато-багато іншого. За всім цим потрібно постійно прискіпливо пильнувати, аби зберегти біорізноманіття для майбутніх поколінь.

– У Козині зростають сосни. Якщо ліс згорів, ми вирізали і досаджували, – згадує Тимченко.

За словами Миколи Васильовича, лісові культури в Козинському лісництві без перебільшення були і є найкращими. І хоч обсяги їх досить значні, молоді насадження тут завжди були своєчасно доглянуті.
Це лише на перший погляд праця майстра лісу може здатися легкою, мовляв, ліс і сам по собі ростиме, – говорить Микола Васильович. Мало хто замислюється, скільки треба крихітному сіянцеві часу, аби перетворитися на кремезне дерево, і скільки загроз може завадити цьому зростанню. В перші роки життя культури потребують постійного догляду. В подальшому ж не менш важливе завдання – захистити насадження від шкідників, незаконних рубок та пожеж.

І роботи на кожному напрямку , за його словами, зовсім не бракувало. Проте, однією з найважчих майстер лісу називає боротьбу з пожежами.

– У мене був такий випадок, я ще в лісі не працював, горить ліс над дорогою, стоять машини, вискакують люди, я знімаю з себе піджак і починаю гасити, – згадує Тимченко.

Лісове господарство – справа почесна і важка. І не кожному до снаги виснажлива праця, яка часом забирає і свята, і будні. Для кого праця – радість, для того й життя – щастя. Щастя займатися улюбленою справою, результати якої – не на роки, а на віки.

01.10.19 - 19:37

15 вересня 2019

«Хто не любить лісу, довго тут не затримується», – лісничий Віталій Сидорук


Наталя ХвесикСьогодні, 12:11



Віталій Сидорук належить до тих, хто «виріс у лісі». Його тато Григорій був лісничим і змалку брав сина до себе на роботу.

Це були особливі часи: малий Віталій бачив, як росте ліс, як дозрівають у ньому ягоди та ростуть гриби.

Він бував на ділянках, де рубають дерева. Оглядав з татом лісові масиви, сидячи ззаду на мотоциклі. І потихеньку сповнювався любові до лісу.

А згодом теж став лісничим. І бере тепер на роботу свого сина.
«Якщо хтось підпалить ліс, пожежа не почекає до ранку»

Віталій Сидорук працює у Бихівському лісництві, що в Любешівському районі. Відповідає за все, що відбувається у лісництві. 19 років поспіль кожен його день минає у лісі.

Бо тут нема вихідних: потрібно бути на зв’язку з лісовою охороною 24 години на добу 7 днів на тиждень.

Робочий день не нормований. Починається о 7:00 чи 7:30. Додому чоловік повертається, коли в лісі не залишається жодного працівника.



«Якщо хтось підпалить ліс, пожежа не почекає до ранку», – каже Віталій.

Так само і з незаконними рубками: якщо виявляють браконьєрів, ловити їх треба негайно.

Нічні виклики він ніколи не сприймав, як щось особливе. Треба – їде в будь-який час. Дружина не скаржиться. Звикла.

До деяких ділянок треба їхати по 20 кілометрів. Лісництво займає площу 3 тисячі гектарів. На його території розташовані села Бихів, Лахвичі, Цир, Деревок, Погулянка, Велика Глуша.

Особливої уваги потребують ліси навколо сіл. Тут більший ризик виникнення пожеж чи засмічення.

«Легкої роботи у лісі нема. Все потребує праці. Зараз особливо важко через несприятливі кліматичні умови. Засуха додала роботи. Впав на 3-4 метри рівень ґрунтових вод. Через це соснові насадження стали ослабленими і більш вразливими до шкідників», – говорить лісничий.



Через поширення короїда почалось масове всихання лісів. Почали вирубувати уражені ділянки. Більше рубок – більше роботи. А працівників то не побільшало. Розповсюдження шкідників зупинили. А далі – інша робота.

Бо на місці зрубаних дерев треба посадити нові. Тут ще одна проблема: вирощувати саджанці стало важче, бо нема дощів.

Попри це навесні лісівники за два тижні заліснили 215 гектарів.

«Садити завжди приємніше, ніж рубати. Як дерева приймаються і з’являються нові пагони, аж душа радіє», - ділиться Віталій Сидорук.


Взимку в лісі хоч і холодно, але ...легше

Лісівник каже, що раніше бували непорозуміння з людьми через вирубку дерев.


«Я пояснюю людям: ви ж пшеницю навесні сієте, а потім збираєте. Так само і з деревами. Якщо вони достигли, їх треба зрубувати. Деревина йде на переробку, а бюджет отримує гроші», – каже лісничий.

Додає, що коли виникла потреба вирубувати позапланово уражені короїдом дерева, людям показували масштаби всихання. І вони зрозуміли, що вирубка допоможе врятували здорові рослини.



За словами Віталія Сидорука, просвітницької роботи побільшало. Місцевим жителям розповідають, як важливо берегти ліс.

Навесні та восени, коли люди спалюють бадилля та стерню на полях, загроза поширення вогню на ліси особливо велика.


«Діти дуже допомагають. Вони часто перші бачать пожежі і телефонують. Також залучаємо їх до прибирання лісу та збору насіння. Взимку спільно виготовляємо та розвішуємо годівнички для птахів», – каже Віталій.

Заготовляють у лісництві шишки, чорниці, ожину, горобину, журавлину, брусницю, щавель, мед… Гриби збирають також, але через засуху останніми роками їх все менше й менше.

«Доводиться вести журнал відвідувань під час сезону збору чорниць. Тоді люди відповідальніше ставляться до чорничників і не залишають після себе сміття чи недопалків», – розповідає лісничий.

Зауважує: взимку легше. Хоч і холодно, зате нема пожеж. Взимку рубають ліс у заболочених ділянках, коли там замерзає вода.
Батько працював 35 років, він – 19, на черзі – син

Віталій любить свою роботу за те, що бачить результат кожного робочого дня. І знає, що ніщо не пропаде безслідно, буде для дітей.


«Якщо не любиш ліс, то не працюватимеш. Такі довго не затримуються. Попрацюють кілька місяців і йдуть. Зараз роботу організувати важче, бо всі, хто можуть, їдуть за кордон. Там більші зарплати», – зізнається лісничий.

Як працювати з людьми, він навчався у батька. Той 35 років працював лісничим. А Віталій спершу був його помічником.

Можливо, їхня сім’я стане лісничою династією. Бо син Віталія у свої тринадцять вже каже, що хоче бути лісівником. Цікавиться полюванням, тримає мисливських собак.

«А чого ж не підтримаю? Підтримаю!» – каже Віталій.

Той, хто виріс у лісі, без лісу не може жити.



01 вересня 2019

Непридуманная жизнь елок: селекционер подарил алматинцам миллионы деревьев

Петр Коробко в окружении выращенных им хвойных красавиц
Тимур Батыршин
Без малого шестьдесят лет жизни алматинский ученый-селекционер Петр Коробко посвятил выращиванию хвойных

АЛМАТЫ, 1 сен — Sputnik. Сегодня, выезжая в предгорья Алматы, ни один турист не найдет маршрута, чтобы пройти его и не встретить на пути хоть одно дерево, к которому селекционер Петр Васильевич Коробко не приложил бы свои волшебные руки

Чуть меньше часа пути понадобилось нам, чтобы добраться из Алматы в Солдатское ущелье за Талгаром. Здесь, в стороне от поселков и людской суеты, мы и встретились с нашим героем.

Селекционер обходит свой маленький лес
Тимур Батыршин
Селекционер обходит свой маленький лес

Это сегодня вся главная жизнь Петра Коробко ограничивается пространством в 25 соток. В прежние годы она простиралась на сотни километров.

С дороги, мы не сразу увидели спрятавшийся за высокими, пятнадцатиметровыми елями небольшой домик. Здесь, на пороге, нас и встретил его хозяин.

Как любовь к грибам завела в лес на всю жизнь

Первое впечатление от увиденного, словно оказался на опушке, у домика лесничего: грядки с овощами, большой малинник, несколько яблонь. А вокруг, куда не посмотри – стеной растут ели. И, как выяснилось, впечатление это не было обманчивым. Ведь должность лесничего тоже была в трудовой биографии Петра Васильевича.
Тысячелетнее дерево притягивает паломников со всего Казахстана
Родился Петр Коробко в сельской местности, в Черниговской области Украины в 1939 году. Сразу после окончания Великой Отечественной войны пошел в школу и десять классов окончил в 1956 году. Здесь то и встал вопрос о том, куда идти дальше.
"Меня интересовала математика, химия, физика. Но никак не биология. Тогда я подошел к председателю сельсовета, который только вернулся из армии и спросил у него: "Иван Степанович, а куда мне пойти учиться?". А он задает ответный вопрос: "Что тебе больше всего нравится?". Я ответил, что больше всего люблю собирать грибы в лесу. Тогда он и посоветовал мне идти в лесоводы", - вспоминает Петр Васильевич.
Ученый-селекционер вспоминает о годах своей научной работы
Тимур Батыршин

Ученый-селекционер вспоминает о годах своей научной работы

В Казахстан, сразу после окончания Харьковского сельскохозяйственного института теперь уже молодой специалист попал по распределению. Директивой из Москвы всем выпускникам – лесоводам строго наказывалось прибыть по распределению в Казахстан. Так 50 украинских парней и девушек оказались в совершенно незнакомой им местности.

В Алматы Коробко приехал 28 августа 1961 года. А уже через два дня приступил к работе в Большеалматинском лесничестве в должности участкового техника. А всего через десять месяцев получил повышение и стал помощником лесничего в Малом алматинском лесничестве (Медео).

Воспоминания о Малом алматинском: туристы, посадки, сель

Последующие годы работы стали, по признанию Петра Васильевича, очень напряженным, но и очень интересным временем.

"Ведь весь город на автобусах ехал в сторону Медео отдыхать. А мои основные функции были не допускать пожаров. Сезон начинался в марте-апреле: туристы, шашлыки, молодежь неорганизованная. Где курят, тут же бросают, все это горит. Мы ходили, объясняли. И даже спускались на конечную остановку в городе, к "Зеленому базару", где формировался маршрут автобуса №6. Там тоже разъясняли, но, это было бесполезное дело", - вспоминает он.

При этом, ученый вспоминает, что ни он, ни его подчиненные во время работы в лесничестве, а это 20 человек лесников, никогда не были жесткими по отношению к нарушителям. Их даже не штрафовали, потому что это было не положено. Единственным "оружием" было убеждение.

Петр Коробко на своем участке в Солдатском ущелье
Тимур Батыршин

Петр Коробко на своем участке в Солдатском ущелье

Однако, помимо работы с туристами, было у лесничих и лесников и другое, более важное с точки зрения лесоводов, занятие. В районе Бутаковки, Просвещенца и Медео они делали вручную искусственные посадки сотен тысяч елей. Именно благодаря им сегодня горы вдоль серпантина в солнечные дни играют изумрудными переливами.

"Создавалось все вручную. Делались специальные террасы. И, каждый год я в лесничестве делал посадки на площади 60 гектаров хвойных культур. На каждый гектар высаживалось до пяти тысяч маленьких елей. И так семь лет. Ну а вообще, за все время работы, учитывая, сколько было выращено в питомнике у детского лагеря Горное солнце… Это миллионы деревьев, высаженных на территории всей Алматинской области", - бегло подсчитывает Петр Коробко.

Другое воспоминание, оставившее неизгладимые впечатления в памяти Петра Коробко – сель 7 июля 1963 года. Тогда он получил название Иссыкская катастрофа. Под грязекаменной массой погибли около 150 отдыхающих на берегу озера Иссык.

Моренные озера в предгорьях Алматы: велика ли угроза схода селей

"В тот день там было много туристов – молодежи. Туда после никого не пускали, а я пошел со своим коллегой Владимиром Гавриловым. Мы пошли пешком и дошли только на следующий день. Все было разнесено потоком. Кругом валялись вещи, какие-то предметы. Картина была жуткая. Именно в день селя я сначала собирался пойти туда на обследование своих опытных участков. Неожиданно изменились планы, и я не пошел. Вероятно, это спасло мне жизнь", - вспоминает ученый.

Случайная встреча с "ведьминой метлой"

Несмотря на то, что работа в Малом алматинском лесничестве была интересной и скучать не давала, Петра Коробко все больше и больше тянуло в науку. Именно поэтому, в 1969 году он принял решение поступать в аспирантуру. После этого и началась его настоящая исследовательская жизнь.

Ученый рассказывает о тонкостях опыления елей
Тимур Батыршин

Ученый рассказывает о тонкостях опыления елей

По словам Петра Васильевича, большую часть времени он проводил в разъездах по Алматинской области, выискивая особые экземпляры тянь-шаньской ели, с которых, взбираясь на высоту 35-40 метров, собирал шишки с семенами. Задача, которая ставилась в те времена перед учеными – найти способы ускорить воспроизводство лесных культур: стране был необходим лес.

При этом, по признанию селекционера, он никогда не забывал и о том, что ель несет эстетическую функцию – служит украшением парков, скверов, дворов и городских улиц. И однажды, само провидение сделало ему подарок. В очередной экспедиции он наткнулся на довольно редкое явление в природе, так называемую "ведьмину метлу".

40-летняя ведьмина метла, выращенная из семени
Тимур Батыршин
40-летняя ведьмина метла, выращенная из семени

"В 1978 году я выехал в поездку для заготовки шишек и семян ели тянь-шаньской в Жаланаш. Там, на елях, произрастающих на высоте двух тысяч метров над уровнем моря, я нашел два дерева, на которых образовались так называемые "ведьмины метлы". Что они из себя представляли? Это огромные колючие шары на стволах, на высоте восьми - десяти метров от земли", - рассказывает Петр Коробко.

По словам ученого, для елей, которые в суровых погодных условиях получили надломы, такие новообразования служат как пластырь для человека. Они имеют бактериальную природу происхождения, а бактерии в рану заносят муравьи, бегающие по стволам. Развиваясь, "ведьмина метла" затягивает рану, однако, в силу того что размножение клеток идет уже с отклонениями от нормы, получается такая аномалия.

"Поскольку я выезжал в сентябре на заготовку семян, "ведьмины метлы" плодоносили, то есть дали шишки. В размерах они меньше на половину, чем у других елей. Я извлек из шишек семена и вырастил такие маленькие растения. К 40 годам, к примеру, тянь-шаньская ель вырастает до десяти метров. А эти получаются карликовые – не выше метра", - рассказывает селекционер.

Но и на этом эксперимент Петра Коробко не закончился. Следующим шагом стала прививка черенков ведьминой метлы на невысокие тянь-шаньские ели.

Как и предполагал ученый, "ведьмины метлы" росли очень агрессивно. В отличие от других видов ели, они давали не по одному, а до десятка стволов одновременно и, вскоре, делали верхушки елей, на которые были привиты, боковыми ветками.

Ученый показывет одно из своих достижений - ведьмину метлу после прививки на тянь-шаньскую ель
Тимур Батыршин
Ученый показывет одно из своих достижений - "ведьмину метлу" после прививки на тянь-шаньскую ель

В результате, под чутким и многолетним присмотром профессионала, "ведьмины метлы" трансформировались в декоративные, густые, шарообразные ели. А главным их качеством стало то, что при своей декоративности они дают небольшой ежегодный прирост, что позволяет им долгое время служить прекрасным украшением у домов, при этом не создавая проблем с недостатком света.

Селекционный центр – главная научная работа всей жизни

Это был первый, но, далеко не последний успешный опыт Петра Коробко.
Следующей, наиболее важной вехой в жизни ученого, стало создание селекционного центра в Солдатском ущелье Талгарского района Алматинской области. Все это происходило сразу после обретения Казахстаном независимости.

Четырехлетняя ель готова к высадке в грунт
Тимур Батыршин
Четырехлетняя ель готова к высадке в грунт

По воспоминаниям Петра Коробко, когда в 1991 году ему была поставлена такая задача, на том месте, где сейчас находится центр, было голое место. Но, прежде чем начать научную работу, пришлось долгое время собирать необходимые документы. Официально, что называется на бумаге, селекционный центр появился в 1992 году.

Спустя пятнадцать лет, когда в 2007 году Петр Васильевич уходил на пенсию, прежде пустое место было не узнать. Там и сейчас произрастают десятки тысяч больших и маленьких елей и раскинулись теплицы, в которых, бережно укрытые, набираются сил колючие малышки, которые в три года легко помещаются на ладони взрослого мужчины.

"В те годы нам тоже ставили задачу повышенной продуктивности. Надо было сделать так, чтобы ель тянь-шаньская быстрее росла. Мне хотелось, чтобы она росла так же быстро, как европейская или сибирская ели. Наша тянь-шаньская достигает двух метров только к 20-25 годам. А эти вырастают за то же время до восьми метров и выше", - рассказывает селекционер.
Отборные семена из шишек, собранных в разных регионах Казахстана, тысячи прививок и экспериментов, не всегда приносили результат, но это не останавливало ученого, и он продолжал работу. Так, в конце концов, он добился того, что сумел, к примеру, в два раза быстрее, чем это происходит в обычной жизни, вырастить до полутораметровой высоты голубую ель. Если без вмешательства человека на это требуется пятнадцать - двадцать лет, то, опять же, с помощью прививок на ели других видов, он добился такого результата всего за семь – восемь лет.

Селекционер рассказывает о голубых елях
Тимур Батыршин
Селекционер рассказывает о голубых елях

Сегодня, проезжая по проспекту Аль-Фараби, да и по другим крупным и не очень улицам города, каждый алматинец и гость города может видеть результат многолетней работы Петра Коробко. Ведь большая часть хвойных, высаженная в Алматы за последние несколько лет была взята именно из селекционного центра, который когда-то, своими руками создал ученый.

Предмет особой гордости

Но и в 2007 году, после выхода на пенсию, Петр Коробко не смог долго оставаться без любимого дела. Практически сразу он устроился на работу в Иле-Алатауский национальный парк, где продолжил свои исследования в должности начальника научного отдела.

Снежного барса с котятами сняли на видео в Иле-Алатауском нацпарке

Параллельно, селекционер продолжал ставить все новые и новые эксперименты, и, спустя годы, с гордостью показывает всем гостям свое главное достижение, новый вид – гибрид тянь-шаньской и канадской ели.

"Это мое детище, которое, к сожалению, не получило должного оформления. Я не довел дело до логического конца, не получил патента. И, так, наверное, и останется. Хотя это получился отдельный, особый сорт, выведенный методом гибридизации. Больше в мире нигде такого сорта нет. Ну кто скрещивал тянь-шаньскую ель с канадской?", - говорит Петр Васильевич.
Эта настоящая победа, впоследствии легла в основу исследовательской работы ученого "Межвидовая гибридизация". Основная ее цель была прежней - получить гибрид, который отличается быстрым ростом, декоративностью и устойчивостью к местным погодным условиям. Именно поэтому привычная к нашему климату тянь-шаньская ель и стала одним из видов, взятых для эксперимента. Вторым стала ель канадская, так же привычная к суровым холодам.

Для того, чтобы понять всю сложность получения гибрида, нужно понять, как он создается.

Так выглядит созревшая шишка голубой ели
Тимур Батыршин
Так выглядит созревшая шишка голубой ели

Для начала подбираются пары, так называемые папа и мама. В данном случае в качестве материнского вида выступила тянь-шаньская ель. Затем, как только у нее появляются шишки, в них вносится пыльца, собранная с шишек отцовского дерева – ели канадской. Стоит ли говорить, что все процедуры проводятся вручную. После остается лишь ждать, когда шишки созреют, извлечь из них семена и высадить в грунт.

Так выглядит черенок для прививки
Тимур Батыршин
Так выглядит черенок для прививки

"Я делал разные гибриды с тянь-шаньской елью, но самые удачные получились именно с канадской. Во-первых, если у тянь-шаньской ели нет запаха, то есть, абсолютно отсутствуют фитонциды, то у гибрида запах есть. Это важно, потому что несет пользу людям при дыхании. Почему людям с болезнями легких рекомендуют больше гулять в сосновых лесах? Потому, что сосна выделяет фитонциды, которые лечат. Во-вторых, мой гибрид стал давать большой прирост за год. 20-летнее дерево в высоту уже больше десяти метров. Простая тянь-шаньская вырастает за это время не выше двух", - объясняет Коробко.

Ели на участке Петра Коробко
Тимур Батыршин
Ели на участке Петра Коробко

Когда любимое дело не отпускает

В свои 80 лет Петр Васильевич Коробко продолжает заниматься любимым делом на своем приусадебном участке, всего в нескольких десятках метров от селекционного центра, который когда-то создал своими руками. И очень сокрушается, что времена, когда науке уделялось большое внимание, канули в лету. Даже несмотря на то, что сейчас для исследований созданы все необходимые условия.

Сосны на участке Петра Коробко
Тимур Батыршин
Сосны на участке Петра Коробко

"К сожалению, сегодня исследовательская работа ведется слабо. Уже чего-то нового нет. Просто сохраняют то, что было. Хотя, конечно, материала для исследований предостаточно. База есть для этого. Есть лаборатории. Было бы желание. Но, почему все это так медленно идет? Ведь вся эта работа – долгоиграющая пластинка. Эффект и получение результата длиться десятилетиями. Кто в нашей современной жизни, когда все дико и быстро меняется, будет ждать результата 30 лет?", - неутешительно подытожил свой рассказ Петр Коробко.

Как выглядит редкий цветок Айгуль, приносящий счастье - фото

Заметив, что на одной из его лесных красавиц в кроне появились сухие ветки, он бодрым шагом направился к ней и стал аккуратно вычищать что-то приговаривая в полголоса. А потом повернулся и сказал: "Все слышит. И отвечает. Видите, как нижними лапами в ответ покачивает".

https://ru.sputniknews.kz/society/20190901/11411373/almaty-les-elki-selektsioner-derevo.html

25 серпня 2019

Вітаємо з ювілеєм нашого колегу, почесного доктора НУБіП України, директора Глобального центру моніторингу пожеж з ювілеєм!



Професор Й.Г. Голдаммер - почесний доктор НУБіП України, директор Глобального центру моніторингу пожеж, всесвітньо відомий науковець у галузі лісових пожеж та лідер всесвітньої мережі центрів з управління пожежами – у 2013 році підтримав ініціативу Національного університету біоресурсів і природокористування України щодо створення Регіонального Східноєвропейського центру моніторингу пожеж на базі ННІ лісового і садово-паркового господарства, що нині слугує платформою для обміну знаннями та досвідом між лісовими підприємствами, науковими та навчальними закладами, відомствами, які відповідають за боротьбу з пожежами. 

В рамках міжнародної співпраці з проф. Й.Г. Голдаммером в Україні закладено перші довгострокові лісопірологічні експерименти у лісах Боярської лісової дослідної станції, налагоджено транскордонну співпрацю щодо координації гасіння пожеж на кордоні з Республікою Білорусь, зокрема у зоні відчуження, реалізовано наукові проекти у зоні ООС спільно з ОБСЄ та Радою Європи, впроваджено методику підготовки пожежних лісових пожежних станцій, розроблено перший український термінологічний словник та довідник з охорони лісів від пожеж, розроблено проект закону України щодо зменшення кількості сільськогосподарських палів, розпочато розробку основ лісопожежної політики в Україні, а також розпочато формування національної мережі фахівців з лісових пожеж.



З найкращими побажаннями з Києва,
Сергій Зібцев, Петро Лакида, Анатолій Карпук,
Василь Гуменюк, Олександр Сошенський

23 серпня 2019 року
Київ, REEFMC

14 серпня 2019

Закарпаття: заслужений лісівник України розповів про браконьєрів, заробітки та "лисі гори"



Інтерв'ю заслуженого лісівника України Василя Омеляновича Агія із Закарпатської області.

Василь Агій — директор, викладач-науковець і майже... філософ. Фото надано Василем Ниткою.

Із досьє «Голосу України»

Василь Агій народився 1970 року у селі Шаланки Виноградівського району. Трудову діяльність розпочав у квітні 1988-го контролером лісозаготівельного виробництва Мукачівського лісокомбінату. Після служби в армії працював сторожем, лісником, майстром лісу Шаланківського лісництва Хустського лісокомбінату. У лютому 1999 року переведений на посаду заступника начальника відділу лісового господарства державного підприємства «Виноградівське лісове господарство». Восени 2010-го призначений директором Виноградівського лісгоспу, який очолює донині.

За керівництва В. Агія лісгосп багато років поспіль посідає чільні місця в трудовому суперництві серед споріднених підприємств області.

Починаючи з 2015 року веде наукову та викладацьку діяльність у Закарпатському лісотехнічному коледжі (Хуст). Щойно завершив навчання в Лісогосподарському університеті міста Шопрон (Угорщина). Нині є здобувачем наукового ступеня на кафедрі лісівництва Національного лісотехнічного університету України (Львів). В. Агій — автор і співавтор багатьох наукових праць. Виступив ініціатором організації міжнародного фестивалю «День мисливця», який проводиться у його рідному селі Шаланки.

Нагороджений нагрудними знаками «За бездоганну службу в державній лісовій охороні» та «За заслуги перед Закарпаттям».

Заслужений лісівник України.

Разом з дружиною виростив двох синів і доньку.

Лісівником став з поваги до старшого брата

— Василю Омеляновичу, ви народилися й виросли поблизу шаланківського лісу. Можливо, це і вплинуло на вибір професії?

— Це красива версія. Але ні. Близькість лісу навряд чи була причиною інтересу до нього. Батько був шахтарем, а потім агрономом і тому робив усе, щоб його сини не відчули тих «мінусів», які властиві тим професіям. Робота агронома потребувала частих контактів з хімдобривами, які завдавали шкоди здоров’ю...

Вчитися на лісівника вирішив мій старший брат Олександр, якого дуже поважав і поважаю. І я за його прикладом пішов навчатися до Хустського лісотехнікуму.

— Після навчання ви пройшли всі етапи роботи в лісі — від сторожа до директора лісгоспу. Та в перші ж роки вашого керівництва колектив стає кращим серед лісових господарств Закарпаття. І це в низинному районі, де масштаби лісів порівняно скромні. Яку мету ви ставили перед собою, йдучи на цю посаду?

— Перш ніж мене призначили директором, я понад десять років працював заступником начальника відділу лісового господарства, тому добре знав кожного у колективі, особливості характеру, переваги у роботі. Для мене було важливо, щоб у колективі склалися нормальні відносини, побудовані на довірі. А коли панує сприятлива атмосфера, тоді вже з’являються результати, цифри у звітах і відповідна оплата праці. Першого ж року роботи нас визнали кращими серед лісгоспів області. Відтоді у всі подальші роки зберігається ця тенденція.

— А щодо догляду за лісом, щодо насаджень — чи були якісь амбіційні плани?

— Були і реалізуються. Виникли ідеї щодо нових порід дерев — дуба, горіха чорного, липи. Ми заклали розплідник, який дає змогу засаджувати територію, поширили в районі ясен білоцвітний. Це важливо, адже наша територія — єдине місце зростання у природному середовищі червонокнижного ясена білоцвітного.

Нині найдошкульніший браконьєр — хвороби

— Вирубки дерев, браконьєрство досить часто є темою громадських виступів. В особливо «гарячі» роки вони торкнулися і вашого колективу...

— Коли люди переживають за ліси, за довкілля — це нормально. На жаль, дуже коробить у тих виступах абсолютний непрофесіоналізм. Аби щось пояснити, треба спочатку дати певний рівень знань. Справжній лісівник за багато років навчився розуміти ліс, відчувати, що йому шкодить, що йому треба... У 2014 році я прийшов на зустріч з активістами, але діалог не відбувся. Аудиторія одразу почала перебивати, мовляв, «це нам не цікаво, ви краще відповідайте, чому води нема в колодязях...». Значно легше, коли роботу лісгоспу перевіряють люди, які мають базові знання, їм можна пояснити ті чи інші речі.

— Сьогодні в Інтернеті є багато фото- й відеозображень — лисі, як полонини, гори; вагони з хлистами на залізничних коліях; машини з деревиною і підписи під фото про злочинне вирубування лісу. Наскільки це правдиві пости?

— По-перше, багато з цих зображень фейкові. Досить глянути на фото з вагонами лісу. Якщо придивитися, то кількість залізничних колій дуже велика, значно більша, ніж є на наших станціях. Ці фото зроблені в Росії, в Сибіру чи десь в інших місцях. Дуже багато фото полонин (правильно вони називаються «альпійські луги») зроблено не в українських Карпатах, а в румунських, а інколи й зовсім не в Карпатах. Варто лише пошукати в Гуглі першоджерело цієї подачі. Такі зображення нагнітають емоції, створюють атмосферу недовіри, але не приносять жодної користі. Адже ці картинки нікому не адресовані — ані екологам, ані правоохоронцям для перевірки фактів.

— І все ж про надмірну вирубку лісів спонукають думати катастрофічні паводки, зокрема, 1998 і 2001 років.

— Ці випадки трапилися пізно восени — у листопаді, а також ранньої весни, тобто у холодну пору, коли вегетаційні процеси у природі не відбувалися і фактор лісу ніяк не впливав на початок стихійного лиха. Повірте, на той момент державні комісії дуже ретельно розглядали всі причини паводків і фактор вирубки лісів зокрема. Але зв’язку між техногенним впливом і катастрофою не виявили. (Тоді ж повені вирували і у Франції, і в Чехії.) Тут суспільна думка і висновки фахівців відрізнялися. Насправді вирубка лісів найбільш масово і бездумно відбувалася у 1940—1960 роках. Якщо ж говорити про останнє десятиліття, то ми беремо деревини удвічі менше від науково обґрунтованих обсягів.

— Тож наскільки проблемною є ситуація з карпатським лісом?

— Наймасштабнішим «браконьєром» зараз є захворювання лісів, особливо хвойних. Хворобами вражені величезні площі. І цьому поки що неможливо запобігти — відбуваються, на жаль, кліматичні зміни. І впливають вони не лише на танення льодовиків...

Одночасно був студентом і викладачем

— Ви щойно завершили навчання в Лісогосподарському університеті міста Шопрон в Угорщині за спеціальністю «інженер-мисливствознавець». Що це дало вам як фахівцеві?

— Навчався в Угорщині й одночасно викладав у Закарпатському лісотехнічному коледжі. Інколи бувало так, що одного дня я складав екзамен у Шопроні, а наступного — сам приймав іспити в Хусті. Угорський досвід виявився дуже корисним. Передусім мені імпонує сам підхід до викладання. Титуловані, знані в науковому світі викладачі приходять у легкому зручному одязі, тобто «без краваток», а саме викладання відбувається в довільній формі, дуже часто лекції проводять у формі запитань-відповідей чи довільної розмови. Такий спосіб спілкування почав запроваджувати і я на своїх лекціях. Це підвищує інтерес і бажання студентів отримати якнайбільше інформації.

— А щодо ставлення угорців до лісів, до природи — чи варто чогось повчитися?

— Угорці враховують властивості лісу, інтереси людей, які живуть поряд, а також інтереси держави. Вирубка лісу має точковий характер, тобто не вирубують суцільні лісосмуги, а відбирають окреме дерево, яке вже досягло своєї кондиції.

Там ліс намагаються оберігати від стресів. І це заслуга охоронних структур і самих громадян. Такого нашестя байкерів на узліссях, як у нас, там би собі не дозволили. А у нас квадроцикли гримлять по всіх Карпатах. Нам треба повчитися делікатності у ставленні до лісу. Як і до людей, з якими працюєш.

— Мабуть, для вас не проблема працевлаштуватися і жити в Угорщині. Але ви залишаєтесь тут...

— Я живу там, де мені комфортно. А найкраще почуваюся у рідних Шаланках. Навіть до райцентру не захотів переїжджати, оскільки дуже прив’язаний до того середовища, в якому виріс.

— Це ж питання і щодо ваших працівників. Чи вдається утримати колектив, адже багато хто намагається шукати заробітки за кордоном?

— Добре підготовлений і знаючий колектив — це основне багатство кожного підприємства. Я вже звик до того, що кожен розуміє тебе з півслова і робить усе абсолютно правильно без зайвих пояснень. А початківцеві мусиш п’ять разів усе пояснити, доки він зрозуміє завдання, а після того все одно не виконає як треба. На жаль, багато працівників пішли працювати за кордон, людей бракує. Притому, що у нас досить висока зарплата (в середньому 12 тисяч гривень). Директор отримує не набагато найбільше, адже працює система додаткових стимулів за результатами виконаної роботи. Є посади, де можна отримати і 20 тисяч гривень.

— Ви працюєте над кандидатською?

— Робота називається «Особливості відновлення та продуктивність дубових лісів Закарпаття». Звучить не надто інтригуюче, але це, по-перше, дуже трудоємка робота — висаджування дуба на різних ділянках, у різних кліматичних підзонах, щоб з’ясувати, в яких умовах дубовий ліс має найсприятливіший фон. На основі цих досліджень буде виведено рекомендації для оптимального вирощування дубових насаджень.

— Фауна цікавить багатьох. Що змінилося за останні роки?

— Спостерігаються цікаві й приємні зміни. У 2012 році поблизу сіл Хижа й Новоселиця прижилися олені, і їхня популяція зростає. Розвелося досить багато фазанів. І якщо виїхати на поля за населений пункт, то обов’язково можна зустріти і цих птахів, і зайців, і іншу звірину. Їх розведенням займається наше підприємство і лісівники інших районів.

З другого боку, зберігається епідемія африканської чуми, і це позначається на поголів’ї диких свиней. Це теж реалії лісового життя.

— Зазвичай люди їдуть відпочивати до лісу. У цьому плані вам можна позаздрити: ваша робота безпосередньо пов’язана з лісом, тому там часто буваєте.

— Не повірите — дуже рідко! Робота директора не завжди відпускає в ліс — щодня сидиш із паперами, виїзди — або в Ужгород, в обласне управління, або до різних установ, на конференції... Кожен день заповнений такою кількістю дрібних і більших справ, що можливість виїхати на наші угіддя мінімальна. Але все-таки намагаюся хоч раз на тиждень побувати в лісі, поспілкуватися з друзями, отримати енергію, щоб працювати далі.

https://goloskarpat.info/society/5d53a1c71323c/?utm_content=031

08 серпня 2019

Вітаємо Голову Товариства лісівників України з днем народження!


Товариство лісівників Житомирської області щиро вітає з днем народження керівника всеукраїнської організації Марчука Юрія Миколайовича!

Від імені всіх лісівників Житомирщини зичимо Вам добра та здоров’я, любові та злагоди, натхнення та успіхів! Ваш вклад у розвиток галузі неможливо переоцінити, адже ліс став для вас справою всього життя, а потужна його артерія – галузь лісового господарства – справжнім полем, де доводиться і обороняти, і охороняти, і примножувати наш найбільший генетичний спадок.

Бажаємо вам миру, сонця, світла і виключно гарних новин!

Прес служба Житомирського ОУЛМГ

30 липня 2019

Шануєш природу — маєш щасливу долю

Інтерв'ю заслуженого лісівника України Василя Омеляновича Агія із Закарпатської області.



Василь Агій — директор, викладач-науковець і майже... філософ.

Фото надано Василем Ниткою.

Закарпатський ліс — коштовна скарбниця України. У тринадцятьох адмінрайонах діють два десятки державних лісових — дослідних і мисливських — господарств. Ліси займають 51,2 відсотка території області. Це найвищий показник в Україні. Площа всіх лісів регіону — 687,9 тис. га. З них 588,9 тис. га (або 87,1 відсотка) належить підприємствам обласного управління лісового і мисливського господарства. Решта — у постійному користуванні Мінекології, Міносвіти, Міноборони і землі запасу.

Буде доречно додати, що природно-заповідний фонд займає 182,4 тис. га, або 14 відсотків території області.

Торік заготовлено 1 млн 171 куб. м ліквідної деревини, з них ділової — 411 тис. куб. м. Потрібно особливо наголосити: за останні три роки обсяги заготівлі зменшуються. Паралельно істотно меншає кількість суцільних зрубів — незабаром будуть проводитися лише вибіркові. Тобто смуги старого лісу чергуються зі смугами зрізаного, на яких підростає гінкий молодняк. Так схили не оголюються і коріння старих дерев зберігає вологу. Отже, переймається європейський метод заготівлі стиглого лісу.

Ще одне: загальний запас деревини в області становить понад 270 млн куб. м. І якщо середній запас деревної маси на гектарі в Україні — 186 куб. м, то на Закарпатті — 350 куб. м. Тому ліс був і залишається у центрі уваги суспільства, а отже, під пильним наглядом перебувають ті люди, для яких ліс є робочим місцем. Як і для Василя Агія — заслуженого лісівника України, директора Виноградівського лісгоспу.
Із досьє «Голосу України»

Василь Агій народився 1970 року у селі Шаланки Виноградівського району. Трудову діяльність розпочав у квітні 1988-го контролером лісозаготівельного виробництва Мукачівського лісокомбінату. Після служби в армії працював сторожем, лісником, майстром лісу Шаланківського лісництва Хустського лісокомбінату. У лютому 1999 року переведений на посаду заступника начальника відділу лісового господарства державного підприємства «Виноградівське лісове господарство». Восени 2010-го призначений директором Виноградівського лісгоспу, який очолює донині.

За керівництва В. Агія лісгосп багато років поспіль посідає чільні місця в трудовому суперництві серед споріднених підприємств області.

Починаючи з 2015 року веде наукову та викладацьку діяльність у Закарпатському лісотехнічному коледжі (Хуст). Щойно завершив навчання в Лісогосподарському університеті міста Шопрон (Угорщина). Нині є здобувачем наукового ступеня на кафедрі лісівництва Національного лісотехнічного університету України (Львів). В. Агій — автор і співавтор багатьох наукових праць. Виступив ініціатором організації міжнародного фестивалю «День мисливця», який проводиться у його рідному селі Шаланки.

Нагороджений нагрудними знаками «За бездоганну службу в державній лісовій охороні» та «За заслуги перед Закарпаттям».

Заслужений лісівник України.

Разом з дружиною виростив двох синів і доньку.
Лісівником став з поваги до старшого брата

— Василю Омеляновичу, ви народилися й виросли поблизу шаланківського лісу. Можливо, це і вплинуло на вибір професії?

— Це красива версія. Але ні. Близькість лісу навряд чи була причиною інтересу до нього. Батько був шахтарем, а потім агрономом і тому робив усе, щоб його сини не відчули тих «мінусів», які властиві тим професіям. Робота агронома потребувала частих контактів з хімдобривами, які завдавали шкоди здоров’ю...

Вчитися на лісівника вирішив мій старший брат Олександр, якого дуже поважав і поважаю. І я за його прикладом пішов навчатися до Хустського лісотехнікуму.

— Після навчання ви пройшли всі етапи роботи в лісі — від сторожа до директора лісгоспу. Та в перші ж роки вашого керівництва колектив стає кращим серед лісових господарств Закарпаття. І це в низинному районі, де масштаби лісів порівняно скромні. Яку мету ви ставили перед собою, йдучи на цю посаду?

— Перш ніж мене призначили директором, я понад десять років працював заступником начальника відділу лісового господарства, тому добре знав кожного у колективі, особливості характеру, переваги у роботі. Для мене було важливо, щоб у колективі склалися нормальні відносини, побудовані на довірі. А коли панує сприятлива атмосфера, тоді вже з’являються результати, цифри у звітах і відповідна оплата праці. Першого ж року роботи нас визнали кращими серед лісгоспів області. Відтоді у всі подальші роки зберігається ця тенденція.

— А щодо догляду за лісом, щодо насаджень — чи були якісь амбіційні плани?

— Були і реалізуються. Виникли ідеї щодо нових порід дерев — дуба, горіха чорного, липи. Ми заклали розплідник, який дає змогу засаджувати територію, поширили в районі ясен білоцвітний. Це важливо, адже наша територія — єдине місце зростання у природному середовищі червонокнижного ясена білоцвітного.
Нині найдошкульніший браконьєр — хвороби

— Вирубки дерев, браконьєрство досить часто є темою громадських виступів. В особливо «гарячі» роки вони торкнулися і вашого колективу...

— Коли люди переживають за ліси, за довкілля — це нормально. На жаль, дуже коробить у тих виступах абсолютний непрофесіоналізм. Аби щось пояснити, треба спочатку дати певний рівень знань. Справжній лісівник за багато років навчився розуміти ліс, відчувати, що йому шкодить, що йому треба... У 2014 році я прийшов на зустріч з активістами, але діалог не відбувся. Аудиторія одразу почала перебивати, мовляв, «це нам не цікаво, ви краще відповідайте, чому води нема в колодязях...». Значно легше, коли роботу лісгоспу перевіряють люди, які мають базові знання, їм можна пояснити ті чи інші речі.

— Сьогодні в Інтернеті є багато фото- й відеозображень — лисі, як полонини, гори; вагони з хлистами на залізничних коліях; машини з деревиною і підписи під фото про злочинне вирубування лісу. Наскільки це правдиві пости?

— По-перше, багато з цих зображень фейкові. Досить глянути на фото з вагонами лісу. Якщо придивитися, то кількість залізничних колій дуже велика, значно більша, ніж є на наших станціях. Ці фото зроблені в Росії, в Сибіру чи десь в інших місцях. Дуже багато фото полонин (правильно вони називаються «альпійські луги») зроблено не в українських Карпатах, а в румунських, а інколи й зовсім не в Карпатах. Варто лише пошукати в Гуглі першоджерело цієї подачі. Такі зображення нагнітають емоції, створюють атмосферу недовіри, але не приносять жодної користі. Адже ці картинки нікому не адресовані — ані екологам, ані правоохоронцям для перевірки фактів.

— І все ж про надмірну вирубку лісів спонукають думати катастрофічні паводки, зокрема, 1998 і 2001 років.

— Ці випадки трапилися пізно восени — у листопаді, а також ранньої весни, тобто у холодну пору, коли вегетаційні процеси у природі не відбувалися і фактор лісу ніяк не впливав на початок стихійного лиха. Повірте, на той момент державні комісії дуже ретельно розглядали всі причини паводків і фактор вирубки лісів зокрема. Але зв’язку між техногенним впливом і катастрофою не виявили. (Тоді ж повені вирували і у Франції, і в Чехії.) Тут суспільна думка і висновки фахівців відрізнялися. Насправді вирубка лісів найбільш масово і бездумно відбувалася у 1940—1960 роках. Якщо ж говорити про останнє десятиліття, то ми беремо деревини удвічі менше від науково обґрунтованих обсягів.

— Тож наскільки проблемною є ситуація з карпатським лісом?

— Наймасштабнішим «браконьєром» зараз є захворювання лісів, особливо хвойних. Хворобами вражені величезні площі. І цьому поки що неможливо запобігти — відбуваються, на жаль, кліматичні зміни. І впливають вони не лише на танення льодовиків...
Одночасно був студентом і викладачем

— Ви щойно завершили навчання в Лісогосподарському університеті міста Шопрон в Угорщині за спеціальністю «інженер-мисливствознавець». Що це дало вам як фахівцеві?

— Навчався в Угорщині й одночасно викладав у Закарпатському лісотехнічному коледжі. Інколи бувало так, що одного дня я складав екзамен у Шопроні, а наступного — сам приймав іспити в Хусті. Угорський досвід виявився дуже корисним. Передусім мені імпонує сам підхід до викладання. Титуловані, знані в науковому світі викладачі приходять у легкому зручному одязі, тобто «без краваток», а саме викладання відбувається в довільній формі, дуже часто лекції проводять у формі запитань-відповідей чи довільної розмови. Такий спосіб спілкування почав запроваджувати і я на своїх лекціях. Це підвищує інтерес і бажання студентів отримати якнайбільше інформації.

— А щодо ставлення угорців до лісів, до природи — чи варто чогось повчитися?

— Угорці враховують властивості лісу, інтереси людей, які живуть поряд, а також інтереси держави. Вирубка лісу має точковий характер, тобто не вирубують суцільні лісосмуги, а відбирають окреме дерево, яке вже досягло своєї кондиції.

Там ліс намагаються оберігати від стресів. І це заслуга охоронних структур і самих громадян. Такого нашестя байкерів на узліссях, як у нас, там би собі не дозволили. А у нас квадроцикли гримлять по всіх Карпатах. Нам треба повчитися делікатності у ставленні до лісу. Як і до людей, з якими працюєш.

— Мабуть, для вас не проблема працевлаштуватися і жити в Угорщині. Але ви залишаєтесь тут...

— Я живу там, де мені комфортно. А найкраще почуваюся у рідних Шаланках. Навіть до райцентру не захотів переїжджати, оскільки дуже прив’язаний до того середовища, в якому виріс.

— Це ж питання і щодо ваших працівників. Чи вдається утримати колектив, адже багато хто намагається шукати заробітки за кордоном?

— Добре підготовлений і знаючий колектив — це основне багатство кожного підприємства. Я вже звик до того, що кожен розуміє тебе з півслова і робить усе абсолютно правильно без зайвих пояснень. А початківцеві мусиш п’ять разів усе пояснити, доки він зрозуміє завдання, а після того все одно не виконає як треба. На жаль, багато працівників пішли працювати за кордон, людей бракує. Притому, що у нас досить висока зарплата (в середньому 12 тисяч гривень). Директор отримує не набагато найбільше, адже працює система додаткових стимулів за результатами виконаної роботи. Є посади, де можна отримати і 20 тисяч гривень.

— Ви працюєте над кандидатською?

— Робота називається «Особливості відновлення та продуктивність дубових лісів Закарпаття». Звучить не надто інтригуюче, але це, по-перше, дуже трудоємка робота — висаджування дуба на різних ділянках, у різних кліматичних підзонах, щоб з’ясувати, в яких умовах дубовий ліс має найсприятливіший фон. На основі цих досліджень буде виведено рекомендації для оптимального вирощування дубових насаджень.

— Фауна цікавить багатьох. Що змінилося за останні роки?

— Спостерігаються цікаві й приємні зміни. У 2012 році поблизу сіл Хижа й Новоселиця прижилися олені, і їхня популяція зростає. Розвелося досить багато фазанів. І якщо виїхати на поля за населений пункт, то обов’язково можна зустріти і цих птахів, і зайців, і іншу звірину. Їх розведенням займається наше підприємство і лісівники інших районів.

З другого боку, зберігається епідемія африканської чуми, і це позначається на поголів’ї диких свиней. Це теж реалії лісового життя.

— Зазвичай люди їдуть відпочивати до лісу. У цьому плані вам можна позаздрити: ваша робота безпосередньо пов’язана з лісом, тому там часто буваєте.

— Не повірите — дуже рідко! Робота директора не завжди відпускає в ліс — щодня сидиш із паперами, виїзди — або в Ужгород, в обласне управління, або до різних установ, на конференції... Кожен день заповнений такою кількістю дрібних і більших справ, що можливість виїхати на наші угіддя мінімальна. Але все-таки намагаюся хоч раз на тиждень побувати в лісі, поспілкуватися з друзями, отримати енергію, щоб працювати далі.

Закарпатська область.