Зізнаюся, будь-які контакти з державою мені даються емоційно важко.
Я із самого початку налаштована на те, що за чиновницькими дверима мене спіткає зневажливе ставлення з боку держслужбовців. Причому будь-якої служби — податкової, коли йду здавати декларацію про доходи, чи міграційної — щоб отримати закордонний паспорт… Негативного досвіду спілкування з державою, на жаль, вистачає, аби дути й на холодну воду.
Якось я поділилася своїми страхами з екс-працівницею держслужби, яка, до слова, обіймала високу посаду. Вона зауважила: "Ти заздалегідь налаштована на негатив — не все так погано. Є моменти, які треба змінювати в роботі держслужбовців, щоб були більш людиноорієнтованими і гнучкими у прийнятті рішень. Але твій страх часто заважає тобі самій взаємодіяти з державою…"
Я би сказала, не страх, а певний негативний імідж держслужбовця (поряд із такими "трендами" в Україні, як демонізація суддів чи недовіра до поліцейських). Тому й виходить, коли я вирішую свої справи швидко й безболісно, радше дивуюся і зітхаю з полегшенням, аніж сприймаю, як належне. Хоча заради справедливості маю сказати, що держслужбовці "дивують" мене дедалі частіше.
Можливо тому, що в Україні саме триває реформа державної служби. А отже, права людини мали би стати ціннісним орієнтиром для "оновленого" держслужбовця. Тим більше що поважати гідність людини і не допускати порушення прав і свобод людини і громадянина — серед їхніх основних обов'язків, згідно зі статтею 8 Закону України "Про державну службу".
Щоб дізнатися, чи справді це так, я звернулася до свого улюбленого соцдослідження про права людини в Україні, здійсненого Фондом "Демократичні ініціативи" ім. І.Кучеріва на замовлення Програми розвитку ООН в Україні та у співпраці з ГО "Центр інформації про права людини". Зокрема — до фокусного опитування 134 державних службовців, проведеного з 14 серпня по 7 вересня 2018 року. Власне, уже мало би відбутися часткове перезавантаження: у відповідні служби мали прийти нові кадри.
Кілька штрихів до портрета українського держслужбовця. Згідно з даними опитування, трохи більше ніж 40% з них — молоді люди від 18 до 34 років. Стільки ж більш зрілого віку — 35—54 роки. Третина працівників — чоловіки, решта — жінки. Лише третина має юридичну освіту. Третина обіймає керівні посади, решта — спеціалісти.
Топ-5 основних цінностей для держслужбовців, як і загалом для українських громадян, — свобода (про це сказали 86% опитаних), справедливість (69,7 %), безпека (66,5 %), гідність (62,5 %) і рівність (58 %). Цікаво, що опитані держслужбовці найнижче оцінили таку цінність, як матеріальна забезпеченість, — її вказала лише трохи більше ніж третина респондентів.
При цьому вибір між свободою і достатком, як і в опитуванні 2016 року, був складним для респондентів: практично половина (41,8 %) не змогла дати відповіді на це запитання.
Здебільшого держслужбовці вбачають основну мету своєї діяльності у служінні народу України (41,8%). Цікаво, що на друге місце із великим відривом респонденти поставили охорону та сприяння реалізації прав і свобод людини (16,4%). Ці дані — попри оптимізм, що держслужбовці готові захищати інтереси і права "звичайного" українця, — свідчать також і про певне нерозуміння ними концепції прав людини. Адже служіння народу України фактично передбачає сприяння реалізації прав і свобод людини. І ці відповіді мали би стояти поряд.
Серед значущих принципів у роботі для держслужбовця — компетентність (62%), обов'язок діяти лише в межах повноважень, відповідно до Конституції та законів України (51%). І, що головне, — забезпечувати пріоритет прав людини (46%).
Чи вплинули події Революції Гідності на поліпшення ситуації з правами людини? На це запитання одностайної думки серед представників держави немає. Майже 15% опитаних вважають, що ситуація поліпшилася, і стільки ж (15%) респондентів переконані, що погіршилася. Третина держслужбовців каже, що з одними правами краще, з іншими — гірше, решта не помітила ніяких змін.
Відповідаючи на запитання щодо свободи вираження поглядів та доступу до інформації, помітили поліпшення 43% держслужбовців, щодо свободи пересування та вибору місця проживання — 39%, свободи думки, совісті і релігії, права на участь у культурному житті, свободи зібрань та створення об'єднань — всі по 37%.
Найбільше погіршилася, на їхню думку, ситуація із соціально-економічними правами, передовсім із правом на соціальне забезпечення (45%), правом на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (37%), а також із правом на справедливий суд (34%).
Що особливо потішило, 44% представників держави назвали толерантність однією з основних цінностей прав людини. Так вважає лише трохи більше чверті населення України.
Хоча це не "врятувало" держслужбовців від готовності обмежувати в правах різні соціальні групи.
Якщо розглядати картину в цифрах, то більшість держслужбовців готові обмежувати в правах за певних обставин наркозалежних (майже 70%), колишніх засуджених (майже 60%), людей зпевними політичними поглядами (наприклад тих, хто підтримує російську збройну агресію, — 51,5%) та олігархів (40%, ще третині важко відповісти на це питання).
Та на відміну від населення в цілому, українські держслужбовці найменше готові обмежувати в правах лесбійок, геїв, бісексуалів і трансгендерів (26,8% при майже 47% населення в цілому), ромів (32,8% і 46,8% відповідно). Як на мене, саме на ці показники слід звертати увагу в межах реформи держслужби. Адже для держслужбовців, як уособлення держави, у спілкуванні з громадянами неприпустимо в жодному разі розділяти їх за цими ознаками. Зрештою, по допомогу до держави саме у вирішенні життєвих проблем здебільшого й звертаються вразливі категорії населення.
Про це певною мірою свідчить також і краща обізнаність держслужбовців у проблемі дискримінації — 80% з них вважають це серйозною проблемою. Натомість так думають лише 55% українських громадян.
Серед основних ознак, за якими відбувається дискримінація в Україні, опитані держслужбовці називають передовсім сексуальну орієнтацію (39%), політичні погляди (36%) і вік (32%), а також стать, етнічне походження (національність), майновий стан та інвалідність (усі по 26—28%).
Майже п'ята частина державних службовців заявила, що стикалася з проявами дискримінації на державній службі. Передовсім це стосувалося віку, статі, політичних поглядів та майнового стану. І водночас жоден з респондентів не згадував про досвід дискримінації за ознакою вимушеного переселення, національності, сексуальної орієнтації чи інвалідності.
Держслужбовці продемонстрували більшу готовність обстоювати власні права, а також вони успішніші в цьому, ніж населення в цілому. Третина з них вдало обстоювала свої права (на відміну від 15,3% українців у цілому), 40,4% — не змогли їх захистити (не щастило 30% українських громадян).
Ще трохи менше ніж третина держслужбовців нічого не робила для захисту своїх прав. Однак серед населення загалом цей відсоток становить сумних 55%. І це знов-таки свідчить про кращу обізнаність держслужбовців у тому, як захистити свої права, а отже, можна сподіватися й на їхню готовність обстоювати права громадян, які до них звертатимуться.
Цікаві, як на мене, цифри, що свідчать про те, як, власне, захищають порушені права представники держави. Насамперед люди звертаються до поліції — 38%; і далі: до місцевих органів влади — майже 27%, до суду — майже 24% і прокуратури — майже 18,3%. Але до п'ятірки тих до кого звертаються по захист, увійшли також родичі й знайомі — про це сказали майже 17% державних службовців.
Серед найефективніших способів захисту вважають звернення до ЗМІ (на це вказала понад половина респондентів).
З огляду на цифри, може, й справді не все так погано. Але трохи підтягнути розуміння прав людини, бути більш відкритими до кожного, хто до них звертається, держслужбовцям точно не завадить. У межах реформи державної служби це мало би бути серед ключових завдань.
До слова, нещодавно міністр Кабміну і голова Координаційної ради з питань реформи державного управління Олександр Саєнко задекларував, що на 2019 рік пріоритетними завданнями уряду є підвищення якості управління персоналом на державній службі, розбудова мережі центрів надання адміністративних послуг, спрощення порядку їх отримання та переведення в електронний вигляд.
І майже як гасло пролунало — професійність, прозорість, ефективність державного апарату та якісні послуги для громадян.
Рік попереду — перевіримо.
Я із самого початку налаштована на те, що за чиновницькими дверима мене спіткає зневажливе ставлення з боку держслужбовців. Причому будь-якої служби — податкової, коли йду здавати декларацію про доходи, чи міграційної — щоб отримати закордонний паспорт… Негативного досвіду спілкування з державою, на жаль, вистачає, аби дути й на холодну воду.
Якось я поділилася своїми страхами з екс-працівницею держслужби, яка, до слова, обіймала високу посаду. Вона зауважила: "Ти заздалегідь налаштована на негатив — не все так погано. Є моменти, які треба змінювати в роботі держслужбовців, щоб були більш людиноорієнтованими і гнучкими у прийнятті рішень. Але твій страх часто заважає тобі самій взаємодіяти з державою…"
Я би сказала, не страх, а певний негативний імідж держслужбовця (поряд із такими "трендами" в Україні, як демонізація суддів чи недовіра до поліцейських). Тому й виходить, коли я вирішую свої справи швидко й безболісно, радше дивуюся і зітхаю з полегшенням, аніж сприймаю, як належне. Хоча заради справедливості маю сказати, що держслужбовці "дивують" мене дедалі частіше.
Можливо тому, що в Україні саме триває реформа державної служби. А отже, права людини мали би стати ціннісним орієнтиром для "оновленого" держслужбовця. Тим більше що поважати гідність людини і не допускати порушення прав і свобод людини і громадянина — серед їхніх основних обов'язків, згідно зі статтею 8 Закону України "Про державну службу".
Щоб дізнатися, чи справді це так, я звернулася до свого улюбленого соцдослідження про права людини в Україні, здійсненого Фондом "Демократичні ініціативи" ім. І.Кучеріва на замовлення Програми розвитку ООН в Україні та у співпраці з ГО "Центр інформації про права людини". Зокрема — до фокусного опитування 134 державних службовців, проведеного з 14 серпня по 7 вересня 2018 року. Власне, уже мало би відбутися часткове перезавантаження: у відповідні служби мали прийти нові кадри.
Кілька штрихів до портрета українського держслужбовця. Згідно з даними опитування, трохи більше ніж 40% з них — молоді люди від 18 до 34 років. Стільки ж більш зрілого віку — 35—54 роки. Третина працівників — чоловіки, решта — жінки. Лише третина має юридичну освіту. Третина обіймає керівні посади, решта — спеціалісти.
Топ-5 основних цінностей для держслужбовців, як і загалом для українських громадян, — свобода (про це сказали 86% опитаних), справедливість (69,7 %), безпека (66,5 %), гідність (62,5 %) і рівність (58 %). Цікаво, що опитані держслужбовці найнижче оцінили таку цінність, як матеріальна забезпеченість, — її вказала лише трохи більше ніж третина респондентів.
При цьому вибір між свободою і достатком, як і в опитуванні 2016 року, був складним для респондентів: практично половина (41,8 %) не змогла дати відповіді на це запитання.
Здебільшого держслужбовці вбачають основну мету своєї діяльності у служінні народу України (41,8%). Цікаво, що на друге місце із великим відривом респонденти поставили охорону та сприяння реалізації прав і свобод людини (16,4%). Ці дані — попри оптимізм, що держслужбовці готові захищати інтереси і права "звичайного" українця, — свідчать також і про певне нерозуміння ними концепції прав людини. Адже служіння народу України фактично передбачає сприяння реалізації прав і свобод людини. І ці відповіді мали би стояти поряд.
Серед значущих принципів у роботі для держслужбовця — компетентність (62%), обов'язок діяти лише в межах повноважень, відповідно до Конституції та законів України (51%). І, що головне, — забезпечувати пріоритет прав людини (46%).
Чи вплинули події Революції Гідності на поліпшення ситуації з правами людини? На це запитання одностайної думки серед представників держави немає. Майже 15% опитаних вважають, що ситуація поліпшилася, і стільки ж (15%) респондентів переконані, що погіршилася. Третина держслужбовців каже, що з одними правами краще, з іншими — гірше, решта не помітила ніяких змін.
Відповідаючи на запитання щодо свободи вираження поглядів та доступу до інформації, помітили поліпшення 43% держслужбовців, щодо свободи пересування та вибору місця проживання — 39%, свободи думки, совісті і релігії, права на участь у культурному житті, свободи зібрань та створення об'єднань — всі по 37%.
Найбільше погіршилася, на їхню думку, ситуація із соціально-економічними правами, передовсім із правом на соціальне забезпечення (45%), правом на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (37%), а також із правом на справедливий суд (34%).
Що особливо потішило, 44% представників держави назвали толерантність однією з основних цінностей прав людини. Так вважає лише трохи більше чверті населення України.
Хоча це не "врятувало" держслужбовців від готовності обмежувати в правах різні соціальні групи.
Якщо розглядати картину в цифрах, то більшість держслужбовців готові обмежувати в правах за певних обставин наркозалежних (майже 70%), колишніх засуджених (майже 60%), людей зпевними політичними поглядами (наприклад тих, хто підтримує російську збройну агресію, — 51,5%) та олігархів (40%, ще третині важко відповісти на це питання).
Та на відміну від населення в цілому, українські держслужбовці найменше готові обмежувати в правах лесбійок, геїв, бісексуалів і трансгендерів (26,8% при майже 47% населення в цілому), ромів (32,8% і 46,8% відповідно). Як на мене, саме на ці показники слід звертати увагу в межах реформи держслужби. Адже для держслужбовців, як уособлення держави, у спілкуванні з громадянами неприпустимо в жодному разі розділяти їх за цими ознаками. Зрештою, по допомогу до держави саме у вирішенні життєвих проблем здебільшого й звертаються вразливі категорії населення.
Про це певною мірою свідчить також і краща обізнаність держслужбовців у проблемі дискримінації — 80% з них вважають це серйозною проблемою. Натомість так думають лише 55% українських громадян.
Серед основних ознак, за якими відбувається дискримінація в Україні, опитані держслужбовці називають передовсім сексуальну орієнтацію (39%), політичні погляди (36%) і вік (32%), а також стать, етнічне походження (національність), майновий стан та інвалідність (усі по 26—28%).
Майже п'ята частина державних службовців заявила, що стикалася з проявами дискримінації на державній службі. Передовсім це стосувалося віку, статі, політичних поглядів та майнового стану. І водночас жоден з респондентів не згадував про досвід дискримінації за ознакою вимушеного переселення, національності, сексуальної орієнтації чи інвалідності.
Держслужбовці продемонстрували більшу готовність обстоювати власні права, а також вони успішніші в цьому, ніж населення в цілому. Третина з них вдало обстоювала свої права (на відміну від 15,3% українців у цілому), 40,4% — не змогли їх захистити (не щастило 30% українських громадян).
Ще трохи менше ніж третина держслужбовців нічого не робила для захисту своїх прав. Однак серед населення загалом цей відсоток становить сумних 55%. І це знов-таки свідчить про кращу обізнаність держслужбовців у тому, як захистити свої права, а отже, можна сподіватися й на їхню готовність обстоювати права громадян, які до них звертатимуться.
Цікаві, як на мене, цифри, що свідчать про те, як, власне, захищають порушені права представники держави. Насамперед люди звертаються до поліції — 38%; і далі: до місцевих органів влади — майже 27%, до суду — майже 24% і прокуратури — майже 18,3%. Але до п'ятірки тих до кого звертаються по захист, увійшли також родичі й знайомі — про це сказали майже 17% державних службовців.
Серед найефективніших способів захисту вважають звернення до ЗМІ (на це вказала понад половина респондентів).
З огляду на цифри, може, й справді не все так погано. Але трохи підтягнути розуміння прав людини, бути більш відкритими до кожного, хто до них звертається, держслужбовцям точно не завадить. У межах реформи державної служби це мало би бути серед ключових завдань.
До слова, нещодавно міністр Кабміну і голова Координаційної ради з питань реформи державного управління Олександр Саєнко задекларував, що на 2019 рік пріоритетними завданнями уряду є підвищення якості управління персоналом на державній службі, розбудова мережі центрів надання адміністративних послуг, спрощення порядку їх отримання та переведення в електронний вигляд.
І майже як гасло пролунало — професійність, прозорість, ефективність державного апарату та якісні послуги для громадян.
Рік попереду — перевіримо.
