Плагіат, фальсифікація — ці слова зараз часто можна почути у середовищі тих, хто стурбований ситуацією у вітчизняній науці.
"Отыщи всему начало, и ты многое поймешь"
Козьма Прутков
.
Почали виясняти витоки. На думку одних, у 90-х бідні вчені, що сиділи без зарплат, стали писати наукові праці на замовлення. Інші побачили зачатки цього явища в студентстві: спочатку скачані з Інтернету курсові та дипломні роботи з підправленими де треба результатами, потім використання набутого досвіду для виготовлення дисертацій.
А чи не копнути нам глибше? Зазирнемо в школу. Знайома вчителька просить дати якусь дипломну роботу. "Навіщо?" — запитую. "Я з неї зроблю МАНівську роботу, і мій Коля виступить із нею на конкурсі". — "А чому б твоєму Колі самому не провести посильні для школяра дослідження? Допоможу організувати", — пропоную я. "Ні, — відповідає вчителька, — йому ніколи, його ще послали на олімпіаду з хімії, математики, англійської, крім того, він ходить на плавання, на карате й німецьку". — "Дай Колі спокій, — кажу, — він і так перевантажений". — "Не можу, — відповідає учителька. — Якщо не підготую школяра до конкурсу в МАН, директор випровадить мене на пенсію" (не висуне на категорію, не випише премії). Спроба переконати вчительку в аморальності затії та у відповідальності за душу дитини виявляється марною.
А ось ще сюжет. Приходить учителька зі школяркою: "Ми виконали дослідження для конкурсу в МАН, допоможіть зробити статистику". Переглядаю текст, презентацію, доповідь. "Хороша робота, — кажу, — і цілком відповідає рівню школярки. Вам ні про що турбуватися". Але вчителька стурбована статистикою. Пояснюю, що й зі статистикою все гаразд: ось відсотки розраховані, ось середні знайдені, тут зрівняли групи, діаграму правильно побудували. "Ні, — хвилюється вчителька, — цього мало, нам потрібен критерій Стьюдента". — "Навіщо він вам?" — дивуюся. "На конкурсі комісія вимагає", — відповідає вона. Запитую, чи знає сама комісія що-небудь про критерій Стьюдента, — адже навіть не всі науковці вміють із ним правильно поводитися. Іронія не допомагає, і мені доводиться півгодини пояснювати, чому критерій Стьюдента для цього дослідження не підходить і що тут доречний критерій хі-квадрат. На хі-квадрат учителька категорично не погоджується й вимагає Стьюдента (щоб комісію задовольнити).
Знайомий інженер сміючись розповідав, як шкільна вчителька привела до них на завод важкого машинобудування зграйку хлопчиків і дівчаток, щоб "розробляти природоохоронну проблему", оскільки завод забруднює відходами довкілля. На "вирішення проблеми" з наступним захистом школярами робіт виділялося два місяці (стільки часу залишалось до конкурсу). Над цією проблемою конструкторське бюро заводу б'ється вже кілька років.
За всіма цими сюжетами, що демонструють імітацію науки, прозирає чиновник, який паразитує на природному дослідницькому інстинкті дітей, і прекраснодушних дорослих, котрі щиро бажають долучити їх до чогось високого. Сидить такий столоначальник у департаменті освіти, завідує філіалом Малої академії наук, спускає плани й директиви, не замислюючись, чи можна їх виконати. Як це часто й буває, хороша справа — розвивати в школярів інтерес до наукового пошуку — для багатьох перетворилася на гонитву за бонусами. Дехто з викладачів робить на цьому свій бізнес. Їхні підопічні з отриманими привілеями вступають до вишів.
Приймаю залік у п'ятикурсника. Не задовольнившись відповіддю на чергове запитання, пам'ятаючи наказ начальства "знайти в студента знання", наступне запитання ставлю рангом нижче й доходжу до рівня "чим курка відрізняється від пацюка?". Не почувши чіткої відповіді й на це запитання, вигукую: "Це ж шкільний матеріал! Як ви вступили до університету, не знаючи шкільної програми?" І отримую єдину правильну на всій співбесіді відповідь на це риторичне запитання: через МАН.
Кожній притомній людині зрозуміло: ніяких наукових досліджень школярі проводити не можуть. Проте вишівські викладачі, задіяні в конкурсних комісіях МАН, розповідають, що їм доводиться заслуховувати роботи, які за обсягом, методиками та результатам відповідають річним звітам науково-дослідного інституту.
Вимоги, які ставляться до шкільної конкурсної роботи, придумали псевдовчені. Їм треба, аби в ній були актуальність, новизна, теоретичне і практичне значення (пам'ятають щось схоже у своїх дисертаціях). Ні про що таке школярі, природно, поняття не мають, і цю конструкцію споруджують приставлені до них вишівські викладачі.
Нерідко колишні МАНівці, вступивши до університету, скоро "розчар-о-о-о-вуються". "У чому ж ти, юне дитя, вже розчарувалося?" — запитую. "Ну-у-у, я думала, наука — це зовсім інше". Виявляється, анкети обробляти нудно, від мікроскопа очі втомлюються, пацюки противні, дрозофіли дрібні, пробірки смердять, їхати в експедицію по збір матеріалу "облом", методика не йде, експеримент не виходить, даних бракує, статистика підступна. Ходить таке дарування кафедрою, розпитує лаборантів, у якого викладача можна зробити дипломну роботу легше й швидше.
Чому так? Та тому, що досі дорослі представляли їм науку як конкурси, поїздки, виступи, привітання, роздачу нагород. Уже за саму участь у конкурсі школяра заохочують, але не пояснюють, що наука, як і "поэзия — та же добыча радия. В грамм добыча, в год труды" (В.Маяковський). Адже часто організатори цих шоу, навіть попри наявність вчених ступенів і звань, самі від науки далекі. Вони ознайомлюють школярів із розважальним аспектом науки і не показують, що це виснажлива праця з невизначеним результатом, і що займатися нею мають лише ті, кому "в кайф" сам процес дослідження, як спортсмену — тренування, як музиканту — репетиції.
І кому це спало на думку гурткам юних натуралістів, математиків, філологів дати сатанинську назву "Мала академія наук"? (Запитання риторичне — ну звісно, бюрократові). В чому сатанізм, запитуєте? У спокусі. Школяр — а вже "академік", МАНакадемік ("...і вбережи нас від спокуси"). Так девальвуються поняття "академія", "академік", "академізм". Впущені в дитячі душі зерна марнославства проростають наспіх зробленими під замовлення дисертаціями. Якщо так ітиме далі, скоро з'являться "малі спеціалізовані вчені ради з захисту дисертацій".
А над прикметником "мала" хтось замислювався? Адже це не що інше як сором'язливо прикрита другосортність. Чи не є Мала академія результатом марнославства, яке наплодило в країні купу всіляких академій? Бути членом, а краще — президентом, хоч якоїсь, хоч маленької, але академії. Така ось гра: хай це буде академія, я — президентом академії, ти — академіком, він — член-кореспондентом. МегалоМАНія — ознака ювенільного мислення.
Читаю серпневий випуск вишівської газетки. Більшість сюжетів — інтерв'ю з першокурсниками, які щойно вступили. "Чим вас привабив університет, чому ви вступили на… факультет і т.п.". Ось узагальнена відповідь. "Я з дитинства захоплювався(лась) наукою. З восьмого класу став(ла) писати наукові праці(!), брав(ла) участь у конкурсах та олімпіадах, маю багато дипломів і грамот, хочу продовжити займатися наукою у виші, писати наукові праці, їздити на конкурси та конференції". У жодній відповіді не прозвучав намір навчитися виконувати наукові дослідження.
Держава, не маючи грошей на нормальну науку, тринькає їх, фінансуючи псевдонауку. МАН розростається: створюються нові центри, відділи, підвідділи. Відповідно, плодяться посади — начальники, заступники начальників, секретарі, методисти з окладами державних службовців, з неодмінними звітами й рапортами нагору. У всіх свої інтереси, що дедалі менше й менше відповідають ідеї, задля якої все створювалося. Управителям цієї структури не потрібні ні наука, ні здібні до неї школярі. Усе це — ширма, яка приховує реальний інтерес, — гроші. Уже всім зрозуміло, що МАН — це комерційний проект. Організатори конкурсів МАН пресують університетських викладачів — членів журі, щоб ті виставляли максимальні бали потрібному конкурсантові. Не тому, хто самостійно виконав дослідження, які відповідають його віку, а тому, хто, на думку організаторів, маючи комунікативні здібності, зможе зачарувати республіканське журі та посісти перше місце. Тоді на організаторів посиплються блага у вигляді грошових премій. Попри потворність явища, його організатори стоятимуть на смерть, доводячи, що вони вишукують наукові таланти, які згодом рухатимуть уперед вітчизняну науку.
Я не противниця дитячого інтересу до науки. Нехай школярі читають розумні книжки, приходять в університети слухати спеціально організовані для них лекції, беруть участь у проведенні демонстраційних дослідів, ведуть спостереження, але не "виконують" і не "захищають" "науково-дослідних робіт". На жаль, цей аспект дитячої творчості часто виконують дорослі, які не знайшли себе у великій науці й підсовують дітям науку "малу". Це небезпечно, бо перше враження (імпринтинг) залишається на все життя, і псевдонаукова діяльність потім триває у виші.
Тепер заведено будь-який мізерний результат якнайшвидше опублікувати. У тому числі й тяп-ляп виконані МАНівцями роботи. А на який запит, ви думаєте, з'явилися журнали, що називаються "науковими мурзилками" та "смітниками" (журнали списку В)?.. Якщо не опам'ятатися, виникне потреба в журналах категорії Г, Д та інших букв із неоднозначним смислом.
Щоб уникнути подальшої профанації науки, пропоную заборонити силоміць залучати школярів до т.зв. науково-дослідної роботи, допомагаючи їм опановувати наукові знання в раціональній формі відповідно до їхнього віку; зараховуючи у виші, не додавати балів за участь у заходах, які проводить МАН. А школярам, які з власної волі хочуть долучитися до наукових досліджень, —дати можливість попрацювати зі студентом-дипломником, дозволивши їм виконати прості маніпуляції. Як можуть школярі продукувати нові знання, ще не засвоївши знань, нагромаджених до них, і не опанувавши методології отримання цих знань?
