Впродовж останніх років питання набуття земельних ділянок у користування стають дедалі актуальнішими. При цьому юристи-практики і науковці здебільшого звертають увагу на проблеми придбання земельних ділянок під забудову, які мають значну цінність як об'єкти інвестування, та проблеми набуття земельних ділянок сільськогосподарського призначення, доцільність дії мораторію на придбання яких є предметом постійних дискусій, приділяючи значно менше уваги питанням набуття і використання земель інших категорій, наприклад, земель лісогосподарського призначення, правовий режим використання яких має свої особливості. Цим зумовлена порівняно незначна кількість обговорення проблематики правового режиму таких земель у засобах масової інформації.
Разом з тим, зіткнувшись на практиці з питаннями використання земель лісогосподарського призначення, стає зрозумілим, наскільки проблемним і неоднозначним є їх правовий режим та недосконалим законодавство, яке його регулює.
У першу чергу необхідно відзначити, що правовий режим таких земель визначається одночасно двома кодексами Земельним та Лісовим. У цих Кодексах існує певна термінологічна неузгодженість у визначенні понять «земельні ділянки лісогосподарського призначення», що ускладнює можливість визначення цих земельних ділянок як об'єктів права власності чи користування.
Так, згідно зі ст. 55 Земельного кодексу України (далі - ЗКУ) до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. У ч. 1 ст. 5 Лісового кодексу України (далі - ЛКУ) дано ширше визначення поняття «землі лісогосподарського призначення як лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства». Крім того ЛКУ визначає земельні лісові ділянки як земельні ділянки лісового фонду України з визначеними межами, які надаються або вилучаються у землекористувача чи власника земельної ділянки для ведення лісового господарства або інших суспільних потреб відповідно до земельного законодавства. Лісовий фонд - це усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них. У свою чергу, нелісові землі - це ділянки, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства.
Враховуючи таку різноманітність земель, які відповідно до вказаних норм ЛКУ та ЗКУ можуть входити до категорії земель лісогосподарського призначення, віднести конкретну земельну ділянку до цієї категорії можливо лише при дослідженні матеріалів лісовпорядкування, планово-картографічних матеріалів земельної ділянки з описом меж та експлікацією угідь, аерофотозйомку і матеріали звітності за формою 6-зем.
Ще одним проблемним питанням, яке може виникнути при дослідженні правового режиму земель лісогосподарського призначення, є питання визначення власника і користувача таких земельних ділянок. Відповідно до ст. 56 ЗКУ землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. При чому, громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств (ч. 2 ст. 56 ЗКУ). Згідно з ч. 2 ст. 79 ЗКУ право власності на земельну ділянку поширюється у її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Аналогічні положення містяться і в ст. 12 та 13 ЛКУ. З положень зазначених статей випливає, що власник земельної ділянки одночасно є власником лісу, який на ній знаходиться.
Складніша ситуація у даному випадку із землекористуванням та лісокористуванням.
Так, відповідно до норм ст. 57 ЗКУ, у редакції, що діяла до 8 лютого 2006 року, земельні ділянки лісового фонду могли надаватися у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, а на умовах оренди - іншим підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо. У 2006 році Законом України «Про внесення змін до Лісового кодексу України» до ЗКУ та ЛКУ було внесено зміни. Згідно з цими змінами до ст. 57 ЗКУ земельні ділянки лісогосподарського призначення можуть надаватися лише у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. На відміну від землекористування, згідно зі ст. 16-18 ЛКУ право користування лісами може бути постійним і тимчасовим. Право постійного користування лісами набувається спеціалізованими державними лісогосподарськими підприємствами, іншими державними підприємствами, установами та організаціями, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи. Суб'єктами правовідносин тимчасового користування лісами можуть бути власники лісів або уповноважені ними особи, підприємства, установи, організації, громадяни України, іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи. Право тимчасового користування є довгостроковим - від 1 до 50 років і короткостроковим - терміном до 1 року. З огляду на положення вказаних статей, користувач земель лісогосподарського призначення, який набув їх, наприклад, в оренду до 2006 року, не є одночасно користувачем лісу. Крім того, якщо цей суб'єкт не є спеціалізованим лісогосподарським підприємством чи підприємством, на базі якого створені спеціальні лісогосподарські підрозділи, то в його користуванні земельні ділянки лісогосподарського призначення перебувати не можуть.
У цьому контексті неоднозначним є питання правомірності перебування земельних ділянок лісогосподарського призначення у користуванні сільськогосподарських підприємств, які отримали їх ще у радянський період задовго до законодавчих реформ. Намагаючись вирішити це питання, Мінагрополітики України спільно з Держлісгоспом України ще у 2000 році видало Наказ «Про ліси сільськогосподарських підприємств» № 106/60 від 26.06.2000 року. Згідно з цим Наказом при реформуванні колективних сільськогосподарських підприємств лісові землі паюванню не підлягають. У зв'язку з цим відповідно до вимог зазначеного Наказу обласним радам і обласним державним адміністраціям було доручено забезпечити передачу у встановленому порядку земель лісового фонду, що були у користуванні колективних сільськогосподарських підприємств, державним лісогосподарським підприємствам Держкомлісгоспу України або діючим чи новоствореним спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, підпорядкованим Мінагрополітики, а також агроформуванням, у яких створено спеціалізовані підрозділи для ведення лісового господарства. В окремих регіонах України така передача була проведена. Однак, як свідчить практика, у багатьох з них процедура повернення земель лісогосподарського призначення досі не завершена. За таких умов, ті сільськогосподарські підприємства, які на сьогодні продовжують користуватися земельними ділянками лісогосподарського призначення, здійснюють це неправомірно. Однак, слід зауважити, що у чинному законодавстві відсутні чіткі механізми впливу на таких користувачів, які б спонукали їх до швидшого повернення земельних ділянок, та ефективні заходи відповідальності за несвоєчасне повернення земельних ділянок.
Втім, навіть якщо землекористувач виявиться свідомим, і забажає повернути належну йому земельну ділянку лісогосподарського призначення, сам факт такого повернення, не позбавляє його потреби приведення права землекористування у відповідність до існуючих умов. Зокрема, необхідно зазначити, що більшість сільськогосподарських підприємств набули земельні ділянки лісогосподарського призначення у постійне користування з подальшим переоформленням права оренди на них, не окремо від інших земель, а в складі сільськогосподарських угідь, що в свою чергу передбачає необхідність при поверненні таких земельних ділянок виділяти їх із загального складу належних підприємствам угідь. У такому випадку змінюється не лише загальна площа земельних ділянок, які знаходяться у користуванні сільськогосподарських підприємств, але і їх межі. Ці зміни зумовлюють необхідність внесення відповідних змін до правовстановлюючих документів на землю. При цьому, внесенню змін до договору оренди передує тривала і складна процедура внесення змін до технічної документації із землеустрою щодо передачі таких земельних ділянок в оренду, а в окремих випадках, як це передбачено чинним земельним законодавством України, - процедура розробки проекту відведення земельних ділянок. Якщо така процедура не була проведена, а зміни до договору оренди не внесені своєчасно, є підстави вважати, що право на землі, які залишилися у користуванні сільськогосподарських підприємств, не підтверджено належним чином. Це розцінюється органами контролю за використанням і охороною земель як порушення земельного законодавства землекористувачами.
За таких умов землекористувач потрапляє в абсурдну ситуацію: при невиконанні обов'язку повернення земельних ділянок він є порушником законодавства без особливих наслідків, а при виконанні цього обов'язку, він покладає на себе додаткові обов'язки з оформлення нової землевпорядної документації, розробка якої вимагає значних коштів, затрат часу та зусиль.
У разі невиконання і цих обов'язків він також вважається порушником законодавства. Із зазначеного стає зрозумілим, чому землекористувачі не поспішають повертати належні їм земельні ділянки.
Крім того, навіть у разі належної передачі земельних ділянок лісогосподарського призначення спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, або набуття їх цими підприємствами іншим способом, такі підприємства на сьогодні не оформлюють правовстановлюючих документів на ці землі, що значно ускладнює можливість підтвердження наявності права на них. Як передбачено п. 5 Прикінцевих положень ЛКУ до одержання у встановленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Разом з тим не зазначено, які саме матеріали та у якій формі є достатніми для підтвердження права спеціалізованих лісогосподарських підприємств на земельні ділянки лісогосподарського призначення.
В умовах, коли згідно з чинним законодавством України складно визначити, хто є дійсним власником земель лісогосподарського призначення, і хто їх правомірно використовує, а ефективні заходи захисту таких земель взагалі відсутні, ситуація, що склалася у даній сфері лише сприяє постійним зловживанням, несанкціонованій вирубці лісу, неправомірній зміні цільового призначення.
Для зупинення існуючих зловживань і поступового вирішення проблем, пов'язаних з набуттям і використанням земель лісогосподарського призначення, необхідно у першу чергу усунути суперечності між ЛКУ та ЗКУ, а також визначити на законодавчому рівні ефективний механізм охорони цих земель і забезпечення прав усіх учасників правовідносин. Це можна зробити лише шляхом подальшого законодавчого врегулювання.
http://advocat-cons.info/index.php?newsid=5265#.XqHj4SPVKUm
підпал у Екопарку Осокорки
