“Шановний пане Михайле (Попков - ред.)! Я не зареєстрований у фейсі, тому пишу на адресу, яку знайшов у пошуковці. Вибач.Лист написав давно, була надія, що розум переможе. Нажаль, перемогла жадібність. Серце болить. Тупі злодії продовжують дерибан. Відчуваю інформаційний вакуум Ваших читачів відносностану справ у лісівників та, особливо – мисливствознавців і півдня і всієї країни. Ми ж бездумно втрачаємо цілий природний (фауністичний) ресурс, що прискорює падіння галузі у прірву. Маю масу матеріалу. З повагою – Шейгас Ігор.”
Не витримав: давно хотів поспілкуватись на лісовому порталі відносно проблем ПЗФ. Раніше постійно переглядав Ваш, шановний Михайло Юрієвич, портал, цікавився дискусіями колег-профі. Зараз же неприємно відкривати сторінку: Forester18 зник, щодня – “якийсь мутний назаренко, що вирішив безкоштовно пройти курс молодого лісовода”, “вова борейко” і “олег листопад”: от і вся дискусія. Ніхто з них ні лісник, ні мисливець. Просто еколог, “на все руки мастер”. Для мене, якщо еколог не має спеціалізації: зоолог (теріолог, орнітолог, іхтіолог), лісівник, мисливствознавець, агроном, хімік, ядерник, будівельник, ще якийсь спец – він ніхто у сучасному світі вузьких спеціалізацій. Неприємно і прикро слухати дитячий лепет. Вони ніяк не можуть зрозуміти і не зрозуміють (бо не хочуть) що лісниками і мисливцями не народжуються. Ними становляться протягом років під багатосезонними дощами і заметілями у нашому цеху під відкритим небом, біля вогнищ на рубках, під час охорони глухариних токів, у стичках з озброєними браконьєрами, під час вдалих і невдалих полювань, у незабутніх зустрічах з вовками у лісових сутінках: дивишся їм услід, розумієш, що вони хижаки, а відчуття захвату від такої величі, дикої краси не полишає тебе. Та що тут балакати! Це потрібно мати в душі. Дешевий піар не котить.
Лісників та єгерів зробили ворогами лісу. Крадуть бо. Ти скажи мені, хто зараз не краде? Лісників, на яких трималася і тримається поки що лісова система, роблять лісовими ворогами. Розумію, у сім’ї не без урода. Я ж говорю про справжніх лісоводів. Трагічні місця загибелі та могилки яких – під дубами та соснами. Для мене особисто всі ті справжні, кого я зустрічав на 46-річному лісовому і мисливському шляху, особистості: лісники (особливо – лісники та єгері), майстри, лісничі, директори (ох, як нелегко ж їм, справжнім), начальники управлінь, міністри. І що саме неприємне – коли у нас остаточно вкрадуть ліс, лісники (бо без них діла не буде) стануть найціннішими та найчеснішими людьми у галузі (чи в сім’ї?).
Тепер про професіоналізм. Про лося. Ви ж, Михайло Юрієвич, колись допомагали мені обробляти математичний матеріал до дисертаційних рекомендацій з “лосиної” тематики, за якими почали знаходити спільну мову мисливствознавці та лісоводи, у яких лосі (ну дуже вже) полюбляли об’їдати соснові молодняки, завдаючи лісовому господарству держави мільйонні збитки. Ось чому, читаючи Ваші репости, я відчуваю почерк профі. Але то було колись – у часи пікової чисельності лосиного поголів’я. Потрібно розуміти, що сучасна популяційна ситуація в ареалі постійно змінюється. Лось – не олень, який може чудово жити у невеличкому вольєрі у будь-якому куточку України – від Карпат і Полісся до напівпустельного Джарилгача, де чисельність оленя, лані та муфлона, до речі, зашкалює всі допустимі і недопустимі щільності населення. Не хочеться каркати, але на “геть нетрадиційне” питання працівників НППІ “Джарилгацький”: “Що робити?”, відповідаю: “Лопати купляти, трупи загрібати”. Сердяться. І цей бардак відбувається не без втручання так званих любителів природи-ворогів мисливства. Але ж з цих балаболів, як з гуся вода: повна піарна безвідповідальність. Лось на пустельному острові не житиме. Йому потрібне природне болото. Маємо чудові результати досвіду будівництва лосеферм у Костромі та Вологді (до речі, спланованих нашим вчителем, видатним київським професором Салганським), але все одно – потрібне поліське болото. До чого це я. У нас ніколи не буде багато лося, бо українське лосине Полісся географічно знаходиться на самісінькому півдні європейської частини його ареалу. Про лося у херсонських заплавах Дніпра потрібно забути, ніхто вже не буде садити стільки соснових молодняків для його харчування. Ось чому мені так сумно було приймати участь на “лосиних” дебатах на засіданнях Мінприроди. Сумно було сидіти у Орхуському центрі, де половина присутніх бачила лося, найкрупнішого представника фауни оленячих України, в кращому випадку – у кіно чи зоопарку. Аргументи були непотрібні. Потрібно було лише: “Охоту закрыть!”, “Лося в ЧКУ!” І при цьому ніхто, реально ніхто з присутніх не знав, скільки у нас лосів. Я зразу чесно признався: “Не знаю, потрібно провести окремий облік”. Якби тоді, у січні (це було реально), його провели – всі питання були би зняті.
Я не противник Червоної Книги. Я проти дурості і брехні. Усім і на кожному кроці кажу і доводжу, що зональна система природокористування, що є основою функціонування Національних природних парків, є найкращим надбанням теорії і практики розумного використання людиною природних ресурсів. Я би всю країну, ні, навіть планету перетворив би у такий Парк, бо якщо вже ми, сучасні споживачі, на своїй власні шкурі відчули, як дохазяйнувалися на цій бідній Землі, то що ми залишаємо дітям та полишимо онукам? Засрану нами самими пустелю.
І ще одне. Не буду вдаватися у сучасні “санітарні” нюанси нашого багатостраждального лісового господарства, але хай дадуть мені відповідь любителі гнилі, автори “Чем дерево гнилей, тем оно ценней и полезней для жизни растений и животных”. Невже у цих любителів у хаті немає жодної “не гнилої” табуретки? Не повірю, як не повірю у їх 100% вегетаріанство, що вони не жруть ковбасу, і пошлю їх на екскурсію на рядову українську бойню. Разочка хватить, щоб заткнутись про “птичек и зверюшек”. І знаменитий Фелікс Робертович Штільмарк, іменем якого пудрять мізки лєкторату природоохоронні піарщики, вороги мисливства та сучасного природокористування, був не лише знаменитим організатором заповідної справи у СРСР, Природоохоронцем з великої літери, але й талановитим мисливцем. Мисливствознавцем за фахом, почесним членом Російського мисливсько-рибальського союзу. Ось чому я ніколи не згоджуся з “гнилим” варіантом санітарних правил, що забороняє традиційне прибирання тієї ж гнилі за умов гострого дефіциту дров (деяким киянам цього нізащо не зрозуміти), та з забороною регулювання чисельності диких тварин у нацпарках, більшість з яких були колись мисливськими господарствами, прямим завданням яких було підвищення чисельності поголів’я.
“…Провести строгую грань между дикой и “недикой” природой в наше время очень трудно или даже невозможно. Определение “дикости” как полной безлюдности зачастую условно, такие места все труднее найти, в “глуши” подчас могут жить люди, а цветок одуванчика у обочины дороги человек с чистой душой рассматривает как “первозданный”, как “Божье творение”…”(Ф. Штільмарк). Так це було сказано про безмежну та ще й радянську Росію. І коли я чую дискусійний лепет про “дику-недику” природу в умовах антропогенно знівеченої України, мені стає смішно від тих псевдофілософських потуг. Нехай заборонили мисливство у нацпарках, де згідно базовим положенням, в заповідній зоні заборонена інтродукція нових видів тварин, не кажучи вже про експлуатацію поголів’я. Добре, нехай буде так. Але як же тоді, за Законом, відрегулювати ситуацію (для прикладу) у НПП “Джарилгацький”, де всі місцеві ратичні дикі тварини (олень шляхетний асканійський, лань та муфлон) плюс єнотоподібний собака – інтродуценти чи акліматизанти і межі заповідної зональності для них не писані? Ситуація загострюється також через періодичне зростання чисельності хижаків. Що робити, панове “на всі руки” екологи? Як зберегти від деградації перлину півдню України?
Інший малесенький приклад. Малолісно-лісодефіцитна Херсонщина. Дослідне лісництво ДП “Степового ім. В.М. Виноградова філіалу УкрНДІЛГА”. Що накажете робити з плантацією тополі, яка вже давно вичерпала свою наукову цінність і на моїх очах втрачає матеріальну, бо її вже давнісінько потрібно лікувати, тобто, вирубувати гниль або зрубати за віком. Не можна – ПЗФ, заказник. Ніззя, бо декому гнила деревина – основа життя. Але тільки не для мене, лісівника з 46-річним стажем. Особливо не для мене, коли зненацька падає долі у безвітряну погоду півтонний шматок тополини, ламаючи при цьому два-три здорових дерева. Це окраїна міста, кругом гуляють маленькі діти з мамами. Не для мене, коли я щоліта намагаюсь загасити тополевий пух, який регулярно підпалює якийсь придурок, який горить, наче порох, залишає диміти обгорілі гнилі пеньки. Не для мене, коли через якогось екологічного невігласа і його піар-понтів поганиться 90-річний досвід залісення Олешківської пустелі, а з такими зусиллями створені насадження перетворюються у “заповідну труху”. І ніколи не буде для мене.
Фотографії: “Неслухняний Вітер виконує санітарні рубки на плантації тополі за Інструкціями кекц”.
0 коммент.:
Дописати коментар