Уже в XII – XV столітті лісництво починає відігравати важливу роль у економіці Підкарпатського краю. Але тоді не було глибокої переробки деревини – просто розпилювали колоди на дошки. І тільки в XVI – XVII ст. феодали почали створювати лісопильні майстерні, яких у селах Ужанщини нараховувалося близько двадцяти. Такі мануфактури діяли й у Вишкові, Криві, Буштині, Великому Бичкові Марамороського комітату.
В Ужгородській казенній домінії було п’ять великих тартаків. Зокрема в Ужгороді на місці відгалуження малого Ужа від основного русла поставили водяну державну лісопильню-флудер (із німецької «гребля»). Це було найбільше підприємство міста. Тут масово виготовляли шиндлі для покрівлі. Водяні тартаки розташували і в Анталівцях, Середньому, Перечині і Тур’їх-Реметах. А в Мукачівсько-Чинадіївській домінії найбільші були у графа Шенборна в Чинадійові, Неліпині, Великій Визниці, Павлові, Жденієві, Великих Лучках та Лохові. Вони робили дошки, тропила, дранки, геренди, фанеру, вікна, двері, шпали.
Задля збільшення випуску продукції, широко використовуючи енергію річок, вдосконалювали методи виробничих процесів та їх механізацію. Тому об’єми з кожним роком зростали. На кожному тартаку працювало 20 – 25 робітників, із яких 7 – технічні вільнонаймані спеціалісти, переважно німці та чехи («богемці»).
У книжці «Підкарпатська Русь» знаходимо, що три великі лісові управління в Ужгороді, Буштині та Рахові в 1920 – 1930-х на Мараморощині звели лісопильні заводи, механізовані за останнім словом техніки. Вони виробляли дошки, крокви, лати, геренди (балки), штахетник, шиндли, драницю й іншу дерев’яну продукцію. У Сваляві успішно працювали модерно обладнані підприємства фірм «Сольва» та «Латориця», запущені в 1930 – 1932 роках. Робили дерев’яне вугілля, смолу, дошки, крокви, лати, шиндли, драницю, геренди (балки), шпали тощо.
В Ужгороді розташувалися лісовий уряд і школа на вул. Ракоці, 20, та п’ять державних водяних тартаків, котрі діяли ще за часів Австро-Угорщини. Успішно функціонували держлісопильні в Хусті, Драгові, Тересві, Кобилецькій Поляні, Довгому, Лісарні, Синяку, Майдані, Ставному. В с. Люта на Березнянщині виготовляли спеціальні дошки для мостів. У Міжгір’ї працював деревообробний завод та лісопильня. Крім згаданої вище продукції, на замовлення робили шпали, електричні та телефонні стовпи, підпори для них.
У рекламних буклетах АТ «Сольва» на Підкарпатській Русі пропонувала споживачам деревне вугілля, букову фрезу, стовпи, дьоготь, буковий і дубовий паркет та дошки, каблучні заготовки.
Тогочасна продукція деревообробки з самого початку користувалася попитом як на місцевому ринку, так і за кордоном. Цьому сприяло і позитивне ставлення влади до лісових ресурсів краю.
Мануфактури державні й поміщицькі
У книжці «Нариси історії Закарпаття» знаходимо: «Найбільше переробленої деревини використовували для будівництва палаців, церков, мостів, перебудови фортець, сільських хат… Із дуба виготовляли цебра, човни, бочки… В Угочанському, Березькому комітатах дуб широко застосовували для виготовлення винних бочок. З метою збільшення випуску продукції для розпилювання лісу починають використовувати водяні млини. Більшість виробленого – дошки, колоди, драниця, дерев’яне вугілля, дьоготь, смола – йшла для власних потреб. Лише незначна частина відправлялася на ринки Балкан і в Туреччину. У першій половині ХІХ ст. лісові багатства й мануфактури поділилися на державні та приватні (поміщицькі). Першим належало близько 60% лісів, найбільші – на території Марамороського та частково Березького й Ужанського комітатів». На дешевій водній енергії на річках Мараморощини вони побудували тартаки, які виготовляли деревину для барж і човнів. Ясіня, Рахів, Тересва, Бичків, Буштино, Апша, Дубове, Брустури, Косівська Поляна та Луги стали центрами її переробки.В Ужгородській казенній домінії було п’ять великих тартаків. Зокрема в Ужгороді на місці відгалуження малого Ужа від основного русла поставили водяну державну лісопильню-флудер (із німецької «гребля»). Це було найбільше підприємство міста. Тут масово виготовляли шиндлі для покрівлі. Водяні тартаки розташували і в Анталівцях, Середньому, Перечині і Тур’їх-Реметах. А в Мукачівсько-Чинадіївській домінії найбільші були у графа Шенборна в Чинадійові, Неліпині, Великій Визниці, Павлові, Жденієві, Великих Лучках та Лохові. Вони робили дошки, тропила, дранки, геренди, фанеру, вікна, двері, шпали.
Задля збільшення випуску продукції, широко використовуючи енергію річок, вдосконалювали методи виробничих процесів та їх механізацію. Тому об’єми з кожним роком зростали. На кожному тартаку працювало 20 – 25 робітників, із яких 7 – технічні вільнонаймані спеціалісти, переважно німці та чехи («богемці»).
Деревообробка за Чехословаччини
До 1919-го Закарпаття було найвідсталішою частиною Австро-Угорщини. Припускаємо, що з огляду на це уряд Чехословаччини вже в 1920 – 1930 роках вкладав великі кошти в розвиток краю. Будували дороги, мости, промислові підприємства, об’єкти освіти, культури й торгівлі, адміністративні й житлові будинки. Коли Підкарпатська Русь входила до складу Чехословаччини, знаним деревообробним підприємством був сірниковий завод у с. Чинадійово – «Вулкан». Побудований в 1929 – 1930-х потужністю 10 мільйонів коробок у рік, він повністю покривав потреби краю.У книжці «Підкарпатська Русь» знаходимо, що три великі лісові управління в Ужгороді, Буштині та Рахові в 1920 – 1930-х на Мараморощині звели лісопильні заводи, механізовані за останнім словом техніки. Вони виробляли дошки, крокви, лати, геренди (балки), штахетник, шиндли, драницю й іншу дерев’яну продукцію. У Сваляві успішно працювали модерно обладнані підприємства фірм «Сольва» та «Латориця», запущені в 1930 – 1932 роках. Робили дерев’яне вугілля, смолу, дошки, крокви, лати, шиндли, драницю, геренди (балки), шпали тощо.
В Ужгороді розташувалися лісовий уряд і школа на вул. Ракоці, 20, та п’ять державних водяних тартаків, котрі діяли ще за часів Австро-Угорщини. Успішно функціонували держлісопильні в Хусті, Драгові, Тересві, Кобилецькій Поляні, Довгому, Лісарні, Синяку, Майдані, Ставному. В с. Люта на Березнянщині виготовляли спеціальні дошки для мостів. У Міжгір’ї працював деревообробний завод та лісопильня. Крім згаданої вище продукції, на замовлення робили шпали, електричні та телефонні стовпи, підпори для них.
У рекламних буклетах АТ «Сольва» на Підкарпатській Русі пропонувала споживачам деревне вугілля, букову фрезу, стовпи, дьоготь, буковий і дубовий паркет та дошки, каблучні заготовки.
Тогочасна продукція деревообробки з самого початку користувалася попитом як на місцевому ринку, так і за кордоном. Цьому сприяло і позитивне ставлення влади до лісових ресурсів краю.
Радянський період
Важким був після війни початок роботи підприємств лісової галузі. До листопада 1945 року господарством керував Лісовий ресорт НРЗУ. Відтак постановою Ради народних комісарів УРСР створили трест «Закарпатліспром» Міністерства лісової промисловості УРСР, до складу якого, крім восьми ліспромгоспів, увійшли Буштинський, Довжанський, Свалявський і Тересвянський деревообробні комбінати, Вилоцький, Пасічанський і Ясінянський лісопильні заводи. З 1945-го по 1968-й трест підпорядковувався сімом різним міністерствам.
У перші повоєнні роки левову частку в деревообробному виробництві займало лісопиляння, а це понад 40% валової продукції. Але поступово розвивалося виробництво меблів. 1950-го на 32 лісопильних рамах та 542-х деревообробних верстатах 6646 робітників випустили продукції на 621,4 тис. крб. На початку 1960-го лісопилення скоротилося до 18%, почалася глибока переробка деревини.
Хоч об’єми деревообробки і зменшувалися, але в галузі займали важливу роль, бо для виробництва меблів підприємства виготовляли все необхідне. Упродовж 1960 – 1980 років сформувалися потужні центри – Ужгородський, Чинадіївський, Свалявський, Буштинський, Вилоцький, Тересвянський ДОКи, Рахівський, Усть-Чорнянський, Ясінянський, Воловецький, Довжанський, Ставненський, Свалявський, Костринський, Жденіївський лісозаводи. Там проводили велику реконструкцію. До прикладу, Вилоцький ДОК із майстерні, де в 1946 – 1947- х працювало 14 робітників, перетворився в лісопильний завод, де в 1985-му трудилося вже 400.
Найбільшим взірцем деревообробної промисловості 1960 –1980-х був Свалявський лісокомбінат. Тут задіяли майже 4000 осіб. На вітчизняному устаткуванні освоїли необхідну меблевому виробництву ДСП. На виготовленні основних видів продукції працювали і всі інші підприємства комплексу. В 1990-му об’єми досягли: ДСП – 195, фанери клеєної – 25,6, технологічної щепи – 62,3, пиломатеріалів – 359,2 тис. куб. м, струганого шпона – 22,9 млн кв. м, паркету – 576,1 тис. кв. м,ЧМЗ – 67407 тис. кв. м. Крім того, зробили 1273 куб. м столярної плити. Випуск товарної продукції у грошовому виразі збільшився в 1987 році в порівнянні з 1960-м у 3,1 раза. Цьому передувало будівництво й реконструкція деревообробних підприємств. Так, на ці цілі за десять років використали 52,2 мільйона крб капіталовкладень. Зокрема в Рахівському та Ясінянському ЛК побудували два цехи з переробки низькосортної деревини.
Створення промислових комплексів сприяло більш системному використанню відходів від лісозаготівель й обробки для виготовлення ДСП, щепи та товарів культурно-побутового й господарського призначення.
Шлях переоснащення та збільшення площ пройшли всі деревообробні підприємства. Особливо це стосується Ясінянського, Усть-Чорнянського лісокомбінатів, Рахівського, Богданського, Костринського та Жденіївського лісозаводів, Хустського лісопильного та фанерного цеху Ужгородського ФМК. Загалом на 45-х щорічно виробляли від 450 до 500 тисяч кубометрів пиломатеріалів. Крім того, для Чинадіївської колодочко-каблучної фабрики за 1960 – 1970 роки виготовили: колодки для взуття 1459 тис. пар, підбори – 27920 тис. штук. Заготовки лижні – 13775 тис. пар. Після поступового скорочення рубок лісу зменшувалися й об’єми виробництва пиломатеріалів, але значення їх для розвитку галузі залишилося великим.
В архівних документах знаходимо, що завдяки комплексній механізації та частковій автоматизації підприємства досягли високої якості продукції. З того часу й почалося відвантаження на експорт у країни соціалістичної співдружності ДСП, фанери клеєної, струганого шпону та пиломатеріалів.
Коли СРСР розпався, в незалежній Україні відбулася приватизація. Микола Бігун у книжці «Лісам Закарпаття зеленіти вічно» пише, що з 1995-го почала розвалюватися система «Закарпатлісу», в ліс допустили понад 360 організацій, бізнесменів, лікарів і пекарів, учителів і харчовиків. Вони масово його вирубували і кругляком відправляли за кордон. Це призвело до поступового занепаду лісопромислового комплексу з його підприємствами, у т.ч. і деревообробними…
Юрій ТУРЯНИЦЯ, краєзнавець
0 коммент.:
Дописати коментар