З 1987 р. він працював завідувачем Камчатським відділом природокористування Тихоокеанського інституту географії ДВО АН СРСР. Вчений активно займався природоохоронною діяльністю, брав участь у ряді міжнародних і всесоюзних природоохоронних конференцій.
10 листопада 1988 р., коли вченому повідомили про розчленування ядра майбутнього інституту, він покінчив з собою.
Разом з А. М. Краснитским, С. А. Диренков став розгортати вітчизняне заповідна справа в бік імперативу Р. А. Кожевнікова про абсолютної заповідності. Ця робота велася вченим у трьох напрямках. По-перше, спільно з А. М. Краснитским він приступив до розробки нормативної бази концепції абсолютної заповідності, без якої неможливе її реалізація на практиці. По-друге, спільно з А. М. Краснитским, він зробив нічого для критики різних регуляційних заходів (насамперед сіножатей) в заповідниках. І, в третіх, він зайнявся реанімували в науковому співтоваристві самого імперативу Р. А. Кожевнікова про абсолютної заповідності.
С. A. Диренков був одним з головних ідеологів створення в системі лісового господарства Росії лісових резерватів, де повинен дотримуватися абсолютно заповідний режим. Один з таких резерватів — «Вепська ліс» був створений за його ініціативою в Ленінградській області в 1970 році. На його думку, площа лісових резерватів повинна становити не менше 1 % від загальної лісової площі з кожної адміністративної області ( краю, АРСР). Ідея лісових резерватів була підтримана Міністром лісового господарства РРФСР А. В. Звєрєвим, і в 1979-1990 роках органи лісового господарства Росії повинні були провести роботу щодо виділення лісових резерватів в Європейській частині Росії, в Сибіру і на Далекому Сході. С. А. Диренковим з колегами були розроблені проекти методичних рекомендацій та положення про лісових резерватах (6).
«Своїми дослідженнями ми прагнемо охопити найбільші масиви корінних лісів середньої і південної тайги, щоб зафіксувати відбуваються в них зміни.
Поряд з такими дослідженнями слід невідкладно приступити до виділення і охорони найбільш цінних ділянок незайманих лісів, краще всього у складі корінних ландшафтних комплексів. Для вирішення цього питання необхідно, по-перше, відбирати об'єкти, що заслуговують охорони, по-друге, приводити їх до відома, по —третє, оформляти їх у натурі, складати докладні паспорта і передавати під опіку спеціального координуючого центру», — писав учений (3).
У своїй монографії «Структура і динаміка тайгових ялинників», С. А. Диренков підняв питання про захист унікальної російської частини дикої природи — спонтанної тайги, під якою розумів «ту частину сучасного тайгового биома, де вплив людини на події, що відбуваються природні процеси було малоощутимым» (12). «Величне явище природи — спонтанна тайга», — писав учений, — на жаль, відходить у минуле безповоротно. Дуже скоро залишки справжньої європейської тайги можна буде спостерігати і вивчати тільки в небагатьох заповідниках і спеціальних резерватах» (12).
Однак найбільшу цінність з точки зору цієї охорони природи становлять праці вченого, в яких він обгрунтовує, розвиває і відстоює принцип абсолютної заповідності.
У своїй класичній роботі: «Основні функції заповідних територій та їх відображення в режимі охорони лісових екосистем», написаній у співавторстві з директором Центрально-Чорноземного заповідника, одним з яскравих діячів заповідної справи Росії A. M. Краснитским, він вступає в гостру полеміку з відомими вітчизняними авторитетами в галузі охорони рослинного світу, ботаніками Б. П. Колесніковим і A. M. Семенова-Тянь-Шанської, які виступали проти абсолютно заповідного режиму, зокрема, для трав'яних екосистем.
С. А. Диренков і A. M. Краснитский писали: «З початком використання заповідних територій в наукових цілях виникла і досі триває дискусія про те, якою мірою для збереження об'єктів може бути виключення (і повинно бути виключено) втручання людини. Абсолютно ясно, що в епоху науково-технічної революції...повне виключення нереально...Мова може йти про зведення до мінімуму такого впливу, про виключення прямого безпосереднього впливу на заповідні об'єкти. У зазначеному сенсі принцип «абсолютного заповідання» здійснимо (...) Нам видається, що і для теорії, і для практики заповідної справи повне виключення всіх видів господарської діяльності на еталонних територіях необхідно (...) принцип повної заповідності в цілому ряді випадків повинен дотримуватися, а абсолютні резервати в лісовій зоні є незамінними і обов'язковими джерелами інформації.
Надаючи велике значення такою важливою формою охорони природи в нашій країні, як заповідники, слід вважати, що в них, як правило, вся площа — це великий абсолютний резерват» (8). На думку С. А. Дыренкова, головна задача природних об'єктів з абсолютним режимом заповідання — отримання унікальної інформації про спонтанно розвиваються природних системах: «...До найважчих втрат відноситься зникнення об'єктивно існуючих джерел інформації, що відбувається в результаті загибелі спонтанно розвиваються природних об'єктів —на всіх рівнях біологічних і екологічних систем. Людство втрачає можливості повноцінного самоконтролю, що дозволяє налагодити і підтримувати найбільш адекватну систему взаємодії з середовищем існування. Затримати (зупинити?) втрату потенційної інформації, що міститься в названих природних об'єктах, може організація продуманої системи територій та акваторій з абсолютно заповідним режимом охорони» (5).
Порівнюючи косимые і некосимые (абсолютно заповідні ділянки)у Центрально-Чорноземному заповіднику, A. M. Краснитский і С. А. Дыренков приходять до дуже важливого висновку: «Некосимая лугова степ має найбільше наукове значення, оскільки в повному обсязі відповідає всім трьом генеральним функцій заповідника: збереженню банку гено-і ценофонду живих організмів, природного еталона та моніторингу» (9).
A. M. Краснитский і С. А. Дыренков продовжили найважливіший принцип абсолютної заповідності: «У зв'язку з дискусією про те, чи припустимо в принципет регулювання стану рослинності заповідних територій, пропонується чітко розділити дві несумісні на загальній площі функції заповідання: 1) отримання нової інформації при вивченні спонтанно розвиваються екологічних систем; 2) фіксація та консервація визначеного в основних рисах відомого, стану екологічних систем шляхом імітації або повного збереження того режиму, який з'явився умовою їх виникнення.
Перше можливо тільки в абсолютних резерватах, де повинні бути виключені всі дії людини, крім неминучих глобальних змін середовища- «Нормальне» стан рослинного покриву таких об'єктів повинно відповідати теоретичному уявленню про поликлимаксе» (14). В іншій своїй класичній статті «Про засади жорсткої резервації територій», опублікованій за кілька років до загибелі, С. А. Дыренков підбив підсумок своїм поглядам щодо абсолютного заповідання: «не Можна при господарських експериментах набувати знання про те, як йшли б сукцесії в відсутність, а вірніше при мінімізації втручання людини. Отже, слід називати заповідники заповідниками, маючи на увазі, що головне в них — незамінні інформаційні ресурси... Разом з колегами-однодумцями я не раз виступав на захист принципу абсолютного заповідання. Доводи на користь його дотримання і міркування, засновані на фактах його здійсненності, продовжують здаватися переконливими (...) Ще раз коротко викладу суть основних ідей. Локальні природні популяції, корінні біоценози і біогеоценози невеликої протяжності можуть бути збережені з усією повнотою їх генофонду в умовах щадного господарського режиму, тобто там, де вплив людини не виходить за межі тих природою запрограмованих номерів за висловом Р. Ф. Морозова (1930), які були характерні для еволюції голоценового біоти і в доісторичні часи. Збережені ж корінні полночленные екосистеми великих розмірів, у високому ступені репрезентативні основним биомам землі, можуть і повинні бути збережені як еталони спонтанної структури і динаміки в цілях набуття нових фундаментальних знань, в цілях регіонального і глобального моніторингу тільки при абсолютному заповедании значних за площею територій та акваторій. Абсолютно заповідний режим не повинен виключати дію (в цих випадках) будь-яких природних стихій, наприклад пожеж в тайзі. Його застосування зовсім не виходить з уявлень про повної врівноваженості відносин в природних екосистемах, тобто спрощеного уявлення про клімаксі» (...).
Принцип повної заповідності, або жорсткої резервації територій ніколи не ставив рамок для «неповної заповідності», замовлення або інших форм охорони природи. Його дотримання пов'язано з досягненням визначених цілей і точно адресовано. Шкода, що діалектичне розуміння цього принципу недоступне, здається, деяким сучасним екологам. Вони пропонують відступати крок за кроком від наріжних ідей заповідної справи, регулювати відносини в природних екосистемах («заради їх збереження») на основі сьогоднішніх далеко не повних знань, «виправляти» одне порушення іншим. Але людина не може брати на себе роль творця спонтанних природних систем, зберігати які необхідно» (13).
Хочу, щоб ніхто не міг
Порушити глухариный струм
І їм би Вепська ліс
Раніше дихав.
Хочу, щоб сип білоголовий
Над сонмом гір Кавказьких знову
Своє коло широкий плавно здійснював (...)
Без цього,
Прости, Господи, мене,
Жити не хочу
І не можу
Ні дня.
С. А. Дыренков, Заклинання.
Ст. Борейко. КЕКЦ
Література
1) Борейко В.Е., 2010, Профессор С.А. Дыренко – забытый рыцарь абсолютной заповедности, Гуманитарный экологический журнал, в. 1, стр. 61-65.
2) Дыренков С.A., 1971. Необходимость охраны девственных лесов европейского Севера, В кн. Вопросы охраны ботанических объектов. — Л.: Наука. — С. 212-214.
3) Дыренков С.А., 1973. Выделение заповедных участков с коренной растительностью на европейском Севере СССР, В кн. Эталонные участки тайги. — Иркутск. — С. 64-67.
4) Дыренков С.А., Федорчук В.Н., 1975. Лесная растительность заповедного участка «Вепсский лес» (восток Ленинградской области) // Ботанический журнал. — Т. 60, № 3. — С. 424-431.
5) Дыренков С.А., 1978. Участки с абсолютно заповедным режимом (цель выделения. Режим охраны, научная проблематика). В кн. Растительный мир охраняемых территорий. — Рига: Зинатне. — С. 79-83.
6) Дыренков С.А., 1980.Выделение лесных резерватов в системе лесного хозяйства // Ботанический журнал. — Т. 65, №1. —С. 130-133.
7) Дыренков С.А., Савицкий С.С., 1981.Резерват «Вепсский лес» (Методические указания и каталог важных объектов). — Л.: ЛНИИЛХ. — 60 с.
8) Дыренков С.А., Краснитский A.M., 1982. Основные функции заповедных территорий и их отражение в режиме охраны лесных экосистем // Бюллетень МОИП. — Отд. Биолог. — Т. 87, вып. 6. — С. 105-114.
9) Дыренков С.А., Краснитский A.M., 1982. Сравнительный анализ луговых и степных экосистем, формирующихся при косимом и некосимом режимах заповедной охраны // Бюллетень МОИП. — Отд. Биолог. — Т. 87, № 4. — С. 102-110.
10) Дыренков С.А., 1982. Создание рациональной сети лесных резерватов в Ленинградской области, В кн. Проблемы организации и исследования охраняемых природных территорий. — Саласпилс. — С. 57-60.
11) Дыренков С.А., 1984. Сеть резерватов для охраны растительных сообществ и природных экосистем Ленинградской области, В кн. Пути решения вопросов рационального использования и охраны природных ресурсов Ленинграда и Ленинградской области. — Л.: ЗИН. — С. 188-191.
12) Дыренков С.А., 1984. Структура и динамика таежных ельников. — Л.: Наука. — 170 с.
13) Дыренков С.А., 1986. О принципах жесткой резервации территорий // Ботанический журнал. — Т. 71, № 3. — С.
14) Краснитский A.M., Дыренков С.А., 1978. О необходимости разделения двух функций заповедных территорий // Тезисы докладов VI Делегатского съезда ВБО. — Л.: Наука. — С. 20.
15) Краснитский А.М., Дыренков С.А., 1982, Сравнительная оценка луговых и степных экосистем, формирующихся при косимом и некосимом режиме заповедной охраны, Бюллетень МОИП, отд. биолог., №4, стр. 102-110.
16) Парникоза И.Ю., Борейко В.Е. , 2010, Идеи С.А. Дыренкова и их применение в практике природоохраны в Украине и других странах, В кн. Сохранение биоразнообразия Камчатки и прилегающих морей, П.-Камчатский, стр. 38-42.
0 коммент.:
Дописати коментар