Заслужений лісівник України №1 сьогодні відзначає свій день народження
Історія однієї нагороди
Посвідчення заслуженого лісівника України під №1 – у Володимира Мирки. Він працює головним лісничим ДП «Поліське ЛГ». Щоб дізнатися, як він став першим заслуженим лісівником України, їдемо у смт Маневичі. Територія лісгоспу знаходиться на околиці селища поряд з лісом. На подвір’ї прибрано, чисто. Приємно милують очі тротуарні доріжки, зелені газони, молоді декоративні деревця. Поряд з адмінбудівлею майстри встановлюють бесідку. А ось і двоповерхове приміщення лісгоспу. У коридорах – по-домашньому затишно. В усьому відчувається рука доброго господаря. Директором ДП «Поліське ЛГ» працює Андрія Яцина – дуже скромна і водночас легендарна людина, адже він пройшов через горнило новітньої війни, що її розв’язала проти України Росія. А ось і кабінет його першого заступника – головного лісничого Володимира Мирки. І знов дивуємось невеличкому метражу та напрочуд скромному умеблюванню робочого приміщення. На стінах – світлини, майстерний рукотворний власноруч виготовлений господарем кабінету лісовий сувенір і копія того самого посвідчення заслуженого лісівника України.
– Ніколи про це не хочу наголошувати, – ніяково усміхається Володимир Мирка. – Просто так вийшло. Це був 2000-й рік. Усі думають, що звання заслуженого лісівника було завжди. Насправді до цього нам вручали звання заслужених працівників сільського господарства.
Сталося так, що попереднє звання Заслужений лісовод УРСР, яке було встановлено 4 грудня 1958 р. Указом Президії Верховної Ради Української РСР, проіснувало до 15 листопада 1988 р., відтак скасовано Указом Президії Верховної Ради Української РСР «Про внесення змін у систему почесних звань Української РСР», втім, згідно з указом, звання зберігало свою силу для осіб, яким воно було присвоєно до його видання. Після цього лісівникам присуджувались звання заслужених працівників сільського господарства.
Так було і 1999-го р. З нагоди Дня лісівника працівники галузі зібрались у Палаці культури і мистецтв на Хрещатику. Тодішньому міністру Валерію Самоплавському вдалося запросити на урочисту академію Президента України Леоніда Кучму. Серед запрошених була й делегація волинян – начальник лісоуправління, кілька директорів, у тому числі і наш герой, тодішній директор Маневицького лісгоспу Володимир Мирка.
– Як зараз пам’ятаю, – згадує Володимир Васильович. – Коли дійшла черга до Президента і він нагородивши цим почесним званням останнього претендента – котрогось із керівників лісового сгоподарства – на хвильку призупинився і сказав: «Щось не можу зрозуміти. Сидять люди у формі, напіввійськові, а ми їм присвоюємо звання заслуженого працівника сільського господарства, коли весь час говоримо на засіданні про ліс…»
Відтак підійшов до трибуни й офіційно повідомив: «З сьогоднішнього дня вводиться звання Заслужений лісівник України.
Так і було.
Є таке звання
Заслу́жений лісівни́к Украї́ни – державна нагорода України – почесне звання України, яке надається Президентом України відповідно до Закону України «Про державні нагороди України», зауважує ВІКІПЕДІЯ. Згідно з Положенням про почесні звання України від 29 червня 2001 р., це звання присвоюється працівникам лісового господарства за вагомий особистий внесок у розвиток галузі, досягнення високих показників у праці, високу професійну майстерність. Ще 28 вересня 1992 р. Президія Верховної Ради України постановила погодитися з пропозицією Комісії Верховної Ради України у питаннях екології та раціонального природокористування про встановлення в Україні почесного звання «Заслужений лісівник України» і внести проект Закону України з цього питання на розгляд Верховної Ради України. Та 27 лютого 1995 р. Президія Верховної Ради України вирішила зняти з розгляду ряд проектів законодавчих актів, що втратили актуальність або прийняття яких на той час не викликалося необхідністю, у тому числі проект Постанови Верховної Ради України про встановлення почесного звання «Заслужений лісівник України». І лиш 17 вересня 1999 р., про що й розповідає Володимир Мирка, Президент України Л. Д. Кучма Указом № 1191/99 встановив відзнаку Президента України – почесне звання «Заслужений лісівник України». 30 жовтня 1999 року Указом Президента України № 1412/99 були затверджені Положення про відзнаку, опис нагрудного знака та зразок посвідчення. 16 березня 2000 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про державні нагороди України», у якому була встановлена державна нагорода України – почесне звання «Заслужений лісівник України». Дія цього Закону поширюється на правовідносини, пов'язані з нагородженням осіб, нагороджених відзнаками Президента України до набрання чинності цим Законом; рекомендовано Президентові України привести свої укази у відповідність із цим Законом.
29 червня 2001 р. Указом Президента України № 476/2001 було затверджене Положення про почесні звання України та опис нагрудного знака до почесного звання; укази № 1191/99 та № 1412/99 були визнані такими, що втратили чинність.
Перший у незалежній Україні
– Вочевидь була встановлена квота – 5 заслужених на рік, – продовжує розповідь Володимир Васильович. – Тоді часто говорилося, що заслужених лікарів більше – до 15 чоловік, а ось лісівників лише п’ять. Так це чи ні, але наступного 2000-го ці перші звання заслужених лісівників України було вручено саме п’ятьом лісівникам, у тому числі й мені. А оскільки моє прізвище розпочинається на літеру «М» і в алфавітному порядку воно виявилося першим серед п’яти претендентів, то і нагородження почалося з мене. Я не те що перший, просто так склалися обставини. Моєї заслуги тут немає і я нічим не кращий за інших заслужених лісівників. Але факт є фактом: у мене і справді посвідчення заслуженого лісівника України №1. Та ось бо воно, можете самі переконатися.
Фотографуємо. Це вже українська історія! Як і сам Володимир Мирка. Сподіваємося, ще не раз про нього будемо розповідати. І зовсім не випадково саме він став першим заслуженим лісівником Незалежної Української держави.
І господарник, і лісівник
У Володимира Мирки – цікаве, подвижницьке життя. Він був і лісничим, і директором лісгоспу, і головою районної держадміністрації, і головним лісничим Волинського лісоуправління, і начальником управління екології у Волинській області… Через політичні реалії і зміну президентських команд тричі розпочинав життя з чистого аркуша… Як і цього разу… Йому після чергових президентських виборів запропонували посаду директора Луцького електротранспортного підприємства, але він вибрав посаду головного лісничого у далекому ДП «Поліське ЛГ».
– На сьогоднішній день лісівник є таким, як і має бути, – розмірковує Володимир Васильович про свій фах. – Адже коли я був лісничим ще при Радянському Союзі у 1978-1989 роки, мені доводилося займатися ще й господарською діяльністю. Якось перший секретар обкому партії Зіновій Ковальчук дав вказівку за два місяці побудувати бичатники-пльоночники лісничим Градиського і Рожищанського лісництв. Це вже історія, цього не приховаєш. І ми із завданням справились. У листопаді 1978 р. за один місяць побудували бичатник на 100 голів. До нас на прийомку приїздили особисто перший секретар обкому партії, перший секретар Маневицького райкому партії, директори. Був час, коли лісівникам доводилося долучатися і до виконання продовольчих програм. У моєму лісництві тоді щорічно висаджувалосьблизько 2 га картоплі, 1 га буряків, як мінімум 10-15 га зернових сіялось і, звичайно, накошувалось декілька десятків тонн сіна і т. д Тоді і так сільгосппідприємств вистачало, так ще й лісники вирощували сільгосппродукцію. На мою думку, це було неправильно, кожен повинен займатися своєю справою, адже це відривало лісівників від їх прямої роботи, дуже багато часу забирало і таке було. Тому, мабуть, саме тоді Леонід Кучма і задумав лісіників повернути до їх прямих обов’язків – служіння лісові.
Дванадцять батюшок і Ніфонт
А передісторією до нагородження стали добрі справи відповідального лісовода. Ось лише одна із них. Володимир Васильович тоді працював директором ДП «Городоцьке ЛГ». Місцеві люди заповзялися збудувати свою власну церкву. Оскільки були трудні часи, вирішили перебудувати котрусь із старих лісгоспівських будівель. Прийшли з тим на прийом до директора.
– Одні кричать: «Віддайте старий садочок!, – пригадує Володимир Васильович. – Ті хочуть того, інші ще іншого. Як почали тягатися у мене, а дві бабці стоять і кажуть: «Володимире Васильовичу, хоч що-небудь дайте…». Я усіх вигнав з кабінету, абсолютно нічого не брешу, може лісничий підказати, будь-який лісник чи житель Городка. Залишив тільки дві бабці. Це було перед Пасхою. Я кажу, трохи посидіть. Через 20 днів я дам вам ключі від нової церкви. Я накреслив таку церкву 6,5 х 4 м. Проект маленький накидав. Зробив експлікації. Я трохи художник, а кресляр – то й мови не може бути. Викликав лісничих і начальників цехів. Так, ти робиш підвали, ти відповідаєш за бруси, за тобою – крокви, начальник цеху відповідає за двері. Усе це має бути до п’ятниці, тобто через два дні. Усе це доставити в Городок. Вони звезли у Городок. У мене в Новій Руді була така бригада, яка усе це вміла робити. Я їх викликав, поставив конкретне завдання, що треба зробити. Кажу, все буде оплачено. Вони за тиждень звели. У Повурську, мені підказали, є бляхарі. Зробили купол, другий, третій і т. д. У мене ще був столярний цех і навіть у ті часи ще діяв художньо-різб’ярський цех, у якому працювало чотири чоловіки. Їм доручив вирізати іконостас.Через 20 днів даю ключ, приїжджає Ніфонт (вже нині покійний, хай з Богом спочиває) і з ним 12 батюшок, і ми через 20 днів, відколи я дав слово, освячуємо нову церкву. Вона, малесенька, і досі стоїть у Городку.
Тоді з Ніфонтом присіли в їдальні, накрили стіл для всіх гостей. Зізнаюся чесно, що випили з ним по чарочці. Можливо, то гріх так казати, свята людина. Він мені, щоправда, вручив грамоту. Звершив службу. І я кажу, владико, через рік буде нова просторіша церква.
Ордени від блаженнійшого Володимира
Це було у квітні. Я десь у серпні згадав про свою обіцянку. Господи, щоб владиці, самому митрополиту таке обіцяти і призабути... Певний час уже пройшов. Я сідаю і ночами креслю церкву. Креслю, перекреслюю, знову креслю. Один, другий, третій, п’ятий. Мені треба дерев’яну, грошей нема, щоб купувати. Маємо зробити за рахунок лісгоспу. Мучився довго, але нарешті накреслив. Самому сподобалося. Заготовляємо матеріал, всі при ділі, як і першого разу, лісничий так само. Привозимо ту саму бригаду і ми до нового року поставили крокви, звели купол. Трохи почекали, після нового року усе це довершили: вікна, двері, підлогу, вагонку, замовив іконостас, тільки уже замовив у Рівному. Він мав бути уже серйозний, церква 24 м довжиною, 9,5 шириною і 24 висоти. Відповідно до довжини має бути. І 3 червня 2000 р. відкривається ця церква. Сам блаженіший УПЦ Володимир у той день вручив мені одразу два ордени – святого князя Володимира ІІІ ступеня і 2000 років від народження Ісуса Христа. Це так попало, так Бог дав. На сьогоднішній день, я вибачаюся, що я похвалився, ця церква стоїть. Жодного зайвого слова я не добавив. Ордени, до речі, на сорочку чіпляли, оскільки було жарко, то я був у білій сорочці з короткими рукавами.
Звання і годнник від Президента
– Володимире Васильовичу, Ви кажете, що якби мама почула, то пожурила б за хвальбу. А мама Ваша ще жива?
– Так, жива, вона ще у церковному хорі співає. Їй пішов уже 84 рік.
– А як її звати?
– Ганною Степанівною.
А рівно через два місяці після освячення церкви Президент України Леонід Кучма у Маріїнському палаці вручив лісоводові почесне звання «Заслужений лісівник України».
– Ми тоді були з області удвох із Петром Саганюком – нинішнім міським головою Володимира-Волинського, – світлішає погляд відомого лісовода і державного діяча. – Ми з ним – колеги… Стільки років разом пропрацювали... До речі, від Президента у мене є ще одна нагорода – на 10-ліття Незалежності усі голови райдержадміністрацій отримали золоті годинники. Я його не ношу… Кажу дружині: «Хай залишиться внукам...»
Володимир ПРИХОДЬКО, Сергій ЦЮРИЦЬ.
0 коммент.:
Дописати коментар