Дещо з історії Олешківських пісків
Дивовижно, але в Європі теж є своя пустеля Сахара, яка, до того ж, має українську прописку. І якщо іноземцям для зустрічі з нею треба вишукувати лоукости до Києва чи Одеси, то нам — лише сісти на потяг або ж у машину. Їхати необхідно на Херсонщину, бо саме там розташований найбільший європейський піщаний масив — Олешківські піски. Величезна пустеля, яка займає площу орієнтовно 200 тис. га, поєднала у собі щось від українського степу та Марсу Ілона Маска. Це — неймовірне видовище, здатне захопити і налякати водночас. Місце сили й виняткових українських ландшафтів. Місце, прекрасне о будь-якій порі року. Місце, що просто не може залишатися поза мапою наших подорожей.
Назва пісків походить від слова «Олешшя» — регіону Київської Русі, що розташовувався в пониззі Дніпра. Колись він постійно перебував під владою Києва, й на те було дві причини. По-перше, місто Олешки було важливим морським портом, який знаходився на славнозвісному торговельному шляху «з варяг у греки». А другий, більш прозаїчний мотив — олешківські рибалки регулярно постачали великі партії риби на стіл київським князям.
Загалом за всю нашу історію хто тільки не володів цією територією. Тут побували кіммерійці, потім скіфи, ще пізніше — козаки. Однак пустеля в сучасному вигляді, а точніше буде сказати — напівпустеля, постала лише два століття тому з приходом сюди... овець. Піски у низинах Дніпра існували завжди, але їх просування стримував рослинний покрив. А в ХІХ столітті сюди завезли величезні отари овець, котрі, маючи хороший апетит, швидко знищили всю траву. Тоді ж під впливом вітру піски стали рухомими й завдавали великої шкоди місцевим жителям. Приміром, в 30-х роках ХХ століття Олешки з трьох боків оточили сипучі піски, що загрожувало місту цілковитим занесенням. У 1864 році дослідник Олешшя — Г. Чухновський писав: «Горе мандрівнику, якого застала буря хоча би на дорозі між Олешками і Костогризовим. Прикривши себе всім, що може мати значення для захисту, з шумом і піском у вухах, з болем в очах, з лоскотанням і піском у горлі, задишкою і, нарешті, з надією у серці, йому залишається лише вичікувати припинення цього пекла...».
Певно, якби в ті часи знімали фільми-катастрофи, то Олешківські піски точно стали б головним джерелом натхнення для режисерів. Піщані бурі, суховії та буревії ставали дедалі частішими на цих землях і поступово витісняли звідси людей, звірів та птахів. На окремих ділянках вітер утворював дюни, що були заввишки як сучасний дев’ятиповерховий будинок, а то й більше. Крім того, піщані кучугури перебували в постійному русі і загрожували цілим селам.
Утім, знаходилися сміливці, котрі своєю невтомною працею рятували цей край від екологічної катастрофи. Зважаючи на колосальні проблеми внаслідок «міграції» пісків, уже на початку ХІХ століття розпочалися перші спроби залісення. За наказом тогочасного царського міністра фінансів в Олешші висаджували шелюгу — різновид верби, який добре росте на піщаних грунтах, і чорну тополю. До того ж, сіяли насіння, а згодом — висаджували сіянці, багато з яких гинуло в цих надскладних умовах. Зрештою, люди перемогли природу, й після Другої світової війни піски були зупинені. Лісівники разом з ентузіастами створили штучний ліс площею в більш ніж 100 тисяч га. Сьогодні його вважають найбільшим рукотворним лісом у світі (!).
Здавалося б, після такої вдалої перемоги в Олешківських пісках мав би запанувати мир. Проте керівництво СРСР думало інакше. За радянських часів тут був дислокований військовий полігон, де тренувалися льотчики з країн Варшавського договору. І хоч бомби літали над небом Олешшя, це місце на мапі наче не позначалося. Всю інформацію про пустелю приховували під грифом «цілком таємно». Можливо, саме тому зараз так мало українців знають про Олешківські піски.
А познайомитися з ними не важко, бо сьогодні співробітники Національного природного парку «Олешківські піски» радо приймають відвідувачів, проводять екскурсії екостежкою й навіть створюють умови для кемпінгу для поціновувачів екстриму. Єдина умова — погодити свій візит з інспектором і взяти супровід, адже в пустелі надто легко загубитися.
Однак, попри деякі труднощі, коли зустрічаєшся з цією піщаною красунею віч-на-віч, розумієш одне: сюди варто було їхати. Могутня безкрая пустеля з численними пагорбами та барханами виглядає надзвичайно таємничо й космічно. Грайлива і тиха, нещадна й страшна, вона стала домом для багатьох тварин та рослин з чудернацькими назвами, як-от тополя тремтяча, житняк пухнастоквітковий чи кандибка звичайний. Цікаво, що працівники парку жодним чином не втручаються в екосистему. Вони лише споглядають за місцевими «жителями», охороняють рідкісні види й разом з відвідувачами дивуються різноманітним сюрпризам природи. Скажімо, в Олешківських пісках можна зустріти невеличкі озера з болотяними черепахами або ж дику яблуню. А якщо ви таки вирішили залишитися тут з наметом на декілька днів, то у хвойних оазах можна назбирати трохи грибів на обід.
Словом, тут існує такий собі паралельний світ, малозрозумілий, але від того ще більш вражаючий. І виявляється, до нього так легко доторкнутися.
Олександра КЛЬОСОВА, фото автора
Газета:
№193-194, (2018)
