і розуміє бузиновий Пан,
чому верба, від крапель кришталева,
мені сказала: "Здрастуй!" - крізь туман.
Чому ліси чекають мене знову,
на щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю, я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.
Ліна Костенко
колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу із людьми.
Ліна Костенко
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
у просвіт хмар показує кіно,
і десь на пні під сивою сосною
ведмеді забивають доміно.
Малі озерця блискають незлісно,
колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми.
Ліна Костенко
Фото: Іолана Тимочко
розгублені од власної краси.
Немов пройшов незримий Левітан -
то там торкнув їх пензликом, то там.
Осінній вітер одгуляв, затих.
Стоїть берізонька — як в іскрах золотих.
Ліна Костенко
О горе тій горі, і горе тим лісaм!
Десь, кaжуть, тaм колись проходили мисливці
і птaшку принести кaзaли своїм псaм.
І кaжуть, що один убив тaку співучу,
що зaніміли всі, і змовкли ті ліси.
І кaжуть, лиш пaвук снує тaм сіть пaвучу.
О горе, о горa, віддaй їм голоси!
Ліна Костенко
Я виростала у садах,
Де груші достигали теплі.І курявою лист пропах,
І соковиті пахли стебла.
Я виростала у полях,
Де сонця схід - неначе спалах.
Де потривожена рілля
Опівдні м'яко парувала.
Я виростала у лісах,
Де сосни рожевіли станом.
Де важко падала роса
На голубі лісні поляни.
Я виростала на Дніпрі,
Де височіють сині кручі.
Де на ніч ставлять ятери
Рибалки - люд небалакучий...
І барви тих далеких літ, -
Куди б не ділася тепер я,
Що б не писала - як відсвіт,
Лежать на білому папері.
Ліна Костенко
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.
Ліна Костенко.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, — час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш — то уже навіки.
Ліна Костенко
0 коммент.:
Дописати коментар