В Україні підготовлено черговий законопроект на тему аграрної політики держави та державної ж допомоги сільському господарству.
Однак він лише здійняв нову хвилю обговорення, завдяки якому стало очевидно: мало хто розуміє, як узагалі держава може допомогти галузі, яка сама в усіх сенсах годує країну. Та й узагалі, хто кому має допомагати? Може, державі краще просто визначитися з приватною власністю на землю та не заважати аграріям?
В Україні склалася дещо парадоксальна ситуація. З одного боку, сільське господарство за останнє десятиліття стало одним із основних джерел наповнення бюджету. Разом із лісовим господарством (це особливості статистичного обліку) аграрний комплекс забезпечує вже 17–18% ВВП. Тільки на другому місці опинився гірничо-металургійний комплекс, що дає 14% ВВП. При цьому в останні роки у видобувній промисловості бачимо зниження (на 9%), тоді як в аграрному секторі — значний приріст (на 39%).
Примітно, що у 2000–2008 роках частка АПК в українській економіці знижувалася — з 17,1 до 7%. А потім маятник хитнувся у зворотний бік: агропром у структурі ВВП виріс із 7,9% 2008-го до 19,2% 2016-го. Також із 2008 року стабільно зростає частка аграрної продукції та продукції харчової промисловості в загальному обсязі експорту. З 2012-го по 2017 рік частка АПК в експорті збільшилася з 13,4 до 21,1%. Це — при одночасному падінні промислового експорту.
Виходить, що сьогодні агропром України годує країну і в прямому, і в переносному сенсах. АПК стає основним генератором доходів (як внутрішніх, так і експортних), основним роботодавцем, основним внутрішнім інвестором... Але, з іншого боку, він же продовжує претендувати на допомогу держави, у тому числі фінансову. Усе це виглядає вже як певний парадокс, що має скоріше політичне, ніж господарське підґрунтя.
Звичайно, не йдеться про масштаби держпідтримки, аналогічні білоруським. Там агропром узагалі глибоко збитковий. За оцінками білоруського економіста Ярослава Романчука, з 1995-го по 2015 рік держава спрямувала на підтримку АПК близько сотні мільярдів доларів (з огляду на невеликі розміри самої Білорусі, це астрономічна сума). А за словами спікера верхньої палати білоруського парламенту Михайла Мясниковича, фінансування державних програм АПК за 2011–2015 роки становило 43,8 млрд дол. При цьому рентабельність в АПК Білорусі становить мінус 2,5%. Питома вага збиткових сільгосппідприємств (без урахування держпідтримки) сягає 65,6%. Тобто понад половина білоруських колгоспів і радгоспів (хоча їх в останні роки колгоспами не називають) збиткові, попри високу рентабельність продажів до Росії.
При цьому відповідальний за аграрний сектор віце-прем'єр білоруського уряду Михайло Русий визнає: сільгосппідприємства розпещені державним піклуванням у вигляді прямих бюджетних субсидій і пільгових банківських кредитів. У першому півріччі 2018-го понад 30% усіх видатків білоруського бюджету на економіку пішло в сільське господарство, хоча воно становить лише 6% ВВП Білорусі.
В Україні ситуація діаметрально протилежна просто тому, що аграрний комплекс розвивається за законами бізнесу, тоді як білоруський залишився в командно-адміністративній системі. Однак і в Україні поки що не виходить обійтися без державної підтримки АПК. Як мінімум тому, що без належної державної уваги аграрний бізнес починає розвиватися нерівномірно, з перекосами (наприклад, у бік рослинництва), з елементами хижацької експлуатації природних ресурсів і без належної уваги до довгострокових проектів.
Депутати — за все хороше
На сьогодні в Україні відсутній базовий документ, який визначав би основні принципи аграрної політики та політики сільського розвитку. Політики — всі без винятку — завжди готові підтримати аграрний сектор "словом і справою". Але дуже складно розібратися, де йдеться про справді потрібну сільському господарству підтримку, а де — про бажання заробити голос завдяки актуальному для країни порядку денному.
4 жовтня у Верховній Раді було зареєстровано законопроект №9162 "Про основні засади державної аграрної політики та державної політики сільського розвитку". Інструментом поетапної реалізації держполітики в АПК, відповідно до проекту закону, має стати План заходів щодо реалізації основних принципів розвитку державної аграрної політики та політики сільського розвитку, розроблювальний на п'ять років уперед.
Народний депутат, голова аграрного комітету ВР Олег Кулініч так прокоментував законопроект у себе в Facebook: "В аграрній сфері та питаннях сільського розвитку в нас уже кілька років відсутній системний акт, який визначав би державну політику за цими напрямами. Останнім таким актом був Закон "Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року", але, як ми бачимо із самої назви документа, він мав строковий характер і вже не відповідає нинішньому часу. Не кажучи вже про те, що стратегія має бути не просто формальним документом, а реальним планом дій, при виконанні якого ми могли б одержувати конкретні очікувані результати! Тому розраховуємо, що саме наша стратегія стане таким документом".
Однак у цьому законопроекті ми знову бачимо, як депутати виступають "за все хороше та проти всього поганого". У супровідній записці йдеться: "Положення стратегії передбачають комплексне бачення розвитку українського аграрного сектора, що враховує інтереси товаровиробників і формування такої політики сільського розвитку, яка була б спрямована на сталий розвиток сільських територій і підвищення рівня життя сільського населення".
У свою чергу, народний депутат, заступник голови комітету з питань аграрної політики та земельних відносин Олександр Бакуменко на своїй сторінці в Facebook зазначає: "Законопроект спрямований, у тому числі, на виконання євроінтеграційних зобов'язань України про приведення національного законодавства до законодавства ЄС у сфері сільського господарства та розвитку сільських територій. Представництво Європейського Союзу в Україні підтримує даний законопроект і наголошує на необхідності його якнайшвидшого прийняття".
На його думку, цей законопроект, набувши сили закону, значно розширить можливості України в плані одержання фінансової підтримки з боку як ЄС, так і ряду інших міжнародних організацій, таких як Світовий банк, ЄБРР, ФАО, USAID.
Пастка, однак, у тім, що конкретні заходи підтримки державою АПК України в законі все одно прописані не будуть. Проект закону є рамковим, він визначає тільки основні принципи та пріоритети державної аграрної політики й сільського розвитку. У ньому визначено 15 пріоритетів державної аграрної політики, зокрема підвищення конкурентоспроможності українського аграрного сектора та його продукції, збільшення експорту сільськогосподарської продукції з більшою доданою вартістю, впровадження нових механізмів підтримки і стимулювання розвитку окремих галузей, забезпечення захисту прав та інтересів землевласників і землекористувачів, підвищення рівня зайнятості сільського населення.
При цьому, на думку розробників законопроекту, у числі головних завдань держави — стимулювання відразу всіх груп агровиробників: сімейних фермерських господарств, середніх фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів та аграрних кластерів. При цьому ставляться завдання, які суперечать одне одному. З одного боку, держава обіцяє підтримувати малих виробників сільськогосподарської продукції, а з іншого — сприяти їхньому об'єднанню. Тобто переходу на рівень більших агропідприємств. Але тоді малі господарства як окремий тип агровиробників просто зникатимуть, — чи в цьому сенс їхньої підтримки?
Безсумнівна перевага законопроекту — його орієнтованість на підтримку експортерів. Офіційно позначено завдання: "Забезпечення на державному рівні політики з формування конкурентних переваг на міжнародних ринках для виробників сільськогосподарської продукції, а також розвиток логістичних потужностей і стабільність оподаткування".
У проекті вперше запропоновано на законодавчому рівні створити Офіс аграрного аташе для представництва та захисту інтересів виробників сільськогосподарської продукції за кордоном, пошуку нових і розширення існуючих ринків. Подібні інститути аграрних аташе існують у більшості розвинених країн, які активно працюють на світовому ринку (США, Китай, Франція, Німеччина тощо).
Нарешті, законопроект закріпить на законодавчому рівні зобов'язання держави з розвитку сільських територій і підвищення рівня життя сільського населення. Виникає запитання: а що, хіба потрібен спеціальний закон, щоб держава "згадала" про це своє завдання? Понад те, законопроект №9162 передбачає, що Кабінет міністрів кожні п'ять років розробляє та затверджує План заходів щодо підтримки та розвитку АПК державою. Але знову-таки: хіба Кабмін не може цей план розробити та реалізувати сам, без спеціального закону?
Думки учасників ринку
10 жовтня в Інституті аграрної економіки відбулася велика нарада щодо державної стратегії розвитку АПК, ініційована кількома громадськими об'єднаннями підприємств аграрного сектора на чолі з Українською аграрною конфедерацією (УАК). У цьому заході також брали активну участь заступники міністра аграрної політики та продовольства України Олена Ковальова та Віктор Шеремета, народні депутати Олександр Бакуменко й Тетяна Острікова, — вони обмінялися думками з конкретними представниками аграрного бізнесу.
Головною болючою точкою виявилося те, що наявна сьогодні система держпідтримки АПК в Україні просто не працює. З виділених на дотації агропрому 6,3 млрд грн було освоєно лише близько 14% коштів!
Точку зору аграрного бізнесу на взаємодію з державою виклав народний депутат України, президент ВОО "УАК" Леонід Козаченко. Головна його ідея — необхідність законодавчо розділити по групах в аграрному секторі різних суб'єктів господарювання з різним впливом на економіку та соціальний розвиток. Відповідно, інструменти аграрної політики держави мають бути різними для трьох груп аграрних підприємств:
— мікропідприємств (сімейних ферм);
— малих підприємств;
— середніх і великих вертикально інтегрованих агропромислових холдингів.
Ці три групи мають розрізнятися за критеріями землекористування, обсягом валової продукції та кількістю працюючих. Але саме тут і виникає запитання, на яке й досі немає відповіді ні в уряду, ні в парламенту. А саме: чи має Україна переймати насамперед досвід Європи, де держава допомагає маленьким сімейним фермам? Чи варто, за американською моделлю, розвивати сільське господарство за рахунок виробників, які мають середній розмір землі на рівні 14 га?
Однозначної відповіді тут бути не може, тому що сьогодні в Україні вже сформувалася складна багатогалузева система, що ефективна на своїх рівнях — від місцевого до національного й орієнтованого на світові ринки.
Нині в законодавстві України є визначення сегментів ринку та аграрних продуктів, а не розмірів агропідприємств і критеріїв їхньої класифікації. Саме такий підхід заважає адекватно розподіляти державну допомогу, оскільки малі сімейні ферми та великі агрохолдинги мають як принципово різну собівартість виробництва, так і зовсім різні проблеми.
У категорії малих підприємств із земельним банком у 200 га експерти УАК виокремлюють мікровиробників із площею від 20 га та валовою виручкою до 15 тис. євро. До категорії "малі" відносяться також виробники з валовою виручкою до 100 тис. євро та середньою кількістю працівників не більш як 50 чоловік. Середні підприємства мають у своєму арсеналі до 10 тис. га, дохід від 100 тис. до 5 млн євро та середню кількість працівників до 250 чоловік. Великі підприємства (агрохолдинги) отримують виручку понад 5 млн євро та мають земельний банк більш як 10 тис. га.
При цьому якщо агрохолдинги орієнтовані в основному на експорт, то малі та мікропідприємства задовольняють потреби місцевого співтовариства. Але при цьому в малих агропідприємств одночасно, у силу малого масштабу, найвища собівартість виробленої продукції. Виходить, саме вони мають бути головними одержувачами державної допомоги. Хоча б тому, що якщо великі агрохолдинги дають Україні експортні доходи, то малі ферми (як диверсифіковані виробництва) — забезпечують продовольчу безпеку країни.
Сьогодні дотації з державного бюджету України для АПК становлять близько 1% від ВВП, створеного аграріями. У Євросоюзі ж на підтримку малих агропідприємств витрачається 40% усього його бюджету. Виходить, що в ЄС у перерахунку на гектар ріллі підтримка в 44 рази більша, ніж в Україні. За словами Леоніда Козаченка, якщо в Україні рівень держпідтримки аграріїв буде зменшено удвічі, більшість вітчизняних підприємств просто збанкрутують. З іншого боку, малі виробники, за умови їхнього об'єднання в кооперативи та при наявності держпідтримки, уже здатні працювати не лише на локальному рівні, а й виходити на національний ринок і навіть експортувати продукцію.
Звідси пропозиція Української аграрної конфедерації: держава повинна виділяти малим виробникам дотації, виходячи з обсягів реалізованої ними продукції, а також компенсувати відсотки за банківський кредит і купівлю сільгосптехніки, застосовувати спрощену систему оподаткування зі звітністю раз на рік.
Середні підприємства вже орієнтовані на національний ринок. Учасники ринку вважають, що їм держава може допомагати, компенсуючи відсотки за банківськими кредитами, купівлю техніки та племінної худоби, а також застосовуючи нульову ставку ПДВ і податок на нерозподілений прибуток (податок на виведений капітал).
У свою чергу, великим вертикально інтегрованим підприємствам (агрохолдингам) має надаватися можливість створювати кластери (техно- і індустріальні парки), запроваджуватися податок на нерозподілений прибуток (податок на виведений капітал). З іншого боку, від них потрібно вимагати жорсткого дотримання антимонопольного законодавства та загальної системи оподаткування.
Однак усім учасникам ринку — малим і мікрогосподарствам, середнім підприємствам і вертикально інтегрованим агрохолдингам — держава повинна надавати підтримку не на один рік, а як мінімум на п'ять або, як у ЄС, — на сім років. Термін підтримки в сім років пов'язаний із тим, що в Україні сівозміна впроваджується на сім років і більше.
Питання землі
Поки що за кадром питань держпідтримки українського агропрому залишається питання власності на землю. Точніше, ринку землі, що в українських умовах не те саме. Для запуску ринку землі потрібен не тільки закон про обіг ріллі, а й закон про фінансування фермерів для викупу паїв. Про це в інтерв'ю Agravery.com заявив перший заступник міністра аграрної політики та продовольства України Максим Мартинюк.
"Спілкування з фермерами наштовхнуло на думку, що для повноцінної роботи ринку землі потрібно забезпечити агровиробників довгим і дешевим кредитним ресурсом. Для цього треба прийняти закон із робочою назвою "Про фінансово-кредитну підтримку ринку землі", — вважає Мартинюк.
Він пояснив, що для цього має з'явитися державна установа, кредитне агентство, яке компенсуватиме кредитну ставку при купівлі землі. "Ідеальний результат, який ми могли б отримати від запуску ринку землі, — створення середнього класу в сільській місцевості, який утворять фермери. Не стоїть питання, хто продаватиме землю, питання — хто купуватиме. Нам потрібно створити умови, щоб виростити покупця. Коли спілкуєшся з фермером і пояснюєш йому, що жодний агрохолдинг нікуди не прийде, в одних руках лише 200 га або навіть ще менше, і, крім тебе, нікому більше не продадуть, вони все розуміють, вони не проти, але запитують: а де я гроші візьму на ці 200 га? Це питання справедливе, тому що нині на тіньовому ринку ціни коливаються до 3 тис. дол. за гектар", — сказав заступник міністра.
З тим, як працює ринок землі, прямо пов'язана доля фермерів, — а саме про них демонстративно піклується аграрне міністерство. Зараз у Мінагрополітики розраховують, що державна підтримка фермерів приведе до подвоєння їхньої чисельності протягом наступних двох років. А розмір аграрного ВВП, який генерують фермери, збільшиться з поточних 6% до 12.
"Ми вперше забезпечили ресурс для підтримки фермерів як окремого кола товаровиробників, оскільки виходили з того, що один підтриманий фермер — це десяток робочих місць у сільській місцевості, де з роботою дуже складно", — сказав в інтерв'ю Максим Мартинюк.
За його словами, динаміку зростання кількості фермерських господарств буде забезпечено не лише появою нових фермерів, а й легалізацією вже працюючих, які залишаються в "сірій" зоні, за межами уваги держави.
"Для будь-кого не секрет, що існує клас так званих одноосібників, які ніде не реєструються, обробляють до 20 га ріллі — паї членів їхньої родини. Зрозуміло, що вони вийдуть із "тіні", коли досягнуть певного рівня розвитку, обсягів виробництва. І наше завдання — підтримати їхній вихід із "тіні", — сказав заступник міністра АПК. І додав, що ця "тінь" є однією з причин, чому в країні надзвичайно низький попит за програмою "фермерського мільярда".
"Щоб одержати підтримку, потрібно легалізувати своє господарство та майно, до чого не всі готові. Банки й досі вважають фермерів ризикованими позичальниками, тому не кредитують", — резюмував Мартинюк.
Примітно, що зараз, восени, після закінчення основної маси польових робіт, українські агровиробники повернулися до активного обговорення питання про власність на землю та про ринок землі в країні в цілому. Тому що очевидно: без вирішення земельного питання на аграрному ринку так і не з'являться чітко позначені правила гри. Отже, складно буде говорити й про його розвиток, і про оптимальні механізми держпідтримки. До кінця жовтня, а також у листопаді в Україні відбудеться ціла низка значущих обговорень саме земельного питання. І про них ми обов'язково розкажемо.
0 коммент.:
Дописати коментар