Із жахом очікую переміни дощової погоди на спеку. Це означатиме, що торфовища навколо Ірпеня знову підсохнуть і задимлять, й у Київ укотре приповзе смог. Усі мої спроби дошукатися, хто ж відповідає за те, щоб цей кошмар припинився, завершилися невдачею. Ось тримаю в руках теку відповідей на редакційні запити. Державна служба з надзвичайних ситуацій повідомляє, що їхнє завдання — гасити, якщо горить. Держекоінспекція — ловити тих невігласів, які палять суху траву. Київська облдержадміністрація перекидає м’ячик знову ДСНС — тільки вже своїй, обласній. А та скаржиться, що причина пожеж на торфовищах — геть убиті меліоративні канали. От якби вони працювали, то подали би через них воду і — край. Правда, де тієї води у посуху узяти — відповіді нема.
Канали — це вже парафія Держводагентства. Воно не проти підлатати їх та почистити — якщо грошей дадуть. І навіть погоджуються з екологами, які вимагають діяти радикальніше й подекуди канали, навпаки, засипати, натомість відновити (як кажуть науковці, ренатуралізувати) оті торфовища-болота. 
Сім кум:  кожна — няня,  та дитина   в мокрих штанях
Та повернути природний вигляд долинам річок хоч би на землях запасу. Бо там, де місцеві ради розпаювали запалу осушені заплави, потрібно вести перемовини з кожним пайовиком.
Отже, водогосподарники погоджуються. І чекають команди від Мінприроди, яке — такий собі куратор Держводагентства і відповідає за розроблення і впровадження екологічної політики в державі. Після гострих запитань від «УК» на прес-конференцій один із попередніх очільників міністерства  Сергій Курикін дав команду підлеглим готувати якусь чи то стратегію, чи то концепцію відновлення осушених земель. Та Курикін давно вже не обіймає цю посаду, новий міністр із проблемою ще не стикався, а нижчі рангом чиновники воліють мовчати — в них іншої роботи вистачає. 


Вогонь щоліта нагадує: люди, беріться за голову, а не за мітли. Фото з сайту cn.mns.gov.ua
Вогонь щоліта нагадує: люди, беріться за голову, а не за мітли. Фото з сайту cn.mns.gov.ua

Погляд збоку
«Слабка міжвідомча координація та дублювання повноважень різних установ, часті організаційні зміни обмежують ефективність управління охороною довкілля». Це цитата з «Аналізу навколишнього середовища України», який зробив Світовий банк у 2016 році. Вона доволі точно описує і наші митарства через пожежі на пересохлих болотах, і причини катастроф на кшталт тієї, що сталася на сміттєзвалищі біля Грибовичів, і багато інших негараздів з нашим довкіллям.
«Мета аналізу навколишнього середовища — оцінити адекватність та ефективність політики, правових та інституційних меж управління охороною довкілля в Україні у сенсі ширших завдань реформи та децентралізації, прагнень до вступу в ЄС та надати рекомендації уряду щодо усунення визначених ключових прогалин», — каже консультант Світового банку Володимир Тихий. З подальшого спілкування з Володимиром Олексійовичем з’ясовую для себе, що тут під політикою слід розуміти не набридлу нам усім балаканину нардепів і політиканів, а набір стратегій, концепцій, робочих планів тощо. До того ж підкріплених відповідними законами, постановами, наказами та інструкціями.
Цей аналіз, гадаю, доволі правильний, зокрема й з огляду на те, що робили його експерти хоч і міжнародного рівня, але переважно українці, тобто ті, хто на власному досвіді відчуває всі описані в аналізі негаразди. Щоправда, у звіті про це зазначено доволі дипломатично: «Проблеми в системі екологічного управління, з якими стикається Україна, впливають на економічне зростання і розвиток країни, сповільнюючи процес підготовки і реалізації проектів і збільшуючи інвестиційні ризики. Більшість цих проблем потрібно розв’язувати у процесі наближення законодавства і практик України до європейських у межах Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Зміцнення системи охорони довкілля допоможе нам створити сприятливі умови для реалізації підписаної угоди. А також досягти того, щоб Україна відповідала вимогам міжнародних фінансових установ стосовно запобігання екологічним і соціальним ризикам, підвищуючи привабливість країни для державних і приватних інвестицій».
Одне слово, не наведемо тут ладу, не «позеленіємо» — грошей не дадуть ні ЄС, ні міжнародні установи,  ні приватні інвестори. А ще — навіть якби євро чи долари нам подали на тарілочці з блакитною смужечкою, все одно без покращення екологічної політики не вийде нічого путнього з українською економікою. Хоча б тому, що самі європейці не хочуть купувати нашого без належного екологічного сертифіката.
Добре,  але не дуже
На думку авторів «Аналізу...», Україна досягла значного прогресу в розбудові потенціалу екологічного управління. А саме: має комплексну нормативну базу охорони довкілля, є учасником основних міжнародних конвенцій з цих питань, створила Міністерство екології та природних ресурсів і низку установ, наділивши їх природоохоронними повноваженнями, розробила інструменти екологічної політики для досягнення екологічної стійкості. Гм… Жаль, не сказано, в яких країнах ситуація гірша і кого ми так стрімко обскакали.
Водночас автори «Аналізу...» зазначають, що  в системі екологічного управління України залишаються суттєві прогалини, які слід усунути, щоб наблизити нашу екологічну політику і природоохоронні установи  до вимог міжнародних та європейських  практик. Серед нагальних завдань — зміцнення законодавчих основ управління охороною довкілля. Наше природоохоронне законодавство значною мірою має декларативний характер: у ньому нерідко бракує механізмів правозастосування, багато актів не узгоджені один з одним. Це й не дивно, адже впливу законодавчих актів на нинішню ситуацію, перш ніж їх ухвалити, не аналізують належно, а законодавство зазнає частих змін.
Додам, що у Верховній Раді припадає пилом понад півсотні екологічних законопроектів. Ні попереднє, ні нинішнє керівництво парламенту не вважає за потрібне поставити їх на порядок денний. А якщо і робить це, то в ті дні та години, коли депутати десь по буфетах чи кулуарах або й взагалі галайдакають далеко від сесійної зали.
Чим нижче,  тим гірше
Аналіз показав і те, що вже давно добре відомо практикам: існують проблеми з управлінням довкіллям на регіональному рівні. Зокрема чимало зробив для руйнування системи охорони довкілля так званий закон Мірошниченка (№20-218), який ухвалено 2011 року. Закон, який ліквідував усі обласні управління Мінприроди, вніс Юрій Мірошниченко — представник Президента (тоді це був Янукович) у Верховній Раді. Натомість створили у складі облдержадміністрацій різномасті департаменти, які в рази менші за кількістю співробітників, часто не мають досвідчених фахівців, їхні повноваження не врегульовано законом. Це створює благодатне під∂рунтя для зловживань у сфері надання екологічних дозволів, ускладнює з’ясування повної і чіткої картини стану природи, спричиняє масове розграбування природних ресурсів тощо.
Батіг  чи пряник?
До всього бізнес вважає екологів (передовсім Держекоінспекцію, яка, на щастя, зберегла свої регіональні осередки) своєрідним батогом для себе. Бо фактично єдиний спосіб заохотити підприємців берегти довкілля — штрафи та відшкодування збитків. Натомість експерти  пропонують не забувати й про «пряники». Вони закликають українську владу розширити і зміцнити реалізацію портфеля інструментів екологічної політики, роблячи акцент на економічних інструментах і механізмах відповідно до вимог ЄС.
Ще одна передумова того, як змусити бізнес грати за екологічними правилами, — відкритість екологічної інформації. Плюс прозорість роботи державних органів. На власному досвіді журналісти «УК» знають, що відписка — улюблений жанр творчості чиновників. Тож порада міжнародних експертів щодо забезпечення доступу громадськості до інформації та її участі в ухваленні рішень (за допомогою активізації громадських консультацій та залучення механізмів різних інструментів політики) цілком слушна. Та й інші також доречні. Головне, щоб їх прочитали ті, для кого це писано насамперед.