Щоб живим не було соромно перед мертвими

ІСТОРІЯ У ПОХОВАННЯХ. Лісівники Волині доглядають могили, де вічний спочинок знайшли навіть непримиренні вороги

Ольга БУЛКОВСЬКА, // «Урядовий кур'єр»

Історія України унікальна і трагічна тим, що на її теренах за свободу боролися десятки армій і рухів. У протистояннях безліч вояків поклали голови: і за Батьківщину, і за власні переконання, з вірою у перемогу та незалежність. їх ховали у різних мундирах, а згадку про кожного нащадки намагаються зберігати й досі. На Волині обласне управління лісового та мисливського господарства організувало для журналістів незвичний тур — місцями поховань у волинських лісах. Лісівники доглядають за могилами, незалежно від того, кого і коли там поховано.

Жертви Голокосту

На Маневиччині неподалік селища Колки є урочище Кривий Ліс. Дерева тут не прямі, а вигадливих викривлених форм. Гадають, що через страшні події, які відбулися у роки Другої світової. У 1942-му тут утворили гетто. Влітку нацисти вивезли до лісу під Колками понад 4 тисячі євреїв і розстріляли. Точного місця кривавого побоїща місцеві жителі не знають, але у лісі знайшли чимало людських кісток. Встановили меморіальну стелу, лісівники та працівники протитуберкульозного санаторію доглядають за цим місцем.

— Раніше дерев не було. На галявину і в яр привозили людей, розстрілювали і скидали. Тоді не зважали, живий-неживий,|— розповідає Колківський селищний голова Олександр Палінкевич.

Нерідко сюди приїздять і делегації з-за кордону: родичі полеглих хочуть побачити місце, де спочивають їхні предки. м

— Якось вели євреїв. Йшла мама з дитиною і випхала її з тієї колони. Та дитина втекла, її переховували в Колках, потім по той бік річки, у сусідньому селі Комарове. І тепер дочка тієї дитини приїхала до нас у 2007 році з чоловіком і двома дітьми з Аргентини, щоб побачити землю, де їхня мама ледь не загинула, — згадує селищний голова.

Нагадування про повстанців

Між селами Копилля і Боровичі, що на території Градівського лісництва, розташоване невелике кладовище воїнів УПА. Саме у цій місцині 1944 року одинадцятеро воїнів УПА склали голови через донос місцевого жителя. Тут ще живуть свідки тих подій і родичі загиблих.

— Коли їх побили на Бичому куті, то вони лежали на соломі: вже очі круки повибирали. Ми приїхали додому, стали робити гроби. Кожна сім’я звозила мертвих воїнів. Тут усіх рядили, клали у гроби і ховали на кладовищі. Похоронили, поставили хрести, а наступного дня усе спалили. У мене досі перед очима, як вони лежали. Позабирали одяг із них, — розповідає сестра загиблого 30-річного повстанця Людмила Андрусик, якій тоді було всього 15.

— Тут був один зв’язківець... Степан. Він поніс у село якийсь лист. Його спіймали, сказали: веди нас туди, де вони є. А вони були аж у Бичому куті — біля багаття грілися. Той Степан вів енкаведистів понад болотом. То хлопців там і побили, - пригадує ще одна очевидиця подій Валентина Мельник, якій тоді було 10 років.

Радянська влада могили нищила, натомість люди відновлювали поховання. Раніше тут було поле, могили переорали. І тільки за часів незалежності місцеве населення зуміло облаштувати невелике кладовище повстанців.

Острівець незалежності в окупованій країні

Проїжджаючи цими місцями, неможливо не згадати ще одну унікальну сторінку історії — Колківську Республіку. Подорожнім вона нагадує про себе обеліском та червоно-чорним прапором, який майорить у центрі селища.

— У 1943 році вона діяла не тільки на території Колок, а й приблизно на двох тисячах квадратних кілометрів. Тут не було ні радянської, ні німецької влади. Такий острівець незалежності в окупованій Україні. Працювали школи, бібліотеки, книгарні, був вишкіл вояків, свій лазарет, — уточнює селищний голова Олександр Палінкевич.

Очевидець тих подій Петро Мосійчук (тоді 12-річне хлопча) ділиться спогадами. Розповідає, що окупанти покинули селище хитрістю, без бою.

— Фашисти здогадалися, що на них уночі можуть налетіти повстанці, які заповнили ліси, тож вирішили піти звідси, але побоялися, що їх дорогою переб’ють. Зібрали колківську молодь, перемішалися з нею, посадили їх у машини і поїхали на Розничі, на Копилля. І хоч у лісі повстанці були, проте вони не наважилися стріляти, бо побачили дуже багато молоді. Таким чином ворог без бою вийшов звідси. 113 травня 1943-го Колки зайняли повстанці, — розповідає він.

Петро Мосійчук згадує, як місцевих жителів навчали поводитися зі зброєю — просили виготовляти дерев’яні моделі рушниць і тренували на них. Діяла тут і підпільна комуністична організація, яка хотіла знищити Республіку. Проте силами місцевої служби безпеки її нейтралізували — «острівець незалежності» проіснував тільки півроку. Історія Колківської Республіки завершилася на Покрову — 14 жовтня, коли ворожа авіація знищила українську вольницю.

«Червоний» меморіал у лісі

Не можна на Волині оминати й сторінки минувшини, пов’язані з червоною армією. Так, в урочищі Лопатень лісівники облаштували Музей партизанської слави та Музей волинського лісу. Під відкритим небом, окрім стели, є й землянки, в яких відтворили побут партизанів. Усе це розташоване в мальовничому куточку природи. Працівники Цуманського лісового господарства доглядають за територією, щоразу вигадуючи щось нове для відвідувачів, бо хочуть розвивати туристичний потенціал краю.

Усі, з ким ми спілкувалися під час поїздки, стверджували: треба вчитися на помилках історії, щоб не допустити трагедій у майбутньому. «На війні правди ще ніхто не знайшов», — завважив головний лісничий Колківського лісового господарства Олександр Чернишин.

...Лісівники доглядають могили колишніх ворогів. Мабуть, так і маємо виявляти людяність та християнське милосердя. Нашу незалежність нині виборюємо ціною жертв усіх таборів протистояння. Тож пам’ять та примирення — це ті невимовно складні уроки, які нам доведеться засвоювати ще не раз.

Урядовий кур'єр, 7 червня 2016 року, вівторок, № 106, стор. 8