Ринкова трансформація національної економіки багато в чому ще не торкнулася сфери лісового господарства. Модель управління лісовим господарством, яка сформувалася в 90-і роки минулого століття, з незначними косметичними корекціями зберігається і донині. Більш того, в останні роки централізація управління лісами тільки поглибилися, коли більшість колишніх колгоспних лісів було передано у відання підприємств, підпорядкованих Державному агентству лісових ресурсів України.
Постійними лісокористувачами виступають державні лісогосподарські підприємства, які є комплексними підприємствами, оскільки поєднують ведення лісового господарства і лісопереробку. Наявність власної лісопереробної бази на державних лісогосподарських підприємствах дає їм перевагу над суб'єктами приватного підприємництва, оскільки більш доступне сировину є важливим фактором конкурентоспроможності на ринку лісопродукції.
Лісове господарство для адміністративних районів Полісся і Карпат поряд із сільськогосподарським виробництвом виступає базовою ланкою господарського комплексу, а діяльність державних лісогосподарських підприємств є важливим чинником бюджетної самодостатності територіальних громад. При цьому, незважаючи на децентралізацію влади і реформу місцевого самоврядування, в перерозподілі лісових благ і надалі домінують галузеві пріоритети, що призвело до відірваності пріоритетів лісокористування від проблем соціально-економічного підйому територій, які виступають ареалом концентрації сировинних і несировинних лісових ресурсів.
Навіть колишні колгоспні ліси, які в основному були наближені до сільських населених пунктів і створювалися зусиллями місцевих жителів, кілька років тому передали у відання Державного агентства лісових ресурсів України, звузивши тим самим природно-ресурсну базу розвитку місцевого самоврядування.
Державна політика була побудована так, щоб забезпечити відчуження місцевих жителів від права впливати на перерозподіл лісоресурсного потенціалу, розміщеного на прилеглих до сільських населених пунктів територіях. Це в свою чергу сформувало у них апатію щодо участі в процесах суспільного регулювання господарської діяльності постійних лісокористувачів, зокрема обмеження прецедентів масового вивезення за кордон необробленої деревини найбільш цінних порід. Особливо інтенсифікувався «трафік» деревини в зв'язку з половинчастим застосуванням мораторію на експорт необробленої деревини: на листяні породи мораторій був введений з 1 листопада 2015 року, а на хвойні породи заборона на експорт вступить в дію тільки з 1 січня 2017 року.
Така половинчастість заклала додаткові стимули для збільшення експорту сировини, оскільки можливість ще деякий час продавати необроблену деревину хвойних порід змушує лісокористувачів в максимальному ступені використовувати для цього всі можливі лісоресурсного, матеріально-технічні та організаційні ресурси. При цьому експорт необробленої деревини взагалі не кореспондується з потребами місцевого населення багатолісних регіонів.
За період з 2007 по 2015 рік в динаміці витрат Зведеного бюджету України на лісове і мисливське господарство в фактичних цінах спостерігалася типова для більшості сегментів національного господарства картина. У 2009 році в зв'язку з негативним впливом світової фінансової кризи витрати всіх бюджетів на лісове і мисливське господарство в порівнянні з 2008 роком зменшилися на 189,6 млн. грн, в 2014 в порівнянні з 2013 роком - на 152,2 млн. грн ( рис. 1). У порівнянних цінах 2006 року в динаміці витрат Зведеного бюджету України чітко простежується спадний тренд: в 2015 році в порівнянні з 2007 роком витрати на лісове і мисливське господарство знизилися на 177,6 млн. грн., в порівнянні з 2012 роком - на 151,6 млн. грн.
Така динаміка видатків Зведеного бюджету України на лісове і мисливське господарство та у фактичних цінах, і в порівнянних цінах 2006 року свідчить про суттєве зменшення реальної величини обсягів фінансування потреб лісового та мисливського господарства. Це не дає можливості постійним лісокористувачам фінансувати повною мірою навіть критично необхідний обсяг робіт, пов'язаних з веденням лісового господарства та відтворенням лісоресурсного потенціалу.
З огляду на нинішній стан національної економіки, коли в короткостроковій перспективі не прогнозується суттєвих зрушень щодо зростання дохідної частини Зведеного бюджету України, збільшення обсягів фінансування потреб лісового та мисливського господарства як в частині інвестиційних вливань, так і в частині фінансування поточних витрат пов'язується з підвищенням ефективності госпрозрахункової діяльності державних лісогосподарських підприємств внаслідок зростання обсягів виробництва продукції з високою доданою вартістю і залученням приватних інвестицій.
Випуск продукції з високою доданою вартістю однозначно вимагає введення сучасного деревообробного обладнання, вартість якого державні підприємства не здатні оплатити за один раз. Потрібно узаконити окремі форми державно-приватного партнерства, які давали б можливості державним лісогосподарським підприємствам працювати з потужними підприємницькими структурами як резидентами, так і нерезидентами на основі лізингових і концесійних угод, які передбачають, в першому випадку, оплату вартості виробничого обладнання частинами, а в другому - передачу окремих лісових і лісогосподарських активів у тимчасове користування нерезидентам на основі платності і на умовах терміновості.
Існуюча система стягнення рентної плати за спеціальне використання лісових ресурсів передбачає її перерахування до Державного бюджету України. До місцевих бюджетів тільки надходять платежі за спеціальне використання лісових ресурсів місцевого значення. Сільські територіальні громади не мають можливості істотно впливати на темпи і масштаби використання лісоресурсного потенціалу, який знаходиться на прилеглих територіях, що не дозволяє в максимальному ступені використовувати резерви соціально-економічного розвитку та подолати багаторічну депресивність.
Проголошені Президентом і Урядом децентралізація влади і реформа місцевого самоврядування не передбачають формування дієвих механізмів перерозподілу лісового багатства в інтересах сільських територій. Це суперечить принципу інтегрованого управління природними ресурсами, який домінує в Європейському Союзі і передбачає управління лісовими, земельними і водними ресурсами, виходячи з їх взаємного впливу і взаємозв'язку в екосистемах, а також використання природного капіталу з метою подолання бідності місцевого населення.
Збереження існуючої вертикалі управління лісовим господарством, яка характеризується відомчої закритістю і домінуванням виключно галузевих пріоритетів, не дозволить забезпечити належну взаємозв'язок між господарським освоєнням лісоресурсного потенціалу, який знаходиться на прилеглих територіях, і соціально-економічним підйомом села. Також має місце низька ймовірність використання передового європейського досвіду щодо стимулювання домогосподарств і суб'єктів аграрного підприємництва щодо залісення малопродуктивних сільськогосподарських угідь.
Внаслідок демонтажу внутрішньогосподарських мереж гідротехнічних споруд, які обслуговують осушені сільськогосподарські угіддя, ці угіддя були виведені з продуктивного господарського обороту і піддалися природною ренатуралізації, тобто фактично перетворилися в лісовкриті площі. Це додатковий ареал для розвитку лісового господарства, але приналежність цих земель у формі паїв жителям сільських населених пунктів вимагає впровадження нових форм партнерських відносин між власником лісових активів (сільськими жителями) і спеціалізованими лісогосподарськими підприємствами, які володіють необхідною техніко-технологічною базою для ведення лісового господарства.
Найбільш адекватною формою таких відносин є угоди державно-приватного партнерства. Власник ренатуралізірованних сільськогосподарських угідь виступить приватним партнером, а спеціалізоване лісогосподарське підприємство - державним. Така форма співпраці, з одного боку, забезпечить приріст лісоресурсного потенціалу, а з іншого - допоможе селянам капіталізувати належить їм лісової актив. Також в таких умовах більш дієвим в розширеному відтворенні лісових благ буде участь органів місцевого самоврядування, що наблизить пріоритети розвитку лісового господарства до пріоритетів сільських територіальних громад.
Відсутність можливості у жителів сільських населених пунктів впливати на перерозподіл лісоресурсного потенціалу, який знаходиться на прилеглих територіях, різко звужує можливості соціально-економічного підйому села. Лісові блага, створені зусиллями попередніх поколінь місцевого населення і упредметненими витратами держави, повинні сприяти розвитку сільських територіальних громад.
Імплементація в вітчизняну практику регулювання сільського розвитку пріоритетів Спільної аграрної політики Європейського Союзу, які передбачають всебічну підтримку фермерів і домогосподарств в частині розвитку лісового господарства, а також його інтеграцію з сільськогосподарським виробництвом, дасть можливість зробити жителів сільських територій реальними власниками лісових благ і наблизити сільський розвиток і розвиток лісового господарства до стандартів ЄС.
Василь Голян,
Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Національної академії наук України
Бізнес-аналітика | Сьогодні, 12:41
0 коммент.:
Дописати коментар