Василь МАРСЮК
ДРУЖНЄ ПОСЛАННЯ
(На мотив народної думи)
Томенку М. Д.
Ой, Миколо, Миколочку,
мій друже Томенко,
ми обоє із тобою
старі удовенки.
Твого батька вбили німці,
мого вбили «красні»,
ми ж не сміли і подумать,
які ми нещасні.
Твоя мати – колгоспниця,
а моя – шахтарка,
ґарували, як рабині,
бездольні трударки.
Ні заміжжя, ані свята
помолитись Богу,
із останніх сил збирали
синів у дорогу.
І вивели нас у люди
та ще й у поети.
А які тепер з нас люди?..
Де ти, друже? Де ти?
Чув, живеш у власній хаті
біля Кончі-Заспи,
ти так важко її зводив,
що міг і пропасти.
Став тоді ти лісорубом –
лісу заробити,
а ще треба надриватись,
щоб вивчились діти.
Я важку ту працю знаю,
не придумав сп’яну –
свою хату по сусідству
тулив дерев’яну.
Тулив-радів, та й покинув –
Бог явив немилість.
А на місці неї, кажуть,
палац панський виріс.
«Той будує – той руйнує…» –
майже за Тарасом.
Та про власні наші болі,
мабуть, іншим разом.
Мені в пам’яті діброва
ще й річка Козинка,
і верба в кінці городу –
як знайома жінка.
А над лугом вечоровим,
наче жайвір, висне
твоя пісня молодеча
незабутня пісня:
«Бігли коні через степ,
де червоний мак росте,
бігли коні без упину
крізь палаючу країну».
Це не коні – літа наші –
тривоги, надії…
Віддали ми Україні
літа молодії.
Будували ми державу
і ділом, і словом,
щоб у наймах не ходила
наша пісня-мова.
А для кого будували,
не знаючи втоми?
Торбохвати хазяйнують
в державному Домі.
Ніяк вони із Москвою
шлюбу не розірвуть,
а та й досі Україну
штовхає у прірву.
Пів-Донбасу відірвала,
як одну холошу.
Провідати рідну хату
я тепер не можу.
І не вирватись до Криму
нам з тобою в гості –
на могилі пом’янути
Руданського кості.
А в Києві геть пропала
батьків наших мова,
наче місто захопила
орда із Тамбова.
Українців на вулицях
не чути, не видно –
викохують ще в коли?сках
промосковське бидло.
Тому Москва сюди й суне
синюшного носа,
бо ніяк не поважає
хохла-малороса.
А ми себе поважаєм?
Так немає за? що!
Хоч якщо подумать добре…
Та помовчу краще!
Ой, Миколо, Миколочку,
важко доживати
без надійної держави!
Ой же, важко, брате!
Не багато нам осталось…
Де правду подіти?
Одне тішить на цім світі,
що є у нас діти.
Не безбатченки вони в нас,
як ми із тобою.
Свою землю захищати –
готові до бою!
А ми словом поможемо
їм не підупасти.
Озивайся, старий друже,
з тої Кончі-Заспи!
А як ворог буде лізти
до твоєї хати –
клич на поміч! Неодмінно
прийду з автоматом!
А ще поки готуємось
до відсічі-бою,
добре б нам у тиші саду
зустрітись з тобою.
Смакуючи грушу-беру,
чи угорку-сливу,
ми за чаркою згадали б
молодість бурхливу,
та послухали б у небі
клекіт журавлиний,
як літа чиїсь ключами
вже летять у вирій.
17.08. 2016 р.
ДРУЖНЄ ПОСЛАННЯ
(На мотив народної думи)
Томенку М. Д.
Ой, Миколо, Миколочку,
мій друже Томенко,
ми обоє із тобою
старі удовенки.
Твого батька вбили німці,
мого вбили «красні»,
ми ж не сміли і подумать,
які ми нещасні.
Твоя мати – колгоспниця,
а моя – шахтарка,
ґарували, як рабині,
бездольні трударки.
Ні заміжжя, ані свята
помолитись Богу,
із останніх сил збирали
синів у дорогу.
І вивели нас у люди
та ще й у поети.
А які тепер з нас люди?..
Де ти, друже? Де ти?
Чув, живеш у власній хаті
біля Кончі-Заспи,
ти так важко її зводив,
що міг і пропасти.
Став тоді ти лісорубом –
лісу заробити,
а ще треба надриватись,
щоб вивчились діти.
Я важку ту працю знаю,
не придумав сп’яну –
свою хату по сусідству
тулив дерев’яну.
Тулив-радів, та й покинув –
Бог явив немилість.
А на місці неї, кажуть,
палац панський виріс.
«Той будує – той руйнує…» –
майже за Тарасом.
Та про власні наші болі,
мабуть, іншим разом.
Мені в пам’яті діброва
ще й річка Козинка,
і верба в кінці городу –
як знайома жінка.
А над лугом вечоровим,
наче жайвір, висне
твоя пісня молодеча
незабутня пісня:
«Бігли коні через степ,
де червоний мак росте,
бігли коні без упину
крізь палаючу країну».
Це не коні – літа наші –
тривоги, надії…
Віддали ми Україні
літа молодії.
Будували ми державу
і ділом, і словом,
щоб у наймах не ходила
наша пісня-мова.
А для кого будували,
не знаючи втоми?
Торбохвати хазяйнують
в державному Домі.
Ніяк вони із Москвою
шлюбу не розірвуть,
а та й досі Україну
штовхає у прірву.
Пів-Донбасу відірвала,
як одну холошу.
Провідати рідну хату
я тепер не можу.
І не вирватись до Криму
нам з тобою в гості –
на могилі пом’янути
Руданського кості.
А в Києві геть пропала
батьків наших мова,
наче місто захопила
орда із Тамбова.
Українців на вулицях
не чути, не видно –
викохують ще в коли?сках
промосковське бидло.
Тому Москва сюди й суне
синюшного носа,
бо ніяк не поважає
хохла-малороса.
А ми себе поважаєм?
Так немає за? що!
Хоч якщо подумать добре…
Та помовчу краще!
Ой, Миколо, Миколочку,
важко доживати
без надійної держави!
Ой же, важко, брате!
Не багато нам осталось…
Де правду подіти?
Одне тішить на цім світі,
що є у нас діти.
Не безбатченки вони в нас,
як ми із тобою.
Свою землю захищати –
готові до бою!
А ми словом поможемо
їм не підупасти.
Озивайся, старий друже,
з тої Кончі-Заспи!
А як ворог буде лізти
до твоєї хати –
клич на поміч! Неодмінно
прийду з автоматом!
А ще поки готуємось
до відсічі-бою,
добре б нам у тиші саду
зустрітись з тобою.
Смакуючи грушу-беру,
чи угорку-сливу,
ми за чаркою згадали б
молодість бурхливу,
та послухали б у небі
клекіт журавлиний,
як літа чиїсь ключами
вже летять у вирій.
17.08. 2016 р.
0 коммент.:
Дописати коментар