Поїхав за туманом і за запахом тайги

Слухати Сергія Бабіка, котрий сьогодні обіймає посаду головного лісничого ДП «Городоцьке лісове господарство», – одне задоволення. У нього ще й сьогодні не вивітрився дух романтика, що в молоді роки покликав у дальну даль за туманом і за запахом тайги.

Старшому поколінню добре відомі ці слова з популярної колись пісні «А я їду, а я їду за туманом і за запахом тайги». Чи не вона першопричина у бажанні випускника Шацького технікуму лісового господарства спізнати просторі російської тайги?

Викладачі, як зізнається Сергій Андрійович, були подивовані його вчинком та ще кількох його однокурсників, коли ті попросили направлення у російські лісгоспи. Мовляв, що ви хлопці там забули, невже нема роботи ближче біля рідної домівки? Тільки юнацькому запалу ніякий прагматизм досвідченої людини не може стати на заваді! Молоде серце прагне незвіданих далей та неспокою.

– Технікум закінчив у радянський період 1983 року. Тоді було всесоюзне розподілненя, – гортає назад життєписні сторінки мій співрозмовник.– Потрапив я на Далекий Схід, в Амурську лісоспоряджувальну еспедицію. – Робота була не легка, але елементи романтики у ній присутні. Перший раз після технікуму потрапив у Тиндинський лісгосп. Тинда, як відомо, столиця БАМу. Жили ми у вагончиках. Одного разу до нас привезли згущене молоко в трилітрових жерстяних банках. Ми мало не пооб’їдалися. Пам’ятаю батькові, як інвалідові війни, давали до свят одну баночку, а тут його навалом. Як було не поласувати! Допалися як мухи до меду.

Пропрацював рік, потім служба в армії, після якої знову вернувся на місце роботи, де лишилися усі документи. Молодого волинянина направили у Зейський лісгосп, лісові масиви якого розкинулися на 2 млн. 100 тис. га. Можете собі уявити, яка це махина! Основний вид – модрина. Ліси там, по суті, незаймані та безкраї.

Сергій Андрійович з посмішкою пригадує свій призов. Він якраз знаходився далеко в тайзі, коли у лісгосп прийшла повістка. Зателефонував головний інженер і запропонував якось вертатися, оскільки вертоліт дістатися туди не може. Свою вахту тільки закінчував серпень. В Україні цей місяць не раз буває спекотним. А тут на носі зима. Виручили кмітливість та гумовий човен, яким з верхів’я гірської річки Ларба довелося пливти до залізничного полотна БАМу. За два дні подолав 16 км, добре, що плив за течією, але постійно потрібно було бути на сторожі, аби мале суденце не потрапило у вир, а відтак на гостре каміння. На базу добрався поїздом. Так розпорядилася доля, що в московський учбовий підрозділ також потрапив з кількома своїми земляками. Після служби тайга знову радо привітала учорашнього солдата. Сергій Андрійович не приховує, що тамтешні лісові безмежжя йому подобалися.

На дільницю можна дістатися гвинтокрилом або «зимовником». Доріг там ніяких. У лісгоспі, як пригадує Сергій Андрійович, постійно працювали корейські бригади. Вони розробляли лісосіки. 60 відсотків заготовленої деревини лишалося лісгоспові, а 40 – везли до Владивостока і звідси відправляли у Корею. Зимової пори в 40-градусні морози вони в тапочках бігали за трелювальним трактором. Така картина шокувала багатьох, але реальність буває жорстокою. Жили вони в бараках, у яких постійно звучала музика і висіли портрети вождя нації.

Мій співрозмовник не приховує і ще одного цікавого факту з власної біографії. Його допитливість не могли вдовольнити знання, отримані в технікумі, Думка про інститут постійно свердлила мозок, але за роботою відкладав це питання на потім. Коли в черговий раз вернувся з «польових робіт», тобто з тайги після закінчення літнього сезону, головний інженер повідомив, що є виклик з Красноярського ордена Трудового червого прапора технологічного інститут, у якому також готували інженерів лісової галузі: «Так що довго не розкачуйся, а збирайся, незабаром прилетить вертоліт». Почувши таку новину Бабік подивувався. Вийшло як у відомій поговірці: без мене мене одружили. Головний пояснив, що поки він був у тайзі, начальник експедиції сам послав документи. Оскільки технікум Сергій закінчив з червоним дипломом, то після співбесіди був зарахований на третій курс. Стипендію, зізнається, мав солідну – 150 руб. При союзі гроші були немалі.

Учорашні випускники Шацького технікуму до місця призначення з Москви поїздом добиралися понад 10 діб. Дуже кортіло подивитися на Байкал, тому літак відпав одразу. Але першого разу не судилося. Побіля озера потяг проїжджав вночі. Це вже згодом неодноразово милувався водним плесом з вікна вагона. Поїзд настільки вповільнює хід, що дехто встигає збігати до дзеркальної гладінні та ополоскати обличчя. Спостерігати за всім цим було цікаво. Подобалася Сергію Андрійовичу і робота. Як би не дружина, то може там і залишився б. «Та сталося, як сталося», – мовить чоловік.

– До речі, – продовжує,– батько дуже хотів бачити мене лісником. У мене, навпаки, такого бажання не було. Після школи поїхав у Нововолинськ подавати документи в електромеханічний технікум, що працював при заводі СТО. Оскільки вчився непогано, то середній бал свідоцтва мав 4,8. Але нам відразу сказали: хлопці на успіх розраховувати важко, тут повно відмінників. Разом ще з одним земляком (нині покійний, там, на Амурі і залишився) подалися у Шацьк. Екзамени здав успішно. Приїхав додому, батько запитує, чи поступив. Звичайно. «Куди?» У Шацьк. «От молодець!» Ось і вийшло, що воно моє. Тепер (сміється), здається, що нічого більше і не вмію робити.

Народився Сергій Бабік у с. Набруски, що на Маневиччині. Це 5 км від Нової Руди, де нині проживає з родиною. Хату звів неподалік лісництва, у якому не так давно працював. Поки будувалися, жили у батьківській хаті дружини. Вісім хлопців було у сім’ї Бабіків. Важко довелося батькам ставити дітей на ноги. Труднощі й підкосили сили. І не тільки батька-матері, а й 5 їх дітей. Троє лишилося з великої родини. Один брат живе у Маріуполі, інший у Тюмені. Збирається переїжджати у рідний край. Сергій Андрійович тільки привітав таке бажання: «Кидай ту Росію, нема тобі, що там робити. Мені радість підсилиш». Її дарують і діти, імена яким обирала дружина, Надія Василівна. Дочка Мирослава на 5 курсі студіює іноземні мови, син Владислав – другокурсник, навчається на факультеті кібербезпеки політехнічного університету.

Моє запитання щодо порівняння наших лісгоспів з тайговими викликає у Сергія Андрійовича неабиякий подив. Мовляв, про що може йти мова?! Якщо територія ДП «Городоцьке лісове господарство» займає 30 тис. га, то площа найменшого тайгового лісгоспу має півмільйона га. Ліси Зейського, як вже обумовлено, розкинулися на 2 млн. 100 тис га. Самовільних рубок там ніхто не боїться, вони навіть і не помітні. Найбільший ворог тайги – вогонь.

Бабік досі не може забути пожежі 1986 року. Певні тривожні нотки ще й тепер вчуваються у голосі оповідача. Літо видалося жарке. Може його спричинило чорнобильське лихо? Тоді техніка Сергія та ще до двох інженерів зарахували до спареного загону Ушумунського лісництва Шимановського лісгоспу. Це також поблизу БАМу. Цікаво, що тема дипломної випускника Красноярського інституту якраз стсувалася організації розвитку Шиманського лісгоспу. Від підпалу за два тижні згоріло 40 тис. га лісу. Корінного волинянина це просто шокувало! Вогонь розповсюджувався досить швидко і доходив до табору, що його споруджували зимою. Поставили намети для робочих, звели кухню, їдальню, лазню на березі річки Ларба, інші об’єкти соцкультпобуту. Обладнали усе згідно з нормативами. Аби локалізувати вогонь, з літака скинули групу пожежних з технікою. Першою проблемою для них став пошук води для… для каші. 

– Хлопці, – кажу, – яка каша? Он вогонь до нас добирається. «Ти не переймайся, – спокійно відповідають. – Що згорить, те не зогниє». Мов заворожені, всідаються до своєї каші. Ще згодом додають: «Зараз підемо подивимося, що можна зробити, бо далі йдуть непрохідні болота. Нам не привикати». Вогонь на верховіттях аж гуде. Якби зафільмувати, то кращого кіно годі шукати! Через трохи часу прийшов бульдозер з широченним ножем, прорізав у тайзі смугу поблизу річки, ширина якої сягала 15-20 м, і вогонь поступово вщух. Отака була охорона!

– Працівників у тамтешніх лісгоспах багато?

– Я ж кажу, що лісгоспи там великі. Одного разу поцікавився у лісників, яким уже було 50-60 років, коли вони були в своєму відході, то вони відказали, що не були жодного разу. Можете собі таке уявити? У нас, по суті, нема такого дня, щоб лісник не пішов у ліс. В еспедиціях там працювали в основному вчорашні тюремники. Вони самі просилися, аби взяти їх у тайгу, бо дуже боялися знову потрапити за грати. І треба сказати, що старалися. А в цілому тоді у тайгових лісгоспах працювало до 70 відсотків українців, усе на них і трималося.

– А Ви вже були одружені?

– Ні, я одружився в 1991 р. Дружина, Надія Василівна, за спеціальністю технолог хлібопекарського виробництва, випікала булочки у Маневичах. У свій час навчалася у Білорусії. Коли вона приїхала до мене, я працював таксатором. Вона ще сходила зі мною в тайгу на «польові». Якраз почав розвалюватися союз і дружина сказала їхати додому. Відомо, куди голка, туди й нитка. 

Від тайгових споминів русло розмови плавно перетікає на поточні справи ДП «Городоцьке лісове господарство», у якому Сергій Андрійович відповідає за весь напрямок лісогосподарської діяльності. У полі його зору відводи, рубки догляду молодняка, освітлення, прочистки, прорідження, прохідні, уся бюджетна сфера щодо вирощування і догляду за лісом. А ще плюс до того збір насіння, вирощування лісових культур, підготовка грунту під них. Коло питань досить широке. І серед них жодного другорядного. У наступному році городоцьке підприємство планує розмістити нові лісонасадження на 340 гектарах і тим самим перекрити площі, на яких доведеться вирізати пошкоджені короїдом дерева. Цьогоріч новолісся зайняло понад 90 га, на 130 – зробили природнє поновлення.

До посадки залучають учнів місцевихшкіл, допомагають також підприємці. Спеціальних бригад лісокультурниць підприємство не має.

– Просто болить душа, що на 100 га пошкоджений шкідником ліс доведеться вирізати, – сердечно бідкається лісівник. – Ось якої шкоди завдає короїд нашим лісам. Схиляюся до думки учених, що останні два роки були надто посушливими. Через те сосна не могла у достатній кількочсті виробити живиці. Незаповненими порожнинами і користається короїд та жучки іншого роду. Будемо надіятися, що в першому кварталі, ще до вегетаційного періоду, ми його зачистимо. Може, дасть Бог, мороз його придушить. Хімію застосовувати не раціонально та неекономно. Це треба вловити момент, коли шкідники збираються вилітати. А також з погодою треба вгадати, бо дощ пішов і вся хімобробка коту під хвіст.

– То тепер ви сосни не садите?

– Чому ж ні, садимо, тільки змішуємо з березою. Усе залежить від умов і грунту. Якщо він бідний, висаджуємо березу. Листяні породи так не піддаються шкідникам. У нас піски і, крім сосни й берези, нічого не росте. Ще осика й вільха на заболочених місцях. До всього треба підходити з певною міркою та господарською жилкою.

Її Сергій Андрійович успадкував від батьків, що походили з славного хліборобського роду, котрий завжди відзначався чесністю та працьовитістю. Не хто ж бо не давав шматок хліба селянину, він заробляв його сам.

Володимир ПРИХОДЬКО.
На фото автора: головний лісничий ДП «Городоцьке лісове господарство» Сергій Бабік.

http://volga.lutsk.ua/view/19823/