Від залісення – до облисіння.
У степовій зоні України, а це понад 40% території держави, здавна періодично спостерігаються сильні посухи. Минулого століття одна з найстрашніших була 1946 р. – тоді неврожай та нелюдська політика керівництва СРСР викликала серед населення масовий голод. Після лиха з усією гостротою постало питання надійного «зеленого заслону» в Степу – вчені УкрНДІЛГА взялися за розробку плану створення системи полезахисних лісосмуг. Ініціатива знайшла підтримку партійного лідера Микити Хрущова і в квітні 1948 р. ЦК КП(б)У та Рада Міністрів УРСР прийняла постанову «Про заходи по полезахисному лісонасадженню в колгоспах УРСР».
– На той час, – розповів відомий у галузі вчений, невтомний дослідник історії вітчизняного лісівництва Павло Вакулюк, – усе більш-менш суттєве в Союзі та республіках робилося лише за дозволом і підписом Сталіна, тому й план створення лісосмуг в Україні дали йому на погодження. Ознайомившись, наказав скласти аналогічний для всього Союзу. 20 жовтня 1948 р. у Москві було прийнято спеціальну постанову про цей план, підписаний самим Сталіним, і підлабузники відразу ж охрестили його «Великим Сталінським планом перетворення природи»…
Мисливствознавець Олександр Москвич
Так було. І так буде?
Особливо тривалі пилові бурі спостерігалися навесні 1960 р. і взимку 1969 р. Перша бушувала від Дону до Дніпра, охопивши десять областей України, друга – від Волги до Карпат, на території восьми областей. Від них загинуло відповідно 1 та 1,3 млн га озимих посівів. На багатьох полях, зораних на зяб, землю видуло на всю глибину орного шару (хоча у господарствах, де створили й зберегли систему лісосмуг, не постраждали не лише озимі посіви, а навіть чорні пари!). Дрібноземом засипало дороги, села, канали, припинявся рух усіх видів транспорту, робота на заводах, навчання в школах. Подрібнений до пилу ґрунт піднімався на висоту до трьох кілометрів, закривав сонце, проникав в усі щілини, осідав у квартирах. З`явилася нова хвороба – пилова пневмонія. Через сильне помутніння води в Азовському морі стався мор риби. Український чорнозем осідав у річках і навіть в океанах та на льодовиках – за тисячі кілометрів від місця видування.
Так було. І так буде? До цього йдеться: семимильними кроками прямуємо до катастрофи.
У директора Ширяївського лісгоспу Василя Якименка і ветерана галузі Миколи Яровенка головна тема розмови при зустрічі – як зберегти ліси, створені важкою працею у важких умовах посушливого Півдня
Була велика надія, що у вільній Україні нові хазяї з ентузіазмом візьмуться створювати нові безцінні бастіони врожаю, не допускатимуть шабашу чорних бур. Та не так сталося, як гадалося. Пригадую, з яким хвилюванням говорив мені про це доктор сільськогосподарських наук Микола Милосердов, котрий у далекій херсонській глибинці, у селі Гайове Генічеського району з 1962 до 1992 рр. очолював Присиваську агролісомеліоративну дослідну станцію. Чверть століття тому лише в цьому районі на крайньому півдні країни лісосмуги займали 2024 тис. га, у більшості господарств було створено замкнуту систему насаджень. Нині ж повноцінних я не побачив ніде: поля відкриті для всіх вітрів і суховіїв. Сокири розгулялися не лише по лісосмугах. Навіть у роки війни ніхто не наважувався підняти руку на білу акацію, одну з найулюбленіших порід безлісого Степу, а тут знищення її насаджень перетворили на вигідний промисел – підприємливі ділки почали продавати на дрова.
– Створюється враження, що степовиків уразив ген руйнування – знищити все краще, спалити і зрубати, аби ніщо не нагадувало про тих, хто був дуже далекоглядним, думав про творення, про благополуччя посушливого Степу. Знелісення, спалювання стерні, повернення до плуга знову ведуть до виникнення пилових бур, цілковитої втрати родючого шару грунту, до спустелення території, – сказав мені Микола Михайлович (на жаль, уже покійний) під час останньої нашої зустрічі у Гайовому.
Не можу не навести ще таку думку вченого, записану з його уст: «На прикладі нашого Присивашшя можна судити про те, яких збитків завдають родючості полів пилові бурі. За даними професора Василя Докучаєва, котрий проводив наприкінці ХІХ ст. ґрунтове обстеження, у ковиловому степу поблизу Новоолексіївки потужність ґрунту становила 66 см, а гумусу було 6,025%. Тепер ці показники менші більш ніж утричі! Неважко підрахувати, скільки загубили родючого чорнозему, якщо оперувати такими науковими даними: при видуванні ґрунту лише на 1 мм із полів Генічеського району безповоротно втрачається 1,3 млн т землі, в якій міститься 38,1 тис. т гумусу, 1,3 тис. т мінерального азоту, 6,4 тис. т рухомого фосфору, 27 тис. т рухомого калію. Захищали посіви і грунт від руйнування під час пилових бур тільки лісосмуги».
Слова наукових авторитетів минулого звернені і до вас, очільники держави, очільники Мінагрополітики, в підпорядкуванні якого перебуває Держагентство лісових ресурсів. Чи вас те не цікавить, що сьогодні стоїть на сторожі грунтів і посівів, під чиїм захистом перебуватимуть вони завтра-післязавтра, якщо будуть зрубані останні захисні лісонасадження, а на створення нових знову, як і торік, з бюджету не надійде ані гроша?
Вочевидь, «власть імущих» це справді не цікавить. В іншому випадку не спостерігали б байдуже, як гине степове лісівництво, як насувається на нас українська Сахара. Зокрема й на Одещину, куди запрошую, аби почути думку й тамтешніх людей лісу, героїчних творців і захисників смарагдових оаз на гарячих пісках. Справді героїчних. Люди поставлені в нестерпні умови і це не може не позначатися на здоров’ї. Буквально два місяці тому не витримало серце молодого, талановитого директора Ізмаїльського лісгоспу Олега Скараєва: пішов в інші світи у 50-річному віці. Світла пам’ять світлій людині.
Наскільки вистачить ентузіазму
«Відсутність фінансування з держбюджету перетворила лісгоспи Півдня та Сходу країни на банкрутів, а робітників – на жебраків», – так сказав в інтерв’ю нашій газеті «Природа і суспільство» (№ 14 від 22.07.2016 р.) головний лісничий Ізмаїльського лісгоспу Федір Марков. На той час колектив півроку працював за власні кошти та кошти поворотної фінансової допомоги колег із ресурсних підприємств країни. Як і колективи інших державних лісгоспів краю. Нині стартував третій місяць нового року. Завдяки чому вижили в 2016-му, як бачать своє майбутнє, – поцікавимося у трудівників зеленого цеху із Ширяєво.
Із 2009 р. ДП «Ширяївське лісове господарство» очолює Василь Якименко, котрий має загального лісового стажу 35 років – і все на Одещині.
– Розташований лісгосп на території трьох адміністративних районів – Іванівського, Любашівського, Ширяївського, – розповідає. – Площа держлісфонду 5244 га, водночас ще майже стільки лісу, створеного свого часу лісівниками і переданого колгоспам, є нічиїм. Лише в Любашівському районі, дякуючи місцевій владі, взялися виготовляти за власні кошти правоустановчі документи на 773 га таких масивів. Понад 3 тис. га земель було передано нам під залісення за програмою «Ліси України», та от профінансувати навіть виготовлення державних актів на право користування забули. У зв’язку з відсутністю бюджетного фінансування торік працювали за скороченим робочим днем (4-и чи 2-годинним). Виживали за рахунок реалізації дров і декоративного посадматеріалу, вирощеної сільгосппродукції (маємо 88 га землі), виготовлення дерев`яних садових меблів і віників із сорго. Та ще за рахунок матеріальної допомоги в сумі 385 тис. грн, яку надали Сарненський, Млинівський і Остківський лісгоспи Рівненщини. Особливо вдячні директору із Сарн Сергію Белелі – особисто приїжджав, аби нас підтримати, крім грошових перерахувань виділили дизпаливо для наорюванння мінералізованих смуг, закупили саджанців на 100 тис. грн. Торік колектив залишили 18 чоловік – по суті, третина його. Станом на 1 січня 2017 р. всі працівники звільнилися за згодою сторін, оформились на біржу праці та в статусі громадських інспекторів з надією поновлення бюджетного фінансування продовжують охороняти лісові масиви від знищення. На жаль, існує небезпека, що їхнього ентузіазму вистачить ненадовго. Не хочеться вірити, що все, створюване десятками років, може зникнути за дуже короткий період.
Що думають про ситуацію, яка склалася в лісовому господарстві, степовики, котрі все життя віддали галузі? Наведу ще дещо з того, що почув під час довгих, сумних розмов із ними.
Микола Яровенко, пенсіонер (із 46 років трудового стажу 37 років працював на посаді лісничого у Ширяївській ЛМС та лісгоспі):
– Умови у нас надзвичайно важкі – піски, каміння. У нашому Жовтневому лісництві силами 40 чоловік щороку створювали у межах 200 га нових лісів. Та ще лісосмуги на полях. Рекультивували схили, проводили терасування, шелюгування вербою. Садили сосну, акацію… Не все приживалося, доводилося кілька років підряд робити доповнення. Особливо запам’яталося, наскільки велику увагу приділяла галузі держава. Було достатньо техніки, наприклад, тракторами не мали права користуватися більше 8-ми років, їх списували. А тепер кажуть, що й у 30 «залізні коні» молоді. Хоч латані-перелатані.
Усе трудове життя Катерини Репко та Олени Барладян пов’язане з лісом степової Одещини. Багатим досвідом щедро діляться з головним лісничим Володимиром Клочковим
– До виходу на пенсію 2009 р. я дев`ять років очолювала лісгосп, мушу й тепер працювати, бо на пенсійні копійки не проживеш. Та й болить душа за ліс, за наш степовий ліс, на який ніхто у країні уваги не звертає. Виходить, що для держави ми нічого не зробили. Скажімо, давно вже не бачимо нікого зі степовиків у списках, удостоєних звання заслуженого лісівника України. Наче й не існує нас. А які ж насадження залишаємо після себе нащадкам! Та вже немає практично лісосмуг, така ж доля чекає на ліси, якщо держава не змінить ставлення до галузі, до працівників її. Злидні та біди обсіли степовиків, не витримують люди, масово звільняються.
П’ять років тому тут були голі деградовані схили, а тепер на 253 гектарах хвилюється зелене море лісу, створеного руками працівників Троїцького лісництва. Із задоволенням розповідають про оазу серед степу майстер лісу Михайло Левицький, лісники Сніжана Паровенко та Анатолій Григорашенко
– Я білоруска родом, у 1979 р. приїхала сюди після навчання у Львівському лісотехнічному інституті разом з чоловіком Іваном Барладяном – на його батьківщину. На голий пісок приїхали, а тепер погляньте, як зелено навкруги. Та чи довго ще так буде? Горять бездоглядні ліси, як он 30-гектарний масив сосни кримської, посаджений під керівництвом лісничого від Бога Петра Швеця. Не передали бору до держлісфонду – і не вберегли від вогню. Казали люди: «Добре, що Петро Олексійович того не бачить». Бо на той час уже відійшов в інші світи.
Михайло Левицький, майстер лісу Троїцького лісництва:
– Місцева сільська рада 2011 р. передала нам 253 га деградованих земель, і ми їх за два роки залісили. З`явилося прекрасне насадження акації білої в домішці з абрикосом, аличею, черемхою, кущами аморфи, лоха, терена… Усі сіянці – з власного розсадника. Велику допомогу надало населення, особливо молодь. Юнаки, дівчата горять бажанням і далі працювати. По-перше, хочуть докласти сил до перетворення голих схилів на квітучі, а, по-друге, у селі немає роботи, немає де заробити на прожиття. Але ж нині і в нас безгрошів’я, тривають звільнення. «Вибачте, треба сім’ю годувати», – сказала нещодавно начальник лісорозсадника Рима Івашко і поклала на стіл директора заяву. Втратили ще одного фахівця. Дуже шкода, що з галузі йдуть кращі, молоді. Держава просто відштовхує молодь.
Наталія Попозоглова, лісничий Северинівського лісництва:
– Лісництво найстаріше в лісгоспі. Тут є насадження, закладені ще до війни, чимало нових. Верхній ліс, Нижній ліс, Верхній сад – назви урочищ говорять самі за себе. Справжні рукотворні оази, які мусимо берегти в степу, мов зіницю ока. На Одещину ми прибули за розподілом з Рівненщини, після закінчення Березнівського лісотехнікуму, разом з Олександром Москвичом. Нині він мисливствознавець Іванівського району – добився підвищення поголів’я диких тварин, спільно з активістами повів рішучу боротьбу з браконьєрством. Я ж працювала спершу на Іванівській дільниці ЛМС, після ліквідації її – в місцевому лісництві. З 2009-го уже лісничим у Северинівці. Раніше щороку садили понад сотню гектарів лісу, останнім часом займаємося лише доглядом, доповненням. Пишатися є чим – культури дуже гарні. І це на землях меліофонду, на суцільних невгіддях, на ділянках, де ріжуть ракушняк. Маємо у лісгоспі затверджену програму розвитку лісового господарства на перспективу, маємо до чого докладати рук – чого варта нагальна потреба обсадження Куяльницького лиману, та ба… Все впирається у відсутність фінансування.
Чиїм іменем?
Можна довго ще говорити про проблеми лісівників-степовиків. Та навіщо? Болі й тривоги трудівників галузі Півдня, Сходу країни однакові. Про них пишеться, мовиться, а віз, на жаль, і нині там. Переповім ліпше розмову, яка відбулася у мене з директором Іванківського лісгоспу Київської області Олександром Калапацом. «Нещодавно, – сказав, – телефонував однокурснику по Сторожинецькому лісотехнікуму лісничому Хотинського лісництва Чернівецької області Віктору Кучеру. Він розповів, що у старих архівах знайшли наказ по Хотинському лісгоспу від 12.03.1944 р. На той час, 1 березня, німці вже залишили місто і до нього ввійшли наші війська. Через кілька днів після звільнення було створено лісгосп, директор вирушає у відрядження й видає наказ: «Залишаю за себе головного лісничого. Прошу основну увагу звернути на посадку лісових культур за рахунок державних коштів».
Потрібні якісь коментарі?
В історії лісівництва бувшого Союзу була ганебна сторінка, коли всіх зобов’язували застосовувати гніздовий спосіб створення лісів, вирощувати їх без догляду разом із зерновими культурами та без спеціальної підготовки ґрунту. Спосіб запропонував «народний академік» Трохим Лисенко, який згодом став ще й символом кампанії із заперечення науки генетики, заборони генетичних досліджень у СРСР. Кампанія отримала назву «лисенківщина». Чиїм іменем в Україні назвуть не менш ганебну кампанію, яка другий рік триває в країні і спрямована на знищення степового лісівництва?
Микола ПУГОВИЦЯ,
Одеська область,
фото автора,
“Лісовий і мисливський журнал”
Одеська область,
фото автора,
“Лісовий і мисливський журнал”
0 коммент.:
Дописати коментар