Чи зможемо відбудувати економіку, якщо високопосадовці переймаються лише ідеями про те, як все продати, а до праці залучити іноземців?
Будь-яка країна, окреме суспільство або навіть популяція тварин свідомо чи за встановленими на генетичному рівні правилами поведінки дотримуються відповідного напряму свого розвитку, або ж зникають як біологічний вид. Це не що інше, як адаптація живих істот до навколишнього середовища або ж зміни їх самих згідно з теорією Чарльза Дарвіна. Поведінка сукупності людей в межах окремих країн, що розвиваються, базується на чітких цивілізаційних дороговказах (стратегіях). Україна за багато століть боротьби нарешті одержала свою незалежність, проте такого дороговказу й досі немає (або він високопосадовцями не оприлюднений), а навколишнє оточення не є сприятливим для спокійного й безхмарого поступу до європейського майбутнього.
Нам допоможуть… китайці
Якої ж таємної та невідомої для українців стратегії дотримуються наші державні й аграрні керманичі? Ті, що посіли верхівку владного Олімпу, зосередили свою увагу на отриманні безвізового режиму з ЄС та кредиту від МВФ. Проте як це вирішить, наприклад, проблему безробіття, доходів населення, справедливості в розподілі прибутків на інтегрованому ланцюгу виробництва продовольства тощо? Аграрні високопосадовці мріють тільки про те, як здати в оренду землю та/або продати її іноземцям. Наприклад, один із попередніх міністрів аграрної політики (М. Присяжнюк) дуже хотів здати в оренду 3 млн га землі у Криму китайцям для вирощування зернових на зрошуваних землях. Нагадаємо цьому колишньому чиновнику в бігах (і його послідовникам) — у світі на зрошенні вирощують не зернові й олійні, а інтенсивні культури (овочеві й технічні, ягоди, плоди тощо). Якщо, наприклад, на зрошення 1 га витрати становитимуть 5000 грн, то це дасть підвищення технологічних витрат на вирощуванні пшениці (6168 грн) у 2015 році на 81%, тоді як на овочах (66,5 тис. грн) — лише 7,5%. Тобто виробництво пшениці на зрошенні за незначного приросту врожайності буде в основному збитковим, а овочів — дуже прибутковим (витрати практично не зміняться, а обсяги виробництва зростуть).
Сьогоднішній аграрний міністр із перших днів свого керівництва написав листа в Китай із запрошенням, щоб китайці взяли участь у приватизації Державної продовольчо-зернової корпорації (ДПЗК), якій належать понад 10% сертифікованих елеваторних потужностей України. І це до того, що світ не допускає присутності іноземного капіталу в окремій галузі більше як 25%. Після деякого освоєння на цій посаді міністр (повністю цього він не зробить за відсутності базової освіти) вийшов на «вищий» рівень керування національною аграрною галуззю: під час зустрічі з делегацією провінції Шаньдун повів мову про те, як реалізувати на практиці бажання китайців виробляти сільськогосподарську продукцію в Україні. І завершив цю зустріч вельми «мудрими» словами: оскільки збільшення аграрного ринку (виробництва) стимулює попит в суміжних галузях (техніка, засоби захисту, мінеральні добрива тощо), то «китайська сторона сьогодні має хороші можливості взяти участь у зростанні цього ринку в Україні». Правда, не зовсім зрозуміло, що саме китайці мають виробляти: сільськогосподарську продукцію, технологічні ресурси чи одне й друге одночасно? І яка роль відводиться нашій промисловості, зокрема переробним галузям? І це до того, що, за даними державного статистичного обстеження («Соціально-економічна характеристика сільського населеного пункту станом на 1 листопада 2015 р.», форма № 1 — село), у 2014 році в сільському господарстві працювало лише 570 тис. осіб, або майже у 10 разів менше, ніж у 1990 р., а 3,2 млн сільського населення працюють лише в особистому селянському (підсобному) господарстві, що дає їм можливість поки що вижити. Що буде із зайнятістю сільського населення, якщо запросити в сільське господарство китайців, і до того ж прийняти закон щодо збільшення пенсійного віку? Тоді уряд України через збільшення рівня безробіття до 100% повинен терміново знайти країну, куди переселити українців і там працевлаштувати.
Тож не варто, мабуть, бідкатися, що Китай у 2016 році відмовляється купувати українське зерно. Він це зробить за значно нижчою ціною, коли викупить ДПЗК з її елеваторами, а тим більше, коли розпочне працювати на українській землі. До речі, інформаційно-аналітичний бюлетень Кабміну повідомляв, що китайський бізнес уже створює в Україні велику мережу свиноферм із власним виробництвом кормів, продажем м’яса на українському ринку та експортом в Китай.
«Ноу-хау» від сусіда
Протягом 1993–2000 рр. нам доводилося двічі брати участь в обстеженні управлінських обов’язків (функцій) чиновників Міністерства аграрної політики. Попередньо аналізували функціональні обов’язки міністерств багатьох країн світу, а потім — в нашому за департаментами, управліннями і відділами. І що цікаво: в жодній країні світу чиновники не турбувалися про фермерів інших країн, а тим більше не запрошували до праці чужинців до землі незалежно від того, дефіцит чи надлишок робочої сили був у сільській місцевості. Мабуть, вітчизняне «ноу-хау» — це залишити селян не лише без роботи, а й без землі та будь-яких перспектив щодо щасливого життя корінного населення сіл. Стратегія інших країн — як забезпечити безбідне життя всім сільським жителям. Проте слід нагадати, що насправді те «ноу-хау» не українське. Один із експертів російського Дискусійного клубу «ДК» підбив такий підсумок обговоренню проблем підвищення ефективності діяльності сільськогосподарських підприємств: «Майбутнє сільського господарства за китайцями. Через 15–20 років представників цієї нації тут буде стільки, скільки сьогодні на Далекому Сході. Опиратися експансії марно — потрібно використовувати вигідні сторони цього процесу». На жаль, як бачимо, Україна займається плагіатом і копіює найневдаліші експерименти в економіці свого сусіда, якого бажаємо перемогти в економічному змаганні. Всі реформатори постійно прогнозують, що Росія якщо не завтра, то післязавтра розпадеться на безліч дрібненьких країн. Однак якщо копіювати невдалі експерименти, то що буде з Україною? Чи процвітатиме?
Дбати про ринки, а не про базари
Якось на Волині слухав своїх земляків щодо їх адаптації до українського ринкового середовища. Вразило, що 40–60-річні люди із середньою освітою міркують по-державному. «В мене є 0,4 га пайової землі, які придатні до вирощування лохини. А це прибутки й робота», — каже один. «Для чого і для кого ми виробляємо стільки картоплі?» — чую від другого (а виробляємо як мінімум удвічі більше від потреби). Ще один каже, що багато жителів сіл відмовляються практично задарма продавати чорниці посередникам (а ті — полякам, поляки — німцям і т. д. аж до кінцевого споживача). Селяни самі стали переробляти чорниці на варення, соки, інші напівфабрикати. Проте тут має бути державна підтримка каналів зберігання, переробки, збуту, інформаційно-аналітична підтримка й консультування, щоб не залишати селян сам на сам із посередниками, які нині мають значно більшу ринкову силу. У переробку ягід мають надійти вітчизняні інвестиції або ж бюджетні кошти з тим, щоб прибутки й податки залишалися в Україні. Однак насамперед має бути ясність щодо ринків збуту продукції та їхніх перспектив. Може, в міністри слід призначати селян із середньою освітою та наявністю совісті? Така комбінація значно ефективніша для державотворення, ніж декілька дипломів на тлі проблем із совістю та мораллю. У США та Канаді, наприклад, аграрним міністром може бути лише фермер, а не хтось із «зелених беретів». Тоді буде гарантія, що такий міністр думатиме про те, як забезпечити сільське населення продуктивною роботою з гідною платнею, а не про продаж земель або ж про залучення іноземців до вітчизняних чорноземів, коли в селі практично всі безробітні.
Чужі ворота на іншому боці
Цікаво, що бідні країни (й Україна зокрема) мають пристрасть до проведення різних соціологічних обстежень. Так само минулого століття в Пуерто-Ріко проводили величезну кількість опитувань на кошти з фондів, що створювалися з метою ухилитися від сплати податків, а також на кошти пуерто-ріканського уряду. Так, експерти зі США вивчали рівень доходів і витрат трудящих у 1952 році, проте одержаний результат не створив жодних аналітичних підстав до зміни стратегії розвитку країни та виходу населення зі стану бідності.
Однобічне використання ресурсів (людські ресурси не завантажені, а земельні — перевантажені) призводить до відомих світовій економічній науці і практиці результатів. Ось як описує ситуацію, подібну до української, американський учений Дж. Озер ще у 1959 році: «За наявності величезних ресурсів неповністю зайнятих і незайнятих робочих, включаючи селян, торговців, ремісників, їхніх дружин і т. д., яких багато в слаборозвинених країнах, нагромадження капіталу і технічний прогрес мають своїм результатом не підвищення заробітної плати, а збільшення прибутків. Якщо утворення капіталу всередині країни відбудеться шляхом розширення кредиту, то інфляція ще більше скоротить реальні доходи трудящих». Всі ознаки соціально-економічної ситуації України: безробітні, залучаються інвестиції без будь-якого плану, кредити МВФ, ухилення від оподаткування, низька заробітна плата, високі прибутки декількох сотень бізнес-структур тощо.
Мабуть, нашому профільному міністру слід нагадати, що проблеми в Україні інші, ніж ті, які він на свій розсуд розв’язує. Якось американці на день народження 25-річному футболісту-нападнику, який часто забивав у свої ворота, подарували м’яч із підписом: «Чужі ворота на іншому боці». Нашим урядовцям потрібно насамперед розібратися із проблемами безробітних селян, або ж дати відповідь на запитання, чому в Україні найвищі витрати на харчування у структурі сукупних доходів населення. І ще таке важливе запитання: у якій країні на інтеграційному ланцюгу найбільші прибутки отримують посередники й торгівля, а виробники — мізер, або ж відмовляються від сільськогосподарської діяльності?
Або ось така «заморочка» для міністра: спалювання соломи в полі разом із лісосмугами, торфовищами, лісом, чагарником тощо. Ще більше диму й пожеж буде з початком збирання кукурудзи на зерно. Тоді неможливо дорогами України проїхати без проблем, щоб не потрапити в димову завісу.
Запитати поради у здорового глузду
Прийшла пора думати вже про долю всієї України. Нам немає чого тужити, що наприклад, в Китаї на одну особу припадає 0,09 га ріллі, а в нас — більше за 0,8 га. У них проблема — де знайти країну, у якої купити землю, або ж, якщо не продає, тоді — продовольство. Для чого нам допомагати розв’язувати чужі проблеми в чужих країнах і створювати їх собі — залишитися без землі з безробітними селянами. Ми повинні землю використати у своїх інтересах — виробляти й експортувати сільськогосподарську продукцію та продукти її переробки з високою доданою вартістю, а не запрошувати чужинців до наших ресурсів і нашої землі. Якби китайський міністр сільського господарства спробував лише оприлюднити думку про продаж землі чужинцям, то за це дуже швидко в Китаї його б поставили до стінки без можливості втекти, наприклад, до Ростова-на-Дону. Такі самі проблеми виникли б у міністра, якби він дозволив організувати чужинцю агрохолдинг на 500 тис. га ріллі, де мудрі іноземні бізнесмени вирощували б зернові та залишили б до 2 млн китайців безробітними.
Мабуть, уряд України повинен мати загальний план розвитку країни. Завдання міністрів — його конкретизувати й найбільш успішно виконувати. Однак створюється враження, що ми перебуваємо в ситуації лебедя, щуки й рака, які ніяк не можуть зрушити з місця віз економіки. Весь час бачимо лише нестерпне бажання чиновників до залучення іноземців працювати на українській землі, продати або здати в оренду найрідніше — землю-годувальницю. Нічого не вміємо чи як?
Микола Калінчик, д-р екон. наук, професор Дніпропетровська філія Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»
Інеса Алєксєєнко, канд. екон. наук, керівник проектів НВП ТОВ «ВінМікс-Софт»
журнал "The Ukrainian Farmer", жовтень 2016 року
0 коммент.:
Дописати коментар