Автор: Ioulia Poukhli 24/04 23:27
1461616021
1461516960
Аварія
У ніч проти суботи, 26 квітня 1986 року, під час планової зупинки і випробувань четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС стався вибух, який повністю зруйнував реактор і частину будівлі. Почалася пожежа. У довкілля потрапила величезна кількість радіоактивних речовин. Однак ті, кому довелося ліквідовувати наслідки аварії – пожежники, солдати строкової служби, працівники міліції – ледь уявляли собі, що на них чекає. Інформація про небезпеку замовчувалася. Чимало із перших ліквідаторів отримали смертельні дози опромінення вже у перші години.
Ліквідатори наслідків аварії, травень-червень, 1986 (фото: Олег Василенко)
Олександр Волошин, 50 років, Канада:
«Я був солдатом-строковиком і у ніч аварії чергував на телефонному вузлі нашого ремонтного батальйону у м.Яворові Львівської області. О пів на четверту ночі надійшов дзвінок зі штабу округу на квартиру комбата. Такі дзвінки траплялися раз на рік, і я відразу зрозумів, що це щось важливе. Телефоніст має можливість прослуховувати розмову, хоча це і заборонено. Черговий офіцер у штабі округу, судячи з усього, був знайомий з нашим комбатом і зателефонував, щоб попередити його про серйозну аварію на атомній станції під Києвом. Наш рембат обслуговував хімічну роту і техніку, і існував великий шанс, що когось спрямують на ліквідацію аварії… Через чотири дні до Чорнобиля виїхав взвод хіміків із технікою. П‘ятеро із цього підрозділу померли впродовж двох років після демобілізації від отриманих доз радіації».
Олег Розанов, 48 років, Москва, Росія:
«Брав участь в ліквідації у 1987 році рядовим строкової служби. Про аварію не знав практично нічого, поки не привезли до Чорнобиля. Наш підрозділ базувався на березі Прип‘яті, ми підтримували справність понтону через річку. Жодних засобів захисту ми не мали. Бувало, доводилося пірнати у річку, щоб пересунути понтонний якір… А ми нічого спочатку не розуміли. Тільки, коли командир наказав нам прибрати з дороги “заражений” причеп і видав рукавиці, які велів потім викинути, ми почали розуміти дещо… Багато чого пригадується: покинута техніка, яку потихеньку вивозили спритні прапорщики, заражена білизна, яку комірники пересилали додому, крадіжки із зони відчуження…»
Фото з особистого архіву С.Бондаренко, ліквідатора аварії на ЧАЕС, учасника проекту “Всeукрaїнське oб‘єднання вeтeрaнів Чорнoбиля”.
Олександр Наумов, 66 років, Київ, Україна:
«Тієї ночі мене, виконувача обов‘язків заступника начальника лінійного відділу внутрішніх справ на залізничній станції Київ-пасажирський, розбудив дзвінок помічника оперативного чергового. Він повідомив, що усіх піднімають за сигналом тривоги, і попередив, що тривога не навчальна. Причину він пояснив скупо – вибухнула атомна станція…
Під ранок надійшло повідомлення, що на площу прибула колона автобусів з Прип‘яті. Де розташоване це місто у столичній області, я уявляв насилу. Але ніяк не пов‘язував його із мирним атомом. В автобусах, переважно, були жінки і діти. Від них отримали першу правдиву інформацію: так, там виникла пожежа, є руйнування. На місце аварії прибувають пожежники з усієї Київської області. Один чоловік повідомив, що радіаційне забруднення у кілька десятків разів перевищує усі допустимі норми. Аварія дуже серйозна. Більше він нічого сказати не зміг. У нього дерло у горлі…
До ранку з‘явилися дозиметристи із солідного НДІ, здивовані проривом сюди колони автобусів, адже офіційної евакуації з Прип‘яті ще не було. Перевірку вони почали з нас. Наші однострої випромінювали радіацію, стрілки приладів зашкалювали. Після чого постало питання, де ми встигли так “забруднитися”. Заміри, зроблені у залах очікування і на одязі прип‘ятчан, показали значне перевищення допустимих норм. Повідомивши, що людей необхідно мити, одяг міняти, а чергову кімнату міліції необхідно дезактивувати, працівники НДІ залишили вокзал. Ми викликали прибиральницю, яка зробила вологе прибирання, а що було робити з людьми? Про це ніхто не говорив і команд не давав…»
Під ранок надійшло повідомлення, що на площу прибула колона автобусів з Прип‘яті. Де розташоване це місто у столичній області, я уявляв насилу. Але ніяк не пов‘язував його із мирним атомом. В автобусах, переважно, були жінки і діти. Від них отримали першу правдиву інформацію: так, там виникла пожежа, є руйнування. На місце аварії прибувають пожежники з усієї Київської області. Один чоловік повідомив, що радіаційне забруднення у кілька десятків разів перевищує усі допустимі норми. Аварія дуже серйозна. Більше він нічого сказати не зміг. У нього дерло у горлі…
До ранку з‘явилися дозиметристи із солідного НДІ, здивовані проривом сюди колони автобусів, адже офіційної евакуації з Прип‘яті ще не було. Перевірку вони почали з нас. Наші однострої випромінювали радіацію, стрілки приладів зашкалювали. Після чого постало питання, де ми встигли так “забруднитися”. Заміри, зроблені у залах очікування і на одязі прип‘ятчан, показали значне перевищення допустимих норм. Повідомивши, що людей необхідно мити, одяг міняти, а чергову кімнату міліції необхідно дезактивувати, працівники НДІ залишили вокзал. Ми викликали прибиральницю, яка зробила вологе прибирання, а що було робити з людьми? Про це ніхто не говорив і команд не давав…»
Мовчання в ефірі
Прип‘ять, 1986 р (фото: Олег Векленко)
Радянські ЗМІ мовчали про аварію 36 годин: перше офіційне повідомлення пролунало у радіотрансляційній мережі Прип‘яті, диктор оголосив про тимчасову евакуацію міста (до аварії у місті мешкало 47 тисяч чоловік). Центральні газети і канали мовчали доки про аварію не заговорила західна преса. Радіоактивна хмара з Чорнобиля пішла на північний захід. У Швеції зафіксували різке зростання рівня радіації вже 27 квітня, і уряд зібрав прес-конференцію. Однак лише ввечері 28 квітня на радянському ТБ у програмі «Врємя» було зачитано повідомлення ТАРС. Протягом кількох днів було евакуйовано населення у радіусі 30 км від зони вибуху, однак у Києві (100 км від Чорнобиля), та інших містах України та Білорусі жодних заходів не вжили.
ипуск програми “Врємя” 28 квітня 1986-го року
Оксана, 37 років, живе в Києві
«На момент аварії мені було 7 років, я закінчувала перший клас у Прип‘яті. Якраз була у школі (тоді вчилися у суботу). Там нам нічого не розповіли, тільки дали якісь таблетки, і ми повинні були витирати ноги об вологу ганчірку. Уже вдома я все дізналася. Батько пішов на риболовлю, десь поруч зі станцією, і його, звичайно, прогнали звідти. Мама зрозуміла, що треба терміново їхати. Я закінчувала 1 клас в Чернігові у родичів. А восени ми вже були в Києві, бо батько був ліквідатором, і йому дали тут квартиру. Аварія вплинула на нас усіх: я в дитинстві часто лежала в лікарні, мама – інвалід 2-ї групи, батько помер у 1994 році. Особисто я соромилася того, що я звідти, бо була різна реакція у людей: деякі ставилися як до прокажених. Проте через малий вік, я все це сприймала як пригоду. Дуже шкода було лише свою зовсім нову іграшку, забуту у Прип‘яті… »
Ольга Пєтухова, 42 роки, живе в Смоленську, Росія:
«Чорнобильська катастрофа застала мене у Вільнюсі. Разом з іншими учасниками дитячого фольклорного ансамблю я брала участь у фестивалі народної музики. Перше повідомлення з‘явилося 28 квітня, ми почули новину у вечірньому випуску програми “Врємя”. Ми, діти, не дуже зрозуміли, у чому справа. Однак старші, знайомі із методами роботи ЗМІ, тривожно зашепотіли. Так чи інакше, це не вплинуло на програму нашого подальшого перебування. Квітень 1986 року був дуже теплим: було багато виступів просто неба, екскурсії Вільнюсом, поїздка у Тракай. 1 травня ми навіть пройшли у святковій колоні з іншими колективами».
Один з перших випусків шведського телебачення про аварію
Ольга Соколик, Київ:
«О першій годині ночі зять моєї тітки, фізик-ядерник, зателефонував нам і сказав, щоб ми негайно виїжджали з Києва і якнайдалі: на АЕС стався вибух реактора. Засоби масової інформації мовчали. Ніхто навіть словом не обмовився про небезпеку, працювало тільки «сарафанне радіо». Більш того, влада влаштувала у Києві на травневі свята велосипедні змагання міжнародного рівня! Спека у місті була під 30 градусів. Транспорт не працював, люди йшли додому пішки і на них, разом із пилом і розпеченим повітрям, осідала невидима радіація … Усі постійно робили вологе прибирання квартир, пили молоко, воно, нібито, рятувало від радіації, деякі з йодом. Також пили червоне вино, яке теж “захищало” організм від радіоактивних уражень. Київ, попри те, що розташований практично поруч із місцем катастрофи (100 км – прим. Редакції), перша хвиля радіації оминула. Чоловік моєї колеги, журналіст, поїхав на АЕС і вів звідти репортажі. Наступного року він помер».
Діана Лозицька у квітні 1986 була студенткою Київського інституту харчової промисловості:
«Декан факультету оголосив, що сталася жахлива катастрофа – аварія на Чорнобильській АЕС. Ні, паніки у перший тиждень не було. По радіо весь час повідомляли: радіоактивний фон в нормі, на вулиці необхідно ходити у головних уборах, робити щодня вологе прибирання приміщень, вікна не відкривати, на вулицю без потреби не виходити, волосся мити шампунем щодня. Вулиці й будинки також мили, тобто змивали з них пил. Так-так, саме змивали. Хлопці-старшокурсники піднімалися на дах гуртожитку і водою мили будівлю. Ще рекомендували пити червоне вино, а хтось говорив, що краще горілку… Школярів з Києва евакуювали після свят, як завгодно, чи батьки самостійно, чи організовано, вивозили на південь СРСР. Студенти не могли собі цього дозволити, попереду сесія. Напруження зростало, і не лише у Києві. Однак “Велогонка світу” відбулася. І стартувала вона у Києві 6 травня. Знову студенти із прапорцями, не знаю як школярів, але студентів точно “залучили”. Невихід на масовку у той час прирівнювали до саботажу. Ось і стояла моя сестричка зі своїми однокурсниками під радіоактивним то сонцем, то дощиком.
Як з‘ясувалося невдовзі, радіоактивну хмару зносило саме на захід і північний захід від Чорнобиля, а це Полісся України, Білорусь, Балтика, ну і країни Європи Східної і Західної. Саме із Заходу і почала просочуватися правда про масштаб цієї катастрофи. Іноземні ЗМІ, які якось пробивалися із інформацією через «залізну завісу», просто билися в істериці. Адже усю правду приховували. Тепер про це знають всі, а тоді нас дратувала «істерика Заходу».
Повернувшись до Києва через кілька днів, Діана дізналася, що почалася масова втеча зі столиці. «На Київському залізничному вокзалі ми побачили картину масової евакуації. По-іншому не назвеш. Людей – не проштовхнешся, усі з таким багажем, ніби виїжджали назавжди, задуха нереальна, квитків немає. Ми квитки купили заздалегідь, бо планували поїхати у Дніпропетровськ на кілька днів. Однак це жахливе видовище неможливо забути навіть через 30 років. Можна його порівняти із загибеллю «Титаніка»: люди із жахом в очах намагалися знайти вільне місце у рятувальних шлюпках. Різниця у тому, що корабель затонув миттєво, а тут люди були приречені на повільне вимирання».
Випуск французького телебачення Soir 3
Архів INA
Максим Соколов, 37 років, журналіст української редакції Euronews, Ліон.
«Коли “вибухнув Чорнобиль”, мені було сім. Саме так ми тоді і казали: “вибухнув Чорнобиль”. Я не пам‘ятаю точний момент, коли дізнався про це. Та й з огляду на вік усвідомлення трагедії прийде до мене набагато пізніше. Однак у ті перші тижні після аварії інформацію про неї дійсно дуже добре приховували. Інакше як пояснити, що мама відпускала мене ганяти на велосипеді у дворі усі травневі свята? Врізалася у пам‘ять вже “евакуація” з Києва. Вокзал повний школярів у піонерських галстуках, яких батьки готові були відправити хоч на край світу, тільки б подалі. Мене спочатку забрала до себе у Львів татова бабуся. Через місяць естафету перехопила мамина бабуся, яка відвезла мене до своїх родичів у тодішній Горький. Там на радіаційному контролі у мене “запищали” сандалі, і їх тут же забрали на утилізацію. Так я дізнався, що ми – “чорнобильські діти”. У той рік тисячі дітей так і не народилися. Багатьох вагітних жінок із заражених зон змусили зробити аборт…
У вересні 1986-го я пішов у перший клас. А через 11 років Чорнобиль видав мені перепустку у професію. Моє перше журналістське відрядження було у місто атомників Славутич на міжнародну наукову конференцію з питань будівництва так званого об‘єкта «Укриття» – нового саркофага над четвертим енергоблоком ЧАЕС. Його будують досі … »
У вересні 1986-го я пішов у перший клас. А через 11 років Чорнобиль видав мені перепустку у професію. Моє перше журналістське відрядження було у місто атомників Славутич на міжнародну наукову конференцію з питань будівництва так званого об‘єкта «Укриття» – нового саркофага над четвертим енергоблоком ЧАЕС. Його будують досі … »
Євген Самойлов, 66 років, Харків, хімік, старший науковий співробітник НДІ, був відправлений у відрядження до Чорнобиля через два тижні після аварії.
Він згадує, як вперше потрапив до зони відчуження.
«Показавши блакитний картонний пропуск на КПП “Дитятки”, заїжджаю у страшну і загадкову “Зону”. Ліс. Над лісом, праворуч – безперервний ряд величезних панельних будівель. Найближче – із блакитною смугою. А найвіддаленіше, яке із рожевою смугою, напівзруйноване і обгоріле. Водій каже: “4-й блок”. У командирський прилад із 20-кратним збільшенням із цікавістю розглядаю деталі: від даху машинної зали нагору, до обгорілих конструкцій, тягнуться пожежні рукави. Усе, як зранку 26 квітня. Дивлюся на стрілку приладу – 300 мР/год. Водій попереджає: “далі – “Жовтий ліс”! Він максимально пришвидшується, і стрілка мого приладу миттєво “зашкалює”! Перемикаю піддіапазон приладу – 16 Р/год. І – це всередині! Коефіцієнт послаблення гамма-випромінювання бронею нашої машини лише 4! Праворуч і ліворуч уздовж дороги стоїть ліс величезних щоглових сосен із хвоєю незвичайного для травня жовтого кольору. Попереду бовваніє бетонний покажчик р. Прип‘ять».
«Показавши блакитний картонний пропуск на КПП “Дитятки”, заїжджаю у страшну і загадкову “Зону”. Ліс. Над лісом, праворуч – безперервний ряд величезних панельних будівель. Найближче – із блакитною смугою. А найвіддаленіше, яке із рожевою смугою, напівзруйноване і обгоріле. Водій каже: “4-й блок”. У командирський прилад із 20-кратним збільшенням із цікавістю розглядаю деталі: від даху машинної зали нагору, до обгорілих конструкцій, тягнуться пожежні рукави. Усе, як зранку 26 квітня. Дивлюся на стрілку приладу – 300 мР/год. Водій попереджає: “далі – “Жовтий ліс”! Він максимально пришвидшується, і стрілка мого приладу миттєво “зашкалює”! Перемикаю піддіапазон приладу – 16 Р/год. І – це всередині! Коефіцієнт послаблення гамма-випромінювання бронею нашої машини лише 4! Праворуч і ліворуч уздовж дороги стоїть ліс величезних щоглових сосен із хвоєю незвичайного для травня жовтого кольору. Попереду бовваніє бетонний покажчик р. Прип‘ять».
Смертельне опромінення
Мапа радіаційного забруднення України і Білорусі. ФОТО © UNSCEAR
За офіційними даними, у день аварії великі дози опромінення отримали приблизно 600 осіб персоналу, що перебував на АЕС. 28 із них загинули від променевої хвороби протягом кількох місяців після аварії. Загалом у ліквідації наслідків аварії брали участь 600 тисяч людей з усього колишнього СРСР. За даними “ВООЗ від 2005 р”: http://www.who.int/mediacentre/news/releases/2005/pr38/ru/, внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС загинуло до 4 тисяч людей. Однак Союз “Чорнобиль” Росії вважає, що на квітень 2014 року біля 9 тисяч російських ліквідаторів аварії померли, понад 55 тисяч стали інвалідами. Greenpeace та організація «Лікарі проти ядерної війни» стверджують, що в Європі зафіксовано 10 тисяч випадків каліцтв у новонароджених, 10 тисяч випадків раку щитовидної залози у зв‘язку з Чорнобилем.
Ніколай Павлов, 31 рік, живе в Москві:
«Мама на момент аварії разом зі мною жила у Брестській області Білоруської РСР, неподалік кордону з Україною. Мама розповідала, що ЗМІ постійно виступали зі зверненнями, що все гаразд, що це не страшно. Її батьки були селянами, вони піддалися впливу пропаганди, говорили, що все піде у землю. Мама не послухала їхні вмовляння, зібрала речі, і ми поїхали жити в Сочі. Після аварії кілька наших родичів померли від раку. Це було схоже на епідемію: дідусь, інші родичі, безліч знайомих – усі померли від цієї страшної хвороби. Усі, хто залишився в Білорусі. Я вдячний мамі за врятоване життя».
Євгеній, 30 років, живе в Москві:
«Мій батько на той час служив на авіабазі під Києвом, і мама привезла мене маленького, мені ще року не було, до нього у лютому 1986-го. Перед травневими святами до нас туди прилетіли в гості мої бабуся із дідусем. Вони часто згадують, що Київ був порожнім, а назустріч їм на Бориспіль їхали автобуси, заповнені матрацами. Дідусь із бабусею припускали, що автобуси везли матраци, щоб облаштувати спальні місця для ліквідаторів. Батькові та іншим військовослужбовцям усе розповіли лише через кілька днів, після травневих свят, дідусеві з бабусею у місті теж ніхто нічого не сказав. Щойно ми дізналися про аварію, мама відвезла мене на південь України, до Бердянська до прабабусі. Ніхто не розповідав, що таке радіація і як її уникати, як очищати одяг. Ще пам‘ятаю, що батьки хотіли другу дитину, але побоялися впливу радіації. Тому братів і сестер у мене немає».
Автор: Ioulia Poukhli
http://ua.euronews.com/2016/04/24/chernobyl-witnes/
0 коммент.:
Дописати коментар