Де ти є лісничий, бо ліс давно хниче

Хниче ще й ридає, що тебе немає

Смт Залізничне, як то кажуть, невеличке. 

І можна так сказати, що й не мале.

Природа нас роками надихала,
Тепер уже й природі стало зле.

Квіти цвіли, птахи співали,
Лосі до рук ішли, яких ми годували.
Без боязні ходили косулі, вепри, лосі,
Поки в нас не з’явилися патлаті дяді,
Зорослі у волоссі.

Повибивали все, живе
Пішло, як кажуть, к бісу.
Ще й кури ті ловили на гачок,
Які блукали скраю лісу.

Той ліс був раєм для людей,
Гулянки, співи, аж до ночі.
Тепер собака лиш завиє,
І то, якщо він ще захоче.

Був ліс густий і запашний,
Краси цієї я ніколи не забуду.
Тепер пішли його дуби
В обмін, як кажуть, на валюту.

Та й так триває це в нас роками,
Де злодій держиться за ліс зубами,
Де кожен рік бензопилка по корі тій скаче,
Де дуб звалився, впав, пеньок ще й досі плаче.

А там волочуть, ріжуть, продають,
Як то за власне грошики беруть.
Де вся краса іде на спад,
Машини їдуть, як на склад.

А тут іще й лісничий кудись зник,
Чи то кудись подався?
Чи, може, хтось перелякав?
Чи в лісі свійської кози злякався?

Тепер той ліс, вже лісом не назвеш,
Якщо пішов у ліс, назад дороги не знайдеш.
Де сотня тих стежок повздовж і поперек, і навскоси,
Якщо вже заблукав, вилазь на дуба.

Побільше духу і свисти.
Тепер не ліс у нас, а полігон,
Пішло усе найкраще, як то кажуть, вон.
Колись цвіли пахучі квіти,
від сміття тепер не знаєш, де й себе подіти.
Якісь пани завозять нам оте добро,
Якого в нас у лісі не було.

Привіз, жбурнув, оту чуму й холеру,
А сам спішить, летить, неначе на прем’єру.

А там вже й нюх не підведе,
Де всі зібралися щурі, коти і собаки як на те.
Де кожен щось волочить, в зубах мателяє,
Шукає те найкраще, чого в нього немає,

Була краса, був гарний ліс,
Усе пішло коту під хвіст.
Лиш є начальство, що про нас не дбає,
Де те є Залізничне, не відає й не знає.

Горе йде, біду веде,
Де на шляху змітає все.
Душа страждає, а серце б’ється,
А розум каже, якщо піде,
Назад не повернеться.


Не рубайте молоде, бо загине й старе

Верба нахилилась до дуба й питає,
Чого тебе мало, а більше не має.
Уразила душу ти, сестро верба,
Моїх вже синочків давно, як нема.

А я тут стою, старий непотрібний,
Зрубали синочків, молодих моїх, рідних.
Від болю я плачу, реплю і скрекочу.
Без рідних синочків, я жити не хочу.

Тут сонечко й квіти, ще й вітер гуляє,
А моїх вже синочків, не буде і не має.
Той дуб нахилився, сльозинку впустив
Поплакав би більше, не було вже й сил.

Він тихо промовив: “Ви ждіть, я прийду,
До свого сердечка вас міцно прижму.
Любив я вас тут, любитиму й там,
Я більш вас, синочки, нікому не дам.

Верба обізвалась: “Куди поспішаєш,
Не любиш ти Бога, коли обіжаєш,
Тут сонце і квіти, і вітер й вода.
Тож кращого щастя, як жити нема.

Верба іще каже: “е дам, не помреш,
Коли ти зі мною, то жити будеш.
Мені ти став братом, тобі я сестрою,
Розділимо біди отут над водою.

Якщо заболієш, напою я водою,
Якщо упадеш, підіпру я спиною.
Якщо помиратимеш, то помру я з тобою,
Не хочу я жити, сама сиротою...

Тамара Шепелєва

Посилання на джерело: https://kazatin.com/lyudi/de-ti-e-lisnichiy-bo-lis-davno-hniche-10649990.html