Людина зробила велику помилку, коли подумала, що може себе відокремити від природи і не зважати на її закони.
Володимир Вернадський
Щодня із засобів масової інформації ми чуємо про проблеми, які буквально 10—20 років тому не були такими актуальними і болючими. Читаючи зведення CNN чи Reuters, переконуємося, що світ став більш непередбачуваним, і навіть прогнози авторитетних агентств не в змозі точно визначити, з якими проблемами (старими й новими) нам доведеться мати справу за кілька років. Але важливо відзначити, що ці процеси відбуваються на тлі розгортання інформаційної економіки, яка кардинально змінює суспільні формації, у тому числі систему природокористування.
Одними з глобальних є проблеми, пов'язані з екологією загалом, точніше — ті, що перебувають на стику інтересів людини і можливостей природи. Під тиском зростання потреб природне середовище доведене до критичного стану і потребує рішучих дій, спрямованих на його охорону та збереження. За оцінками ООН, темпи використання природних ресурсів у XX і XXI ст. стали загрозливими. Крім того, процеси зміни клімату, опустелювання, накопичення відходів лише посилюють загальну негативну тенденцію.
Особливо хотілося б вирізнити кліматичні зміни, які, на думку багатьох фахівців, провокують катастрофічні природні явища. Вони характеризуються підвищенням градієнта ризиків і загроз, а також посиленням територіального масштабу, чого не спостерігалось у минулі десятиліття. Наприклад, урагани "Ірма" та "Харві" в південних штатах США і країнах Карибського регіону (вересень 2017 р.)
Здавалося б, проблема очевидна, існують численні концепції і шляхи її вирішення, але вона тільки поглиблюється. Загалом, складається парадоксальна ситуація: чим більше говорять про збереження природи і докладають до цього зусиль, тим менш чіткою стає кінцева мета вирішення проблеми. Постають логічні запитання: хто винен, і що робити? Відповідь на перше з них — цитата Володимира Івановича Вернадського, а перехід до другого питання, конструктивного, дозволить сформувати контури рішення і передумови до трансформації системи природокористування в цілому.
Слід зазначити, що проблема, якої ми торкаємося, — доволі складна. Суспільство розвивається й потребує нових ресурсів, яких уже не забезпечити простим екстенсивним шляхом. Як свідчать реалії, з такими підходами і темпами використання саме середовище проживання людини опиняється під загрозою. Тим часом лише розвинені країни (як G7) можуть впроваджувати нові технології переробки і вторинного використання. Це саме стосується й рівня компаній: діяльність лише таких гігантів, як ТНК, можлива з урахуванням екологічних пріоритетів (наприклад, у списку найкращих світових зелених брендів часто фігурують корпорації Ford, Panasonic, Intel, Coca-Cola).
Загалом, як свідчить практика, економіка потребує нових ресурсів, природа намагається їх забезпечити, певні потреби задовольняються, але останні необхідно щодня поповнювати, і для цього потрібні ресурси. Таким чином, формується замкнене коло, яке неможливо розірвати, йдучи звичним шляхом. Питання, мабуть, у зміні мислення та нестандартних рішеннях. Доцільні в цьому контексті слова Ейнштейна: "Ви ніколи не зможете вирішити проблему, якщо збережете те саме мислення і той самий підхід, який привів вас до цієї проблеми".
Слід зазначити, що ключовими елементами циклу природокористування виступають економіка — екологія — людина. Кожна ланка важлива, проте тільки екологія забезпечує ресурсами, інші їх споживають. Між цими точками активності існують двосторонні інформаційні потоки і взаємодії. Серед інших саме екологічна сфера перебуває під подвійним тиском — людини й економіки. Екологія розглядається тут у широкому сенсі і характеризується як нинішніми тенденціями використання, так і окремим блоком природних ресурсів, про що йтиметься нижче.
Перш за все необхідно розглянути особливості взаємодії людини з економічною сферою, екологічною системою і ресурсною складовою, щоб виявити базові характеристики, які визначають загальний ландшафт природокористування, а також сформувати механізми корекції ситуації, спрямовані на послаблення негативних наслідків.
Розглядаючи людину та економіку, відзначимо, що на початку XXI ст. в сучасному світі посилюються складні й суперечливі процеси, які впливають на розвиток усіх суб'єктів глобального простору. Політичні протистояння, економічні кризи й конфлікти, спекулятивні операції, здатні поставити на межу банкрутства, становлять істотну загрозу не тільки для країн, що розвиваються, а й для лідерів світового рівня. Складність ситуації обумовлена тим, що такі явища і процеси відбуваються на тлі значних асиметрій і кризових проявів соціально-економічного розвитку.
Один із базових трендів — посилення ролі фінансових операцій і розширення відповідних інструментів регулювання. Однак зазначимо, що швидкі темпи розвитку і наявність дисбалансів у цій сфері періодично призводять до перегріву та формування кризових явищ.
Також посилюється значення інноваційних технологій, які стають звичним явищем для кожного з нас, серед них — комп'ютерні розробки, гаджети, Інтернет, віртуальна реальність. Як правило, чим вищий економічний рівень країни, тим більші можливості впровадження нових технологій. Слід відзначити, що, згідно з глобальним інноваційним індексом—2017 (The Global Innovation Index), Україна посідає 50-ту позицію, між Катаром і Таїландом. Загалом, це прийнятний результат, однак він не вплинув відчутно на глобальну конкурентоспроможність країни.
Важливим трендом є високий споживчий попит. Прагнення придбати нові товари та послуги часто нівелює розуміння їх необхідності. Активний споживчий попит провокує новий виток ринку, який знову виробляє нові товари. Доцільно запитати, що кожен із нас може зробити в цій ситуації. Необхідно лише зменшити власні потреби.
Серед інших чинників високі показники економічного зростання та значний споживчий попит провокують масштабний вплив на сферу екології. У процесі економічної діяльності людина завдає значної шкоди довкіллю, хоча через свою буденність забруднення водних, лісових, земельних ресурсів уже не сприймається як серйозна проблема.
Особливо небезпечні всілякі забруднення, які вже набувають катастрофічного характеру. Насамперед ідеться про викиди вуглекислого газу, що розглядаються як одна з причин глобального потепління. Відзначимо, що, починаючи з 1990 р., його світові викиди збільшилися майже на 50%. У цьому контексті впродовж 2014—2017 рр. фіксуються річні температурні рекорди в різних частинах світу, що активізує низку наслідків, які звідси випливають (зокрема опустелювання, зростання дефіциту прісної води тощо). За наявними прогнозами експертів ООН, у XXI ст. середня температура поверхні Землі зростатиме, і, якщо не реалізувати комплексу заходів, це зростання в поточному столітті, ймовірно, перевищить 3°С.
Прагнення людини до економічних благ негативно позначилося на природних ресурсах, темпи їх використання перевершили всі розумні межі й показники. Наприклад, тільки загальне світове споживання прісноводних ресурсів у тисячу разів вище, ніж усіх видів промислової сировини, разом узятих, і за одну добу становить 10 км3 — величезна цифра! Складна ситуація і з іншими природними ресурсами. Наприклад, площа лісів за останні 200 років скоротилась удвічі. Що стосується корисних копалин, то, за оцінками експертів, з поточними показниками видобутку запасів нафти і газу вистачить на 50—60 років. Як наслідок, згідно з позицією "Римського клубу", впродовж найближчих десятиліть буде вичерпано такі ресурси, як нафта, природний газ, мідь тощо.
Незважаючи на це (що парадоксально!), у XXI ст. збережеться тенденція до зростання конкуренції за природні ресурси (Доповідь ФАО "Майбутнє продовольства і сільського господарства. Тенденції і проблеми", 2017 р.)
У цьому контексті важливо зазначити, що кожна країна в міру своїх потреб використовує певну кількість ресурсів. Для характеристики особливостей цього процесу оперують категорією екологічного сліду. З його допомогою визначають, яка територія (у глобальних гектарах) необхідна для виробництва ресурсів та утилізації відходів на одну людину. Як правило, чим більший слід, тим населення менше дбає про природне середовище, перевищуючи споживання ресурсів. За розрахунками Global Footprint Network, найбільшим слідом характеризується населення США, ОАЕ та інших, переважно високорозвинених, країн (близько 10 глобальних гектарів на одну людину), найменшим — слаборозвинених.
Позиції України визначаються показником близько трьох глобальних гектарів на одну людину, що, на перший погляд, співвідноситься з країнами ЄС. Але, незважаючи на це, його необхідно зменшувати.
У рейтингах з природних ресурсів використовується індекс екологічної ефективності (The Environmental Performance Index — EPI, 2016 р.), що формується через оцінку життєдіяльності екосистем (управління природними ресурсами) та екологічного здоров'я (оцінка впливу довкілля на здоров'я людини).
Показовий зв'язок між індексом і ВВП на одного жителя країни. Як бачимо, екологічна ефективність залежить від рівня ВВП (рис. 1). У верхньому правому куті концентруються країни з високими показниками, в нижньому лівому — з низькими. Позиції України, звісно, можуть бути й вищими, однак поточні внутрішні причини, воєнні дії знижують наявний потенціал.
Як свідчить оцінка базових характеристик ландшафту природокористування, високі показники економічного зростання та значний споживчий попит разом з іншими чинниками призводять до істотного пресингу на екологію. Вплив людини на цю сферу часто призводить до катастрофічних наслідків, а використання природних ресурсів перевершує всі раціональні показники.
Який вихід із ситуації, що склалася: з допомогою логічних доводів зменшити споживання — чи менше використовувати природні ресурси?
На нашу думку, необхідно, щоб економіка й екологія керувалися (хоча б частково) спільною метою, тоді природні ресурси гармонійно братимуть участь у економічному розвитку, і шкоду природному середовищу, можна зменшити. Це, своєю чергою, активізує й інші процеси, адже спільна мета — надійна сполучна ланка навіть для діаметрально протилежних суб'єктів.
Передумови для такої моделі поведінки тяжіють до концепції сталого розвитку, яка зможе забезпечити поліпшення якості довкілля в контексті значного антропогенного пресингу. Крім того, саме ця концепція — один із найбільш адекватних наукових напрямів, які формують передумови досягнення екологозбалансованого розвитку при позитивних економічних результатах.
Серед можливих інструментів концепції акцентуємо увагу на зеленій економіці, яка концентрує значні перспективи збільшення економічних показників з одночасною мінімізацією екологічних наслідків. Західні країни вже давно використовують її можливості в процесі генерування енергії, пошуку альтернативних видів пального для автомобілів, зведення будинків. Можна стверджувати, що технології зеленої економіки прийшли в домівки населення розвинених країн.
Альтернативна енергетика розглядається як ядро зеленої економіки. Нині простежуються позитивні тенденції у цій сфері, зокрема чимале збільшення частки таких джерел енергії як сонячна, вітрова, термальна тощо в загальній структурі та зростання динаміки генерування ними електроенергії. За оцінками Європейської комісії, до 2020 р. в індустрії відновлюваної енергетики країн ЄС очікується створення 2,8 млн робочих місць. Крім того, вона формуватиме 1,1% ВВП.
Як свідчить досвід західних країн, альтернативні джерела енергії вже не сприймаються як інновація. Показовий у цьому плані приклад Швеції, де до 2020 р. планується повністю перейти на відновлювані енергетичні джерела, а також Німеччини, де частка вітрової енергетики становить близько 27% від загального обсягу. У цілому, тяжіння до чистої, з погляду екології, продукції лише стимулює розвиток екологічної діяльності в бізнесі. Перспективне також використання альтернативних видів енергії для автотранспорту, що стосується насамперед електромобілів.
У контексті євроінтеграції існують розрахунки необхідних фінансових ресурсів для впровадження стандартів Євросоюзу по окремих екологічних директивах (див. табл. на сайті DT.UA) Як видно, показники значні, але імплементація цих директив дозволить істотно поліпшити екологічну ситуацію в Україні.
Крім зеленої економіки, важливим інструментом єтрансформація розуміння природного ресурсу. Йдеться про те, що ресурс — не тільки система споживчих цінностей, а й точка концентрації інших важливих особливостей. Уявімо собі будь-який ресурс природи — річку під Києвом чи ліс у Львівській області. З погляду споживача, ми орієнтовані на отримання певних послуг через використання певних ресурсів, але мало хто замислюється над подальшим станом природи.
Якщо йти альтернативним шляхом, то основна функція природних об'єктів зводиться не тільки до забезпечення ресурсами, а й до регулювання клімату, підтримки цілісності екосистем та екологічних зв'язків. Крім того, в процесі інтеграції ресурсу в систему ринку він може набувати й інших особливостей. Таким чином, його функції розкриваються на кількох рівнях, кожен із яких надзвичайно важливий.
Якщо індустріальне суспільство орієнтувалося на використання звичайних (споживчих) характеристик природного ресурсу, то в епоху становлення постіндустріальної формації необхідно зміщувати акценти на нові особливості. Це дасть можливість зменшити пресинг на нього шляхом використання (вивільнення) інших функцій ресурсу.
З цим процесом пов'язується і можливість економізаціїприродних ресурсів як інструменту поліпшення характеристик природокористування. Контрольовані параметри економізації дозволять як зберегти ресурс, так і забезпечити задоволення зростаючих потреб суспільства.
У країнах із високим рівнем розвитку (наприклад, G7), крім споживчого інтересу, природні ресурси розглядаються як важливий елемент ринкової економіки. При цьому вони характеризуються набором функцій, що дають можливість ресурсам інтегруватись у сферу фінансів та економіки і бути повноцінними гравцями у складному світі бізнесу. Саме для цього функціонують економічні ліфти (інструменти). Слід зазначити, що тут важлива підтримка держави, яка формує необхідні умови.
Для країн Заходу звичайними стали котирування водних акцій на Нью-Йоркській фондовій біржі (які нічим не відрізняються від позицій, наприклад, акцій Microsoft чи Apple), лісові індекси, залучення природних ресурсів до діяльності банків або інших компаній. У цьому випадку природний ресурс розглядається в ширшому аспекті.
Крім таких ультранових напрямів, можна вирізнити й більш консервативні — залучення приватних операторів або інвесторів у сферу природних ресурсів. У цьому плані Україна вже має певні результати. Згідно з інформацією Міністерства економічного розвитку і торгівлі України за 2017 р., позитивний досвід спостерігається в реалізації проектів державно-приватного партнерства, які торкаються природних ресурсів. Так, на 1 січня 20% проектів були пов'язані зі збором, очищенням та розподілом води, близько 60% — з переробкою відходів (які можна розглядати, зокрема, як вторинну сировину). Своєю чергою, партнерство дуже перспективне для місцевих громад і здатне стимулювати бізнесову діяльність.
Велике значення має вартість ресурсу, на яку орієнтовані бізнес-гравці, адже, не знаючи її, складно визначити можливі шляхи ресурсокористування.
Як свідчать українські реалії (на відміну від розвинених країн), питання вартості природних ресурсів не є пріоритетним напрямом, хоча, за розрахунками економістів, її показники в Україні високі. Найвищу вартість мають земельні ресурси, нижчу — мінеральні, ще нижчу — лісові та водні (див. рис. 2 на сайті DT.UA).
Оперуючи поняттям вартості, слід акцентувати увагу на використанні інноваційних підходів до її визначення. Крім того, потрібно враховувати і приховані особливості природних ресурсів, які можуть проявитися за певних умов.
На нашу думку, чим вища вартість ресурсу, тим більше передумов до його інтеграції у сферу бізнесу. Коли ресурс включається у сферу ділових відносин, він починає генерувати прибуток, частину якого можна спрямувати на відновлення його особливостей або охорону, що важливо.
Підсумовуючи, слід зазначити, що впровадження згаданих вище заходів як окремих напрямів потребує збалансованого державного підходу та підтримки. Тільки копітка й продумана праця зможе забезпечити дотримання інтересів природи у такому складному й непередбачуваному світі. Важливим моментом є і комплексність політики, політична воля, підтримка громадянського суспільства, прагнення до змін, а не просто декларації. Але потрібно реагувати вже зараз, доки не пізно...
АВТОРИ
Михайло Хвесик
доктор економічних наук, професор
Анатолій Сундук
доктор економічних наук (Інститут економіки природокористування та сталого розвитку НАН України)
0 коммент.:
Дописати коментар