Дата: Вчора, 21:40.
Хто народився в лісі, той буде відданий йому все життя. У цьому переконаний майстер лісопункту Золотоніського лісгоспу Олексій Стеблина. Сам він ізмалечку звик усі радості й печалі ділити з лісом. Це і порадник, і друг, і лікар. Навіть свій 60-річний ювілей чоловік визначає по тому, скільки пропрацював у лісі. Про це «Новій Добі» повідомили в обласному управлінні лісового та мисливського господарства.Олексій Стеблина народився у Вільхах. Це невелике село посеред неозорого безмежжя струнких сосон та кучерявих дубів. Його батько був лісорубом. Тож і для себе Олексій іншої справи, окрім лісівничої, не уявляв. Пригадує, як після школи йшов не додому, а до лісу. І спав тут у сухому листі, і сил набирався. «Я й досі, як у ліс приїдемо, шукаю дуба, обіпруся і заряджаюся, – зізнається лісівник. – А як ноги болять, то береш їх на плечі і в ліс. Пройшов трохи – і вже відпустило».
А коли пройшов підготовчі курси до Лубенського лісового технікуму, то ледве не проґавив свою долю. Успішному абітурієнтові не надіслали запрошення. «А як же їхати без папірця?», – сміється, згадуючи себе, Олексій Михайлович. Виявилося, що тим, хто пройшов підготовку, не потрібні ніякі запрошення, хоча спеціально для Олексія Стеблини його таки надіслали. І новоспечений студент таки розпочав навчання, але на кілька день пізніше від однокурсників.
По завершенню відпрацював у Челябінській області в лісовпорядкуванні, відслужив в армії і повернувся у свої ліси. Вчитися далі юнак не захотів, хоч його відправляли не раз. Каже, що від лісу нікуди не дінеться, а оті всі міста із заводами для нього, людини, що виросла в лісі, просто каторга.
І таки повернувся на свою малу батьківщину. «Я виріс тут у лісі. Корені мої приросли. Тут ногами босими проходив десь. Не можу деінде», – впевнено говорить Олексій Михайлович. Прийшов звичайним робітником у Вільхівське лісництво Золотоніського лісгоспу у 1977 році.
Тому й досі не може залишатися осторонь, коли починається посадка: «Я хлопцям кажу, щоб і мене взяли, як на розсадник їдуть. Поможу хоч сіянців накопати, щоб своїми пучками…». Потім і майстром лісу, і лісником, і лісорубом працював. Олексій Михайлович пишається, що має «свій» ліс – спроектовану і посаджену власноруч ділянку під Комарівкою. «Я сам пучками своїми перебирав. Тридцять два роки тому привезли нам білоруську сосну, бо в нас тоді не було посадматеріалу. То тепер там уже ліс. Так що і в мене є свій кусок лісу коло води», – хвалиться Олексій Стеблина. Щоб уберегти цю соснову ділянку від пожеж, обсадив її скраю від води червоним дубом. І досі йому дякують лісівники за це. Бо коли палять очерети чи багаття на березі, то вогонь не проходить крізь дубову перепону і не загрожує сосні.
Сюди ж приводить Олексій Михайлович свого внука – показує, які ліси виростив, і навчає своїй справі. У малому, мабуть, уже теж говорить голос крові, бо сам у ліс кличе діда. Разом вони вже посадили своє дерево. «На другий рік як прийшов подивився, то здивувався, як воно так виросло за рік. Меч Колесова іще в вісім років до рук брав. Казав, що важкий. А я йому говорю – виростеш, то полегшає», – сміється лісівник.
І хоч зараз його робота із насадженнями мало пов’язана, Олексій Михайлович час від часу бере сокиру і йде розчищати ліс – для душі, каже. Муляє йому гілляка впала, насадження недоглянуте. Тож і молодь навчає, як за лісом дивитися. «Предки нам такий шикарний ліс передали, то треба, щоб і від нас щось лишилося», – говорить Олексій Стеблина і докладає своїх рук, щоб так і було.
0 коммент.:
Дописати коментар