Стаття із свіжого номера журналу АГРОПРОФІ
У травневий час весняного буйноцвіття прийшла до нас сімдесята річниця Свята Перемоги. 70 років тому день так само був теплий і сонячний, так само цвіли сади і гули довкола цвіту бджоли. Втім, цей день був би прекрасним за будь-якої погоди — адже це був перший день миру. І значить смерть та горе назавжди залишалися в минулому. І хоч іще подекуди лунали постріли (останні бої в Європі закінчилися 20 травня), настав такий довгожданий мир. Це пізніше, через двадцять років, стали робити головний акцент на перемозі, а тоді головним був мир.
Ми завжди пам'ятаємо, що 9 Травня — це особливе для нашого народу свято — іншого такого великого, настільки вистражданого, у нас, мабуть, не знайти. Для тих, хто живе нині, подвиг військового покоління — це абсолютний еталон служіння ідеалам свободи, справедливості та добра — це суміш печалі й радості для всіх, пов'язана зі спогадами буремних років війни, з весною, народженням та розквітом нового життя. Цей день — символ нашої сили і нашої вразливості, нашої перемоги і нашої смертності, нашої гордості і нашого болю. Великий наш народ вистояв в найстрашнішій з усіх війн, але він там же втратив життя мільйонів своїх громадян. Мільйонів улюблених дітей, дружин, чоловіків, мільйонів люблячих татусів, мам, бабусь і дідусів, сестер і братів. І до цих пір ще наша країна відчуває важкі демографічні наслідки тих страшних років.
Ціна перемоги — це мільйони загиблих, навіки зламані людські долі, невгамовний біль та горе учасників воєнних подій. З чоловіків 1922-1923 років народження в горнилі війни живими залишилось лише три відсотки. Майже вісім мільйонів кращих синів і дочок України полягли на полях бою, загинули від тяжких ран у повоєнні роки. Понад два мільйони було вивезено на рабську працю до Німеччини. Осколки тієї епохи все ще летять і ранять нас, а сама війна назавжди залишиться незагойною раною, жахливим шрамом нашої пам'яті. Ми завжди пам'ятатимемо про те, як довгі 1225 днів і ночей Україна була окупована нацистськими вандалами. Окупована, але не зломлена. Загарбана, але не поставлена на коліна.
Цього року минає сімдесят років відтоді, як завершилася найкровопролитніша в історії людства війна, вогонь якої зачепив своїм смертоносним крилом майже всю земну кулю. Десятки мільйонів кращих представників багатьох народів і народностей ціною неймовірних зусиль захистили цивілізацію і прийдешні покоління від геноциду, не дали повернути колесо історії до часів рабства та інквізиторських жахів середньовіччя. А саме таку долю готував нам озброєний до зубів агресор, кований чобіт якого плюндрував і нашу рідну землю, несучи горе і біль українським родинам. Та йому не під силу було здолати високий дух волелюбного народу і непохитну віру захисників Вітчизни у перемогу над ненависним ворогом.
З перших днів війни пліч-о-пліч із бойовими побратимами інших національностей українські воїни, партизани та підпільники боролися з ненависним ворогом. У горнилі битви з фашизмом розкрилися найкращі риси захисників Батьківщини — звитяга, самопожертва та нечуваний героїзм. Біда України полягає ще й у тому, що з плином часу ми починаємо забувати історію Другої світової війни. Ідуть від нас ветерани, і ще трохи залишилося до того дня, коли свідків тих днів уже не буде з нами. Тому зараз дуже важливо це розуміти і цінувати час, у який ми живемо. Все далі від нас травень 1945-го, все менше свідків і учасників тих доленосних подій. От і виникла у політиканів спокуса приватизувати перемогу.
І що вищий у Росії градус ізоляціонізму і ворожості до світу, то менше згадується про вклад інших народів у перемогу над нацизмом. Вже багато десятиліть поспіль линуть байки про те, що мовляв війну виграв Радянський Союз, а решта так — статистами підробляли. Ніхто й не сперечається — найбільш значущі битви були на Східному фронті, і хребет коричневій чумі зламали саме під Сталінградом і Курськом. Проте якби не допомога усього цивілізованого світу радянським воїнам було би просто нічим відбити навалу — адже на початковому етапі війни ми втратили не лише 3,5 мільйона бійців і командирів, але й практично всю військову техніку. І якби не ленд-ліз, кувати крицю перемоги було би ні з чого.
В останні роки ревізія історії у Російській Федерації зайшла так далеко, що виявляється, війну виграли самі росіяни, а вклад решти народів СРСР незначний — мовляв, перемогли б і без них. Найбільш разючий приклад — історія встановлення прапора перемоги над Рейхстагом. Нині мало хто знає, що насправді знаменосців було троє: крім росіянина, рядового комсомольця Михайла Єгорова та грузина, молодшого сержанта Мелитона Кантарії був українець — сумчанин, лейтенант і комуніст Олекса Берест, якому було доручено очолити виконання бойової задачі. Проте 1947-го він був за доносом засуджений і тому швиденько вичищений з історії. Зараз вичистили б і грузина, та вже пізно. Щоправда, у травні 2005 року Олексію Прокоповичу Бересту було присвоєно звання Герой України (посмертно).
Напередодні 65-х роковин Перемоги тодішній прем'єр Росії Володимир Путін заявив, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якщо б Україна не входила до складу Радянського Союзу. За його словами, статистика часів Другої світової війни свідчить, що найбільших втрат — понад 70% — зазнала саме РРФСР.
Хоча насправді населення Української РСР 1940 року становило понад 41 млн осіб, а на 1 січня 1945-го залишилося всього 27 млн. Різниця становить 14 мільйонів! І нехай не всі вони загинули — частину було евакуйовано вглиб СРСР разом із українською промисловістю і вони залишилися там (разом із заводами, котрі, до речі, так і не були повернуті після війни) проте все одно в роки Другої світової війни Україна втратила понад 10 млн населення, в той час як за прийнятими в Росії офіційними даними, загальні демографічні втрати всього СРСР у Другій світовій склали 26,6 мільйонів.
Сьогодні ми відчуваємо, що не всі рани війни загоєні: минулий конфлікт став фантомним болем. Ми також бачимо, що ідеології, які стали причиною війни, не відійшли в минуле, а пам'ять про загиблих і постраждалих використовується для конструювання нових агресивних ідеологій. Перемога над злом, до якої причетна ціла світова спільнота, експлуатується для побудови неорадянського міфу, котрий породжує нову війну, а український народ стає її новою жертвою.
Та для нас День Перемоги назавжди залишиться символом героїчного минулого, величі духу і братства народів. Стійкість, мужність і самовідданість старшого покоління на полях битв і на трудовому фронті в ім'я перемоги над нацизмом — справжній приклад патріотизму для нащадків. Багатьом героям, полеглим на полях битв, не судилося побачити Велику Перемогу. Сьогодні, в річницю героїчного подвигу, немає поряд і багатьох із тих, хто, відстоявши свободу і незалежність Батьківщини, повернулися в післявоєнну розруху, мужньо подолали всі тяготи, відновили зруйновані міста і селища.
Друга світова чи велика вітчизняна?
Цьогоріч свято перемоги вперше буде іншим — ми вже не будемо згадувати той час суто по-радянськи, в дуже тріумфальному вимірі, коли війна сприймається виключно, як суцільні перемоги, така собі «весела прогулянка до Берліну», що, очевидно, не відповідає тій правді, чим насправді вона була. Ми повинні говорити про той жах, який тоді відбувався, про Другу світову війну як про одну з найбільших трагедій в українській історії.
Чому ж тоді Росія так наполягає на святкуванні Дня Перемоги саме 9 травня? Адже всім відомо, що Акт капітуляції Німеччини було підписано не 9, а 8 травня, і саме цей день відзначає вся Європа. Справа в тому, що спочатку радянське, а тепер і російське керівництво наполягає, що була не Друга світова в Європі як частина загальносвітової війни, а якась окрема Велика Вітчизняна війна. І почалася вона, звісно не 1 вересня 1939-го, а 22 червня 1941-го. Пояснення доволі просте: наполягаючи на своєму ідеологічному концепті історії, у СРСР намагалися розмити і забути про те, що саме Радянський Союз разом із гітлерівською Німеччиною розпочали Другу світову, спершу поділивши сфери впливу в Європі пактом Молотова-Рібентропа, а потім завоювавши Польщу. Не хочеться згадувати парад перемоги у Бресті, коли радянські і німецькі війська крокували пліч-о-пліч, святкуючи розгром поляків.
Так само не додає іміджевих балів і віроломний (як це слово затягала пропаганда, правда?) напад на Японію 1945-го. Адже вона була союзником Німеччини, проте вірна своєму слову не вдарила у спину Радянському Союзу, хоча Гітлер і наполягав. Радянське ж (як і нинішнє російське) керівництво до міжнародних договорів ставилося простіше: як дав слово, так його і забрав. Але сором все ж залишився, і він заважає згадувати, що саме українець генерал- лейтенант Кузьма Дерев'янко від імені СРСР прийняв капітуляцію Японії на американському лінкорі «Міссурі».
Друга світова йшла на просторах усієї планети, і хоча протистояння Німеччини з Радянським Союзом було дуже важливою її частиною, проте лише частиною. Визнаючи це, СРСР не применшив би свій вклад у загальну перемогу, проте довелося би визнати себе частиною загальносвітового процесу. І перемога тоді була би заснована не на генії вождя, а на законах об'єктивної реальності ресурсів і економік, у яких Німеччина виграти війну не могла ні за яких умов.
День Перемоги 9 травня вигадали, щоби вирізати один (хоч і найважливіший) епізод Другої світової із загальної канви історії. Це давало можливість не визнавати неприємну правду про Роль СРСР у розв'язанні світової війни, провал зовнішньої політики Сталіна і прекрасно пояснювало нечуваний розгром літа 1941-го — аякже, «віроломний напад». І вже ніхто не задавався питанням: чому після безжальної експлуатації власного народу, котрого морили голодом і мільйонами гнобили на «будовах соціалізму», куючи збройний потенціал, маючи багатократну перевагу у живій силі та озброєннях, війну ми практично програли. І якби не 200 мільйонів жителів та неосяжні простори, восени 1941-го фашистська Німеччина святкувала би свій черговий тріумф.
Перші двадцять років по війні, коли було живе покоління переможців, 9 травня було тим самим «святом зі сльозами на очах» — коли домінувала пам'ять про жертви і втрати. Проте потім, стараннями радянської пропаганди воно перетворилося на тріумф зброї, героїзму народу та мудрості воєначальників. Саме в цьому сенсі, лише доведене до абсурду фетиша, святкується 9 травня у Росії. Тому то там не стільки сумують за полеглими, скільки бряцають зброєю на військових парадах. Цього року «свято» на Красній площі буде особливо помпезним, проте розділити його з Путіним приїдуть лише вожді африканських племен та лідери одіозних диктаторських режимів. Навіть Президент Білорусі Олександр Лукашенко воліє відзначати свято вдома — що вже казати за лідерів країн антигітлерівської коаліції. Бо не можна святкувати перемогу разом із країною, котра знову розв'язала війну в Європі.
А ми у цей славний незабутній день 8 травня згадаємо всіх, чиє життя забрала війна, низько вклонимося та складемо глибоку шану дітям війни, які на своїх плечах винесли тягар у повоєнні роки та підняли країну з руїн. Ми уславимо тих, хто в тилу самовідданою працею наближав розгром ворога.
Важко знайти слова, якими можна було би передати всю вдячність за безсмертний подвиг переможців у найжорстокішій війні, яку знало людство. Грядущі покоління у вічному боргу перед ветеранами, за обірвану війною юність, за зразки мужності, силу духу, самопожертву, які вони проявили в боях за рідний край. Подвиг воїнів- переможців непідвладний часу, як і безмежна наша вдячність усім, хто відстояв нашу Вітчизну, виявив нездоланну мужність та незламність духу. Саме воїнам-визволи- телям від щирого серця завдячуємо ми свободою та тим, що сьогодні можемо ростити дітей, обробляти лани, радіти успіхам, посміхатися сонцю.
Олесь Євтєєв
http://www.agroprofi.com.ua
0 коммент.:
Дописати коментар